Дослідження основних теорій виникнення ризику

Наукові уявлення щодо стності ризику, методів його оцінки, прогнозування та нейтралізації ризиків формувались поетапно.

Ризик досліджували не лише економісти, а й юристи, математики, статисти. Формуються наукові теорії щодо оцінки та нейтралізації ризику: теорії ігор, імовірностей, дослідження операцій, катастроф, соціальної психології, ризику. Поняття ризику зявляється у всіх сферах людської діяльності: економічній, політичній, демографічній, медичній, біологічній, військовій, правовій.

Формування наукової думки щодо основ теорії ризику пов'язане з течіями в політекономії.

Зокрема, меркантилісти (XV-XVII ст.) питання ризику пов’язували з ризиком втрат для країни вцілому (втрати активного сальдо «торговельного балансу»), оскільки у центрі уваги меркантилістів було збагачення країни. Проте, питанню ризику вони не приділяли значної уваги і не враховували його у своїх працях.

Класична течія має два напрями: течія фізіократів у Франції та класична політекономія в Англії. Саме в період класичної політекономії виникають перші спроби наукової оцінки ризикових рішень в умовах невизначеності здійснені швейцарським математиком Д. Бернулі Він довів, що з погляду математики очікування виграшу є нескінченною великою величиною і вимагає постійних затрат ресурсів, які обмежені (час, енергія тощо). Тому, на думку Д. Бернулі, в ризикованих операціях слід враховувати не суму виграшу, а корисність виграшу, тобто співвідношення затрачених ресурсів та отриманого прибутку (збитку). Він стверджував, що приймаючи рішення люди керуються не математичними очікуваннями, а моральними очікуваннями при яких ймовірність визначається як корисність доходу.

Інший математик – німець Йоган Ніколаус Тетенс у праці «Вступ до розрахунку життєвої ренти і право на її отримання» (1786 р.) започаткував основи нового наукового напряму - ризикології, що практично втілилось у страхуванні життя. У своїй праці Й. Тетенс запропонував прийняти мірою ризику половину величини стандартного відхилення, вважаючи його обсягом очікуваного збитку страхової установи, який виникає за умовами договору страхування. Контраргументом такого твердження стала поширена теза, згідно якої ймовірність є лише мірою величини ризику, але не може бути ним самим.

Слід зазначити, що в ХVІІ ст. в працях вчених Д. Граунта, Я. Вітта, Е. Галлея було закладено основи актуарних розрахунків, де провідними завданнями було дослідження та групування ризиків.

Дослідження Й. Тюнена пов’язані з сутністю інноваційних ризиків. Він вперше звернув увагу на даний вид ризику в своїй роботі «Ізольована держава» (1850 р.). Тюнен прийшов до висновку, що інноваційна діяльність призводить до ризику, що є непередбачуваним, і який не прийме на себе жодна страхова компанія. Цей висновок вперше визначив відмінність між поняттями «умови ризику» (вірогідність яких може бути розрахована) та «умови невизначеності» (вірогідність яких не має розрахунку).

Фізіократи визнали вільну ринкову економіку з притаманною їй невизначеністю й ризиками, сповідували дію ринкових законів, а тому відкидали будь-яке регулювання з боку держави. Отже, з погляду фізіократів ризик – це подія, що має імовірностний характер, тобто може відбутись, а може і ні.

Класична політекономія пропагувала ідею отримання економічної вигоди за рахунок заощадження, інвестицій або прибутку. Тобто, ризик ототожнювався з прийняттям економічного рішення. Одним із перших категорію ризику у класичній школі почав формувати А. Сміт. В книзі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776 р.) автор викладає основи теорії підприємницького ризику на прикладах страхових компаній, діяльності лотерей, оплати праці. Зокрема А. Сміт обґрунтовував залежність заробітної праці найманих працівників від ризику тимчасової зайнятості. Він один з перших почав стверджувати, що ризик – це не лише економічна категорія, а й психо-фізична. Прикладом психо-фізичних проявів ризику є схильність людини до азартних ігор, лотерей, страхова діяльність. В основу сучасного постулату теорії ризику (взаємозв’язку між дохідністю та ризиком) було покладено висновок А. Сміта щодо отримання більшої винагороди у вигляді доходу ризиковими професіями.

