Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Тема 9. Стан розвитку освіти та педагогіки України в 20-80-ті роки ХХ століття





1. Освіта та шкільництво в Радянській Україні в 20-х роках.

2. Розвиток національних шкіл за часів українізації.

3. Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології.

4. Розвиток освіти в 30-х роках.

5. Школа та педагогіка в передвоєнні, воєнні та перші повоєнні роки.

6. Особливості розвитку освіти в 50-ті роки.

7. Радянська школа в 60-ти роки.

8. Стан освіти в 70-80 роки.

9. Роль педагогів-новаторів, педагогіки співробітництва в демократизації та гуманізації шкільного життя.

10. Провідні вчені України та їх погляди на підготовку вчителів.

Рекомендована література:

1. Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст./ І.Войцехівська (кер. авт. кол.) , В.Абліцов, О.Божко та ін. – К.: Україна, 1995. – 479 с.

  1. Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933: Навч. посібник / О.В. Сухомлинські та ін.; за ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Заповіт, 1996. – 304 с.
  2. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки / За заг. ред. дійсного члена АПН України М.Г. Стельмаховича. – К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998. – 337 с.
  3. Медвідь Л.А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.
  4. Ступарик Б.М. Національна школа: витоки, становлення: Навчально-метод. посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 336 с.

 

Освіта та шкільництво в Радянській Україні в 20-х роках

На початку встановлення радянської влади в Україні майже в кожному місті й у великих селах продовжували працювати вже існуючі школи або засновувались нові (завдяки зусиллям патріотично налаштованих педагогів). Першим практичним завданням українських комуністів було позбавити українську школу ознак старої української чи російської національної школи та зробити її інструментом комуністичного виховання. У грудні 1917 року ЦВК України створив Народний комісаріат освіти на чолі з В.П.Затонським, який згодом було перейменовано в Народний комісаріат освіти. У 1918-1920 роках уряд Української РСР видав ряд деректив про народну освіту та школу: про утворення Наркомосу УРСР, губернських і повітових відділів народної освіти (січень 1919); про передачу всіх навчальних закладів у відання Наркомосу (січень 1919); про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (18.01.1919); про скасування плати за навчання в школах (березень 1919); про запровадження української мови в школах (вересень 1919) та ін. На основі декретів Радянського уряду Наркомос УРСР видав ряд постанов та інструкцій: про керівництво школою й організацію в ній роботи (01.02.1919), про заборону в школах викладання Закону Божого і взагалі релігійного виховання (12.02.1919); про безплатність навчання учнів у школах (04.03.1919); про навчання дітей у школах рідною мовою (14.03.1919); про проведення виборів шкільних працівників (10.05.1919); про виклдадання в школах окремих навчальних предметів (16.05.1919); про проведення курсів перепідготовки вчителів шкіл та інспектування органів народної освіти (літо 1920) та ін.



Першим кроком до введення активного антирелігійного виховання було відокремлення церкви від школи. Докорінно було змінено управління освітою (керівні посади шкільної адміністрації займали члени партії або її довірені особи), тип і характер школи, основні принципи навчання та виховання, головну мету освіти (замість підготовки освіченої, розвиненої особистості – виховання комуністичної моралі). Змінені вчительські кадри й обов’язки вчителя (вчитель проголошувався провідником політики уряду та партії, став головною фігурою школи). Вчителі , які не сприйняли Жовтневої революції та радянської влади в Україні, відмовилися продовжувати працювати у школі. Вони розглядалися як есери, меньшовики, їх подальша доля загальновідома. Була організована перепідготовка кадрів, розгорнута підготока нових учителів.

Творцем першої освітньої системи в Радянській Україні був тодішній народний комісар освіти Г.Гринько. Його схема була схвалена українською нарадою у справах освіти (серпень 1920). Наголос робився на соціальне виховання, оскільки внаслідок світової війни, жорстокої громадянської війни та голоду нараховувалося біля мільйона безпритульних дітей або напівсиріт, сиріт, які потребували насамперед соціального забезпечення, а тоді вже навчання. Основними завданнями захисту дитинства було визначено необхідність: взяти на облік усіх дітей до 15 років; використати всі засоби для забезпечення кожній дитині прав на матеріальне утримання, виховання, освіту, охорону здоров’я тощо; ведення боротьби з безпритульністю; захистити права тих дітей, які живуть у сім’ях але потребують допомоги.

Згідно системи Г.Гринька діти 4-7 років мали виховуватися в дитячих комунах: дитячих садках і майданчиках (ігри, початки грамоти), 8-15 років – відвідувати єдину семирічну трудову школу (два ступені: І – 1-4 класи; П – 5-7 класи), а з 15 років – отримувати освіту у професійній школі (3 роки). Другим типом були високі школи різних типів (2-3 річні технікуми, 4-річні інститути для спеціалізацій у даній галузі чи 2-річні академії). За цією схемою освіти університети в Україні були ліквідовані.

