Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи ісламу

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда му­сульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксаль­ного ісламу, що охоплює майже 90% мусульман, які нази­вають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тоб­то розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чо­тирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. Прибічники сунізму не визнають можливос­ті посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухам­меда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управ­ління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релі­гійно-правові школи (мазхаби): ханіфіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Усі школи регламентують мусульманські правові поло­ження на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма. Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівно­правними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу.

Шиїзм — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Сьогодні понад 90 % населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка до­моглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у то­му, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадко­ємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 іма­мів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Піс­ля смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'я­витися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціаль­ної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «та­ємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкро­венням». Однак вважається, що в основній його редакції немає айятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом. Дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, по­в'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вва­жається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керів­ництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обираєть­ся і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої бла­годаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визна­ють тільки за нащадками Алі.

Сьогодні шиїзм представлений численними релі­гійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Хариджизм − третій напрям ісламу, що виник у сере­дині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб, харадж — повстанець) — ригористи. Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм зама­ло, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна по­єднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не ви­конати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хари­джити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісла­му і дотримується їх. Допускається, що громада може існу­вати і без імама. Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст.

У лоні хариджизму виникало багато різних течій: азракіти, ібадити.

Дата добавления: 2013-12-14