Загальна характеристика судження

План

1. Загальна характеристика судження.

2. Судження і речення.

3. Прості судження.

4. Поділ суджень за якістю.

5. Поділ суджень за кількістю.

6. Об’єднана класифікація простих суджень за якістю та кількістю.

7. Розподіленість термінів у категоричних судженнях.

8. Відношення між простими судженнями. Логічний квадрат.

9. Складні судження.

Більш складною порівняно з поняттям формою мислення виступає судження. Воно включає поняття, але не зводиться до нього, є якісно особливою формою, що виконує свої функції в мисленні.

Щоб проаналізувати дану форму, необхідно спочатку з’ясувати, що таке всяке судження взагалі, незалежно від форм його прояву; потім класифікувати судження; далі установити, які існують відношенняя між судженнями, і, нарешті, показати, які можливі логічні операції із судженнями.

Зв’язки і відношення між предметами носять найрізноманітніший характер. Вони можуть бути між двома окремими предметами, між предметом і групою предметів, між групами предметів і т. п. Розмаїття таких реальних зв’язків і відносин знаходить своє відображення в судженнях.

У судженнях розкривається наявність або відсутність чого-небудь у чомусь. Наприклад, залізо має ковкість. Наявність цього зв’язку між предметом і окремою властивістю уможливлює судження «Залізо ковке».

Найважливіша відмітна ознака судження – твердження або заперечення чого-небудь про що-небудь. У понятті, власне кажучи, ніщо не стверджується і не заперечується. У ньому лише виділяється сам предмет думки. Наприклад, «день», «ніч», «сонячний день» або «несонячний день». У судженні ж акцентується увага на самому співвідношенні між якими-небудь предметами думки: «День сонячний» або «День не сонячний», «День пройшов», «Ніч настала». Причому робиться це у формі твердження або заперечення.

Будучи так чи інакше відображенням дійсності, судження має в той же час відносну самостійність. Саме тому за своїм змістом воно може бути істинним або хибним. Судження істинне, якщо воно відповідає дійсності. Згадаємо наші приклади: «Залізо ковке», «Залізо не пластичне». Але судження буде хибним, якщо воно не відповідає дійсності: «Залізо не ковке», «Залізо пластичне».

Істинність і хибність – найважливіші характеристики судження, що відрізняють його від поняття. Адже поняття, не будучи ні твердженням, ні запереченням, саме по собі не може бути ні істинним, ні хибним.

Якщо призначення поняття зводиться до виділення предмета думки, то судження – універсальна форма розкриття реальних зв’язківі відношень між предметами в природі і суспільстві, між будь-якими предметами думки.

У формі судження відбувається процес утворення поняття, хоча поняття, як зазначалося, є передумова судження. Недарма Гегель, характеризуючи діалектику поняття і судження, дотепно помітив, що поняття – згорнута форма судження, а судження – розгорнута форма поняття.

У вигляді суджень формулюються всі наукові положення, ними виражаються досягнуті наукові істини. Судження служать також універсальною формою духовного спілкування між людьми, обміну інформацією про всі сторони дійсності.

Судження, будучи складною формою мислення, має особливу структуру. Вона обумовлена тим, що всяке судження припускає наявність принаймні двох мислимих предметів, які так чи інакше співвідносяться один з одним. Тому судження складається з двох основних компонентів – суб’єкта і предиката, певним чином пов’язаних між собою.

Суб’єкт судження – це поняття, про яке стверджується або заперечується що-небудь, скорочено позначається в логіці буквою «S».

Предикат судження – поняття про те, що саме стверджується або заперечується про деяке інше поняття, скорочено позначається буквою «Р».

Суб’єкт і предикат називаються термінами судження.

Терміни судження носять співвідносний характер. Один не існує без іншого (немає суб’єкта без предиката, як і навпаки). Однак роль термінів у судженні далеко не однакова. Суб’єкт містить уже відоме знання, а предикат несе про нього нове знання. Завдяки цьому забезпечується не тільки зв’язність знань, але і їхнє нагромадження і розвиток, їх прогрес.

Зв’язок (відношення) між суб’єктом і предикатом розкривається за допомогою логічної зв’язки й у мові виражається словами «є» («не є»), «являє собою» («не являє собою») та іншими. Нерідко зв’язка просто відсутня, а логічне співвідношення між суб’єктом і предикатом розкривається за допомогою граматичного узгодження слів: «Конституція прийнята», «Закон не діє».

У найзагальнішому виді судження можна виразити наступною формулою: «S є (не є) Р.». У сучасній логіці «S» і «Р» називаються логічними перемінними, тому що вони можуть вміщати в себе будь-який зміст. А зв’язка – це логічна постійна.