Згодом цю систему Г.Гринька було змінено. Деякі зміни вніс тодішній заступник народного комісара освіти Я.Ряппо. Діти 8-12 років навчалися в масовій школі нижчого типу (школи індустріальні, сільськогосподарські, мистецькі, робітничої й селянської молоді), молодь 15-18 років – у школі вищого типу (технікуми). Таким чином, після закінчення семирічки випускники мусили йти до професійної школи (технікуму), щоб стати кваліфікованим робітником. Після її закінчення можна було поступати у вищу школу. Вищі інститути готували не масових практиків, а обмежену кількість інженерів, адміністраторів, агрономів та інших спеціалістів.

У 1921 році було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписемністю. Влітку 1922 року відбулася Перша Всеукраїнська нарада з питань освіти. 22 листопада 1922 року уряд прийняв постанову “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” і встановив структуру, мету, систему народної освіти в Україні.



З економічних причин більшовицька влада змушена була визнати 4-річну школу за основний тип трудової школи, що постановою Ради Народних Комісарів від 25.11.1924 року проголошено загальнодоступною та безплатною. Трохи з часом, а саме законом від 05.09.1925 року навчання дітей у перших чотирьох класах трудової школи було проголошене як обов’язкове та безплатне.

У 20-х роках виникли нові проекти експериментальних шкіл: Дальтон-план, метод проектів, Віннетка-план, творча школа, сучасна школа та ін. Для всіх експериментальних шкіл характерною ознакою була організація праці дітей у майстернях і лабораторіях, привчання їх до користування бібліотекою, надання великої свободи в реалізації їх інтересів. Важливою ознакою була співпраця учня й учителя, в якій учитель був скоріше порадником учнів на шляху до знань, ніж наставником. Значна роль у цих школах відводилася самоврядуванню учнів, яке розв’язувало суспільні потреби вихованців. Велика увага зверталася на громадську працю учнів.

Дальтон-план (методика, розроблена вчителькою Елен Паркхерст в м.Дальтон (штат Массачусетс) США. Ця методика сприяла розвитку в учнів навичок самостійності в роботі, привчала школярів до самоконтролю та врахуванню совїх сил, розуміти та самостійно здійснювати мету своєї роботи, давала можливість учню займатися тим, чим він бажає, відчувати себе вільним, створювала умови для спільної роботи учня та вчителя, а також учнів між собою. В СРСР заняття за такою системою проводилися з 1920 року. Радянська практика роботи за Дальтон-планом отримала назву бригадно-лабораторної і будувалася за принципом ланкової системи. Зміст роботи полягав у самостійному виконанні комплексних завдань у групах – ланках, у необхідності звітуватися за виконане завдання одного з членів ланки за весь колектив. Робота певної ланки (бригади) мала здійснюватися в інтересах колективу та суспільних інтересів.

Метод проектів розроблявся в США. З другої половини 20-х – до початку 30-х років ХІХ століття цей проект втілювався у практичну діяльність радянської школи. Суть його полягала в: спрямованості на безпосереднє включення учнів в оточуюче життя, суспільній спрямованості, що мала на меті участь школярів у соціалістичному будівництві, дослідницькому підході, зв’язку тем для проектів з програмами Державної наукової ради, розгляді лише тих проетів, які спрямовувалися на зміну оточуючого середовища, або розв’язання тієї чи іншої теоретичної проблеми, постановці завдання виховання коективізму, що знайшло відображення в розробці, в основному, колективних проектів (загальношкільних, групових, бригадних, ланкових), розвитку соціалістичного змагання, товариської взаємодопомоги, а не конкуренції. У знаннях і навичках учнів, які надавалися за такою методикою, було виявлено ряд недоліків: безсистемність знань, відсутність послідовності тощо.

З 1928 року утверджувалася адміністративно-командна система. Разом із тим розпочинався процес формування культу особистості Й.Сталіна.

 

Розвиток національних шкіл за часів українізації

Головну роль в українізації відіграв народний комісаріат освіти, який очолювали Г.Гринько (1920-1922), О.Шумський (1924-1927), М.Скрипник (1927-1933).

На ХП з’їзді РКП(б) у 1923 році було засуджено російський шовінізм і курс був узятий на коренізацію, зокрема українізацію. Зростала кількість шкіл, де навчання проводилося українською мовою. “Українізація” мала на меті сприяти підготовці національних учительських кадрів, запроваджувати українську мову навчання, здійснювати дерусифікацію державного апарату. А у 1925 році українізація була проголошена загальнодержавною справою. Кульмінаційним роком українізації став 1929, оскільки, згідно cтатистичним даним, 97% українських дітей навчалися українською мовою. З вересня 1929 року почали здійснюватися масові арешти та розстріли визначних діячів української науки, освіти та культури. 1933-1939 роки – період наступу на українську культуру й освіту, що увійшов в історію як “розстріляне відродження”. Постановою ЦК КП(б)У (квітень 1938 р.) створення національних шкіл для національних меншин було проголошено вогнищем “буржуазно-націоналістичного впливу”. У 1939 році вже було ліквідовано національні райони в Україні. Великий внесок для розвитку національних шкіл за часів українізації зробили наркоми освіти України О.Я.Шумський (1925-1926), М.Ф.Скрипник (1927-1932).

