Завдання для самоперевірки

ЗМІСТ

Посібник дає змогу ознайомитись з основними аспектами теми та перевірити свої знання за допомогою тестових завдань. Навчальний посібник призначений для студентів всіх спеціальностей, денної та заочної форми навчання.

Тема: Бюджетный процесс в Российской Федерации

Бюджетный процесс является составной частью бюджетного планирования, его главной формой. Бюджетное планирование как органическая часть финансового планирования подчинено требованиям финансовой политики государства. В ходе бюджетного планирования обеспечиваются централизованное распределение и перераспределение стоимости общественного продукта и национального дохода между звеньями финансовой системы, достигается воздействие финансов на основные экономические и качественные показатели государственных программ развития страны, выявление резервов эффективного использования материальных, трудовых и финансовых ресурсов.

Бюджетное планирование осуществляется уполномоченными законом органами государственной власти и включает бюджетный процесс, его нормативно-правовую базу и организационную основу, а также вопросы теории и методологии составления бюджетов государства. В качестве принципов бюджетного планирования выделяют, в частности, единство правового регулирования, непрерывность планирования годового бюджета, балансовый метод и др.

Бюджетный процесс как главная форма бюджетного планирования представляет собой регламентированную законодательством деятельность органов государственной власти, органов местного самоуправления и участников бюджетного процесса по составлению, рассмотрению, утверждению и контролю за исполнением федерального бюджета, бюджетов субъектов Федерации и местных бюджетов, а также бюджетов государственных внебюджетных фондов. Его содержание определяется государственным и бюджетным устройством страны, бюджетными правами соответствующих органов власти и юридических лиц.

Бюджетный процесс охватывает четыре стадии бюджетной деятельности:

* составление проектов бюджетов;

* рассмотрение и утверждение бюджетов;

* исполнение бюджетов;

* составление отчета об исполнении бюджетов и их утверждение.

Все стадии бюджетного процесса взаимообусловлены и взаимосвязаны и являются прямым отражением не только экономической жизни общества, но и политической культуры.

Составление, рассмотрение, утверждение и исполнение бюджетов разных уровней в России, а также контроль за их исполнением регулируются Конституцией Российской Федерации, Бюджетным кодексом Российской Федерации и другими законами РФ, законами республик в составе РФ, решениями государственных представительных органов власти субъектов Федерации, Правилами о порядке составления и исполнения бюджета, издаваемыми Министерством финансов РФ на основе бюджетного законодательства.

Участниками бюджетного процесса являются:

* Президент Российской Федерации;

* органы законодательной (представительной) власти;

* органы исполнительной власти (высшие должностные лица субъектов Федерации, главы местного самоуправления, финансовые органы, органы, осуществляющие сбор доходов бюджетов, другие полномочные органы);

* органы денежно-кредитного регулирования;

* органы государственного и муниципального финансового контроля;

* государственные внебюджетные фонды;

* главные распорядители и распорядители бюджетных средств;

* иные органы, на которые законодательством РФ, субъектов Федерации возложены бюджетные, налоговые и иные полномочия;

* бюджетные учреждения, государственные и муниципальные унитарные предприятия, другие получатели бюджетных средств, а также кредитные организации, осуществляющие операции со средствами бюджетов.

Основные задачи бюджетного процесса:

* выявление материальных и финансовых резервов государства;

* максимально приближенный к реальности расчет расходов бюджетов;

* обеспечение максимальной сбалансированности бюджетов;

* согласование бюджетов с реализуемой экономической программой;

* осуществление бюджетного регулирования в целях перераспределения источников доходов между бюджетами разного уровня, отраслями хозяйства, экономическими регионами и др.

Деятельность государства от начала составления государственного бюджета до утверждения отчета об его исполнении длится около трех лет, и этот срок называется бюджетным циклом. Весь бюджетный цикл делится на стадии бюджетного процесса.

Стадия составления, рассмотрения и утверждения бюджета охватывает период от начала составления (за 10 месяцев до начала финансового (бюджетного) года) до его утверждения (15 декабря текущего года). Стадия исполнения бюджета длится в течение финансового (бюджетного) года. Отчетная стадия об исполнении бюджета охватывает период составления правительством отчета и рассмотрения его в законодательном органе. Правительство представляет отчет в Государственную Думу и одновременно в Счетную палату не позднее 1 июня текущего года; Счетная палата проводит проверку отчета и готовит заключение по нему в течение 4,5 месяцев; Государственная Дума рассматривает отчет в срок 1,5 месяца после представления Счетной палатой заключения по нему.

Бюджет действует в течение одного года - с 1 января по 31 декабря. Финансовый (бюджетный) год на территории РФ длится 12 месяцев. По прошествии года по закону для завершения бюджета предоставляется еще один льготный месяц, в течение которого завершаются операции по обязательствам, принятым в рамках исполнения бюджета. Счетный период включает срок с 1 января по 31 декабря плюс льготный месяц.

Стадии бюджетного процесса следуют строго последовательно, и этот порядок изменению не подлежит. В то же время каждый раз работа с бюджетом начинается снова, так как ежегодно изменяется объем национального дохода государства, перераспределяются государственные средства в зависимости от задач, решаемых государством в данный период. Ежегодно изменяются потребности каждой республики в составе РФ, национально-государственных образований, административно-территориальных единиц, органов местного самоуправления в денежных средствах, что зависит от того, как будет развиваться хозяйство и социальная сфера данной территории в следующем году.

На каждой стадии бюджетного процесса решаются вопросы, которые не могут быть решены в другое время. Так, проблемы бюджетного регулирования за счет процентных отчислений от федеральных налогов и налогов республик в составе РФ решаются в момент составления бюджета.

Все стадии бюджетного процесса взаимосвязаны. Организует эту работу Правительство Российской Федерации. Оно начинает работу над проектом федерального бюджета не позднее, чем за 10 месяцев до начала очередного финансового года, определяет порядок и сроки составления проектов федерального бюджета, а также порядок работы над документами и материалами, обязательными для представления одновременно с проектом федерального бюджета.

На первом этапе формирования федерального бюджета осуществляется выбор Правительством РФ плана-прогноза социально-экономического развития Российской Федерации, разработка федеральными органами проекта федерального бюджета. Министерство экономического развития и торговли РФ организует и разрабатывает проект прогноза социально-экономического развития России на очередной финансовый год и уточняет параметры среднесрочного прогноза, который кладется в основу разработки перспективного финансового плана.

На основе выбранного Правительством РФ варианта плана-прогноза функционирования экономики Министерство финансов РФ организует и разрабатывает проектировки основных показателей федерального бюджета на среднесрочную перспективу и проект федерального закона о федеральном бюджете на очередной финансовый год.

После принятия Правительством РФ основных характеристик федерального бюджета на очередной финансовый год и распределения его расходов в соответствии с функциональной классификацией расходов бюджетов Министерство финансов РФ в двухнедельный срок: направляет бюджетные проектировки федеральным органам исполнительной власти для распределения по конкретным получателям средств федерального бюджета; уведомляет органы исполнительной власти субъектов Федерации о методике формирования межбюджетных отношений РФ и субъектов Федерации на очередной финансовый год и среднесрочную перспективу.

