Таблиця 1

Стисло найбільш відомих вітчизняних політичних мислителів можна представити, застосувавши таблицю (див. табл. 1).

В 20-30-х рр. посиливсяконсервативний напрямок: від концепції В. Липинського, який відстоювавідею монархізмуз опорою на шляхетсько-гетьманські традиції,до теорії націократіїМ. Сціборського щодо побудови в Україні авторитарної республіки націоналістичного напрямку.

Цей час став періодом впровадження політичних ідей у політичні програми та гасла, як-то “Самостійна Україна” М. Міхновського, де обстоюваласьідея державницької самостійності. На думку автора, Україна має розвиватись шляхом європейського націоналізму.

Кінець XIX – початок XX ст. став переломним для політичної історії України. Один з найяскравіших представників цього періоду, лідер українського національно-визвольного руху, політичний діяч М. Грушевський завершив теоретичне обґрунтуванняісторико-політичноїконцепції розвитку Української державності, провівши її з Київської Русі, без пріоритету Московської держави. В 1917-1918 рр. у своїй політичній доктрині дотримувався соціального пріоритету, але згодом схилився до державно-національного чинника.

ХІХ століття – час відродження української політичної думки, особливе місце посідаєКирило-Мефодіївське товариство(М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко). Основні ідеї були викладені у “Книзі буття українського народу”(М. Костомаров), де розглядалось об'єднання слов'янських народів на засадах збереження національної самобутності.

Важливою пам’яткою козацько-гетьманської доби стала “Конституція прав і свобод Запорозького війська” Пилипа Орлика (1710 р.). Попри те, щоКонституція Орликане була втілена на практиці, за своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади; висувалася ідея існування незалежного суду; визнавалися природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного типу.

Ідеї Реформації певним чином вплинули на появу полемічної літератури: один напрямок якої орієнтований на підтримку унії церков, абсолютизацію влади папства, ідею єдності віри (П. Скарга), представники другого напрямку захищали право світських людей на участь у духовних справах, розвивали ідею рівності всіх перед Богом (Х. Філарет) та, навіть, виступали з критикою шляхти і будь-якої абсолютизації влади (І. Вишенський).

В XIV – першій половині XVI ст. Україна перебувала під владою Польщі та Литви. Політичні погляди того часу зосереджуються навколо проблеми зміцнення монархічної (королівської) влади (Ю.Дрогобич, “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету”), і актуальної проблеми для того часу – відмежування світської та церковної влад. Так, погляди С. Оріховського змінились від принципу невтручання церкви в справи держави до зовсім протилежної тези – побудови піраміди влади з вершиною, що являє духовну владу.

Політико-правова думка Київської Русі розвивалась у руслі наукової традиції Візантії. Найпоширенішою булаконцепція “богоугодногоправителя”(ігумен Феодосій Печерський, літописець Нестор), яка відстоювала ідею божественної природи влади і об'єднання князівств навколо церкви та“державницька” концепція Іларіона, що підпорядковував церкву державному централізму, а християнству відводив роль у об'єднанні країни, допомозі правителю. Важливі загальнодержавницькі інтереси відстоюються і в “Повчанні” Володимира Мономаха, це настанови для майбутніх правителів, засновані на принципах християнської моралі та людяності. Положення про об'єднання руських земель, посилення князівської влади проходить і в “Слові о полку Ігоревім” XII ст.

Ліберал М. Драгоманов обстоював ідею децентралізації влади, політичних свобод, відстоював національні права українського народу, при цьому був ярим захисником принципу соціальної рівності, підвищення добробуту. Революційно-демократичний напрямок представив І. Франко, який стояв на позиціях федеративно-конфедеративного устрою для слов'янських народів.

Загальна характеристика політичної думки України

Основні етапи	Особливості і характерні риси	Основні представники
Політична думка Київської Русі	Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях: «богоугодного володаря» і «князівського одновладдя». Домінувала ідея необхідності об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.	Володимир Мономах, Іларіон, К. Смолятич, літописець Нестор, Феодосій Печерський
Політична думка перехідного періоду (XIV – перша половина XVI ст.)	· Розробка ідей природного права та т. зв. «піраміди влади». · Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкви у державні справи.	Ю. Котермак-Дрогобич, Ст. Оріховський (Роксолан)
Політична думка періоду від Люблінсь-кої унії до козацько-гетьмансь-кої доби	Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою. Паралельно співіснували два напрямки: 1) орієнтований на унію православної та католицької церков; 2) антиуніатські ідеї, акцент на необхідності реформ православної церкви.	М. Смотрицький, І. Вишенський, П. Скарга, Х. Філарет
Політична думка періоду козацько-гетьмансь-кої доби	Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення української державності. Конституція П. Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму.	П. Могила, С. Яворський, Ф. Прокопович, П. Орлик
Політична думка періоду ХІХ ст.	Початок національного відродження відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-територіальної, культурно-соціальної, слов’янської федерації і федерації з Росією.	М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський
Політична думка періоду ХХ ст.	Підвищення рівня національної політичної свідомості, боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.	М. Міхновський, М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Донцов, В. Липинський, М. Сціборський