Започаткували аналіз ризику як економічного поняття Дж. Мілль та Н.У. Сениор. Дослідники розглядали ризик з погляду відшкодування збитків підприємницької діяльністі, тобто поняття ризику переорієнтовується з макроекономічного на мікроекономічний рівень.

Томас Мальтус, який написав «Дослідження про закони народонаселення» у 1798 році окреслив основні погляди того часу щодо вичерпності ресурсів. Отже, ризик, прихильники еволюційної течії класичної політекономії, прирівнювали до ймовірності збитків внаслідок нестачі певних ресурсів.

Свої погляди щодо сутності ризику подали і марксисти. Зокрема, марксисти стверджували, що власність є необхідним чинником виробництва, що призводить до ризикових наслідків. Перехід від власності окремого індивіда до суспільної власності, згідно поглядів марксистів майже не залишить альтернативи вибору і ступінь ризику зведеться до нуля. Згідно поглядів К. Маркса, інноваційне інвестування, хоча і має великий ступінь ризику, є важливим чинником формування конкурентних переваг підприємства. Нове обладнання, згідно його поглядів, один із головних чиників формування надприбутків.

Теорія очікуваної корисності, сформульована Дж. Нейманом та О. Моргенштерном, що була поширена у ХХ ст., вказує, що окремий господарюючий суб’єкт прагне до максимізації прибутку обираючи найбільш вигідну для нього з ризикових альтернатив. Дана теорія описувала поведінку в умовах ризику за допомогою стандартних методів математичного аналізу і теорії вірогідності.

Таким чином, Дж. Нейман та О. Моргенштерн заперечили теорію Дж. Мілля та Н. У. Сенсора щодо сутності ризику пов’язаного з ймовірністю збитку і сформували нову. Згідно теорії Дж. Неймана та О. Моргенштерна сутність ризику, що пов’язана не лише з ймовірністю збитків, а й з можливістю отримання прибутку. Дж. Нейман та О. Моргенштерн підтвердили теорію А. Сміта щодо підприємницького ризику математично.

З точки зору невизначеності економічний ризик досліджував американський вчений Алан Віллетт у своїй роботі «Економічна теорія ризику і страхування» (1901 р.).

На основі теорії граничної корисності, А. Маршал і А. Пігу розробили нову концепцію ризику, згідно якої підприємець при прийнятті рішення аналізує два критерії: розмір очікуваного доходу та величину можливих коливань доходу. Так, наприклад, при прийнятті рішення щодо вкладення капіталу підприємець обере той варіант де коливання очікуваного прибутку будуть меншими. А. Маршал стверджував, що більшість підприємців намагаються уникнути значного ризику. В майбутньому дана теорія А. Маршала стала основою моделі економічної поведінки підприємців в умовах ризику, що отримала назву «модель неприйняття ризику».

Кейнсіаці, що пропагували посилене втручання держави в економіку країни, приділяли значну увагу стабільності цін, рівня виробництва, зайнятості, заощадженнь та інвестицій, зосереджували увагу на зовнішніх чинниках ризику. Зокрема Кейнс виділив три види ризику пов’язаного з зовнішніми чинниками: ризик позичальника, ризик кредитора та ризик інфляції. За Кейнсом підприємство має певні ресурси, а його діяльність є змінною, тобто підлягає впливу ризиків, в цьому і проявляється сутність ризиків. Джерело інертності підприємства проявляється у зміні вартості обладнання, коливання щоденного прибутку та некомпетентності акціонерів тощо.

Інший представник кейнсіанської течії Ф. Рамсей обґрунтував теорію вибору в умовах невизначеності, яка дозволяла розмежувати переконання та переваги, зберігаючи суб’єктивну вірогідність. Він здійснив спробу доведення теорії вибору в умовах невизначеності. Подібні погляди щодо суб’єктивної вірогідності виклав Бруно Фінетті. Ф. Рамсей та Б. Фінетті створили підгрунття класичних праць та ідей сподіваної корисності Д. Бернуллі, Дж. Неймана та О. Моргенштерна.

