Основні етапи розвитку української соціології

ТЕМА5

Загальна теорія та історія соціології

РОЗДІЛ І

103 Витоки української протосоціології

104 Початки української соціології

111 Розвиток української соціології у XX ст.

117 Соціологічні дослідження українських учених в еміграції

Витоки української протосоціології

Ця лекція ставить за мету дати хоча й не повне, але достатнє уявлення про творення української соціологічної традиції, формування соціологіч­них поглядів. Цей процес був надзвичайно складний і болісний; плідні соціологічні розробки, які стали надбанням соціології в Україні, на довгий час залишилися призабутими, тому в деяких читачів навіть можуть виникнути скептичні запитання: мовляв, про яку соціологію в Україні може йтися? Хіба вона існувала? Чим можуть похвалитися українці в галузі соціологічної науки?

Спробуємо дати відповідь на ці запитання, зазирнувши вглиб історії. Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX—XIII ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва і Середнього Подніпров'я. Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спростовуються твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» він дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю.Рогатинець, І.Вишенський, Ф.Прокопович, Г.Сковорода та інші. Виняткове місце в розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI — початку XVII ст. належить мислителю Івану Вишенському (приблизно 1550— 1620-ті рр.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. У його писаннях життя українського народу і боротьба в умовах національного, соціального й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу.

Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722—1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мирів»). Перший — великий «мир», що складається з безлічі світів; це Всесвіт — макрокосмос, якому немає меж.

Два інші — це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну й внутрішню — духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати; оскільки людина як мікрокосм є частиною цілого — макрокосму, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати саму себе. У цілому для Г.Сковороди звичним є постійне звернення від абстрактних загальних понять до конкретного життя і природи, релігійної традиції. У цьому йому часто допомагає символічне пізнання, яке вимагає безупинного осмислення, аналізу, інтерпретації. Найуживанішими символами для Г.Сковороди є зерно (рослина) як втілення людського життя, коло (куля) у значенні безупинного руху всякого буття, перлина, захована в черепашці, у розумінні поради — шукати у самому собі своє приховане єство. Тому зрозумілим стає основне гасло Г.Сковороди, звернене до людини, — «пізнай себе». Соціальним ідеалом Г.Сковороди є такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, рівності, де закони будуть протистояти тиранії.

Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є український фольк-лор. Зокрема, народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти (громади), її законів і функцій. Тому до розвитку соціології чимало спричинилися українські етнографи; частково опрацювали фольклорні матеріали до генетичної соціології І.Франко, М.Драгоманов, М.Сумцов, М.Чернишів, В.Гнатюк, Ф.Вовк, В.Щербаківський, М.Грушевський та інші. Чекають на подібне соціологічне опрацювання доробки Т.Рильського, М.Маркевича, П.Єфименка, В.Дашкевича, зібрані й видані у збірці «Українці: народні вірування, повір'я, демонологія» (К.: 1991). Інтерес для соціолога становлять також твори новітньої української літератури, в яких докладно розглядаються соціальні явища у житті українського грома-дянства, зокрема доля різних суспільних верств (твори Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, В.Стефаника, М.Черем-шини та ін.). Українська публіцистика на зламі XIX—XX ст. теж надає для соціологічного осмислення багато джерел (праці й есе М.Драго-манова, І.Франка, Д.Донцова, С.Петлюри, В.Винниченка, М.Хвильо-вого, Ю.Липи, М.Шлемкевича та ін.).

Початки української соціології

Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-хрр. XIX ст. До нього належали передусім М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) і Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878—1882 рр.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841—1895) розглядав соціологію як науку про суспіль-ство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею про-гресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850—1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847—1918) розглядає соціологію як науку насам-перед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом', всі суспільні явища і форми результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою но-вою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українсь-ких соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів кдасичного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехреифвамш дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу створюють філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжники дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології із цими науками настільки тісний, що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на Початках розвитку української соціології, а й, згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін. Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827—1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов'язаного з українською ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на значенні розуму, в житті людини. Серце для П.Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vita — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827—1889) велику увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механіс-тичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його пере-конання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така-пірамі дальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з зако-
нами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета.
Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспіль-
ства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість
існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.

Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації,

творів держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи — автор «Истории Руссов», далі старшамолодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В.Липинського та С.Томашівського. Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико- соціологічний метод М.Грушевський (1866—1934). Здобувши європейське визнанняза теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М.Грушевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгайма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, а істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки М.Грушевського як соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М.Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. monos — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється передусім протистоянням і змаганням протилежних прагнень до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливої турботи про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість) — з другого. Звідси характерної) тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі і часі можуть переважати фактори або економічні, або релігійно-психологічні тощо. Отже, головною думкою М.Грушевського як соціолога є переконання в існуванні «коливальноі динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.

У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С.Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічну проблематику досліджує також В.Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.

Чимало нових думок для розвитку української соціології дають пред-ставники теоретичної економії. М.Зібер (1844—1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад із поколінними організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851—1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О.Конта. Згодом він понад 25 років прожив за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, а й знати особисто таких відомих соціологів, як Г.Спенсер, Г.Тард, Е.Дюркгайм, К.Маркс та інші; П.Сорокін був один час секретарем М.Ковалевського. На думку остан-нього, порівняння О.Конта і К.Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; М.Ковалев-ський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем. Історію суспільства сам М.Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато чинників, однак жоден із них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. У цілому й суспільне життя пояс-нюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.

У книжці «Сучасні соціології» М.Ковалевський обстоює утверд-
ження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити
щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в
жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути водночас
узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні
спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865—1919) переходить

від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує

світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватися. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.

М.Туган-Барановський стає переконаним супротивником марксизму

і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами виробництва, то М.Туган-Барановський — за розподілом прибутку, що тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної статистики. Концепцію класової боротьби К.Маркса він називає «величезною помилкою» і вважає, що не можна трактувати з її позицій духовну діяльність людини.

Серед українських правників було багато вчених, що досліджували право передусім як суспільне явище. Відомим репрезентантом цієї групи є Б.Кістяківський (1868—1920). Він доходить висновку, що автоматичне

перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги

пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до реальності в такому аспекті — це умова здобуття соціологією статусу самостійної науки та її остаточного відокремлення і від природознавства, і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.

Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С. Дністрянський (1870—1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, він аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми стають умовою успішного функціонування соціальних зв'язків. Одна й та сама особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з погляду візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С.Дністрянського на помітному місці були ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.

Чималий інтерес для історії української соціології становлять статистичні й соціографічні праці українських статистиків, передусім О.Русова, В. та Ф.Щербин.

Не можна не згадати також, що в період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкувало Наукове товариство ім. Т.Щев- ченка. Навколо його видавництва об'єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В.Старосольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю.Бачин- ський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвільнена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких уже після Першої світової війни помітне місце посідає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Отже, упродовж другої половини XIX — початку XX ст., до Першої світової війни, в Україні з'явилося чимало видатних учених, які дослід-жували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новіт-ньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувалися лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із учених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання — вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему — вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука в ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалося ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння того, що таке соціологія. Із цього приводу український соціолог М.Шаповал слушно зауважує 1929 року: «В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом». Подібне свідчення знаходимо у праці А.Симиренка, соціолога в еміграції: коли М.Драго-манов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, «який соціолога розглядав як синонім соціаліста». То ж і не дивно, що до Першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.

Таким чином, у зазначений період (1880. — 1914 рр.) розвитку україн-ської соціології були закладені підвалини української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціальних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічно, і навіть відповідь на головне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ -можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його в наукову практику пішли різними шляхами.

Розвиток вітчизняної соціології

Після 1917 року розвиток української соціології не припинявся, хоча

й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні

збіглися з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її правовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х рр. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолював Б.Кістяківський (1918—1920). На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923—1930 рр. видрукувано «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких пору-шують проблеми соціології (М.Туган-Барановський, С.Дністрянський, О.Гіляров та ін.).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближ-чими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник «Первісне громадянство». К. Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому самому напрямі видає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії» Ф.Савченко.

Однією з причин повернення М.Грушевського в Україну стає праг-нення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), засно-ваний ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній -дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка упродовж 1926—1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Україн-ський демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту слід назвати розвідки М.Птухи про чисель-ний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення Украї-ни у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка.— про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педа-гогіки й рефлексології», в якому з'являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафед-ри марксизму і марксознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію до 1930 р. видавав у часописі «Прапор марксизму» деякі об'єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про

соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х рр. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.