5.2. Судження і речення

Подібно поняттю, судження виражається за допомогою мови. Але як більш складна форма мислення, воно виражається у більш складній мовній формі. Якщо матеріальною оболонкою поняття служить слово (або словосполучення), то матеріальною формою існування, носієм судження виступає речення (або сполучення речень).

Речення за своїм призначенням поділяються на розповідні, питальні і спонукальні. Розповідні речення виражають судження. Наприклад: «Я втратив книгу». Тут повідомляється щось про щось – отже, міститься твердження (або заперечення), що може бути істинним або хибним. Те саме судження може виражатися в різних розповідних реченнях. Наприклад: «Арістотель є основоположником науки логіки»; «Вихователь Олександра Македонського – основоположник логіки як науки».

Питальні речення, навпаки, не виражають суджень. Наприклад: «Чи знайдена книга?» Тут безпосередньо немає ні твердження, ні заперечення. Інакше ми сказали б просто: «Книга знайдена» (або «Книга не знайдена»).

Не будучи ні твердженням, ні запереченням, питання не може бути також істинним або хибним. Воно буває лише правильним і неправильним. Це цілком залежить від того, які судження лежать у його основі, – істині або хибні.

Пізнавальна роль питань дуже велика. Разом із судженнями вони дозволяють здійснювати процес наукового пізнання, рухатися від незнання до знання, від менш повного знання до більш повного, більш точного і глибокого. Форму питання нерідко приймають мета і завдання дослідження, наукові проблеми, гіпотези і т. д., без яких не може бути розвитку науки.

Від питальних речень власне відрізняються так звані риторичні питання. Як і розповідні речення, вони теж виражають собою судження, але в особливій, специфічній формі. Наприклад: «Як тобі не соромно?» Тут лише підсилюється категоричність, безумовність судження: «Ти повинний цього дотримуватися».

Спонукальні речення, подібно питальним, теж засновані на будь-яких судженнях. Наприклад: «Знайдіть книгу!» Тут передбачається, що «Книга існувала», «Книга загублена», «Книга необхідна». Однак логічний зміст і призначення таких речень полягає не в констатації цих фактів, а в спонуканні когось до здійснення дії, вимозі, побажанні, проханні.

Пізнавальне значення спонукань теж велике. У них так чи інакше закріплюється людська мудрість, заснована на досвіді і знаннях. От чому багато спонукальних речень стали свого роду афоризмами, перетворилися в прислів’я і приказки.

Неоднозначні відношення також між структурою судження і структурою речення. У найбільш загальному вигляді відмінності між ними зводяться до того, що в мисленні людей, що говорять на різних мовах, судження має ту саму структуру, а речення в цих мовах будуються по-різному. Так, у судженні лише два взаємозалежних члени: суб’єкт і предикат. А в реченні можуть бути як головні члени – підмет і присудок, що складають його граматичну основу, так і другорядні.

5.3. Прості судження

Прості судження виражають зв’язок тільки двох понять. Вони поділяються на три види: атрибутивні, реляційні й екзистенційні.

Атрибутивні судження – судження про властивості чого-небудь, розкривають наявність або відсутність у предмета думки тих або інших властивостей (або ознак). Наприклад: «Усі республіки колишнього СРСР оголосили про свою незалежність».

Реляційні судження (від лат. relatio – відношення), або судження про відношення чого-небудь до чогось, розкривають наявність або відсутність у предмета думки того або іншого відношення до іншого предмета (або декількох предметів). Тому вони звичайно виражаються спеціальною формулою: х R у, де х і у– предмети думки, a R (від relatio) – відношення між ними. Наприклад: «Київ більший за Полтаву», «Оксана сестра Віктора».

Екзистенційні судження (від лат. existentia– існування), або судження про існування чого-небудь, це такі судження, в яких розкривається наявність або відсутність самого предмета думки. Предикат тут виражається словами «існує» («не існує»), «є» («не є»), «був» («не був»), «буде» («не буде») і ін. Наприклад: «Диму без вогню не буває», «СНД існує». Безсумнівно, екзистенційні судження мають визначену специфіку. Однак їх доцільніше розглядати як окремий випадок атрибутивних суджень.

5.4. Поділ суджень за якістю

Прості судження, оскільки в них розкривається безумовний зв’язок між предметами думки, називаються ще інакше категоричними. З погляду структури прості категоричні судження, будучи неподільними, містять у собі як складові частини лише поняття, що утворять суб’єкт і предикат.

