Історичні впливи на політичну культуру українців

В центрі теорії політичної модернізації – обґрунтування загальної моделі глобальних процесів цивілізації, суть яких полягає в описанні напрямків переходу від традиційного до сучасного суспільства.

В 50-60-ті рр. ХХ ст. модернізація розумілася як демократизація країн, що розвиваються за західними зразками, тобто вестернізація. При цьому визнавалась лише єдина форма – “навздоганяючого розвитку”. Головним засобом перетворень вважалась економічна допомога західних держав. Вважалось, що досягнення певного рівня доходів на душу населення викличе такі самі зміни в соціальній та політичній системі суспільства як на Заході. Але це не мало очікуваних результатів крім росту корупції та напруження в країнах, що розвиваються.

Тому в 70-80-ті рр. ХХ ст. почався другий етап розвитку теорії модернізації. Відбулася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прорахунків. Стало очевидним, що моделі економічного зростання політичної інституалізації виявилися малоефективними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками.

Під час осмислення прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: тимчасовість і анклавність (територіальну обмеженість) ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Третій етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х – початок 90-х рр.) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси нагромадження, наявність капіталу, розвиток технологій) позаекономічних – геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформація процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні ресурсозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору, незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної
модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й
Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу.

Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, її розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Відповідно розрізняють кілька історичних типів модернізації західної цивілізації:

· доіндустріальний (XVI – XVII ст.) – перехід від
індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до
суспільного, формування замість особистої залежності
людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

· ранньоіндустріальний (XVIII – початок XX ст.) –
перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

· пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) –
виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

· постіндустріальний (від 70-х років XX ст.) – індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.
2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому просторі колишнього СРСР. Спроби створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило (виняток становлять країни Балтії) виявилися неефективними. Успіху досягали тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховували соціально-політичні та економічні реалії тієї чи іншої країни. При цьому діють як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур незалежних держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоутвердженням народів.

На всьому пострадянському просторі Україна виявилася державою, яка останньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний процес тут мав затяжний характер. Водночас слід зазначити, що прийняття Конституції є важливою, хоча й не єдиною умовою виходу України з економічної кризи. Становлення нових політичних структур і проведення економічних реформ – процес надзвичайно складний і тривалий, але альтернативи йому немає.

Висновки: складність і рухомість політичного життя суспільства потребує умілого та оперативного застосування конкретних методів політичного управління. Наявність конфліктів у суспільствах найрізноманітніших типів є безперечним фактом. Особливе місце серед соціальних конфліктів займають політичні конфлікти, яким притаманна власна типологія, причини виникнення, фази розвитку і методи долання чи локалізації. Уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, яке дає політологія сприяють вмінню застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні процеси.

Лекція IV. 2. Політична культура і поведінка

Сутність і функції політичної культури.

Політична свідомість і поведінка в структурі політичної культури соціального суб’єкта.

Типи політичної культури.

Сучасний стан політичної культури в Україні.

Мета лекції: з'ясування сутності та функції політичної культури; розгляд політичної свідомості і поведінки як складових політичної культури; визначення типів політичної культури; аналіз рівня політичної культури в Україні.

Поняття політичної культури стійко увійшло в склад ключових категорій політичної науки. Термін «культура» з'явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а також види діяльності. У тому числі стало досить вживане словосполучення «політична культура», «рівень політичної культури» і т. ін.

Поняття «політична культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX - початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, і вченими В. І. Гер'є, В. В. Івановським, М. Я. Острогорським. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г. Алмонд і С. Верба, С. Липсет, М. Дюварже, У. Розенбаум, М. Кроз'є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г. Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 p.). Під політичною культурою вони розуміють: «...інтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов, переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства - інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

Функції політичної культури:

· Пізнавальна – вивчає політичні уявлення, знання, міфи, чутки та політичну ідеологію.

· Інтегративна – аналізує досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей злагоди в межах існуючої політичної системи.

· Комунікативна – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління, накопичувати політичний досвід.