Всі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Й.Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експеримен-тальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об'єктивною соціоло-гічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.

Після 1930 p., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої генерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад ЗО років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 рр.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика з соціальних та національних питань передається створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей aж до початку 60-х pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціологічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру,
надрукували у збірнику «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Со-
хань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щоріч-
ником, наступні числа так і не з'явилися. 1969 року Інститут філософії
АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невелич-
кий розділ.

Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідсталіших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціологічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український соціолог в еміграції А.Симиренко наголошує, що нерозвиненість соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР у цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.

Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:

· брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;

· майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

· постійний політичний ризик інноваційної соціології, коли приреченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як наслідок — застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей;

· протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії, проголошувалися «націоналістичними»;

· збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

· обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;

· нерозвиненість матеріально-технічної бази соціології, нестача най-новішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ю-терів тощо;

· брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;

· нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень пере-важно замовчувались або ховалися «під сукно», а рекомендації соціологів здебільшого не бралися до уваги. У застійні часи виразно означилася непідготовленість працівників органів управління не лише до самостій-ного висунення замовлень для науки, а й до кваліфікованого співробіт-ництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали у своїх дослідженнях. Тому соціологія в УРСР протягом довгих років перебувала у стані навіть не кризи, а деградації.

Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х pp., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в межах СРСР так і не було створено.

Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціології як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факуль-тети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціо-нувати аспірантура для фаху «соціологія», утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис «Філософська і соціологічна думка» (нині — «Соціологія: Теорія, методи, маркетинг»). Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення 1990 року Інституту соціології в системі Національної академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію (пізніше — Соціологічна асоціація України), яка забезпечує методичне консультування науково-дослідних робіт вітчизняних учених-соціологів. Із 1993 р. вона стає колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

Протягом років незалежності в Україні утворилися висококваліфі-
ковані центри соціологічних досліджень, найвідомішими серед них -
соціологічна служба Інституту соціології НАН України, яка плідно
співпрацює з соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи»
та службою СОЦИС-Геллап (Ukraine International); Український
інститут соціальних досліджень (раніше — Інститут проблем молоді);
Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разум-
кова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті «Києво-
Могилянська Академія» тощо. Матеріали конкретно-соціологічник
досліджень, здійснених фахівцями цих соціологічних інституцій країни,
широко використовувалися при написанні цього посібника.

Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну

схему та відповідний понятійно -категоріальний апарат; переосмислюється предмет її досліджень.

Як центральне поняття, ключова соціологічна категорія виокремлюється галузь суб'єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-су6'єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ — марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучас-них умовах, може стати ахіллесовою п'ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові. Тому має рацію відомий київський соціолог В.Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причет-ними до дискусій «теоретичного будівництва», бо безпритульна не-теоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комер-ціалізації суспільства.

Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці дослід­жень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В.Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:

1. копітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;

2. вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);

3. максимальне використання унікальних обставин перебування у «живій лабораторії», утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.

Соціологічні дослідження українських учених в еміграції

До специфічних особливостей розвитку української соціології слід віднести ту обставину, що соціологічні дослідження радянського періоду

поступово втрачають наукову значущість і об'єктивність, тоді як можливість достатньо вільного розвитку соціологічної думки в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічних праць, які становлять нині класику української соціології. Після поразки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр. багато провідних українських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонів України, де й розгорнули працю зі створення українських навчальних та науково дослідних закладів. У складних умовах перебування на чужині не припинилися їхні студії у площині соціогуманітарних наук, надто соціології. Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х рр. за кордоном починається швидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічна думка українських учених охоплює різноманітні явища суспільного життя і в Україні, і за її межами. Незважаючи на відносну відірваність від досліджень на батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення з надбаннями західної класичної соціологічної спадщини й модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почу-валися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання поряд із зарубіжними вченими.