Висновки: розвиток вітчизняної політичної думки відбувався паралельно з процесом формування державності і починається з Київської Русі. Формування оригінальної філософсько-політичної думки відбувалося в руслі синтезу античного спадку та витоків східнослов’янського міфологічного світогляду. Політичні теорії в Україні існували завжди, незалежно від державного оформлення. Вони набували поширення в залежності від історичного прогресу, розповсюдження релігії, розвитку освіти, культури, а також наук про суспільство, владу, власність та державу.

Лекція ІІ. 4. Основні ідеологічні напрямки сучасності

Політична ідеологія як форма інтегрованої свідомості.

Світовий політичний процес і традиційні суспільно-

політичні течії.

Основні суспільно-політичні течії сучасності: консерватизм і неоконсерватизм, лібералізм і неолібералізм, радикалізм, політичний екстремізм, анархізм, фашизм і неофашизм, комунізм, соціал-демократія.

Мета лекції: ознайомлення з традиційними політичними ідеологіями та їх трансформацією в сучасних умовах з метою подальшого самостійного вироблення світоглядних і ціннісних критеріїв оцінки політичної дійсності.

Базою для формування політичних уподобань та орієнтацій, політичних ідеалів, відношення до державних інститутів, та, нарешті, до політичної системи в цілому є така важлива складова політичної системи, як політична свідомість. Своєрідною формою інтегрованої свідомості є політична ідеологія, яка виступає в якості “надбудови” над суспільною психологією. У рамках політичної ідеології відбивається не тільки бачення політичної системи, а, насамперед, альтернативні шляхи її розвитку, методи і правила вирішення проблем. Політична ідеологія являє собою цілий комплекс ідей чи, навіть, програму, спрямовану на практичну її реалізацію, що наближає її до сфери політики.

Сучасна політологія виділяє кілька рівнів функціонування політичної ідеології:

1) теоретичний або елітарний, на якому розробляються політичні теорії, принципи, догми;

2) пропагандистсько-просвітницький, де ідеологія стає політичною програмою, спрямованою на маси;

3) актуалізований, на цьому рівні відбувається вплив ідеології на свідомість, що знаходить вираз у різних формах політичної участі.

Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.

Політична течія – це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів. Традиційні течії мають багато різновидів. Основними суспільно-політичними течіями, або ідеологічними напрямами є:

· Консерватизм – (від лат. conservo – зберігаю) політична ідеологія та практика суспільно-політичного життя, орієнтована на збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей та морально-правових норм. Виникає як реакція на політичну і соціальну післяреволюційну кризу (Франція, 1789 р.). Засновником консерватизму вважається Е. Берк, хоча сам термін було введено Ф. Шатобріаном. Класичний консерватизм постулює такі політичні принципи: стабільність, рівновага, поступове оновлення, засноване, насамперед, на традиціях, звичаях, релігії, моральних та матеріальних цінностях, здобутках попередніх поколінь. Так, В. Липинський, представник українського консерватизму, вважав, що тільки на принципах правопорядку, авторитету, політичної культури можна побудувати українську державність, а остання ґрунтується на шляхетсько-гетьманських традиціях.

· Неоконсерватизм – реакция з боку середнього класу 70-80-х рр. XX ст., які виступили проти інфляції, неефективного втручання держави в економіку, бюрократизацію життя тощо. Для неоконсерватизму останніх десятиліть у політичній сфері характерно: переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, функцій і прерогатив держави, бюрократії у бік посилення егалітарних тенденцій та антибюрократичних настроїв. Ставиться завдання функціонального посилення політичної системи, пошуку ідей і підходів до створення більш гнучких структур влади, зміцнення законності і порядку.

Нові консерватори – Р. Рейган, Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л. Шпет у Німеччині, Ж. Ширак у Франції та ін.

· Лібералізм – від слова вільний, політико-правове вчення, яке поєднує прихильників парламентаризму, вільного підприємництва, обмеження сфери впливу держави, демократичних прав і свобод. Прихильниками і ідеологами лібералізму вважаються Б. Констант, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтескье, І. Кант, Г. Гегель, І. Бентам, Т. Джефферсон, М. Дюверже, Ф. Рузвельт. Ідеологія лібералізму виникла в XVII ст., вона захищає свободу від будь-яких соціальних обмежень, як-то станові привілеї, провідником концепції став новий клас, що зароджувався – буржуазія. Ідеологія з моменту зародження являла собою своєрідний план-“проект” розвитку суспільства. Засновником українського лібералізму був М. Драгоманов, у своїх трудах він намагався поєднати ліберально-демократичний напрям з ідеями українського націоналізму. Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникли концепції «нового лібералізму» – неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф. Науманн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).