Народився Олександр Якович Шумський 02.12.1890 році в селі Рудня Борова Житомирського повіту Волинської губернії (тепер – Нова Борова Житомирської області) в сім’ї наймита. Початкову освіту здобував у двокласніх сільській школі, яку закінчив у 1906 році. По її закінченні почав працювати на лісопильних заводах Готесмана та Брохмана. З 1908 року брав участь у діяльності робітничого гуртка. У 1911 році він поїхав до Москви і за допомогою своїх знайомих з Волині влаштувався на роботу й почав відвідувати вечірнє науково-популярне відділення університету ім.Шанявського. Та відчувши брак знань Олександр вирішив залишити навчання, щоб зайнятися самоосвітою. У 1915 році він склав екстерном іспити на атестат зрілості і вступив до ветеринарного інституту. Цього ж року його призвали до армії. В 1918 році приєднався до лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів. На початку 1919 року працював у колегії Наркомосу України, а під час наступу Денікіна брав участь в підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступав за воєнно-політичний та економічний союз радянських республік. У 1920-1924 роках працював на керівних партійних і радянських постах. З вересня 1924 року – народний комісар освіти України, а в лютому 1927 року за власним бажанням був звільнений з цієї посади. З 1927-1933 був ректором Ленінградського інституту народного господарства, Ленінградського політехнічного інституту, заступником завідуючого агітаційно-масовим відділом ЦК ВКП (б), головою ЦК профсіки працівників освіти, членом президії ВЦРПС і членом редколегії газети “За коммунистическое просвещение”. 13 травня 1933 року його було заарештовано, а 5 вересня того ж року – засуджено разом із відомими діячами КПЗУ до 10-річного ув’язнення за участь в Українській військовій організації (УВО) і контреволюційній діяльності. Звинувачувався він і в тому, що з дворушницькою метою вступив до КП (б) У й очолював групу колишніх боротьбистів, які в блоці з націоналістичнимпідпіллям в Україні планували боротьби проти ВКП (Б) і радянського уряду, що він – організатор розколу в КПЗУ. В 1934-1935 роках О.Шумського, який перебував уже в таборі звинуватили в причетності до вигаданої “контреволюційної боротьбистської організації”. За участь у ній було притягнуто до кримінальної відповідальності 17 колишніх боротьбистів, у тому числі письменнників Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного, Олександра Ковіньку та ін. За постановою особливої наради при НКВС СРСР від 10 грудня 1935 року 10-річне ув’язнення у виправно-трудовому таборі йому замінено на 10-річне заслання до Красноярська. У 1937 році була арештована й розстріляна дружина “ворога народу ” Євдокія Олексіївна (дружина О.Шумського). У жовтні 1937 року він був заарештований у місці заслання (приписували участь у ще одній антиукраїнській організації колишніх боротьбистів). Хотів покінчити життя самогубством., але цього йому не судилося здійснити (у деяких джерелах вказано, що він покінчив життя самогубством). 18 вересня 1946 року О.Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.

Микола Олексійович Скрипник народився 25 січня 1872 року в селі Ясинувате Катеринославської губернії (тепер місто Донецької області) в сім’ї залізничного службовця. Барвінківська двокласна сільська школа, потім – Ізюмське реальне училище. Був виключений за революційну діяльність. У 1900 році склав екстерном іпити за програмою реального училища в місті Курську й того ж року вступив до Петербурзького технологічного інституту. За двадцять дореволюційних літ він 15 разів зазнавав арештів, 7 разів перебував на засланні, 6 разів утікав з неволі.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної реаволюції М.Скрипник працював в Україні. З грудня 1917 року він працював наркомом праці й промисловості України. У 1918 році – голова Народного Секретаріату в уряді радянської республіки. У січні 1919 року – нарком Держконтролю України, у квітні 1920-го нарком РСІ. У липні 1921 року – нарком внутрішніх справ УРСР, у 1922-1927 роках – нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР. Одночасно вів велику партійну роботу – був делегатом 6 конгресів Комінтерну, членом ЦК та Політбюро ЦК КП (б) У.

