Загальна теорія та історія соціології

Табл. № 2. Функції соціальних інститутів

Табл. № 1. Соціальні інститути і сфери їхньої діяльності

Назва комплексів соціальних	Види соціальних інститутів	Сфери діяльності
1.Економічні	Власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу тощо	Забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг
2. Політичні	Держава, парламент, суд, прокуратура тощо	Пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей
3. Культурні та виховні	Наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи	Сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивіда
4. Соціальні	Громадські об'єднання, соціальні фонди, благодійні та доброчинні фонди, клуби за інтересами, «Зелений патруль» тощо	Організовують добровільні об'єднання людей, регулюють повсякденну соціальну поведінку та міжособистісні стосунки

Назва функції	Зміст функції
1.Функція закріплення і відтворення суспільних відносин	Забезпечення сталості й стабільності соціальної структури суспільства через систему правил і норм поведінки членів тих чи тих спільнот за допомогою відповідного соціального контролю
2. Регулятивна функція	Регулювання взаємовідносин між членами суспільства взагалі та окремих соціальних спільнот зокрема шляхом вироблення шаблонів поведінки через виконання людиною ролевих вимог-сподівань
3. Інтегративна функція	Процеси згуртування, взаємозалежності й взаємної відповідальності членів соціальних спільнот і суспільства загалом, які відбуваються під впливом інституціональних норм, правил, санкцій та систем ролей
4. Транслююча функція	Передавання соціального досвіду новим поколінням тих чи інших спільнот і суспільства в цілому через механізм соціалізації та засвоєння цінностей, норм і ролей
5. Комунікативна функція	Поширення інформації всередині того чи іншого інституту з метою управління і контролю за дотриманням норм, та поза інститутом у його взаємодії з іншими соціальними інститутами

Усі соціальні інституту виконують певні соціальні функції, які узведеному вигляді подані у табл. № 2.Всі соціальні інститути не повинні підміняти у своїй діяльності один одного; якщо ж таке трапляється і один з соціальних інститутів перебере на себе невластиві йому функції інших інститутів — тоді руйнується природний розподіл функцій між ними і порушується стан соціальної рівноваги. Таке трапилося, наприклад, за часів існування СРСР, коли держава і комуністична партія привласнили собі мало не всі функції інших соціальних інститутів, брутально втручаючись у життя кожної людини, сім'ї, нав'язуючи радянські обряди і придушуючи церковне життя, будуючи соціалістичну економіку, скеровану не так на задоволення потреб людей, як на зміцнення військово-промислового комплексу, перетворюючи профспілки в «школу комунізму» і відбираючи у них право соціального захисту трудящих. Внаслідок цього страждала не лише людина, життя якої було цілковито регламентоване і залежне від держави, а й суспільство в цілому; лише тепер із великими труднощами починається процес його повернення до нормального стану — відкритого, громадянського суспільства з розгалуженою мережею соціальних спільнот та інститутів, із зростанням їхніх самоуправлінських і самоврядних функцій.

Об'єкт і предмет соціології. Структура соціологічного знання

Означене розуміння соціології дозволяє впритул підійти до визначення її об'єкта і предмета. Об'єкт будь-якої науки — це те, на що спрямований процес дослідження, а предметна її галузь — ті сторони, зв'язки, відносини, складові об'єкта, які безпосередньо підлягають аналізу і вивченню. Як зазначає відомий соціолог В.Ядов, об'єктом соціології є соціальна реальність у всій багатогранності її якісних характеристик. Але оскільки ця соціальна реальність є мінливою, то предмет соціології також не може бути стабільним. Він перебуває у постійному русі, розвитку і становленні. Змінюються епохи розвитку людства, один тип суспільства замінюється іншим, на перший план виходить та чи та сторона соціального життя, змінюються також потреби суспільства, соціальні запити тощо. Відповідно й у соціології в різні часи її існування змінювались уявлення про її предметну галузь, про те що саме вона вивчає.
Від самого початку розвитку соціології як науки переважає макро-

теоретичний підхід (від грецького makros — великий).