Монетаристи на чолі з Мільтоном Фрідменом, запропонували трактування ризику крізь призму теорії корисності. М. Фрідмен зазначав, що в умовах спадної корисності та наявності ризику принципи максимізації не діють, оскільки необхідна певна «податкова» плата у вигляді компенсації за фактор ризику.

М. Фрідмен поділив рішення пов’язані з ризиком на три складові:

– невеликий ризик – це ризик при якому результат передбачуваний або заздалегідь відомий;

– помірний ризик – це ризик при якому отримується незначний дохід та помірні витрати;

– великий ризик – це ризик при надприбутків (збитків).

Вперше розмежовує такі економічні категорії як «ризик» та «непевність» представник неокласичної школи, американський економіст Ф. Кнайт (Найт) в своїй праці «Ризик, непевність, прибуток» (1921 р.). Він розвиває погляди Й. Тюнена щодо різниці між ризиком, що піддається оцінці і виміру та ризиком, що оцінці і виміру не піддається. Автор стверджує, що ризик - це непевність, яку можна оцінити і виміряти. Методом вимірювання є визначення ймовірності настання. Залежно від точності розрахунку ймовірность, згідно поглядів Ф. Кнайта, може бути: математичною (апріорною), статистичною (апостеріорною) та ймовірністю експертної оцінки (естіматичною). Обов’язковим при здійсненні розрахунків він вважав експертну оцінку. Ф. Кнайт вперше чітко розмежував чинники ризику та чинники виробництва в процесі формування прибутку підприємства.

Френк Кнайт заклав основи сучасної теорії фінансового ризику, пов’язаного з оптимізацією ризику. Подальші дослідження неокласичної теорії ризику продовжили угорські економісти Т. Бачкаі, Д. Мессен та інші. Сутність ризику вони вбачають у відхиленнях від певної мети заради досягнення якої приймалося рішення.

Отже, прихильники неокласичної теорії (ординалістської) вбачали сутність ризику в загрозі додаткових витрат або в отриманні доходу, що нижче від запланованого. Прихильники інституційної течії висунули зовсім нове бачення сутності ризику, що пов’язане з відхиленням від мети заради якої приймалось управлінське рішення. З погляду інституціалістів готовність йти на ризик в умовах невизначеності пов’язана з можливістю отримання додаткових доходів. Зокрема, Й. Шумпетер, у своїй праці «Теорія економічного розвитку (дослідження підприємницького прибутку, капіталу, відсотків та циклу кон’юнктури)» наполягав на врахуванні ризику в діяльності господарюючих суб’єктів, що можуть стати як джерелом збитків так і прибутків. Отже, він вважав, що ризик та додатковий прибуток перебувають у прямій залежності.

Сучасна теорія ризику (неоінституційна течія) була запропонована відомими західними економістами Г Марковіцем і В. Шарпе.

Ідея Г. Марковіца наголошує на тому, що учасники фінансового ринку мають дві мети:

- підвищення рівня очікуваного доходу;

- зниження рівня ризику.

Розв’язання цих двох завдань пропонував здійснювати за допомогою створення ефективного інвестиційного портфеля. Г. Марковіц запропонував вважати показником рівня ризику відхилення очікуваного значення випадкової змінної (прибутку) від її середнього значення – варіації і стандартного відхилення.

Удосконаленням теорії Марковіца займався В. Шарпе. Усередині 60-х років минулого століття він оприлюднив свою модель цін ринку капіталів (САРМ). Важливим внеском В. Шарпе у теорію ризику був розподіл ризику на дві складові: систематичний ризик, що пов'язаний з зовнішнім середовищем діяльності підприємства і специфічний, що є результатом господарювання окремого підприємства.

Сучасну теорію ризику формують такі науковці як О. Альгін, І. Балабанов, І. Бланк, М. Білуха, А. Мазаракі, О. Ястремський та інші науковці.

Нагромадження знань про ризик сприяло розвитку такої науки як ризикологія, що досліджує основні закономірності, принципи та інструментарій виявлення, врахування, оцінювання й управління ризиком.

Дата добавления: 2013-12-13