Второй этап формирования федерального бюджета включает распределение федеральными органами исполнительной власти предельных объемов бюджетного финансирования в соответствии с функциональной и экономической классификацией расходов по получателям бюджетных средств, а также разработку указанными органами предложений о проведении структурных и организационных преобразований в отраслях экономики и социальной сфере, приостановлении или отмене нормативных актов, исполнение которых влечет расходование средств, не обеспеченное реальными источниками финансирования в очередном финансовом году.

Одновременно Министерство экономического развития и торговли РФ формирует перечень федеральных программ, подлежащих финансированию, согласовывает их объемы на очередной финансовый год и среднесрочную перспективу. Несогласованные вопросы рассматриваются межведомственной правительственной комиссией, возглавляемой министром финансов.

Вся указанная работа второго этапа должна быть завершена не позднее 15 июля года, предшествующего финансовому году. С 15 июля по 15 августа Правительство РФ рассматривает: прогноз социально-экономического развития Российской Федерации на очередной финансовый год и уточнение параметров этого прогноза на среднесрочный период; проект федерального бюджета на очередной финансовый год, проект перспективного финансового плана и другие документы и материалы, характеризующие бюджетную финансовую политику, представленные Министерством экономического развития и торговли РФ, Министерством финансов РФ, другими федеральными органами исполнительной власти; утверждает проект федерального закона о федеральном бюджете.

Составленный и согласованный проект федерального бюджета РФ Правительство РФ не позднее 26 августа текущего года вносит на рассмотрение в Государственную Думу. Одновременно с проектом бюджета представляются следующие документы и материалы:

- предварительные итоги социально-экономического развития РФ за истекший период текущего года;

- прогноз социально-экономического развития РФ на очередной финансовый год;

- основные направления бюджетной и налоговой политики на очередной финансовый год;

- план развития государственного и муниципальных секторов экономики;

- прогноз сводного финансового баланса по территории РФ на очередной финансовый год;

- прогноз консолидированного бюджета РФ на очередной финансовый год;

- основные принципы и расчеты по взаимоотношениям федерального бюджета и консолидированных бюджетов субъектов Федерации в очередном финансовом году;

- проекты федеральных целевых программ и федеральных программ развития регионов, предусмотренных к финансированию из федерального бюджета на очередной финансовый год;

- проект федеральной адресной инвестиционной программы;

- проект программы приватизации государственных и муниципальных предприятий;

- расчеты по статьям классификации доходов федерального бюджета, разделам и подразделам функциональной классификации расходов бюджетов РФ и дефициту федерального бюджета на очередной финансовый год;

- проект программы государственных внешних заимствований РФ и предоставления государственных кредитов РФ иностранным государствам на очередной финансовый год;

- проект структуры государственного внешнего и внутреннего долга РФ, проект программы внутренних заимствований, предусмотренных на очередной финансовый год для покрытия дефицита федерального бюджета, и некоторые другие материалы.

Вместе с проектом федерального закона о федеральном бюджете Правительство РФ вносит в Государственную Думу проекты федеральных законов о внесении изменений и дополнений в законодательные акты о налогах и сборах, о бюджетах государственных внебюджетных фондов, законопроектов об увеличении минимального размера пенсий и минимального размера оплаты труда, о порядке индексации заработной платы работников бюджетной сферы и государственных пенсий, а также проектов законодательных актов об отмене правовых актов, исполнение которых влечет расходование бюджетных средств, не обеспеченные реальными источниками финансирования.

Кроме указанных выше документов и материалов, Правительство РФ представляет в Государственную Думу не позднее 1 октября текущего года: оценку ожидаемого исполнения федерального и консолидированного бюджета РФ за отчетный финансовый год; проекты программ предоставления гарантий Правительства РФ из средств федерального бюджета на очередной финансовый год на возвратной основе и отчеты о выполнении соответствующих программ за истекший период текущего финансового года; предложения по расходам на содержание Вооруженных Сил, других войск, воинских формирований и органов с указанием их штатной численности на начало и конец очередного финансового года; поквартальное распределение доходов и расходов федерального бюджета на очередной финансовый год.

Рассмотрение и утверждение бюджетов в законодательных органах - Федеральном Собрании (Парламенте) РФ, представительных органах субъектов Федерации и местного самоуправления.

Проект федерального бюджета и указанные выше документы, полученные Советом Государственной Думы, направляются в его Комитет по бюджету для заключения о соответствии представленных документов и материалов требованиям бюджетного законодательства. На основании заключения Комитета Совет Думы решает вопрос о принятии проекта федерального закона о федеральном бюджете к рассмотрению в Государственной Думе. Все материалы передаются Президенту РФ, Совету Федерации, комитетам Думы для внесения замечаний и предложений, а также в Счетную палату на заключение.

Комитеты, утвержденные Советом Государственной Думы, ответственны за рассмотрение отдельных разделов и подразделов расходов с точки зрения целесообразности, актуальности, финансовой и материальной возможностей. Результаты анализа и заключения по каждому комитету направляются в Комитет по бюджету.

Получив заключение от каждого комитета, Комитет по бюджету составляет сводное заключение по проекту федерального бюджета и представляет его на рассмотрение в Государственную Думу, которая начинает рассмотрение бюджета в четырех чтениях.

При рассмотрении федерального бюджета в первом чтении Государственная Дума обсуждает его концепцию и прогноз социально-экономического развития РФ, главные направления бюджета и налоговой политики, основные принципы и расчеты по взаимоотношениям федерального бюджета и бюджетов субъектов Федерации, проект программы государственных внешних заимствований в части источников внешнего финансирования дефицита федерального бюджета, а также основные характеристики федерального бюджета на предстоящий год, к которым относятся:

- доходы по группам, подгруппам и статьям классификации доходов бюджетов РФ;

- распределение доходов от федеральных налогов и сборов между федеральным бюджетом и бюджетами субъектов Федерации;

- дефицит федерального бюджета в абсолютных цифрах и в процентах к расходам, а также источники покрытия дефицита;

- общий объем расходов федерального бюджета в целом.

По результатам обсуждения принимается проект федерального бюджета в первом чтении и утверждаются основные характеристики федерального бюджета, после чего Государственная Дума не имеет права увеличивать доходы и дефицит бюджета, если на эти изменения отсутствует положительное заключение Правительства РФ.

В случае отклонения проекта федерального бюджета в первом чтении Государственная Дума может:

- передать указанный законопроект в Согласительную комиссию по уточнению основных характеристик федерального бюджета, состоящую из представителей Государственной Думы, Совета Федерации и Правительства, для разработки согласованного варианта;

1) вернуть законопроект в Правительство РФ на доработку;

2) поставить вопрос о доверии Правительству РФ.

При отклонении федерального бюджета и передаче его в Согласительную комиссию она разрабатывает вариант основных характеристик федерального бюджета и принимает согласованное решение. Согласованный текст федерального бюджета вновь вносится на рассмотрение в первом чтении в Государственную Думу.