Його суть полягає у трактуванні предмета соціології як науки про цілісність і системність суспільства-соціального організму та у вирізненні таких головних аспектів предметної галузі, як соціальна структура, культура, соціальні інститути всезагального характеру, глобальні соціальні процеси і зміни. При цьому на перший план висувається все те, що властиве суспільству в цілому, а не окремим індивідам, з яких воно складається. Таке розуміння спирається на аналогії з самоорганізацією біологічних організмів-систем та на філософський принцип раціональності. Мікросоціологічний теоретичний підхід (від грецького mikros -малий), навпаки, акцентує саме на сфері людської поведінки і свідомості, ставить у центр своєї уваги людину в її повсякденному житті, в усьому багатстві її зв'язків і взаємодії з іншими людьми. Тут на першому плані поняття соціальної поведінки індивіда, її механізми включно з між особистісною взаємодією, мотивацією, стимулами, що спонукають людину до дій тощо. Отже, відмінність між цими підходами полягає в тому, що головними постатями в них є або суспільство загалом, або людина. Тим часом успішно поєднати ці підходи й уникнути крайнощів та однобічностей кожного з них дозволяє визначення поняття «соціальна спільнота» як основної категорії та ядра її предметної галузі. Це поняття вдало враховує і всезагальні форми соціальної організації, й індивідуальну компоненту соціального — людину-особистість. Воно нині є ключовим у визначенні предмета соціології з декількох причин. Розглянемо ці причини у тій послідовності, в якій вони аналізуються y працях В.Ядова та О.Якуби.

• Поняття соціальної спільноти містить у собі вирішальну якість саморуху, саморозвитку соціального цілого, а також стану стабільності і сталості соціальних систем. У цьому випадку немає потреби шукати джерело суспільного розвитку поза межами соціуму; його можна вивести з внутрішніх потреб та інтересів соціальних спільнот і груп та людей, які їх утворюють.

• Соціальні спільноти охоплюють усі можливі стани і форми буття людських індивідів у їхній соціальній якості. У соціології особу розглядають не так з позиції її унікальних здібностей, неповторних рис, як у системі соціальних зв'язків, як представника певного суспільства. Людина завжди включена у складну систему соціально-класових, поселенських, професійних, демографічних та інших груп, поділяє і висловлює їхні інтереси та орієнтації, опановує їхній соціальний досвід.

• Виокремлення соціальної спільноти як центральної ланки в предметній галузі соціології найкращим чином відповідає вимогам сучасності, а саме: аналізу передусім суб'єкта суспільних перетворень, його інтересів і потреб, їхнього стану і динаміки, спільного і відмінного в них, єдності й протиборства. Таке розуміння ставить у центр соціологічного аналізу ключові проблеми суспільства, бо воно є нічим іншим як організацією різноманітних соціальних спільнот-суб'єктів, створених людьми. Увесь поступ суспільного розвитку нині залежить від дій соціальних суб'єктів та їхньої активності. Тому соціальні спільноти як суб'єкти суспільної структури, тобто живі, страждаючі, діяльні або пасивні, інертні, несвідомі своєї ідентичності, — найважливіший нині предмет соціологічних досліджень.

Таке розуміння предмета соціології міститься не лише у працях соціологів. Відомий представник світової філософсько-культурологічної думки М.Бубер, аналізуючи кризу сучасності, вирізняє ті її чинники, які мають соціологічну природу. Він має на увазі прогресуючий розклад колишніх органічних форм безпосередньо людського спільного життя - соціальних спільнот на кшталт сім'ї, ремісничної спілки, сільської та міської громад. Це призводить, з одного боку, до переважання у сучасному суспільстві надіндивідуальних утворень (як-от держави, політичних партій, професійних спілок), а з другого — до зростаючої самотності людини, втрати нею почуттів улаштованості в світі, безпеки і стабільності існування. Саме тому тепер і в теоретичному, і в практичному плані погляди звернено до соціальних спільноту які вдало поєднують інтереси суспільства та кожного окремого індивіда.

Відповідно до наведеного вище розуміння соціології можна розглядати й структуру соціологічного знання:

• загальна соціологічна теорія, яка дає уявлення про суспільство як цілісний організм, про систему соціальних механізмів, розкриває місце й роль основних соціальних зв'язків, формулює принципи соціального пізнання, основні методологічні підходи до соціологічного аналізу (системний аналіз, стратифікаційно-класовий підхід, генетичний аналіз, комплексний конкретно-історичний підхід, аналіз соціальних явищ у їхній взаємодії з іншими тощо). Ця теорія загального характеру відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот-суб'єктів і місце у цих процесах людини як істоти соціальної;

• спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток і відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основи-характеристики людини соціальної;

• спеціальні соціологічні теорії, які розкривають механізми життєдіяльності й функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини;

• емпіричні соціологічні дослідження, скеровані на з'ясування, аналіз і узагальнення соціальних фактів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот.

Структуру соціологічного знання можна зобразити за допомогою такої схеми:

Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов'язані між собою: без науково обґрунтованої теорії емпіричні соціологічні дослідження не в змозі дати достовірної картини соціальних процесів, узагальнити їх, вибудувавши струнку систему, а сама теорія, своєю чергою, ризикує відстати від життя і перетворитися на догму, якщо вона не живиться первинною соціологічною інформацією про зміни і нові тенденції у розвитку суспільства.