Особливе значення в логіці надається розподілові простих суджень на види за характером зв’язування (його якості) і суб’єкта (за його кількістю).

Якість судження – одна з найважливіших його логічних характеристик. Під нею розуміється не фактичний зміст судження, а його сама загальна логічна форма – стверджувальна або заперечна. У цьому виявляється найбільш глибока сутність усякого судження взагалі – його здатність розкривати наявність або відсутність тих або інших зв’язків і відношень між мислимими предметами. А визначається ця якість характером зв’язки – «є» або «не є». Залежно від цього прості судження поділяються за характером зв’язки на стверджувальні і заперечні.

У стверджувальних судженнях розкривається наявність якого-небудь зв’язку між суб’єктом і предикатом. Виражається це за допомогою стверджувальної зв’язки «є» або відповідними їй словами, тире, узгодженням слів. Загальна формула стверджувального судження – «S є Р». Наприклад: «Кити – ссавці».

У заперечних судженнях, навпаки, розкривається відсутність того або іншого зв’язку між суб’єктом і предикатом. І досягається це за допомогою заперечної зв’язки «не є» або відповідними їй словами, а також просто часткою «не». Загальна формула – «S не є Р». Наприклад: «Кити не риби». Важливо при цьому підкреслити, що частка «не» у заперечних судженнях стоїть неодмінно перед зв’язкою або припускається. Якщо ж вона знаходиться після зв’язки і входить до складу самого предиката (або суб’єкта), то таке судження все рівно буде стверджувальним.

5.5. Поділ суджень за кількістю

Кількість судження – це його інша найважливіша логічна характеристика. Під кількістю тут розуміється аж ніяк не яка-небудь конкретна кількість мислимих у ньому об’єктів, а характер суб’єкта, тобто його логічний обсяг. Залежно від цього виділяють загальні, часткові й одиничні судження.

Загальними називаються судження, в яких що-небудь стверджується або заперечується про всю групу предметів. У мові такі слова виражаються словами «усі», «усякий», «кожен», «будь-який» (якщо судження стверджувальні) або «жоден», «ніхто», «ніякий» і ін. (у заперечних судженнях). У символічній логіці такі слова називаються кванторами (від лат. quantum – скільки). У даному випадку це квантор спільності. У традиційній логіці загальні судження виражаються формулою «Усі S є Р» («Жодне S не є Р»). Приклади: «Усі люди смертні», «Жодна людина не безсмертна».

Часткові судження – ті, у яких що-небудь висловлюється про частину якоїсь групи предметів. У мові вони виражаються такими словами, як «деякі», «не всі», «більшість», «частина» і ін. У традиційній логіці прийнята наступна формула часткових суджень: «Деякі «S є (не є) Р». Приклади: «Деякі війни справедливі», «Деякі війни несправедливі» або «Деякі свідки правдиві», «Деякі свідки не правдиві».

Одиничні судження – це такі, в яких щось висловлюється про окремий предмет думки. В мові вони виражаються словами «це», іменами власними і т. д. Формула «Це S є (не є) Р». Приклади: «Київ – столиця України»; «Т. Шевченко – видатний український поет».

5.6. Об’єднана класифікація простих суджень за якістю та кількістю

У логіці велике значення надається об’єднаній класифікації суджень за кількістю й якістю. Можливі чотири види таких суджень: загальностверджувальні, частковостверджувальні, загальнозаперечні і частковозаперечні.

Загальностверджувальними називаються судження за кількістю, тобто. за характером суб’єкта, загальні, а за якістю, тобто за характером зв’язки, стверджувальні. Наприклад: «Всі адвокати – юристи».

Частковостверджувальні судження – часткові за кількістю, стверджувальні за якістю. Наприклад: «Деякі свідки дають достовірні показання».

Загальнозаперечні судження – загальні за кількістю, заперечні за якістю. Приклад: «Жоден обвинувачуваний не виправданий».

Частковозаперечні судження – часткові за кількістю, заперечні за якістю. Приклад: «Деякі свідки не дають вірних показань».

Для формульного запису цих видів суджень у логіці використовуються голосні букви двох латинських слів «affirmo» («стверджую») і «nego» («заперечую»). Конкретно вони означають судження:

А – загальностверджувальні,

I – частковостверджувальні,

Е – загальнозаперечні,

О – частковозаперечні.

5.7. Розподіленість термінів у категоричних судженнях

Щоб правильно розуміти зміст суджень і правильно оперувати ними, необхідно знати розподіленість термінів у них – суб’єкта і предиката.

Розподіленим вважається термін, мислимий у всьому обсязі; нерозподіленим – якщо він мислиться не у всьому обсязі, а частково.