Закон о бюджете считается одобренным Советом Федерации, если за него проголосовало более половины общего числа членов этой палаты либо если в течение 14 дней он не был рассмотрен Советом Федерации. В случае отклонения Советом Федерации этого закона обе палаты Парламента могут создать Согласительную комиссию для преодоления возникших разногласий, после чего федеральный закон подлежит повторному рассмотрению Думой в одном чтении.

В случае несогласия Государственной Думы с решением Совета Федерации закон о бюджете считается принятым, если при повторном голосовании за него проголосовало не менее 2/3 общего числа депутатов Думы (ст. 105 Конституции РФ).

Принятый федеральный закон о бюджете в течение 5 дней направляется Президенту РФ для подписания и обнародования. На подписание Закона Президентом отводится 14 дней. Если Президент в этот срок не подписал Закон и отклонил его, то Дума и Совет Федерации вновь рассматривают его в установленном Конституцией РФ порядке. Если при повторном рассмотрении закон о бюджете будет одобрен в ранее принятой редакции большинством - не менее 2/3 голосов общего числа членов Парламента, он подлежит подписанию Президентом РФ и обнародованию в течение 7 дней (ст. 107 Конституции РФ).

В случае непринятия федерального бюджета на очередной финансовый год до 1 декабря текущего года, а также в случае невступления в силу федерального закона о федеральном бюджете на очередной финансовый год по другим причинам до 1 января очередного года, Государственной Думой принимается федеральный закон о финансировании государственных расходов из федерального бюджета в первом квартале финансового года.

УДК 94(477)

ББК 64(4Ук)

Соціальні рухи в Україні

1) Народні рухи за доби феодалізму (ХІ – XVI ст.);

2) Соціальні рухи в період Нового часу (середин XVI – початок ХХ ст.);

3) Соціальні рухи в Новітню добу (початок ХХ – початок ХХІ ст.);

За всю історію розвитку людства у суспільстві існують різні види активності населення. Це – політичний, національно-визвольний та народний рухи. Усі вони направлені на покращення рівня життя населення. Але завдання та мета у кожному з них є різними. На попередніх лекціях ми розглянули історію розвитку політичного руху в Україні. Як ви знаєте, політичний рух – це боротьба організацій та партій за державну владу в країні. А соціальний (народний) рух – це стихійні виступи народних мас, які спрямовані на ліквідацію гноблення народу панівними верствами населення. В основі соціального руху лежать економічні вимоги, які з часом перепліталися з релігійними, політичними, культурними та національними. Саме зародженню, розвитку та становленню народного руху в Україні присвячується дана лекція. За покращення рівня життя протягом століть, починаючи з давніх часів і закінчуючи сьогоденням боролися пригнічені верстви населення. Навіть у сучасну добу нам відомо ряд виступів студентів, робітників, селян у розвинутих країнах світу. Наприклад, за останні 20-30 років у Франції невідомо жодного виступу, який би був направлений на зміну влади в країні, а виступи соціального характеру є присутніми. В народному русі виявляється “Стихійна творчість мас”, з’ясовуються причини незадоволення життя суспільства.

В умовах розвитку феодальних виробничих відносин у Київській Русі відбувалася поляризація майнового й соціального становища різних груп населення. Величезній масі сільської та міської бідноти протистояли феодальні верхи, пов’язані між собою системою васальних взаємин.

Соціально стратифіковане, давньоруське суспільство характеризувалося станово-класовими суперечностями, які нерідко переростали в народні повстання. Першим відомим повстанням був виступ древлян у 945г. які не захотіли коритися і сплачувати данину князю Ігорю. Повстання закінчилося вбивством Ігоря. В літописах збереглися відомості про ряд таких повстань – у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, в 1219 р. у Галичі. Іноді вони набували широких масштабів, і в них брали участь залежні верстви населення, які були не згодні з політикою князів. Народні рухи в Київській Русі час від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з боротьбою проти християнства.

Помітною подією в історії Київської Русі ХІ ст. було заворушення у Києві 1068 р. У подіях 1068-1069 рр. традиційно вбачають вибух антифеодальної боротьби міського плебсу та феодально залежних селян київської околиці проти своїх утискувачів. Причини цього повстання коренилися “у сфері класових відносин тогочасної епохи і пояснювалися тяжким становищем феодально залежного селянства та рядового міщанства”. З наведених вище літописних свідчень цілком очевидно, що заворушення 1068 р. було інспіроване не міським плебсом, а тими киянами, які щойно зазнали поразки від половців, тобто київськими дружинниками, що брали участь у поході Ярославичів на Альту.

Причиною повстання 1113 р. була підтримка Святополком Ізяславичем інтересів великих купців, яка полягала в тому, що він дозволив відібрати всю сіль у печерських ченців. Ця підтримка суперечила соціальному ідеалу християнського віровчення.

Виявом суперечностей усередині класу феодалів, боротьби різних міжкнязівських угруповань та боярських коаліцій були також події 1146-1147 рр., у Південній Русі. Кульмінаційною віхою цих хвилювань стало вбивство киянами у 1147 р. Ігоря Ольговича, який на той час був уже пострижений у ченці Федорівського монастиря.

Таким чином соціальні конфлікти у Київській Русі були наслідком складного сплетіння насамперед політичних суперечностей між окремими феодальними коаліціями. У боротьбу між ними нерідко втягувалися й представники соціальних низів. Однак недостатній рівень організованості і свідомості останніх не дає підстав однозначно трактувати їхні виступи тільки як прояви класової боротьби. Імпульси народних хвилювань визначалися економічними, політичними й релігійними суперечностями, що мали місце у давньоруському суспільстві, а також міжусобицями та іншими подібними явищами.

У складних соціально-економічних і міжнародних умовах відбувалося формування української народності. Процес формування народності супроводжувався загостренням соціальних протиріч, класовою боротьбою. Україна в XIV ст. втратила свою незалежність. Вона потрапляє під владу Литви, Польщі, Угорщини та Молдови. На основі Литовських статутів 1529, 1556 та 1588 рр. завершилося юридичне оформлення кріпацтва, в результаті яких, тривалість панщини визначалася волею пана, селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, шляхтич отримав право карати селян на смерть.

У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гноблення в XV – І пол. XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з його поширених форм були втечі селян від панів, які нерідко супроводжувалося підпалом маєтків або вбивством панських слуг.

Разом із втечами, вже у XV ст. почастішали збройні виступи селян проти феодалів (у 1431 р. повстання на Поділлі, у 1457 р. на Буковині).

Посилення кріпацтва викликало опір селянства, які відмовлялися виконувати феодальні повинності. Опір селян виливався у повстання. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину, охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану, селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.

Незначна частина еліти очолювана князем Михайлом Глинським у 1508 р. підняли повстання з метою відновлення Української держави, однак зазнали поразки.

Нажаль нам мало відомо про причини, хід та розвиток соціальних рухів у добу феодалізму.