Крім політичної та державної діяльності, М.Скрипник займався науковою роботою, опублікував понад 600 праць, головним чином з історії партії та історії культури, був ректором Українського інституту марксизму-ленінізму, керував кафедрою національного питання – на той час єдиною в світі інститутцією, що займалася вивченням національних проблем. Творчий доробок М.Скрипника як ученого-практика нараховує понад 810 праць.

У 1927 році очолив Народний Комісаріат освіти. Брав участь в українізації системи освіти. 28 лютого 1933 року його було звільнено з посади наркома освіти та призначено головою Держплану та заступником голови Раднаркому УРСР.

7 липня 1933 року його було виведено зі складу Політбюро. Після цього М.Скрипник залишив зал засідань, повернувся до свого робочого кабінету і покінчив життя самогубством.

 

Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології

Педологія – наука про виховання дітей, що базується на визнанні долі дитини від біологічних і соціальних факторів, впливу спадковості, а також від незмінного середовища. Вперше термін “педологія” ввів Оскар Хрісман у 1893 році.

Інтенсивний розвиток теоретико-методологічних засад педології як науки в Україні відбувався у 1920-1923 роках. Виокремилося два напрями педології: класичний (Я.Чепіга, І.Соколянський та ін.), педоцентричний (Я.Мамонтов).

У 1922-1925 роках відбувалася організація та розквіт діяльності досвідно-експериментальних педологічних станцій у Харкові та Києві. Представниками Київської наукової педологічної школи були С.Ананьїн, К.Лебединцев, Я.Чепіга, представниками Харківської – В.Протопопов, І.Соколянський, О.Залужний. 1924 рік був роком переходу від ідейних шукань, наукових дискусій до нав’язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження соціально-класового середовища, організації та діяльності дитячого колективу, питаннядитячої праці, класової дисципліни, дитячого та молодіжного руху. Відбувалося оформлення біогенетичного і соціогенетичного напрямів у педології. Після загальнотеоретичних дискусій (з 1931 року) відбувалася внутрішня переорієнтація педології, після постанов 1931-1932 років педологія була перетворена на допоміжну науку. Напрацювання педологів все частіше піддавалися критиці, активізувалася й самокритика. Прийняття постанови “Про педологічні перекручення в системі Наркомосу” (1936) педологія була знищена.

Я.Чепіга – представник класичного напряму педології. Він еволюційно-біологічне пояснення становлення, розвитку та формування особистості доповнював культурно-історичним підходом (вважав, що в основі розвитку людини лежать два закони – закон утворення звичок і закон акомодації; наполягав на тому, що дітей необхідно виховувати не лише з урахуванням біогенетичних і психофізичних даних, а й культурно-історичний контекст.

І.Соколянський – представник класичного напряму педології. Вінрозглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) і негативно ставився до визначення педагогічної науки про навчання та виховання дітей; доводив необхідність застосування ланцюгової методики Павлова у навчанні (на прикладі фізично дефективних дітей); великого значення надавав дитячому рухові – піонерській організації з точно визначеним класовим підходом; зосередив увагу на педологічному вивченні питань дитячого руху, соціального вихованняі, дитячої дисципліни).

Я.Мамонтов – представник педоцентричного напряму педології. Під метою виховання він розумів виховання здатності повноцінного сприйняття та розуміння прекрасного в мистецтві та дійсності; формування естетичної культури вважав завершенням індивідуального та соціального становлення особистості; розробляв системний підхід до аналізу педагогічних явищ; вперше в українській педагогіці 20-х роів обґрунтував класифікацію педагогічних течій за їх цільовою настановою, теоретико-методологічні засади педагогічної науки, орієнтованої на пріоритет загальнолюдських цінностей).

О.Залужний – представник соціогенетичного напряму педології. Він вважав, що педологія володіє єдино об’єктивним методом вивчення поведінки дитини; першим став займатися проблемами розвитку колективу (групи, за його термінологією); вважав, що об’єктом педагогіки має бути не індивід, а колектив; розробив програму вивчення дитячих колективів на основі рефлексологічних досліджень; визначив типи соціальної поведінки дітей, етапи набування ними соціальних навичок на основі аналізу спілкування в ранньому дитинстві, класифікації соціальних взаємодій і визначення вікової динаміки їх розвитку; середовище проживання вважав важливим фактором, який визначає характер дитячого об’єднання; виділив конкретну ситуацію як засіб зміни характеру діяльності колективу; визначив типи колективу (той, що утворюється сам; педагогічно організований); досліджував проблему ролі та значення лідера колективу.

 

Розвиток освіти в 30-х роках

У 30-х роках на діяльності освітніх установ все більш позначався вплив загальної ситуації, що мала місце в країні, відбувалися зміни у Наркомосі УРСР. Замість головних комітетів соцвиху, просвіти й політосвіти було створено кілька відділів і секторів, серед яких і шкільний відділ.