Функції соціології та її роль у розвитку суспільства

Соціологія безпосередньо включається у життя суспільства через виконання нею певних соціальних функцій. До них насамперед належать:

• теоретико-пізнавальна (соціологія на всіх своїх рівнях і в усіх своїх складових компонентах забезпечує прирощення нового знання про різні сфери соціального життя, розкриває перспективи соціального розвитку, виявляє у суспільстві те, що вимагає радикальних перетворень і змін тощо);

• описово-інформаційна (соціологи проводять систематичний опис і накопичення матеріалу, на основі якого у подальшому робляться практичні висновки, ухвалюються управлінські рішення, законодавчі акти, здійснюється соціальний контроль над соціальними процесами, інформація соціологів допомагає проаналізувати стан соціально-психологічного клімату й напруженості у трудових колективах, навчальних групах, установах, запобігти виникненню і вибуху соціальних конфліктів);

• функція соціального планування (соціологи надають результати своїх досліджень для планування розвитку різноманітних сфер суспільного життя, завдяки чому соціальне планування здійснюється в усіх країнах світу незалежно від соціальних систем; воно охоплює різні галузі, від процесів життєдіяльності світового співтовариства, окремих регіонів і країн і до соціального планування життя міст і сіл, окремих підприємств, колективів тощо);

• прогностична функція (соціологія здатна виробляти науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку соціальних процесів і спільнот у майбутньому; особливо важливо мати такі прогнози у перехідні, як нині, епохи розвитку суспільства. У цьому аспекті соціологія може визначати діапазон можливостей і вірогідностей; подати декілька сценаріїв можливих процесів, пов'язаних із кожним з обраних.

Місце соціології в системі наук

Однак, крім соціології, існують інші науки про суспільство й людину в ньому. Чим же соціологія відрізняється від них, чому саме вона нині має пріоритетне становище серед соціогуманітарних дисциплін, як вона вписується у загальну систему наукових знань?

Відомий американський учений П.Сорокін вважає, що основною рисою соціології, яка відрізняє її від інших суспільних наук, є та, що вона становить собою генералізуючу науку. Історія, на відміну від соціології, -індивідуалізуюча наука, бо концентрує свою увагу на вивченні унікальних і неповторних явищ: християнства як певної релігії, Авраама Лінкольна як певного президента,-США як певної держави і нації тощо, Соціологія ж досліджує властивості, спільні для всіх релігій, всіх держав, всіх націй, всіх війн та революцій, виникнення інституту президентства тощо.

Однак існують інші генералізуючі соціальні науки, такі як економіка, політологія, право; чим же соціологія відрізняється від них? Кожна з цих наук має справу лише з однією сферою соціокультурного простору: економіка — з економічними відносинами, досліджуючи господарську структуру; політологія — з політичними відносинами, аналізуючи державу та інші політичні інститути; правові науки — з правовими відносинами, з'ясовуючи систему встановлених державою загальнообов'язкових правил і норм поведінки. Відповідно до цього центральною діючою особою в економічних науках є людина як передусім економічна істота, в політичних науках — людина як політична істота, в юридичних науках - людина як істота, котра діє у правовому чи протиправному просторі тощо.

Соціологія ж досліджує всі соціальні процеси, незалежно від того, якими вони є: економічними, політичними, правовими, творчими, релігійними, філософськими, етичними і т. ін. Вона докорінно відрізняється від інших генералізуючих суспільних наук, бо аналізує суспільство в єдності всіх його сторін, галузей і сфер, весь соціокультурний простір. Навіть більше, соціологія вивчає і взаємозв'язок між явищами, які стосуються предмета дослідження різних суспільних наук. Так, це може бути з'ясування зв'язку між виробничими циклами (предмет економіки) і циклами розвитку злочинності (предмет правових наук), чого кожна з них окремо не робить. Соціологів же може цікавити, чи впливають економічні кризи на зростання правопорушень, а економічне процвітання — на їхнє зменшення.

Далі, соціологія розглядає людину не з одного якогось боку чи
властивості; економічні науки, наприклад, досліджують людину економічну, тобто людину, зайняту в процесі виробництва; політичні науки
цікавляться насамперед людиною політичною, яка бере участь у
політичних процесах і акціях; релігієзнавство вивчає людину релігійну
в її стосунках із Богом. Соціологія ж розглядає людину соціальну як
істоту нероздільну, котра є одночасно істотою і економічною, і політичною, і релігійною, і етичною, і художньою, і раціональною, і почасти
ірраціональною, взаємодіючу в усіх цих аспектах, іпостасях та
різноманітностях.