У загальностверджувальних судженнях (А): «Усі S є Р» – суб’єкт розподілений, а предикат не розподілений. Це видно на графічній схемі (штрихуванням відзначений ступінь їх розподіленості):

У частковостверджувальних судженнях (I): «Деякі S є Р» – суб’єкт і предикат не розподілені.

У загальнозаперечних судженнях (Е): «Жодне S не є Р» – суб’єкт і предикат розподілені.

Нарешті, у частковозаперечних судженнях (О): «Деякі S не є Р» – суб’єкт не розподілений, предикат розподілений.

Узагальнюючи сказане, можна вивести наступні закономірності, що характеризують розподіленість термінів у судженнях:

а) суб’єкт розподілений у загальних і не розподілений у часткових судженнях;

б) предикат розподілений у заперечних і не розподілений у стверджувальних судженнях.

Знання розподіленості термінів у судженнях має велике значення в практиці мислення. Воно необхідно, по-перше, для правильного перетворення суджень і, по-друге, для перевірки правильності умовиводів.

Предикат судження, будучи носієм новизни, може мати найрізноманітніший характер. З цього погляду у всьому розмаїтті суджень виділяються три найбільш розповсюджені групи: атрибутивні, реляційні й екзистенційні.

5.8. Відношення між простими судженнями. Логічний квадрат

Для забезпечення запам’ятовування деяких відношень між судженнями іноді вдаються до такого наочного засобу, що називається «логічний квадрат». Схема цього квадрата така: лівий верхній кут позначається буквою а (загальностверджувальне судження); правий верхній кут буквою е (загальнозаперечне судження); лівий нижній кут позначається буквою i (частковостверджувальне судження) і правий нижній кут буквою о (частковозаперечне судження).

Saр	противні	Seр
Підпорядкування		Підпорядкування
Sip	підпротивні	Sop

Кожна лінія на цьому квадраті зображує певне відношення між двома видами суджень.

Так, судження Sap і Sop, Sep і Sip є суперечними судженнями. Вони не можуть бути одночасно істинними і хибними; якщо одне з них істинне, те інше хибне. Так, якщо висловлювання «Усі кити дихають легенями».істинне, то висловлювання «Деякі кити не дихають легенями» хибне.

Протилежні висловлення (Sap і Sep), на відміну від суперечних, можуть разом бути хибними, але не можуть бути разом істинними. Так, висловлювання «Усі спортсмени – гросмейстери» і «Жоден спортсмен не гросмейстер» обоє хибні. Оскільки висловлювання «У всіх людей є голови» істинне, то висловлювання «У жодної людини немає голови» хибне.

Підпротивні висловлювання Sip і Sop не можуть бути одночасно хибними, але можуть бути одночасно істинними. Так, якщо висловлювання «Деякі вівці – хижаки» хибне, те висловлювання «(Щонайменше) деякі вівці не є хижаками» істинне. Судження «Деякі спортсмени – футболісти» і «Деякі спортсмени не футболісти» обоє істинні.

Підпорядкування – це відношення між такими судженнями, в яких кількість різна, а якість та сама. У такому відношенні знаходяться загальностверджувальне (А) і частковостверджувальне (I), загальнозаперечне (Е) і частковозаперечне (О) судження. При підпорядкуванні діють наступні закономірності:

а) з істинності підпорядковуючого (А або Е) випливає істинність підпорядкованого (відповідно I або О), але не навпаки;

б) з хибності підпорядкованих (I або О) випливає хибність підпорядковуючих (відповідно А або Е), але не навпаки.

Приклади. Якщо істинно А, що «Всі адвокати – юристи», то тим більше істинно I, що «Принаймні, деякі адвокати – юристи». Але якщо істинно I, що «Деякі свідки правдиві», то звідси ще не випливає, що істинно А «Усі свідки правдиві».

Часткова сумісність (субконтрарність) – це відношення між судженнями однакової кількості, але різної якості: між частковостверджувальними (I) і частковозаперечувальними (О) судженнями. Для неї характерна наступна закономірність: обидва судження можуть бути одночасно істинними, але не можуть бути одночасно хибними. З хибності одного з них випливає істинність іншого, але не навпаки. Наприклад, при істинності 1, що «Деякі свідки правдиві», може бути істинно і О, що «Деякі свідки не правдиві». Але воно може бути і хибним.