У XV ст. виникає нова соціальна верства в українському суспільстві – козацтво. Козацтво як і селянство боролися за свої права та привілеї. Часто незадоволеня селян, міщан та козаків співпадали і наприкінці XVI ст. - на початку XVII ст. загострилася спільна боротьба проти шляхетської Польщі. Причинами були кріпосницький і національний гніт, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Яскравим прикладом був виступ селян сіл Кобче і Рожище на Волині в жовтні 1582 р.

Водночас активізувалася боротьба міського населення проти феодалів. Найбільше повстання відбулося в Білій Церкві в 1589р. Воно було придушене об`єднаними силами шляхти всього Київського воєводства. Не менш завзято боролися проти феодалів жителі міста Брацлава на Поділлі.

Повстання Криштофа Косинського(1591-1593)- перший великий селянсько-козацький виступ. Він охопив Поділля, Волинь і Київщину. Слідом за селянами і козаками на боротьбу проти феодалів піднялося населення ряду міст. Одночасно виступили реєстрові козаки. Приводом до повстання стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. 23 січня 1593р. військо К.Острозького і повстанці зустрілися під містечком П`яткою на Волині. Бої тривали майже тиждень. Зазнавши великих втрат, між козаками і Острозьким була укладена угода за якою козаки зобов’язувалися скинути Косинського з гетьманства, вірно служити королю. Але після підписання угоди почалися переслідування учасників повстання, страти. Із своїм загоном К. Косинський відступив на Запоріжжя.

У травні 1593р. К. Косинський з двотисячним загоном козаків рушив до Черкас. Черкаський староста князь Олександр Вишневецький, змушений був дати гарантії на володіння майном, на вільний перехід із Січі в міста і села і звідти на Січ, але розуміючи, що йому не вдасться власними силами придушити повстання, вирішив обезглавити його, він підступно вбив Косинського. Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

В 1594-1956рр. розгортається нове повстання під проводом Северина Наливайка. Наливайко та його союзники незабаром окупували більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусії. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні.

Козацько-селянське військо налічувало 5-6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолківського вони змушені були відступити.

У Переяславі рада обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Московію. Жолківський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону, а козацьке військо зазнало поразки.

Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років хоч і закінчилися невдачею, але все ж таки мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.

Антифеодальний протест народних мас в Україні на початкуXVII ст. вилився насамперед в покозаченні. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними вони стали взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім, наприкінці 1615- на початку 1616 років, охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа II під Хотином в 1621 році, досягнутою Річчю Посполитою завдяки козацькому війську, було вирішено зменшити козацький реєстр до 3...5 тисяч. Це викликало нову хвилю соціальних протиріч. В вересні 1625 року коронний гетьман С. Конецьпольський разом з іншими магнатами вирушив з м. Бар на Подніпров'я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера. Зазнавши значних втрат, жодна з сторін не отримала перемоги. Помірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка (?-1628) вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода. Згідно якої козацький реєстр мав становити до 6 тис., козаки не мали права втручатися в релігійні справи, змушені були припинити морські походи, не підтримувати відносини з іноземними державами. Ця угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси.

На початку 20х років XVII ст. продовжується загострення стосунків козацтва з польськими властями.

Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків - він спирався на угодовську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув в бою під Бахчисараєм. У 1628 р. Г. Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався "своєвільно" викоренити козацтво. Це й послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила). В 1630 році він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий "Тарасовою ніччю", коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецьпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, Тарас Федорович з 10-ю тисячами козаків рушив на Січ. У 1631 році повстання поступово пригасає.

У 1635 році поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запоріжжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима з козаками оволоділи і зруйнували фортецю. Але частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені.

У ході антифеодальних виступів, магнати намагалися заразом ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях переходило на бік повстанців. Уряд Речі Посполитої волів використовувати реєстровців як дешеву збройну силу, а король мав намір спиратися на козаків у боротьбі з магнатом. У липні 1636 року до козацької ради прибуло багато „випищиків" (виписаних з різних причин з реєстру), що стурбувало Сигізмунда ІІІ. Загострення суперечності між двома угрупуваннями козаків призвело навіть до захоплення „випищиками" і частиною реєстровців атрибутів гетьманської влади.

Виступ Чигиринського полку на чолі П. Бутом, спільно з „випищиками", став початком нового повстання на Україні. Наприкінці травня 1637 р. козацький загін захопив у Черкасах артилерію реєстровців. Протягом декількох місяців повстання охопило територію Лівобережної та Правобережної України. Відбулись переговори між Потоцьким та Бутом, в результаті яких козацький ватажок був схоплений і відправлений на страту до Варшави.

У січні 1638 р. гетьманом обрали Якова (Яцька) Острянина, який очолив повстання. Перша сутичка з коронним військом відбулася 25 квітня, в ході якого повстанці отримали перемогу. Польський сейм ухвалив постанову „Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої”, спрямований на ліквідацію козацьких привілеїв. Але стратегічна помилка Острянина завадила отримати перемогу в повстанні. Після битви 6 травня 1638 року козацьке військо змушене було відступити. Майже півтора місяці селянсько-козацьке військо на чолі з Дмитром Гунею відбивало спроби карателів оволодіти табором. Акція завершилася зрадою. Переговори з Потоцьким вже вели Роман Пинта, Іван Боярин і Василь Скакун. За договором 28 липня 1638р. повстанці зобов’язувалися здати артилерію, визнати „Ординацію”, а селян відправити в панські маєтки.

Селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. знаменувало собою найвище піднесення визвольного руху в І пол. XVII ст.. Але відсутність єдиного керівництва на територіях, охоплених діями повстанців, нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї, нечіткість формулювань в універсалах, листах і грамотах, завдань та перспектив боротьби, традиційна локальність та стихійність селянських виступів, військова перевага шляхти призвели до поразки цих антифеодальних рухів. Суть козацько-селянської боротьби полягала у вимогах економічних та соціальних до правлячого класу.

Селянсько-козацькі повстання розхитували і послаблювали феодально-кріпосницьку систему, готували відповідний грунт для подальшої боротьби народних мас України, кульмінацією якої стала визвольна війна 1648-1654 рр.. У ході антифеодальних рухів формувалися соціально-політичні погляди її учасників, здобувався досвід класової боротьби, поглиблювалося розуміння її мети і завдань.

В період визвольної війни 1648-1654 років соціально-політичне становище козаків було дуже важким. Антифеодальна боротьба народних мас України того часу обумовлювалася тяжким національним, економічним та релігійним гнітом. Але проблема була в тому, що рядові козаки часто не могли знайти загальної мови з козацькою верхівкою, яка часто в соціальній сфері пригнічувала козаків. Тому козаки змушені були виступати як проти поляків так і проти політики гетьманського уряду.

Наприкінці 1648 року на Волині спалахнуло народне повстання проти політики Богдана Хмельницького відносно долі цього краю. Доля даного регіону вирішувалася до 1657 року. Справа в тому, що Б. Хмельницький не „захистив” населення Волині від рішення уряду Австро-Угорщини щодо переходу даної території під керівництво цієї держави. Жителі Західної України відмовилися підтримати Б. Хмельницького у його намірах об`єднати всю етнічну територію держави (після підписання Березневих статей 1654 року з Москвою). Ця територія залишилася під владою іноземної держави, повстання було придушено.

