Політична наука Україні у XX ст

Політична думка перехідного періоду (XIV - перша половина XVI ст. ст.). Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена насамперед працями Юрія Котермак – Дрогобича та Станіслава Оріховського (Роксоляна).

У праці Ю.Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету» висловлено думку про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С.Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї природного права та т.зв. «піраміди влади». Він виклав своє розуміння суті держави, форми управління нею, бачення проблем політичної влади. С.Оріховський зробив важливий крок до визволення політичної думки від теології. Розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцентував увагу на тому, що в основі функціонування християнської держави повинно бути дотримання права.

Погляди С.Оріховського пройшли складну трансформацію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божественного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці «Польські діалоги політичні» він висловився за зверхність папської влади над королівською. Це й відобразилося у його піраміді влади, яка нагадувала трикутник, у вершині якого була духовна влада, у лівому куті – священнослужителі, а справа – король.

Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави. У цей період розвитку українська політична думка була, насамперед, представлена полемічною літературою (М.Смотрицький, Х.Філалет, І.Вішенський, З.Копистенський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали появу тенденцій до церковної унії.

У полемічній літературі виділялися два напрямки: перший був орієнтований на унію православної та католицької церков (П.Скарга), другий – виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (Х.Філалет).

Х.Філалет відстоював ідею демократизації церкви, захищав право світських людей на участь у духовних справах. Він виступав за виборність духовних владик та релігійну терпимість, вважав незаконним втручання папи римського у світські справи.

Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він висував концепцію колективної соборності правління християнською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом. І.Вишенський заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Політична думка України у козацько-гетьманську добу. Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Погляди П.Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали та розвивали діячі Києво-Могилянської академії. С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем. Мислитель захищав ідею сильної церковної влади, що не заважало йому водночас стверджувати, що «царі більше панують над тілом, ніж над душею людською».

Визначний філософ, професор, ректор Києво-Могилянської академії Ф.Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, оправдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф.Прокоповича, може бути лише освічений володар, «філософ на троні».

Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким – «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралась на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі – козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

3. Українська політична думка XIX ст. На першу половину XIX ст. припадає початок національного відродження, зростає політична активність громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М.Костомаров, М.Гусак, В.Білозерський, М.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін. – згуртувалися довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

Основні ідеї Кирило - Мефодієвського товариства викладено у «Книзі буття українського народу», автором якої є М.Костомаров.

Визначне місце в історії політичної думки України другої половини XIX ст. посідає творчість М.Дрогоманова, який продовжив традиції Кирило – Мефодієвського братства. Аналізуючи державу, М.Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення «політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації», бо «державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою». Суть його програми політичної боротьби для українства полягала в тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро – Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М.Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичній думці був І.Франко. Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин – повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об’єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки XIX – початку XX ст. посідає М.Грушевський. Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін. М.Грушевський еволюціонував від історичної народницької концепції до державницької, від федералістичної – до самостійницької. Він вважав, що держава – «це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвою громадянства».

Українська політична думка першої половини XX ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський. На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. М.Міхновському належить максималістське гасло: «Україна – для українців».

У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків: консервативний, державницький націоналізм, інтегральний націоналізм.

В.Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень:

· політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

· особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

· суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

· реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

· в центрі доктрини є концепція хлібороба – власника, з якої випливає, що монархія – це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського – «до української нації через українську державу». Держава для нього – це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил націй.

Д.Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

· вольовий принцип;

· постійне прагнення до боротьби за незалежність;

· романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

· синтез національного та інтернаціонального;

· необхідність виховання нової політичної еліти;

· орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н.Мак’явеллі, Ф.Ніцше та інших. Д.Донцов відстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Напрямок національного комунізму визнавав УРСР як Українську національну державу, розглядав комунізм як національно-державний ідеал, критикував російський більшовизм, обмеження прав українського народу (М.Хвильовий, В.Винниченко).

В.Винниченко в еміграції визначав соціал-демократичний ідеал. М.Хвильовий визначав орієнтацію на європейську культуру і подолання малоросійства.

На початку XX ст. вперше було відкрито заявлено про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років припинено сталінським керівництвом.

Дата добавления: 2013-12-14