Тема: синдроми інтелектуального зниження – синдроми недоумства

Лекція 6

Інтелект – сукупність психічних процесів, які здійснюють здатність розуміти, відтворювати, використовувати і переробляти раніше набуті знання в новій ситуації. Це сума психічних функцій, які складають когнітивну – пізнавальну – діяльність. До поняття інтелекту входять пам’ять, увага, особливості мислення, мови і т.д., а також сукупність знань і навиків, набутих життєвий досвід. Перша сторона включає процеси, які відносяться до передумов інтелекту, друга може бути названа запасом знань, «інтелектуальним багажем». Як в нормі, так і в патології для оцінки стану інтелекту необхідно враховувати обидві сторони.

В психіатрії особливе значення мають стани зниження інтелекту, стани недоумства – стійкого, малозворотнього занепаду психічної діяльності з різким послабленням пізнавальної діяльності, збіднінням емоцій і зміною поведінки.

Розрізняють вроджене недоумство і набуте протягом життя під впливом тих чи інших хворобливих процесів недоумства – деменцію.

Вроджене недоумство (малоумство) виражається в недорозвиненні психічних процесів, нездатності до засвоєння знань, абстрактного мислення, недостатньої пам’яті, бідному запасі знань і уявлень, бідності та неадекватності емоцій, які інколи зводяться до задоволення лише фізіологічних потреб. Рівень інтелектуального недорозвинення при вродженому недоумстві може розрізнятись від незначних порушень когнітивної діяльності і емоційних розладів до вкрай тяжких і глибоких з повною відсутністю мови, навичок поведінки. В західній психіатричній літературі і Міжнародних класифікаціях психічних розладів прийнято враховувати рівень психічного недорозвинення за показниками індексу компетентності (IQ), який розраховується за допомогою ряду психологічних тестів за формулою. Нижньою межею норми вважається IQ 70, для легкого рівня вродженого недоумства характерний IQ 50-70, для помірної – IQ 35-50, IQ нижче 30 характеризує тяжкі його рівні. За даними статистики, легкі рівні зустрічаються у 75-80%, помірні – у 10% випадків вродженого недоумства. Вітчизняні психіатри відносяться до такої класифікації вродженого недорозвинення інтелекту як до занадто механістичної, вважають, що поняття розумової відсталості більш широке, воно не обмежується рівнем розвитку інтелекту, охоплює всі сторони психічної діяльності.

Деменція – набуте недоумство, яке виникає в кінцевих стадіях різних психічних захворювань. Відбувається поступове погіршення пам’яті, розладнується можливість зосередити увагу на якомусь питанні чи дії втрачається здатність до елементарних висновків наростає нездатність користуватись засвоєними раніше знаннями і навиками. Поведінка хворих стає безглуздою, недолугим. Настрій змінюється від благодушно-ейфорійного до гнівливо-злобного. Можуть спостерігатись конфабуляторні явища. Грубо порушується здатність до адекватної самооцінки, зникає критичне відношення до себе і до своїх дій. При подальшому прогресуванні захворювання, що призвело до недоумства, розвивається психічний маразм з розпадом всіх функцій психіки і настає смерть хворого.

В залежності від захворювання, що призвело до недоумства, в його протіканні і проявах наявні відмінності в окремих проявах і швидкості наростання психічного розпаду.

В межах деменції, головним чином пов’язаної з атеросклерозом судин головного мозку, виділяється так зване лакунарне недоумство, при якому найбільше страждає пам’ять, особливо на поточні події. Старий запас знань і навики поведінки зберігаються краще. Тому часто люди, які зустрічають хворого, не помічають у нього грубих змін психіки, вважають його здоровим. Такі розходження в оцінках поведінки хворих нерідко призводять до неправильної класифікації їхнього стану.

До інтегративної функції інтелекту, яку необхідно враховувати при оцінюванні рівня зниження пізнавальних функцій у пацієнта, відноситься критичність. Критичність – це здатність зрозуміти реальну причину і правильно оцінити ситуацію (Каплан, Седок, 1994). Автори виділяють інтелектуальний компонент критичності як розуміння причин і обставин захворювання і випливаючи з цього поняття здатність справитись із ситуацією; вольовий компонент, при якому розуміння ситуації забезпечує мотивацію поведінки, спрямовану на подолання ситуації, викликаною хворобою. При повній збереженості критичності правильна оцінка ситуації і свого стану дозволяє вибирати правильне рішення. Відповідно втрата чи зниження критичних здібностей, які супроводжуються також порушенням самооцінки, призводять до нездатності правильно оцінити ситуацію, своє місце в ній, власне захворювання, його причини і прояви і, найголовніше, позбавляють пацієнта можливості діяти адекватно ситуації. Б.В.Зейгарник (1986) охарактеризувала порушення критичності як порушення підконтрольності поведінки. Воно може проявлятись у вигляді нецілеспрямованості дій, розгальмованості поведінки, нецілеспроямованості суджень, відсутності можливості порівнювати свої дії з очікуваними результатами, порушенні прогнозу своїх вчинків, втраті здібності помічати і виправляти свої помилки. В більшості тяжких психічних розладів ця функція різко порушена. Власне через втрату здатності усвідомлювати власні патологічні переживання, відчуття як хворобливі, поведінка хворого змінюється, вона стає підлеглою наявним розладам, а реальна обстановка трактується у відповідності до патологічних порушень. В деяких випадках може зберегтись часткова критика (критичність), коли окремі свої дії чи переживання пацієнт вважає пов’язаними з хворобливим станом, а інші оцінює як події чи відчуття, що відбуваються реально і не є проявами хвороби.

Дата добавления: 2013-12-14