· Забезпечення інтересів відповідних соціальних спільнот людей.

· Регуляторна – забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій.

· Виховна – формування «політичної людини» на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп.

· Прогностична – передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.

Важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки відіграють політичні традиції. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцінювання її як гвинтика у величезному соціальному механізмові, виступали її характерними ознаками. На відміну від західноєвропейської культури, яка проникнена духом індивідуалізму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму.

Сучасні концепції політичної культури:

· Психологічний підхід (школа Г. Алмонда): політична культура розглядається як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об’єкти та процеси.

· Комплексний узагальнений підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Дітмер): політичній культурі приписується все, що відбувається в політиці.

· Об’єктивістське (нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Пол): політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

· Евристична концепція (С. Хантінгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

· Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихомиров): політична культура визначається як установча поведінкова матриця, в межах якої розташована і функціонує політична система.

· Аксіологічне трактування: політична культура уявляється як сукупність цінностей певного порядку. «Бінарний» варіант цього трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності, а «прогресивний» варіант характеризує її тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збіднення більшої частини населення. Бідність – категорія не тільки економічна, але і політико-культурна. Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв'язування конфронтації засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

Елементами політичної культури є:

· політичний досвід;

· політична свідомість;

· політична поведінка;

· ідеологічний компонент (політичне знання, політичні цінності та переконання);

· емоційно-психологічний компонент, орієнтації і установки громадян на політичні інститути, нормативну систему, політичні події, окремі політичні ролі, інші політичні об’єкти.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя. Вона охоплює всі уявлення людей, що
опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що вона є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, вона виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відносин (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів, що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами:

· за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна, консервативна, соціалістична та ін.);

· за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості, анархістський тип);

· за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства (демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості);

· за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська);

· в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта (консервативна політична свідомість, радикальна, реформістська).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко. В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей.

Спираючись на дані таблиці, можна виділити певні тенденції в нинішній політичній культурній ситуації, що склалась в Україні (див. табл. 1).

Таблиця 1.

(за Б. Цимбалістим)

№ п/п	Історичні причини	Політичні наслідки
	Багатовікова бездержавність	Відсутність досвіду влади й почуття господаря на своїй землі
	Розчленування української території	Відчуження між різними частинами українського народу
	Неодноразова денаціоналізація провідної верстви	Відчуження народу від своїх провідних верств

Висновки: політична культура поступово стає для політологів і соціологів головним інструментом пояснення поточних соціополітичних трансформацій, вона є важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, бо вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.

Лекція IV. 3. Політичні технології та політичний маркетинг

Поняття, сутність та функції політичного маркетингу.

Роль технологій у політичному процесі. Інформаційні та виборчі технології.

Імідж та політична реклама.

Мета лекції: з’ясування сутності понять «політичний маркетинг», «політичні технології», «імідж»; ознайомлення з функціями політичного маркетингу, видами політичних технологій, сутністю PR та формуванням іміджу.

«Політичний маркетинг» і «політичний менеджмент» є провідними поняттями практичної політології. Саме в них віддзеркалюються процеси, пов’язані з аналізом суспільно-політичної ситуації, визначенням стратегії і тактики впливу на настрої і поведінку електорату, форми і методи підготовки і проведення виборчої (президентської чи парламентської) кампанії, формування владних структур.

Термін «маркетинг» був запроваджений представниками гарвардської економічної школи. Він означав управлінський процес, за допомогою якого індівіди та групи людей шляхом створення продуктів та їх обміну одержують те, що вони потребують. Оскільки у населення є потреба не тільки в матеріальних товарах та послугах і воно прагне й реалізації та засвоєння певних норм та цінностей, можна говорити про некомерційний маркетинг. Такий саме попит існує й на ринку ідей, зокрема політичних, тому доречно буде казати про такий різновид некомерційного маркетингу, як політичний.

Задачею політичного маркетингу є задоволення таких суспільно вагомих потреб особистості, як реалізація громадянських прав та свобод, участь в управлінні державою, реалізації принципів соціальноі справедливості.