На початку 20-х рр. серед української політичної та наукової еміграції виникає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інсти-туції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинений тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціа-тиви великого історика України та громадсько-політичного діяча М.Гру-шевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук, загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності науко-вого вивчення суспільства, його аналізу для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики.

М.Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М.Драгоманова та його колег у 70—80-х рр. XIX ст. Однак цього досягнути не вдалося, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень, Початковий період його діяльності обмежується трьома напрямами: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. Серед найпомітніших публікацій УСІ у Відні назвемо такі: М.Грушевський, «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921), В.Старосольський, «Теорія нації» (1919), М.Шраґ, «Держава і соціалістичне суспільство» (1923), М.Лозинський, «Галичина в 1918-1920 рр.» (1922) та ін.

УСІ у Відні існує і діє до повернення М.Грушевського та його найближчих співробітників до України в березні 1924 р. Далі українські соціологічні студії в еміграції жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме «празький період» української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, засно-ваного у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громад-ського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано очолюваний М.Шаповалом Українсь-кий інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології.

І хоча після смерті керівника 1932 року його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р. Основними напрямами його діяльності були:

· видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологіч-ного часопису «Суспільство» (1925—1927);

· публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити такі: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін., М.Мандрика, «Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки» (1925), В.Петрів, «Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924) та ін.;

· читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;

· залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціоло-гічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І.Блага, «Сучасна чеська соціологія», Р.Міхельс, «Соціологія в Італії», Л. фон Візе, «Начерк вибудування науки про суспільні відносини», Е.Росс, «Ін-дустріальний дуалізм», А.Еллвуд, «Група і суспільство», Е.Богардус, «Зміни соціальної дистанції», П.Сорокін, «Російська соціологія у XX ст.» та ін.

Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику із соціології М.Шаповала (1929) «Загальна соціологія». У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства становить його опис у складі чотирьох основних складових елементів:

§ прості скупчення,

§ складні скупчення,

§ агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

§ громади (спільноти).

Уміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, за якими лініями інди-віди об'єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. cumulatio — скупчення) — подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійною кумуляцією: професійно-одномаєтково-однакоправною, а нація, також із зв'язками потрійної кумуляції — це мовно-територіально-державна спільнота, або складна верства. М.Шаповал наголошує, що більше ліній об'єднання, то соціально міцнішим є скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію су спільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну роль лише одного фактора — економічного, до якого зводяться і від якого залежать всі інші другорядні чинники. На думку М.Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі комбінації чинників та їхня якість. Отже, знайомство із «Загальною соціо-
логією» М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну
концепцію у стилі структурного функціоналізму, вона може слугувати
прикладом синтезу західних соціологічних учень з українським
соціологічним матеріалом, особливо коли йдеться про соціологічний
аналіз суто українських соціальних феноменів.

Реальною спробою організації і поширення соціологічної освіти й навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції було відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччини 1922 року засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає 0.-І.Бочоков-ський. У Вищому педагогічному інституті ім. МДрагоманова, відкритому 1923 року у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л.Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробіт-ником є також відомий український соціолог і правник професор В.Старосольський. Більш детальний аналіз соціологічної спадщини О,-І.Бочковського та В.Старосольського буде вміщено у темі «Етносоціо-логія і соціологія нації».

Серед найважливіших праць, які з'являються у цьому «празькому гурті» між двома світовими війнами, слід назвати: О.-І.Бочковський, «Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації» (1927), «Національне пробудження, відродження, самоозначення» (1931), «Боротьба народів за національне визволенню: Націологічні нариси» (1932), В.Доманицький, «Засади українського рурбанізму» (1940), «Напрямні упромисловлення українського села» (1942); В.Старосольський, «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923); М.Шаповал, «Військо й революція: Соціологічний нарис» (1923), «Місто й село» (1926), «Система суспільних наук і соціо-графія» (1931), «Суспільна будова» (1936); О.Ейхельман, «Реформа місцевого самоврядування на підставі демократично-республіканської державності» (1923) та багато інших. На жаль, переважна більшість цих праць вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини 1945 року з приходом радянської армії та перевезена у спецсховища на території України. Лише тепер з'являється можливість ретельно ознайомитися з класичними творами українських соціологів у еміграції, творчо переосмислити їхню багатющу теоретичну спадщину.

Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово й зосереджено; лосі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських учених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше — на доступні для їхнього безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціаль них груп, чинників, що впливають на їхню еволюцію й нову класифіка-цію. Відчувається брак систематичного матеріалу для таких досліджень, складність урахування прикмет різних поколінь української еміграції (так, наприклад, Канада або США нараховують уже чотири хвилі української еміграції), необхідність складання двомовних питальників-анкет (бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді тощо.

Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграціїї зростає розуміння необхідності так званого «соціологічного дзеркала», в якому можна було б чіткіше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті та ін. Нині вва-жається, що об'єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

1) процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

2) структура українських інститутцій, груп і громад та їхньої діяльності;

3) типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспіль- ствах.

Так чи так ці питання та їх окремі аспекти у повоєнні роки вивчають

двоє фахових соціологів, професорів американських університетів С.Мамчур та І.Задорожний, а також канадці українського походження В.Кисіленський, П.Юзик, О.Войценко, І.Тесля, М.Марунчак.

Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують Д.Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців),
М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті,
спроби соціологічного дослідження психічної структури українського
характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною
думкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз
основних вартостей українців під час національно-визвольних змагань
та їхня боротьба за збереження власної ідентичності і духовних цінностей
в еміграції). Соціологічні студії здійснюють також Ю.Бойко, Ю.Дивнич,
І.Майстренко.

3 молодшої генерації українських дослідників, котрі мають студії з українського матеріалу, слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологічних груп та етнічної ідентифікації емігрантів у СШ А), В.Ісаїва (процеси асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І.Зелика, О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар, Р.Шаран-Олеярчик та ін.

Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові інтереси яких тісно пов'язані з аналітичними розвідками соціологічного характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед дослідників соціально-економічних проблем та економічних відносин у сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський, Є.Кованько-Ковань-ківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших — В.Голубничий, почасти Б.Кравченко. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі також праці Ю.Бориса, Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та інших. Матеріали до соціології культурних процесів є у працях Ю.Шеве-льова (Шереха), П.Коваліва, В.Чапленка; про розвиток літературних процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин — у працях Ю.Луць-кого, Ю.Дивнича-Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравціва. Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає увагу таких дослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко, П.Потічний, Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка-Руд-ницького, О.Мотиля, Р.Шпорлюка нині знаходять свій шлях до українського читача в Україні. Різнобічні дослідження соціологічного характеру провадять В.Янів («Психологія в'язня», «Психологічні основи окциденталізму»), О.Кульчицький («Світовідчування українця», «Геопсихічний аспект у характерології української людини», «Риси характерології українського'народу», «Український персоналізм: філо-софська і етнографічна синтеза»), Є.Онацький («Українська емоцій-ність», «Імперіалізм духа», «Основи суспільного ладу»), Б.Цимбалістий («Родина і душа народу»), М.Шлемкевич («Загублена українська людина», «Галичанство», «Фронт української правди») та багато інших.

Водночас слід зазначити, що в еміграції дотепер не існує поважної

соціологічної інституції, яка об'єднувала б українських дослідників старшого та молодшого покоління та впорядковувала їхні студії. Немає й спеціального видання соціологічного характеру, аджерельні матеріали зі сфери соціологічних студій доводиться шукатив багатьох наукових напрямах. Саме тому ми й подаємо численні прізвища українських дослідників, праці яких безпосередньо чи опосередковано заторкують соціологічну проблематику. Сьогодні, коли відкриваються широкі можливості для навчання та наукового стажування української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним дороговказом у морі західної соціологічної літератури. Нарешті, вперше за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших бібліотеках та фонди «репресованої» літератури, недоступні раніше для дослідників, що дозволить усім зацікавленим зазирнути у світ наукових пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції.

На закінчення, слід наголосити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної думки, на жаль, не завершився й дотепер ні у краї, ніна чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезованого компендіуму, з якого починалася б сучасна українська соціологія.

У цьому плані ми набагато відстали від інших народів, і малою втіхою для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. На часі першочергове завдання"— створення самобутньої і разом з тим сучасної української соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у важкий і щасливий час державотворення.

РОЗДІЛ І

Дата добавления: 2013-12-13