У 1931-1934 роках розпочалася повна реорганізація шкільництва і всіх їх особливостей, всеціле підпорядкування її центральній московській системі. Проявилося це в ліквідації багатьох українських шкіл і шкіл національних меншин в Україні та в розбудові мережі російського шкільництва. Мала місце уніфікація освітньої галузі (приймалися однакові навчальні програми, не враховувалися національні особливості різних регіонів країни). В українських школах різко посилювалося вивчення російської мови (стверджувалося, що це не чужа мова, а друга). Із школи було усунуто національну духовність, історію народу, розгорнуто атеїстичне виховання. У шкільних підручниках і програмах перекручувалося минуле України, замовчувалася праця передових діячів української культури або показували їх як “слуг капіталізму, фашизму, націоналізму”. Особливо послідовно проводилася русифікація вищої школи, куди поступово запрошували на роботу російських викладачів, а від українських вимагали переходити на викладання російською мовою.

В організації навчального процесу набувала сили тенденція словесного навчання. Постановою ЦК ВКП (б) “Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі” (25.08.1932) регламентувалися організаційна форма навчання – універсальний “комбінований урок” і методи книжного навчання. У практику повернувся найгірший тип навчального процесу традиційної “школи навчання” і її негативні риси: догматизм, академізм, формалізм знань, неуспішність, другорічництво. Було засуджено комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод “цілих слів” у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання, керівної ролі вчителя у навчальному процесі.

У 1932-1933 навчальному році почали відкритватися восьмі класи, а потім дев’яті та десяті класи середньої школи. У 1934 році була запроваджена нова система шкільної освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7 класи), середня школа (1-10 класи). У 1935 році відбувся перший випуск 10 класу. З цього ж року діяльність піонерської та комсомольської організації підпорядковувалася директору школи, націлювалася на боротьбу за успішність та дисципліну. Педагогічний процес стали поділяти на навчальну (визначалася як домінуюча) та виховну роботу. Педагогічна наука все більш адаптувалася до офіційної ідеології та політики. Радянська школа перестала займатися вихованням особистостей. На першому плані постали проблеми виховання осіб, відданих комуністичній партії, не здатних самостійно мислити, сліпих виконавців її волі й проповідників її ідеології. Було відкинуто та стало переслідувано ідею національної школи.

Постанова ЦК ВКП (б) (04.07.1936) “Про педологічні перекручення в системі Наркомосу” засуджувала педологію та діяльність педологів як шкідливу, затверджувала “наукове єдиномисліє”. Разом із знищенням педології припинилося вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей. Педологів звинувачували у використанні бухаринської теорії рівноваги, в недостатній увазі до ленінської спадщини, в недооцінці геніальних праць Сталіна, в некритичному використанні буржуазних ідей на школу розвитку марксистської науки про дітей, у політичному дворушництві, саботажі керівних директив. Педологи були названі відвертими ворогами народу, шкідниками, такими, хто погано ставився до найдорожчого – дітей. Наука перетворювала в служницю політики.

Масові репресії зачепили й учительство. У 1937 році в Києві було заарештовано наркома освіти В.П.Затонського (1888-1938). Для багатьох педагогів були створені умови, що перешкоджали їх плідній діяльності.

Школа та педагогіка в передвоєнні, воєнні та перші повоєнні роки

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як і інші республіки бувшого СРСР, жила повсякденним життям. У 1940-1941 навчальному році почалося здійснення в містах переходу до середньої освіти, в селах – до семирічної.

У системі Наркомосу УРСР були: дитячі садки, загальносвітні та спеціальні школи, дитячі будинки, середні спеціальні навчальні заклади, вищі навчальні заклади, школи ФЗУ, гірпромучі, сільгоспучу, робітничо-технічні, промислово-технічні, виробничо-політехнічні, школи кустпрокооперації, художньо-керамічні школи, промислово-художні, різні курси масових професій.

Після об’єднання УРСР і західних земель на основі наказів та інструкцій Наркомоса УРСР про реорганізацію шкіл, педагогічної освіти на території західних областей України відбулися зміни, а саме: народні школи І ступеня реорганізовані в початкові чотирирічні школи; школи П та Ш ступенів і прогімназії – в середні неповні семирічні школи; гімназії та ліцеї – в середні загальноосвітні школи; професійні школи –в технікуми, школи ФЗУ, ремісничі училища та професійні курси; педагогічні ліцеї, школи виховательок дошкільних установ і вчительські семінарії – в педагогічні училища; педагогіум у Львові – в державний учительський інститут,Кременецький педагогічний ліцей – у державний учительський інститут, польський університет у Львові та румунський університет у Чернівцях стали державними університетами.

Із нових навчальних закладів було відкрито учительські інститути в Дрогобичі, Станіславі, Рівному, Луцьку, Акермані, Чернівцях. У всіх західних областях України було створено обласні інститути вдосконалення кваліфікації вчителів. Розширювалася мережа шкіл для дітей і молоді.