Для прикладу можна взяти одну з найболючіших проблем людства -проблему самогубства (суїциду). Французький соціолог Е.Дюркгайм, аналізуючи цю проблему, каже, що її вивчають різні соціальні науки, Історія подає відомості про конкретних історичних осіб, які добровільно пішли з життя (Сократ випив чашу з отрутою-цикутою, Сенека перерізав собі вени у ванні з теплою водою). Біологія, медицина і психіатрія шукають причини самогубств у поганому здоров'ї чи розладах психічних станів, географія — у кліматичних умовах, економіка — в економічних факторах, таких, як злиденність, депресії чи банкрутства. Тобто всі ці науки намагаються пояснити явище самогубства за допомогою окремих, не пов'язаних між собою чинників. Усі вони не приділяють уваги певному суспільству і культурі в цілому, ігнорують соціальну організацію і культурні феномени.

На думку ж Е.Дюркгайма, вирішення проблеми самогубства лежить на шляху цілісного розгляду суспільства та його культури. У суспільстві, де всі соціальні відносини тісно взаємопов'язані, де існує високий ступінь «соціального зчеплення» людей, де ці люди відчувають себе життєво важливими частинами суспільства, потрібними, не забутими, не самотніми; де цінності культури поділяються всіма громадянами, будучи сталими і незаперечними, — у такому суспільстві зазвичай досить невисокий відсоток самогубств. І навпаки, суспільство з низьким ступенем «зчепленості», члени якого слабко пов'язані один з одним і зі спільнотами, відчувають себе незахищеними, непотрібними і забутими; суспільство, де культурні цінності й норми є відносними, частої змінюваними, не визнаються всіма його членами, — таке суспільство є могутнім генератором і спонукальним чинником скоєння самогубств, незалежно від кліматичних чи економічних умов і стану психічного та фізичного здоров'я людей. Такий «хворобливий» стан суспільства Е.Дюркгайм називає «аномією».

Отже, на відміну від інших суспільних чи соціогуманітарних наук, соціологія є генералізуючою наукою, яка досліджує суспільство в цілому і людину як істоту соціальну. Соціологія активно співпрацює з іншими сферами наукових знань про соціум та людину, спираючись на досягнення статистики, демографії, психології, економічних, політичних, правових наук і дисциплін. Нині соціологія дедалі успішніше кооперує свою діяльність також з природничими і технічними науками, утворюючи спеціальні відгалуження знань на стику наук. Відбувається своєрідна «соціологізація» наук, з'являються такі незнані досі напрями, як біосоціологія, соціологія населення, соціологія епідемій, соціології інфаркту, соціологія злочинності, соціологія менеджменту, соціологія підприємницької діяльності тощо.

Необхідність вивчення соціології визначається передусім зростанням ролі й значущості цієї науки в сучасних умовах. Це зумовлено низкою обставин, серед яких соціологи називають як найважливіші такі:

По-перше, наша країна переживає період глибоких і всеосяжних змін і
трансформацій усіх сторін життя суспільства. Важливі й швидкі зміни
відбуваються нині в багатьох інших країнах та у світовому масштабі. У
цих умовах особливо актуальним є ретельне вивчення і використання
тенденцій і закономірностей розвитку й функціонування суспільства як
цілісного організму, механізму їхніх дії та взаємодії, що пов'язано насамперед з соціологією. Сьогодні не підлягає сумніву, що коли б реформи,
які в нас здійснюються, були науково (в тому числі соціологічно) обґрунтовані, а їхні наслідки й поступ серйозно сплановані та спрогнозовані»
то результати б могли бути зовсім іншими, менш болючими і більш
плідними.

По-друге, сучасний етап розвитку нашого та інших суспільств неспростовно засвідчує зростання ролі й значення соціальних чинників і соціальної сфери життя суспільства. Не випадково за останні роки так часто йшлося про «сильну соціальну політику», «соціально орієнтовану економіку», «соціальний захист населення», «соціальні наслідки реформ» тощо. Життя переконливо довело, що ігнорування чи недооцінка ролі й значення соціальних чинників і соціальних наслідків проведення реформ ставить під загрозу їх успішне здійснення і в суспільстві в цілому, і в його окремих сферах.

По-третє, одним із головних і складних завдань прогресивного розвитку нашої і багатьох інших країн на сучасному етапі є формування громадянського суспільства. Без цього неможливі ані ефективний розвиток економіки і вихід із глибокої кризи, ані утвердження правової

держави. Все це висуває на перший план дослідження соціального статусу особи і соціальних груп, проблем співвідношення і взаємодії людини, соціальних спільнот і суспільства в цілому, що безпосередньо входить до предмета соціології. Як вважав французький соціолог Е.Дюркгайм, соціологія була б не вартою й години праці, якби вона не допомагала поліпшити й удосконалити суспільство.

РОЗДІЛ І

ТЕМА2

Дата добавления: 2013-12-13