Протилежність – це відношення між загальностверджувальними (А) і загальнозаперечувальними (Е) судженнями. Обидва таких судження не можуть бути одночасно істинними, але можуть бути одночасно хибними. З істинності одного неодмінно випливає хибність іншого, але не навпаки. Так, якщо істинно А, що «Всі адвокати – юристи», то хибне Е, що «Жоден адвокат – не юрист». І якщо істинно Е, що «Жоден громадянин не вправі порушувати закони», те хибне А, що «Усі громадяни вправі порушувати закони».

Протиріччя (контрадикторність) – відношення між такими судженнями, як загальностверджувальне (А) і частковозаперечувальне (О), загальнозаперечне (Е) і частковостверджувальне (I). Їм властиві наступні закономірності: вони не можуть бути одночасно істинними і не можуть бути одночасно хибними. З істинності одного неодмінно випливає хибність іншого, і навпаки.

Приклади. Якщо істинно А, що «Всі адвокати – юристи», то хибне О, що «Деякі адвокати – не юристи». Якщо хибне А, що «Усі свідки правдиві», то істинне О, що «Деякі свідки не правдиві».

5.9. Складні судження

Складні судження утворюються з простих шляхом того або іншого їхнього з’єднання.

Подібно до простих, складні судження можуть бути істинними і хибними. Але якщо істинність або хибність простого судження безпосередньо визначається його відповідністю або невідповідністю дійсності, то істинність чи хибність складного судження залежить насамперед від істинності або хибності складових його простих та інших суджень.

Складне судження – це судження, яке складається з декількох простих, пов’язаних між собою певними сполучниками.

Складні судження поділяються на такі види:

1. Кон’юнктивні (від лат. conjuctio – «зв’язок, з’єднання»), або єднальні судження. Вони утворяться за допомогою логічного сполучника«і» (символічно: «Ù«) за схемою: АÙВ (читається: «А і В»), де А і В – вихідні судження, а знак л – символ їх кон’юнкції. Наприклад: «Ніхто не забутий, і ніщо не забуте». В українській мові логічний союз кон’юнкції виражається багатьма граматичними союзами: «і», «а», «але», «так», «хоча», «а також».

Кон’юнкція істинна, якщо істинними є всі прості судження, що входять до неї.

2. Диз’юнктивні (від лат. disjunctio – «роз’єднання, відокремлення»), або розділові судження. Існує два різновиди диз’юнкції: слабка і сильна (або нестрога і строга).

Слабка (нестрога) диз’юнкція утворюється логічним зв’язуванням «або» (знак Ú). Вона характеризується тим, що поєднувані в ній судження не виключають один одного. Загальна формула: AÚВ.(читається: «А або В»). Мовні засоби вираження слабкої диз’юнкції – граматичні союзи «або», «або» і інші в їхньому розділово-сполучному значенні. Наприклад, Т. Шевченко – поет або прозаїк.

Слабка диз’юнкція істинна в тих випадках, коли істинно принаймні одне із складових її суджень (або обоє разом), і хибна, коли обоє судження хибні.

Сильна (строга) диз’юнкція утворюється логічним зв’язуванням «або... або» (символ Ú). Вона відрізняється від слабкої тим, що її складові виключають один одного. Загальна формула: AÚB (читається: «А або В»). Наприклад: «Цей кут є або гострим, або прямим».

Строга диз’юнкція істинна лише тоді, коли одне із складових її суджень істинне.

3. Імплікативні (від лат. implicatio – «сплетення, тісний зв’язок»), або умовні судження. У них поєднуються судження на основі логічного зв’язування «якщо... то» (позначається ®).

Формула А®В (читається: «Якщо А, то В»). Наприклад, «Якщо буде гарна погода, то ми підемо в ліс».

Імплікація істинна у всіх випадках, крім одного: коли перша частина імплікації істинна, а друга частина хибна.

Імплікація може містити в собі три і більше суджень. Наприклад: «Участь прокурора в розгляді цивільної справи обов’язкова у випадках, коли це передбачено законом або коли необхідність участі прокурора в даній справі визнана судом».

4. Еквівалентні (від лат. aequivalens – «рівноцінний або рівнозначний»), або рівнозначні судження. У них поєднуються судження з взаємною (прямою і зворотньою) умовною залежністю. Вони називаються ще подвійною імплікацією. Їх утворює логічне зв’язування «якщо і тільки якщо... то» (символ «). Формула еквівалентності: А«B (читається: «Якщо і тільки якщо А, то В»). Наприклад: «Якщо і тільки якщо людина досягла пенсійного віку, то вона має право на одержання пенсії за віком».

Еквівалентне судження істинне в двох випадках: коли обоє складові його судження істинні і коли вони обоє хибні.

Дата добавления: 2013-12-13