Після смерті Б. Хмельницького починається період Руїни. Почалася громадянська війна, боротьба за гетьманську булаву, відокремлення низових козаків від козацької верхівки, економічна криза, поділ України на Правобережну і Лівобережну. Звичайно таке становище не влаштовувало населення Гетьманщини, що призводило до нових козацько-селянських повстань.

У 1657 р. вибухнуло козацько - селянське повстання проти шляхетсько-старшинської верхівки на чолі з гетьманом Іваном Виговським яке очолили Мартин Пушкар і Яків Барабаш. Центром боротьби стала Полтавщина. Повстання поширилося майже на всю Лівобережну Україну і перекинулося на Правобережжя. Приводом було розширення феодального землеволодіння, посилення визиску селян, обмеження привілеїв рядових козаків і міщан. У 1658 р. Гетьманському війську за допомогою татарської орди вдалося придушити повстання. Пушкар і Барабаш загинули. Однак народний рух продовжувався. Його очолили І. Безпалий, І. Донець, І. Сірко, І. Іскра та інші ватажки їх підтримали правобережні козацькі полки. Зазнавши поразки, Виговський утік до Польщі.

У 1663 році в Ніжині на козацькій раді для виборів нового гетьмана Лівобережної України козацька сірома та селяни з використанням соціальних виступів в своїх цілях вчинили розправу над старшинською верхівкою.

Улітку 1663 року тривало повстання селян і козаків Правобережного Поволоцького полку на чолі з Іваном Поповичем. Повстанці мали намір повалити панування шляхетської Польщі на Правобережжі. За наказом правобережного гетьмана П. Тетері каральне військо нещадно розправлялося з повстанцями та їх ватажком.

Селяни, рядові козаки, міські низи продовжували свою боротьбу і в 80-90 роках 17-го століття. Улітку 1687 року розпочалося повстання у більшості полків Лівобережної України. Хвилі нових виступів здіймалися і в наступні роки. Зокрема, згадаємо селянсько-козацькі повстання 1683 та 1684 років на Запорозькій Січі, Київщині, Брацлавщини та Волині.

Протягом усього XVIII століття найпоширенішими формами протесту зубожілих селян і рядових козаків були переселення і втечі, які відбувалися постійно і мали масовий характер. Значного поширення набуло так зване „шукання козацтва” яке інколи переростало у тривалу запеклу боротьбу. Масовими були скарги селян і козаків, перехід у так звані підсусідки (поселення для постійного проживання у двори старшини).Формами боротьби соціального протесту були відмови селян від сплати податків і виконання повинностей, захоплення панської землі, випасів, сіножатей, худоби, майна. Проте найдошкульнішими для феодалів були селянські повстання. Помітними за масовістю були повстання 1702-1704 років під проводом Палія та Абазина.

У ІІ половині 1708 року вибухнуло повстання селян і козаків на території всіх десяти полків Лівобережної Украйни. Новим явищем стало створення значних повстанських загонів, що об’єднували сотні селян і козаків. На початку XVIII cт. На території Правобережної України розгортається визвольний рух проти шляхетської Польщі.

Збройні виступи народних мас відбувалися у 50-60х роках і на Слобідській Україні. Боротьба особливо розгорнулась після ліквідації слобідських козацьких полків, а також у зв’язку із запровадженням подушного податку.

Загострення соціально-політичних суперечностей мало місце й на Запоріжжі. Причини: збагачення старшини, економічне розшарування козацтва.

У вересні 1761 року жителі села Кам’янського козацької ланки закували у колодки писаря. Коли ж осавул І. Кирпань звільнив писаря і спробував схопити декого з учасників заворушення, то стався справжній вибух народного гніву. Козацькому полковнику П. Іванову вдалося придушити вибух, але головних учасників повстання йому не вдалося знайти.

Велике повстання в Січі відбулося також у грудні 1768 року. Повстанці захопили пушкарню, розгромили господарство старшини. Старшина, у тому числі кошовий отаман П. Калнишевський були змушені втекти. Козаки обороняли січову фортецю, але виступ було придушено каральним загоном царських військ. Повстанців, а особливо їх ватажків було жорстоко страчено.

У 70-х на початку 80-х років багатіїв Лівобережної, Слобідської та Правобережної України громили повстанські загони, очолювані Семеном Миколаєнком (Гаркуша). Склад цих невеликих за чисельністю формувань постійно змінювався, а сам Гаркуша часто виступав під іншими прізвищами. Кілька разів Гаркушу арештовували, проте він виривався на волю. Востаннє його схопили в лютому 1784 році і заслали на довічну каторгу до Херсона, де він і загинув.

Після юридичного оформлення кріпосного права з травня 1783 року на Лівобережжі та Слобожанщині протягом 80-90х років VXIII століття відбулося до 50 селянських заворушень, з яких майже половина супроводжувалась збройними сутичками. Так у червні 1783 року селяни з села Морозівка на Київщини відмовилися виконувати повинності і здійснили збройний виступ властям. Під тиском карателів учасники цього виступу розбіглися по сусідніх селах. В свою чергу власті погодилися на деякі поступки. Жителі села Морозівка звільнялися від виконання повинностей, переводилися в розряд державних селян.

Відомим народним виступом було повстання 1780-1793 рр. в селі Турбаях на Полтавщині. Селяни й козаки відмовилися коритись поміщикам Базелевським. На початку січня 1780 року створили сільське самоврядування. Коли ж військова команда почала заарештовувати керівників селянського руху, турбаївці 8 червня 1789 року почали повстання. Його очолили Ракша Бондир, Помазан та інші. Повстанці розгромили маєток Базилевських. Але у червні 1793 року повстанці потерпіли поразку.

Гайдамацький рух, який розгорнувся на початку XVIII століття перед усім на Правобережній Україні поширився також на Лівобережжя і Слобожанщину. (Слово „Гайдамака” походить від тюркського „Гайда” – турбувати, гнати, переслідувати). Перша згадка про гайдамаків відноситься до 1714 р. але найбільшого розмаху цей рух досягає у 1704 та 1750 рр., та у 1768 р. під час повстання Коліївщини.

Довготривалість і стійкість гайдамацького руху зумовлювалася підтримкою з боку широких мас (селяни – втікачів, міської бідноти, тощо). Селянсько-козацькі маси продовжували вести боротьбу за землю, активно виступали проти кріпосницьких тенденцій.

У 1731 році закріпачені козаки с. Фоєвич Топальської сотні Стародубського полку відмовилися виконувати повинності, вимагаючи повернення до козацького стану. У 1747 році жителі села відновили свої вимоги. Після жорстокого придушення повстання у 1748 році його керівники П. Яреминка стратили.

Особливо гострими були виступи жителів сіл Купаш та Суботовичі, Новоміської сотні Стародубського полку у 1748-1750, 1760-1761 роках, які боролися за запис до козацького реєстру. Цей виступ був придушений, але селяни не змирилися з невдачею і продовжували боротьбу аж до кінця 70-х років.