Політичний маркетинг – це спосіб організації та саморегулювання ринку влади за умов демократії, організація діяльності, формування та взаємини органів влади з громадянами з метою забеспечення максимальної відповідальності між діяльністю перших і запитами та потребами останніх, що досягається завдяки реалізації в суспільно-політичний практиці комплексу спеціальних дослідницьких, організаційних та інших віиборчих технологій.

З огляду на типологію політичних об¢єктів, виокремлюють політичний маркетинг політичних лідерів, політичних, державних та інших інститутів, окремих організацій, іміджей, концепцій, доктрин.

До функцій політичного маркетингу можна віднести:

· Дослідження політичного ринку: макро- та мікросередовища політичного ринку, структури та параметрів політичного ринку, специфіки ринку, споживачів цього товару та їхньої мотивації, ефективності політичної реклами й антиреклами.

· Створення та забезпечення функціонування маркетингової інформаційної системи, у межах якої збирають, узагальнюють та аналізують політичну інформацію, що надходить через канали партійної роботи, засоби масової інформації та ін.

· Оцінка стану політичного ринку і прогнозування його розвитку. Аналіз умов функціонування ринку, його сегментація. Прогноз розвитку змін на політичному ринку.

· Політико-інженерна діяльність. Розроблення чисельних політичних моделей, програм, проектів, технологій, спрямованих на ефективну реалізацію політичного товару на політичному ринку.

· Політичний PR. Доведення «політичного товару» до споживача, тобто власне реалізація на практиці усіляких технологій, проектів, засобів впливу на формування громадської думки, управління нею під час організації маркетингової політичної діяльності.

· Управління політичним маркетингом. Планування системи політичного маркетину, контроль за здійсненням політичних PR-акцій, корегування застосовуваних форм та методів політичної діяльності.

Особлива увага політичному маркетингу та PR-технологіям приділяється під час виборів. По суті передвиборча кампанія – це процес продажу іміджу політика. Але в нашому суспільстві не сформована ідеологія споживача, тому методи політичного маркетингу не завжди діють у потрібному напрямку.

Політичні технології – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці політичні технології постають як сукупність методів застосування об¢єктивних законів політики, використання на практиці теорії політичної науки. Потреба у політичних технологіях постає, коли є необхідність у більш раціональному та ефективному способі реалізації практичних політичних задач. Технології можуть складатись з залучення або економії ресурсів, стабілізації або дестабілізації положення в державі, організації виборчих кампаній, оперативного інформаційного забезпечення прийняття рішень, узгодження інтересів для прийняття державних програм та ін.

Технології виникають, коли в процесі досягнення цілей складається певна послідовність операцій, виробляється алгоритм, за яким вони діють. Технології розповсюджуються на все поле діяльності політичної влади та державного управління. Вони включають в себе як конвенційні (легальні) процеси застосування влади, так і неконвенційні, що передбачає використання прийомів та процедур, заборонених законом.

Важливим для ефективного забезпечення технологій є вміння суб¢єкта використовувати накопичений досвід та реалізовувати можливості у конкретній ситуації. Має значення також спроможність імпровізувати та діяти нестандартно, оскільки технолог працює з конкретною ситуацією, яка є унікальною.

Політичні технології поділяють:

· з точки зору галузей, в яких вони використовуються, на предметні (наприклад електоральні, лобіювання, інформаційні та ін.);

· за ступенем соціальної організації предметних областей – рівневі (глобальні, континентально-регіональні, національно-державні, корпоративні, міжособові); стратегічні – націлені на віддалений результат діяльності, тактичні – для реалізації термінових цілей; циклічні – постійно відтворювані; нормативні – обмежені нормами закону, права та звичаїв; девіантні – ті, що відхиляються від заданих норм.

Найбільш помітними для громадян є виборчі технології. Виборча технологія – це сукупність засобів, методів і прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на електорат, що роблять можливим вплив на його електоральну поведінку і спонукають віддати голоси за певного кандидата чи партію. Виборчі технології розрізняють за різними критеріями (див табл. 1).

Таблиця 1.

Дата добавления: 2013-12-14