З самого початку війни десятки тисяч учителів та учнів старших класів добровільно пішли на фронт, із зброєю в руках захищали Вітчизну, вступили в загони народного ополчення, працювали на будівництві оборонних споруд, брали активну участь у протиповітряній обороні, зборі врожаїв у колгоспах, радгоспах, металевого лому, лікарських рослин, у наданні допомоги пораненим у госпіталях, брали шефство над сім’ями фронтовиків.

Органи народної освіти, школи та вчителі, переборюючи величезні труднощі, проявляючи високу організованість, чіткість у роботі, вирішували важливі завдання, а саме: виконували плани загального обов’язкового навчання дітей шкільного віку, перебудовували навчально-виховну роботу у школах відповідно до воєнного часу, готували учнів до праці й оборони Батьківщини.

Із багатьох прифронтових районів почалась евакуація вихованців дитячих будинків, дитячих садків та учнів шкіл у східні регіони країни (Росія, Туркменія, Грузія, Казахстан). Було запроваджено навчання у дві зміни. При обласних і крайових виконкомах комісій для боротьби з безпритульністю створювалися приймальні пункти, розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки, вечірні школи для дітей, які працювали.

1943 рік став початком відновлення роботи шкіл, педагогічних навчальних закладів у регіонах України, що були визволені від окупантів. Відкривалися окремі класи, ремонтувалися уцілілі шкільні приміщення. У школах гостро стояла проблема нехватки підручників, парт, класних дошок, лабораторного обладнання. Учням часто доводилося писати на газетах (писали між друкованими рядками). У серпні 1943 року були прийняті “Правила для учнів”, якими регламентувалися їх обов’язки та норми поведінки у школі. З 1943-1944 навчального року було введено роздільне навчання хлопчиків і дівчаток у 1-10 класах, у всіх неповних середжніх і середніх школах обласних і крайових міст, столичних центрів, а також у великих промислових містах. У Києві таке навчання було запровадджено з 1 грудня 1943 року.

З 1944-1945 навчального року в школах були введені випускні екзамени для учнів, які закінчували початкову та семирічну школу, а для тих, які закінчували середню школу вводились екзамени на атестат зрілості. До екзаменів на атестат зрілості допускалися учні, які пройшли курс середньої школи та мали річні оцінки за 10 клас (випускний) з кожного предмета не нижче “3”, а за поведінку “5”, а також ті, хто не навчався в середній школі, але бажали отримати атестат зрілості, здавши навчальний матеріал екстерном. Перший екзамен здавали письмово (твір з мови російською чи українською, в залежності від того, якою мовою проводилося викладання предметів у школі). Для учнів середньої школи, які показали значні успіхи й мали відмінну поведінку встановлювалася нагорода у вигляді золотої та срібної медалі. У 1949 році було запроваджено семирічне навчання як обов’язкове.

У західних областях після звільнення від фашистської окупації розпочалася відбудова радянської системи освіти. У 1946 році було відкрито університет в Ужгороді. У 1949 році у Львові було відкрито міжобласну заочну середню школу. Вона через надання можливостей отримувати певну навчальну допомогу в консультпунктах обслуговувала усіх бажаючих учнів.

 

Підготовка педагогічних кадрів

У 1920-1921 роках для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, учительських інститутів і семінарій було створено інститути народної освіти (вищі педагогічні установи). Київський, Харківський, Одеський, Кам’янець-Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Ченігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. В інститутах народної освіти були створені кафедри педагогіки, а на вищих педагогічних курсах – предметні комісії викладачів педагогічних дисциплін. Студенти вивчали нові навчальні предмети – соціальне виховання, єдина трудова школа, школознавство, історія педагогічних течій. У 1920 році Київський губернський відділ народної освіти затвердив навчальну програму з педагогіки (“Програма трудової школи”), за якою викладався курс педагогіки в інститутах народної освіти і на вищих педагогічних курсах.

На підставі постанови “Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту” (22.11.1922) в 1923 році у вищих навчальних закладах освіти були створені предметні комісії, куди входили викладачі та студенти. Їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

З 1922 року в інститутах були введені стипендії. Стипендію отримували не всі. Більше того в березні 1922 року Наркомос освіти запровадив, як тимчасовий засіб плату за навчання у вищих навчальних закладах натурою. При цьому 40 % студентів звільнялися від сплати. У квітні 1927 року Уряд УРСР прийняв постанову “Про обов’язкову службу студентів-стипендіантів вищих шкіл”. Згідно зазначеного документу випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом стільки років, скільки отримував стипендію. В разі не дотримання такої вимоги на випускника могли подати позив до суду.

Ще в кінці 20-х років в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти. Так у 1927 році було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському ІНО (перше заочне відділення). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 року тут відкрили екстернат (екзамени приймали два рази на рік, навчання було платне). Така форма здобуття освіти набула великого поширення в Київському ІНО.