У 1734 р. після смерті польського короля Августа ІІ відбувається боротьба за владу між прихильниками російського ставленика Августа ІІІ і прихильниками французького ставленика В’ячеслава Лещинського. Для підтримання Августа ІІІ на території Правобережжя вступили російські війська. Один із російських офіцерів звернувся до населення вести боротьбу проти Лещинського і його прихильників. Але серед українського населення поширилася чутка, що росіяни закликали знищувати всіх шляхтичів. Це сприяло повстанню на території Брацлавщини яке очолив Верлан, але діяли й інші загони. Царські війська із поляками розгромили сили гайдамаків, але рух не припиняється.

У 1750, 1751 роках, відбулися нові гайдамацькі повстання на території Правобережної України, які закінчилися поразкою.

Гайдамацький рух на Правобережній Україні, в який втягнулися значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим польсько-шляхетського панування.

У 1768 р. на Правобережжі вибухнуло найгучніше народно-визвольне повстання – Коліївщина.

Коліївщина – (ця назва походить від слів „кіл” „колоти” „колій”). Очолив повстання Максим Залізняк. За кілька тижнів повстання охопило південну Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля і Галичину. Цьому сприяв ряд обставин. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності, посилились національно-релігійні утиски. На першому етапі боротьби повстанці отримали ряд перемог над польським військом. Але у вересні 1770 році в нерівному бою з карателями повстанці потерпіли поразку. Після придушення повстання екзекуції над бунтівниками тривали аж до 1774 року.

Справжньою повінню розлився по Прикарпаттю опришківський рух(перший доказ відомий у 1529 р.) основною його силою виступили безземельні та малоземельні селяни, міська біднота (назва опришки походить від лат. опресор – нещадник, утискувач).

Найбільшого розмаху опришківський рух набув на Закарпатті та Прикарпатті, на території північної Буковини, доходили на територію Поділля. В своїй діяльності опришки взаємодіяли з польськими розбійниками крім того, такий ватажок як Іван Бойчук підтримував зв’язки з запорізькими козаками.

Опришки використовували партизанську тактику, так звану „несподіваність”. Опорним центром була Чорна гора в Карпатах.

У І чверті XVII ст. відомими ватажками опришків були І. Писклявий, У.Пинта, Д.Солонинка та ін.

Найбільшого піднесення опришківський рух досягає у 1738 – 1745 рр. Коли на чолі загонів повстанців стояв народний ватажок, виходець з бідної сім`ї - Олекса Довбуш. Характерною рисою цього руху було т.зв. соціальне розбійництво.

Завдяки підтримці народних мас, вмілому керівництву, високому бойовому духу Довбушеві загони зуміли тривалий час успішно боротися з феодалами. 24 серпня 1745 року Довбуш загинув. Його справу продовжили В.Баюрак, І.Бойчук та ін. У I пол.XIX століття розгорнувся масові виступи селян та рух військових на Україні.

В окремих випадках селянський рух набував форми так званого соціального бандитизму. Найвідомішим прикладом такого виступу була хвиля грабіжницьких нападів на поміщицькі маєтки загонами під проводом Устима Кармелюка.

Устим Кармалюк вів багаторічну нерівну боротьбу з представниками панівної верхівки. У 1812 р. поміщик відправив його на військову службу, та У. Кармалюк утік, повернувся до рідних місць і створив повстанський загін. Протягом 1813 р. він кілька разів нападав на поміщицькі садиби. Спійманий навесні 1814 р. У. Кармалюк був покараний, відправлений у штрафний батальйон, що знаходився у Криму. Та 13 червня 1814р. поблизу с. Панівці він утік і повернувся на Поділля. Це знову посилило боротьбу селян.

У січні 1817 р. У. Кармалюка заарештували знову. Смертний вирок, оголошений судом 20 вересня 1818 р. було замінено 10-річною каторгою в Сибіру. На шляху до місця заслання У. Кармалюк утік. Повернувшись на весні 1819 р. на Правобережжя, він утворив загін який протягом 1820-1822 рр. здійснив кілька успішних нападів на шляхетська маєтки. Стурбована ситуацією, що склалося, місцева влада вирішала мобілізувати каральні загони для боротьби з повстанцями. 22 березня 1822 р. внаслідок раптового нападу загін У. Кармалюка було повністю розгромлено, а самого ватажка схоплено. Проте й цього разу народному месникові пощастило – у березні 1825 р. він утік з каторги. За кілька місяців, здолавши неймовірні перепони, У. Кармалюк знову з’явився на Правобережній Україні. Протягом листопада 1826 р. – червня 1827 р. вони здійснили близько двох десятків нападів на маєтки поміщиків.

У червні 1827 р. шляхті вдалося схопити У. Кармалюка. Лише в серпні 1830 р. він утік із Архангелогородського піхотного полку (Новгородська губернія), повернувся на Поділля і почав готувати нове повстання. Проте на цей раз у вирішальний час за доносом зрадника був схоплений і засуджений до нового заслання у Сибір. Та поки затверджувався вирок Подільським головним судом, У. Кармалюк підготував і здійснив втечу (квітень 1832р.).

Протягом 1832-1835 рр. повстанський рух охопив Подільську, ряд місцевостей Волинської та Київської губерній. Але у 1835 р. трагічно обірвалося життя У. Кармалюка.

У I пол. XIX століття розгорнулися масові виступи селян та рух військових на Україні. Воєнні поселення – організація військ в Російській імперії з метою зменшення військових витрат (поєднували військову службу з веденням сільського господарства). Проти жорстокого режиму, деспотизму та муштри на воєнних поселеннях, створених на Україні, спалахнули виступи воєнних на чугуївських (серпень 1819 року) та на т. зв. Аракчеєвських (Аракчеєв - російський державний діяч, воєнний міністр, граф, генерал) воєнних поселеннях у 1815 – 1825 роках. Вимога: ліквідація воєнних поселень. Також відбулось повстання бугських козаків у липні – вересні 1817 року у місті Вознесенськ (сучасна Миколаївська область) у зв`язку з переводом їх у воєнні поселення. У ході повстань учасники захопили землі, виганяли та вбивали керівництво. Але повстання були подавлені царськими військами, учасників було вислано до Сибіру, а тих, хто чинив більш активний опір – страчено.

Сваволя дворян викликала численні виступи селян у колишніх церковних маєтках. У серпні 1843 р. міністерство державних маєтно-церковних завершило розслідування виступу селян Радовля й Тепениці, що належали раніше Олевському кармелітському монастиреві (закритому в 1832 р.). Орендарі перевищували інвентарні норми, гнобили селян непосильними роботами та натуральними поборами. Жорстокі покарання призвели до того, що кілька селян вмерли від побоїв. Дійшло до гострої сутички підданих з орендарем, під час якої селяни розправилися з виборним Трохимовим, який став на бік посесора, розорили винокурню. Найактивніших учасників виступу віддали під суд. За рештою селян, за розпорядженням міністра державних маєтностей П. Д. Кисельова, було встановлено “особливий нагляд окружного начальника”.