· Неолібералізм – це етатиський вид лібералізму, постулює принцип втручання держави в економіку. Так, наприклад, політика Ф.Рузвельта привела до збільшення капіталовкладень до невиробничої сфери – освіти, охорони здоров'я та ін. Класичною вважається концепція Р. Дюверже, в рамках якої політична влада є результатом вільної гри інтересів різних груп, а роль держави – вирішення спірних питань між ними, дотримання “правил гри”, нормувати доступ до влади окремих груп.

· Радикалізм (від лат. radikalis – докорінний) – політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу. Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна, можна говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув випередити історичний процес. Радикалізм не слід плутати з екстремізмом.

· Політичний екстремізм (від лат. extremus – крайній) – це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології. Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм – ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів, неофашистів. Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

· Анархізм – (від грец. anarchia – безвладдя) – це суспільно-політичний рух, його основний принцип – заперечення держави і будь-якої форми влади, програмними вимогами є звільнення особистості від всіх форм політичної, економічної та духовної залежності. В Європі анархізм пов'язується з іменами П.-Ж. Прудона, М. Штірнера. В Росії ідеї анархізму поширюються в 70-90-х рр. XIX ст. завдяки роботам М. Бакуніна та П. Кропоткіна, останній створив концепцію анархо-комунізму.

· Фашизм – (від лат. fascio – пучок, об'єднання) – ідеологічний напрямок, що поєднує поняття “нація” як найвищої точки розвитку суспільства та задогматизований принцип соціальної справедливості, спочатку виникає як політичний рух в 20-х рр. в Італії (Дж. Джентіле, Б. Муссоліні). Ідеї фашизму розвивалися в Німеччині після I світової війни, німецький фашизм отримав назву нацизму, поєднав ідеї шовінізму, расизму, елітизму, пропагував домінування арійської раси. Основними постулатами фашизму є: повне заперечення принципів лібералізму (особливо індивідуалізму) як ідеології, що руйнує націю; заміна поняття “клас”, “класова боротьба” на поняття “раса”, “нація”; всеосяжний контроль держави над усіма сферами життя (економікою, культурою та ін.), ідеальною вважається держава без “помилок лібералізму”; агресивна зовнішня політика, постійні війни, необхідні для розширення життєвого простору. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

· Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію в Німеччині, Італійський соціальний рух – Національні праві сили.

Для сучасного світу залишається характерним зв'язок політики і релігії.

· Клерикалізм (від лат. clericalis – церковний) – суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в політиці і духовному житті суспільства. Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі вони відображають взаємозв’язок політики і релігії.

· Комунізм (від лат. communis – загальний, всезагальний) – суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу матеріальних і соціальних благ «за потребами». Першими проповідниками комунізму були кабетисти – представники французьких пролетаріїв, прихильники Етьєна Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі. Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.) та розвинуто В. Леніним. У ХХ ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в інших країнах.

· Соціал-демократія – суспільно-політичний рух, спрямований на формування суспільства на принципах рівності, справедливості, існування соціального захисту з боку держави та суспільства. Відомими соціалістами були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, К. Маркс, Ф. Енгельс. Соціал-демократія як політичний рух піку розвитку набула в Німеччині в XIX ст., спочатку ідеологія співпадала з ідеологією комунізму, єдина загальнонаціональна власність, власність на засоби виробництва та розподіл ресурсів, державне планування, самоврядування, рівність та ін. Після перемоги більшовиків в Росії європейська соціал-демократія розвивається іншим шляхом – концепція “народного дому”, програма соціальних реформ через перерозподіл податків на користь малозабезпечених верств населення та стимулювання ринку за рахунок державного планування. Пріоритетними стали пошуки консенсусу з іншими політичними програмами, заперечення будь-якої форми диктатури. Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В. Брандт (Німеччина), У. Пальме (Швеція), Ф. Міттеран (Франція), Ф. Гонсалес (Іспанія), Б. Краксі (Італія), Р. Хоук (Австралія) та ін.

Висновки: множинність політичних течій розкриває зміст політичного життя, засвідчує розширення впливу політики на суспільство, суперечливий характер політичної діяльності, активне включення у політику дедалі ширших мас, потребу в осмисленні суспільно-політичних процесів, систематизації політичних знань; доводить неправомірність будь-якої монополії на істину, необхідність широкого діалогу і синтетичної взаємодії суспільно-політичних поглядів, програм і рухів.

Дата добавления: 2013-12-14