Нехватка величезної кількості в навчальних закладах учителів призвела до того, що наприкінці 20-х років була запроваджена система всеобучу. “П’ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні” уточнював програму розвитку та вдосконалення освіти педагогічних працівників. Почали створюватися підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах. Фінансували їх державні, господарські та громадські організації. Тих, хто навчалися забезпечували гуртожитком, навчальними посібниками та невеликою стипендією. Постанова “Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів” (березень 1929) вказала на недоліки, що мала педагогічна освіта. На Четвертій Всеукраїнській конференції (1929) було проголошено про необхідність значно покращити підготовку педагогічних кадрів і встановлено, що ІНО необхідно визначити єдиним навчальним закладом для підготовки вчителів.

У серпні 1930 року була прийнята постанова “Про реорганізацію мережі системи педагогічної освіти в Україні”. Згідно цього документу передбачали такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки і педагогічні курси. Термін навчання встановлювався від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. Він включав такі сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху і позашкільних працівників; перепідготовки та підготовки нових кадрів. Структура заочної освіти формувалася й стверджувалася. Кількість вчителів, які отримували освіту заочно збільшувалася.

У 1933-1934 навчальному році частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізувалися в педагогічні інститути (термін навчання 4 роки, діяли в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для V-VП класів. До вчительських інститутів приймали осіб із середньою освітою. Випукники вчительських інститутів після трьох років роботи у школі мали право без іспитів вступати на Ш курс відповідних педагогічних інститутів.

Починаючи з 1935-1936 навчального року в системі вищої педагогічної освіти України було встановлено два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936 року “Про підвищення заробітної платні вчителям та іншим працівникам шкіл” матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу.

 

 

Впровадження процесу відродження національної школи. Роль ідей і засобів народної педагогіки, краєзнавства, українознавства в навчанні та вихованні дітей. Суперечності та складності у шкільництві, поступове їх наростання.

Документи про школу, виховання: “Положення про єдину трудову школу УРСР” (1919 р.), Декларація Наркомосу УРСР “Про соціальне виховання дітей” (1920 р.), “Кодекс законів про народну освіту в УРСР” (1922 р.). Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з неписемністю (1921 р.).

Початок реалізації вимог громадськості щодо українізації суспільного життя. Документи та постанови про українізацію навчально-виховних закладів соцвиху, про українізацію вищих навчальних закладів (1923р.). “Закон про загальне навчання на Україні” (1923 р.) та ін.

Матеріали І Всеукраїнського учительського з¢¢їзду (1925 р.).

Продовження творчих традицій передовими педагогами. Реалізація в школах розширеної і скороченої програм з українознавства (відповідно 134 і 63 години).

Навчальні плани та програми (предметні, комплексні та комплексно-проектні). Підручники та посібники для шкіл. Вивчення та застосування в теорії і практиці досягнень зарубіжної педагогіки.

Посилення сталінського режиму, СРСР як тоталітарної держави.

Наростання партійно-більшовицьких підходів, комуністичної політизації й ідеологізації шкільного життя. Посилення класово-пролетарського підходу в навчанні та вихованні.

Трактування поняття “виховання” в радянські часи. Однобічність і політизація формування колективу. Зосередження уваги на організаційно-структурних та ідейно-політичних аспектах.

Вплив сталінщини на українську педагогіку та школу в 30-ті роки.

Постанови ЦК ВКП(б) про школу й освіту “Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі” (1932 р.), “Про педагогічні перекручення в системі Наркомосів” (1936 р.) та ін.

Перекручення національної політики на Україні, ліквідація шкіл національних меншин України.

Гальмування демократичних засад розвитку шкільництва. Адміністративно-командне втручання в розвиток педагогіки, педології.

Педологія як наука. Здобутки українських учених-педагогів О.С.Залужного, Г.С.Костюка та ін. Заборона педології як науки, гоніння і репресії проти педологів, учителів, представників української інтелігенції.

Вплив загальної ситуації на діяльність освітніх установ.

Штучний голодомор 1932-1933 років, його катастрофічні наслідки для української нації, освіти та виховання, моралі. Гальмування і руйнування української та інших національних систем навчання й виховання. Посилення національного нігілізму у змісті освіти.

Початок русифікації корінного населення України в нових умовах. Переслідування та репресії вчительства України.

Протистояння українських педагогів репресіям сталіністів і перетворенню науки у засіб геноциду проти народів України.

Діяльність і провідні педагогічні ідеї визначних учених і просвітніх діячів України 30-х років ХХ ст. С.Х.Чавдарова, В.С.Ващенка, В.І.Масальського, Б.Н.Кулика, С.М.Канюки, Г.Ф. і Ф.Ф.Бугайко.