У жовтні 1844 р. селяни с. Плебанівки Могилівського повіту Подільської губернії (до 1842 р. належала Шаргородському костьолу) подали скаргу на нестерпність панщини, а також інших утисків з боку посесора Куявського. Цей виступ був придушений військовою силою. Хоч слідство і підтвердило справедливість селянських скарг, однак їх протест не був задоволений.

У березні 1848 р. спалахнула буржуазно демократична революція в Австро-Угорщині, яка дала товчок національно-визвольному руху на Західноукраїнських землях.

У березні 1848 р. відбулася масова демонстрація у Львові, яка склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ та обернення Талицяб у Польську автономну провінцію. Під тиском демонстрантів були визволені всі політичні в’язні із тюрем Львова, почалося формування національної гвардії.

У квітні 1848 р. почалися заворушення селян, що могли започаткувати вибух нових селянських повстань. Для відвернення повстання уряд Австро - Угорщини відмінив 17 квітня в Галичині кріпосне право, панщину та особисту залежність селян від феодалів.

В листопаді 1848 р. вибухнуло озброєне повстання у Львові, з вимогами введення української автономії у Східній Галичині. В повстанні прийняли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко подавлено каральними військами після артилерійного обстрілу міста.

Протягом 1848 р. в Північній Буковині селяни відмовились виконувати феодальні повинності, захватили поміщицькі землі, пасовища та ліса, створювали військові загони. Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання під проводом Лук`яна Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Селянський загін під проводом Лук`яна Кобилиці до літа 1849 року вів боротьбу з урядовими військами. Але ватажка було схоплено у 1850 році, збройне повстання було подавлено каральними загонами.

Специфікою селянського руху в українських губерніях Російської імперії було те, що тут у народній пам`яті ще жили згадки про козацькі та гайдамацькі часи. Навесні 1855 року 9 із 15 повітів Київської губернії були охоплені рухом під назвою Київської козачини. Приводом до його виникнення стали маніфест царського уряду від 6 лютого 1855 року про створення народного ополчення у зв`язку з Кримською війною. Серед селян поширилися чутки, що уряд закликає їх у козаки й обіцяє звільнення від панщини. Селянство масово записувалося в ополчення і чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво. Лише за допомогою війська уряду вдалося втихомирити бунтівливе селянство.

Іншою ознакою селянських рухів був наївний монархізм. Найкращим його прикладом була таз звана Чигиринська справа 1877-1879 років, коли російський народник Яків Стефанович під вигаданим ім`ям Дмитра Найди видав себе за царського комісара і підбурював чигиринських селян до повстання. Він поширював нібито підписану царем „Золоту грамоту”. Після розкриття змови було арештовано близько 1000 осіб.

Друга половина 19-го століття відзначалась промисловим переворотом. У цей час формуються нові прошарки населення: робітники, наймані селяни. Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню вільнонайманої праці. Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством одну з важливих проблем - робочої сили. Потужне нарощення промислового потенціалу призвело до багаточисельної міграції робочоЇ сили.

Робітники потерпали від подвійного гніту українських та іноземних капіталістів. Повсюдно порушувались права робітників: збільшувався робочий день, була відсутня охорона праці, техніка безпеки, падіння заробітної плати, несправедливість системи штрафів.

Переплетіння етнічних, релігійних і соціальних поділів робило українські землі ґрунтом, особливо сприятливими для гострих соціальних конфліктів. Упродовж ХІХ століття українські землі були тереном селянських і робітничих виступів.

Перші великі виступи робітників у Російській імперії припали на 1874 рік (страйк донбаських шахтарів) і у 1875 році (страйк машинобудівників і залізничників в Одесі). Центром робітничого руху стає Донбасько – Катеринославський регіон. Частота робітничих виступів, як страйків, так і стихійних заворушень, зростала: з 11 у 1870-1875 рр. до 116 у 1896-1899 рр..

Початок XX ст. позначився в Україні піднесенням робітничого, селянського, студентського рухів, що зумовлювалося соціально-економічною кризою 1900—1903 рр. та антинародною політикою російського самодержавства. В 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У 1901—1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Робітники висували економічні вимоги — запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, видача її готівкою, а не продуктами тощо. Страйковий рух робітників у 1900—1903 рр. невпинно наростав. Якщо в 1900 р. страйкувало близько 30 тис., то в 1903 р. — понад 86 тис. чоловік.

Поступово від економічних вимог робітники перейшли до політичних, висуваючи лозунги політичних свобод. Навесні 1901 р. семитисячна політична демонстрація робітників і студентів Харкова проходила під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!».

Нового розмаху робітничий рух набув у 1903 р., коли Україну охопив загальний політичний страйк. Він розпочався у Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлизаветграда та інших промислових центрів і районів України. У страйку взяло участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні. У багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації і мітинги, які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією та військами. Загальний страйк 1903 р. мав ряд особливостей. По-перше, він був найбільш масовим. По-друге, всі страйкарі вперше об'єднали вимоги-економічного і політичного характеру. Вони проголошували лозунги «Хай живуть політичні свободи!», «Хай живе демократична республіка!». Загальний страйк проходив не стихійно, а мав організований характер, що свідчило про зростання згуртованості і єдності робітників у боротьбі за свої економічні і політичні інтереси.

Страйковий рух охопив міста Східної Галичини. У 1900—1903 рр. тут відбулося 42 робітничі виступи за участю понад 18 тис. чол. У 1904 р. робітники Галичини організували 30 страйків. Особливо помітним став виступ працівників нафтової та озокеритної промисловості, в якому, за офіційними даними, брало участь понад 6 тис. чол. Страйкарі ви­сували переважно економічні вимоги.

На початку XX ст. внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянськими господарствами великопоміщицьких маєтків посилюються селянські виступи і заворушення. В 1900 р. селянські заворушення відбулися в ряді сіл Київської та Подільської губерній. Основною причиною селянських виступів було малоземелля. Позбавлені засобів для існування, безземельні і малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліс, заорювали сінокоси, добивалися повернення відрізків тощо. Найбільш поширеними формами боротьби селян за землю були потрави поміщицьких посівів і сінокосів, захоплення земель та угідь, відмова від сплати боргів і платежів та ін. Становище селян погіршало в 1901 р. внаслідок голоду. Тому за 1900— 1901 р. в Ук­раїні було зареєстровано кілька сотень селянських виступів. З 95 повітів України селянськими заворушеннями було охоплено 64. Загалом аграрний рух у 1900—1902 рр. охопив усі райони України, проте найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де сильними були пережитки кріпацтва, більш глибокі, ніж в інших регіонах краю, соціально-економічні і національно-релігiйні суперечності. Якщо на Півдні України, де селяни були краще забезпечені землею й заробітками, в 1900—1901 рр. відбулося 30 селянських заворушень, на Лівобережжі — 50, то на Правобережжі — понад 200.

У 1902 р. селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську та інші губернії і досяг найбільшої сили. У ряді районів селянська боротьба переросла в масові збройні виступи. Поміщики тікали, кидали свої маєтки напризволяще. Лише в березні було зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. Усього протягом березня — квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економії поміщиків, багатих орендарів, унаслідок чого 105 маєтків було розгромлено.

Доведені до відчаю злиднями і стражданнями, селяни забирали в поміщицьких садибах хліб, картоплю, сіно для худоби, необхідний реманент, знаряддя праці. Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося забирати у поміщиків хліб, землю, майно. Проте царський уряд розвіяв ці селянські ілюзії, надіславши на село війська, щоб за допомогою зброї придушити повстання. Розправи уряду з повстанцями показали селянам суть царської влади, кому вона служить і кого захищає. Тільки в Харківській губернії після збройного придушення повстань до суду було притягнуто 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Учасників виступів ув'язнювали, відправляли на каторжні роботи або на заслання до Сибіру та інших віддалених районів країни. Але це не припиняло революційних настроїв серед селян, їх підсилювала і агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму. Серед селян розповсюджувалась література есерів, рухівців, зокрема брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщицький лад і звучав заклик до боротьби проти великого поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить хоча б той факт, що лише протягом січня — березня 1902 р. на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань. Селянські повстання на Полтавщині й Харківщині мали значний вплив на розгортання аграрного руху в інших губерніях України. Хоча царські «власті» всіляко приховували правдиву інформацію про ці події, чутки про них поширювалися серед селянства. У 1902 р. на Україні відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл. Особливістю селянського руху 1902 р. порівняно з попередніми роками була його масовість. Із 320 виступів 212 було ліквідовано за допомогою поліції та військ. Однак за своєю суттю селянський рух залишався ще розрізненим і стихійним. Протягом 1903— 1904 рр. в підросійській Україні відбулося 411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл з населенням майже 350 тис. чол. За підрахунками історика селянського руху М. Лещенка, всього в 1900—1904 рр. в Україні відбулося 1022 виступи селян, що охопили 1300 сіл з населенням 800 тис. чол.

Важким було становище українських селян і на Буковині, Галичині та Закарпатті, де більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки, румуни, мадяри. На початку XX ст. у цих регіонах постійно зростає число селянських страйків. 1902 р. страйк, у якому взяло участь 200 тис. селян, охопив усі східні частини Галичини. Селяни отримали ряд поступок з боку поміщиків.

Складовою частиною загальнодемократичного руху стали виступи студентства, соціальний склад якого на початку XX ст. дещо змінився за рахунок вихідців із демократичних верств населення. Студенти, незадоволені реакційним університетським статутом 1884 р., який не давав права вільно та самостійно вести свої справи, на своїх зібраннях і вічах висловлювали протести проти поліцейського режиму у вузах та інших навчальних закладах, вимагали автономії університетів. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава відбувалися демонстрації з вимогами академічних свобод. Частина студентів, особливо вихідців із селян та міщан, прагнула поєднати студентський рух із загальнополітичною боротьбою проти царського режиму, критикувала політику уряду.

У січні 1901 р. за спробу студентів Київського університету провести страйк 183 учасники сходки відповідно до «Тимчасових правил» були віддані у солдати. У зв'язку з цим по всій країні прокотилася хвиля студентських страйків, на що влада відповіла масовим звільненням студентів, демонструючи сваволю і безчинство. Проте студентський рух не припинився, а вийшов за стіни навчальних закладів і почав зливатися з політичними виступами та демонстраціями робітників. У листопаді — грудні 1901 р. спільно виступили харківські студенти і робітники. У відповідь на це проти демонстрантів були кинуті козаки, кілька рот піхоти та полк драгунів. Прагнучи заспокоїти студентство, царський уряд 22 грудня 1901 р. видав нові «Тимчасові правила». Вони давали змогу студентам створювати під наглядом керівників навчальних закладів гуртки, каси, бібліотеки, скликати збори. Однак така «регламентація» уже не задовольняла студентські маси, які все рішучіше заявляли про свій протест.

В вузах країни відбулися виступи протесту проти запровадження урядом нових «Тимчасових правил». Уже в лютому — березні студентські виступи переросли у всеросійський страйк, в якому брало участь близько 30 тис. чол. Студентські демонстрації підтримували робітники, і запровадження «Тимчасових правил» було зірване. У серпні 1902 р. уряд прийняв чергові «Тимчасові правила», які передбачали запровадження у вищих навчальних закладах інституту кураторів, професорських дисциплінарних судів. Серпневі «Тимчасові правила» в черговий раз сколихнули студентську молодь, до якої почали приєднуватися вихованці старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл. У Харкові, Києві, Катеринославі та інших містах України виникли підпільні учнівські організації, які сприяли пожвавленню самодіяльності серед учнівства. Третій всеросійський студентський з'їзд, який відбувся в Одесі наприкінці листопада 1903 р., констатував, що рух студентської молоді, виникнувши на академічному грунтi почав переростати у політичний. Підтвердженням цього були не тільки політичні вимоги сту­дентів, а й створені ними політичні організації і гуртки.

Рух українського студентства на початку XX ст. розвивався також у Західній Україні. Віча та зібрання студентської молоді Галичини й Буковини спрямовувалися на задоволення як академічних, національно-культурних, так і політичних вимог, пов'язаних насамперед із наданням українським землям статусу національно-територіальної автономії.

Перша російська революція, що розпочалася подіями «Кривавої неділі» 9 січня 1905р. супроводжувалася активними діями робітників, селян, усіх демократичних верств суспільства. Звістка про криваву розправу над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі швидко облетіла всю країну, викликавши гнів та глибоке обурення робітників й усіх трудящих. Уже 12 січня почався страйк на Південно - російському машинобудівному заводі в Києві, який підтримали робітники заводу Гретера і Криванека та інших підприємств міста. Страйкарі відстоювали економічні інтереси, проте висували і вимоги загальнополітичного характеру. Протягом січня страйкували робітники Катери­нослава, Кам'янського, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева та інших промислових міст і регіонів України. У січні 1905 р. в шести губерніях України страйкувало 41 підприємство, а загальна чисельність страйкарів перевищила 11 тис. чол.

До березня 1905 р. страйковий рух продовжував невпинно наростати, втягуючи в революційну боротьбу дедалі більше робітників. У деяких районах Донбасу та в Миколаєві адміністрація кинула на придушення виступів поліцію та війська, що призвело до кривавих сутичок між страйкуючими і солдатами. Протягом перших трьох місяців революції в Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик та майстерень, а чисельність страйкарів, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений період страйки мали переважно економічний характер, їх учасники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, відкриття шкіл для дітей тощо. Могутній натиск робітників примусив капіталістів у багатьох випадках піти на деякі поступки.

Весною і влітку 1905 р. відбувалося швидке наростання масової боротьби пролетаріату. У багатьох містах, зокрема Одесі, Києві, Луганську, Мелітополі, Харкові, Катеринославі, пройшли Першотравневі масовки та робітничі збори, страйки i демонстрації. Налякане революційним піднесенням царське самодержавство опублікувало підготовлений міністром Булагіним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір послабити революційний натиск. Проте в жовтні 1905 р. розпочався всеросійський жовтневи

Дата добавления: 2013-12-13