Перший Український Педагогічний конгрес (2-3 листопада 1935 р., Львів).

Створення УНДІ педагогіки та його роль у розробці провідних ідей української педагогічної науки.

Розробка програм і підручників семирічної школи. Відображення культу особи в стабільних підручниках для загальноосвітніх шкіл і педінститутів.

Педагогічна діяльність і погляди А.С.Макаренка. Використання А.Макаренком елементів народної педагогіки. Поєднання навчання з продуктивною працею учнів. Погляди Макаренка на формування колективу. Відповідність їх тогочасним суспільно-політичним вимогам. А.Макаренко про сімейне виховання, педагогічну майстерність. Ставлення В.Сухомлинського до А.Макаренка, його критика. Суперечності в спадщині А.Макаренка, його помилки, необґрунтовані положення.

Боротьба українського народу з німецько-фашистськими загарбниками. Особливості роботи школи України в роки Великої Вітчизняної війни. Евакуація учнів українських шкіл до різних регіонів Радянського Союзу, навчання в місцевих національних школах. Патріотичне й інтернаціональне виховання. Організація вечірніх шкіл для підлітків, зайнятих на виробництві. Зміни в діяльності навчально-виховних закладів.

Зміни в навчальних планах загальноосвітніх шкіл, введення початкової військової підготовки. Перехід на роздільне навчання хлопчиків і дівчаток. Урядові постанови про навчання, освіту та виховання української молоді в роки війни. Педагогічна наука України в роки Великої Вітчизняної війни. Участь дітей і учительства в русі “Все для фронту, все для перемоги”.

Будинки для дітей загиблих воїнів і партизан Великої Вітчизняної війни.

Тимурівський рух і дитячі агітбригади для госпіталів тяжко поранених воїнів.

Забезпечення педагогічними кадрами навчальні заклади (загальноосвітні школи, школи ФЗН, РУ та ін.).

Реевакуація у звільнені від фашистської окупації райони України. Відбудова шкіл і народного господарства, участь учнів у відбудові народного господарства. Введення золотої та срібної медалі учням за значні успіхи в навчанні та відмінну поведінку, знаку “Відмінник народної освіти” і медалі “За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни”.

Боротьба з дитячою бездоглядністю. Розширення мережі позашкільних закладів.

Особливості шкільного життя після другої світової війни. Введення загального семирічного навчання (1949р.). Введення в загальноосвітні школи виробничого навчання.

Критика культу Сталіна, деформації у суспільному житті та її вплив на молодь. Деякі ознаки демократизації життя. Підвищена увага до національних проблем, гальмування пробудження національної свідомості. Зміцнення командно-адміністративної системи, зокрема в галузі освіти і виховання. Виникнення дисидентського руху, його роль у боротьбі з тоталітарним режимом, імперським мисленням та унітарною системою виховання.

Реорганізація вчительських інститутів у педагогічні.

Закон про школу 1958 р. Спроба підвищити ефективність навчання і виховання, зміцнити зв¢язки з життям. Обов¢язкове восьмирічне навчання (1966 р.). Утворення Міністерства освіти СРСР, АН СРСР (1957 р.). Посилення централізації в освітній справі, нехтування національним змістом і характером навчання і виховання.

Русифікація школи, бюрократизація системи народної освіти.

Спроби поліпшити зміст освіти, навчальні плани та програми в 70-х роках, увести обов¢язкову середню освіту. Основи законодавства союзу РСР, союзних республік про народну освіту (1973). Командно-адміністративні методи керівництва школою. Реформа школи 1984 року: мета, завдання, аналіз “Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи”. Зміни у структурі школи, її науково-методичному забезпеченні. Трудове виховання, навчання, професійна орієнтація. Труднощі та суперечності в розвитку школи, педагогічної науки. Тенденції авторитарної педагогіки, формалізації та бюрократизації навчально-виховного процесу, управління школою. Вчитель у радянському суспільстві. Громадське та сімейне виховання дітей.

Український педагог В.Сухомлинський. Українська народна педагогіка – основа теорії й практики В.Сухомлинського. Обґрунтування теорії національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання. Гуманістичні засади педагогіки В.Сухомлинського. Ідеї рідної мови, родоводу, культурно-історичних традицій, їх провідна роль у розвитку дітей, їхньому всебічному вихованні. В.Сухомлинський про оновлення змісту освіти. Шляхи “забезпечення радості розумової праці”. Моральне, розумове, трудове й естетичне виховання, формування патріота, громадянина. Шляхи формування творчої особистості. Забезпечення єдності та наступності родинного і шкільного виховання.

Розробка проблем історії вітчизняної та зарубіжної педагогіки, теоретичних основ педагогіки, її складових частин і часткових методик.

 

Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой




Дата добавления: 2013-12-13; Просмотров: 4288; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.086 сек.