Соціологічні документи, їх класифікація

Термін “документ” у соц. трактує­ться як засіб фіксування різними способами на спеціальних носіях інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та про дія­льність людини. Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші ма­теріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка нако­пичується в результаті діяльності окремих людей, груп чи колекти­вів. Вони несуть інформацію про соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. Від виду документа залежить те, для чого його можна викорис­тати і якими методами проаналізувати. За статусом документи поділяють на офіційні (відображають суспільні зв'язки й колективні по­гляди; накази, постанови і заяви уряду, плани роботи і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій, протоколи зборів, списки премійованих; матеріали стіннівок і багатотиражок); документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва, судові вироки) та особисті (складені з ініціативи самих працівників, які містять їхню особисту думку щодо обстежуваних проблем). За цільовим призначенням – спеціальні (анкети, тести, протоколи спостережень, записи само­спостережень, дані експериментів) та побічні (довідкові видання, літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення). За рівнем обробки інформаці ї - первин­ні (звіти з емпіричних соціологічних досліджень, про­токоли зборів, щоденники) та вторинні (на основ перв.; мають більш узаг. аналіт. характер, відбивають більш глибокі соці­альні зв'язки). За мотивацією створення – спровоковані (від­гук на якусь критичну оцінку в пресі досвіду роботи певного тру­дового колективу, вирішення ним конкретної проблеми) і спонтанні (особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників). За змістом – правові, історичні, еко­номічні, технічні. За функціями, які вони виконують, документи поділяють на ін­формаційно-регулятивні, комунікативні та культурно-виховні.

125. Методи аналізу соціологічних документів.

Аналіз документів — один з методів збирання первинної соціо­логічної інформації, що характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження (суспільному, інституційному, груповому, осо­бистому), їх динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні). Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів грунтується на загальних логіч­них міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмислен­ні. Його можна поділити на зовнішній (перевірка істинності документа, аналіз його «історич­ного контексту» і обставин, що супроводжують його появу) і внутрішній (вивчення змісту документа, суті викладених у ньому матеріалів, логіки тексту, соціальних чинників, що зумовили його по­яву). Неформалізовані методи значною мірою грун­туються на інтуїції дослідника®тенденційність і суб'єктивізм. Фор­малізований аналіз грунтується на переведенні текстової інформа­ції в кількісні показники, що надає результатам аналізу належної об'єктивності. В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація тексто­вого матеріалу. Контент-аналіз — переведення масової текстової (чи звуко­вої) інформації в кількісні показники з подальшою обробкою її. При цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які легко вимірюються і відображають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники. Недоліком формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти тільки за допомогою формальних показників.

126. Соціологічне спостереження, його види.

Важливий метод соц. досліджненя - спостереження. У соц. досл. під спост. мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому, цілеспрямованому, систематизованоу, безпосередньому сприйнятті й регістрації соц. фактів, які можна проконтролювати й перевірити. Головною перевагою безпосереднього спост. є те, що воно дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на попередніх або ретроспективних судженнях індивідів. Спостереження можна класифікувати залежно від місця спосте­рігача в процесі спостереження (невключене і включене); ступеня формалізованості спостереження (стандартизоване й довільне); регу­лярності проведення (систематичне й випадкове); місця проведення і способу організації спостереження (польове й лабораторне); наявнос­ті контролю за проведенням (контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості (відкрите й інкогніто); за кількістю об’єктів (суцільне та часткове).

127. Експеримент, його види. Призначення соц. експерименту

Соц. експеримент — метод збирання інфор­мації про характер і специфіку змін показників діяльності та пове­дінки працівників під впливом заданих і керованих чинників; зміна соц. дійсності з метою її дослідження. Його проводять з метою перевірки дійовості запроваджуваних форм життєдіяльності трудового колективу, перевірки нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоре­тичних ідей та досвіду інших колективів стосовно конкретних виро­бничих умов. Соціальний експеримент як елемент дослідження й управління має дві взаємозв'язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевір­ка наукових гіпотез, тобто вивчення функціонування і розвитку со­ціальних процесів. Соціальні експерименти за характером об'єкта і предмета дослі­дження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні. Соціальний експеримент складається з кількох етапів: збирання емпіричних даних, визначення вихідного стану досліджуваного об'єкта, виявлення тенденцій його розвитку, розробка теоретичних концепцій та умов експериментування, створення експерименталь­ної ситуації, контроль і спостереження за перебігом експеримен­тальної ситуації, визначення й аналіз підсумків експерименту, за­провадження висновків експерименту в життя. Позитивним у соціальному експерименті є те, що дослідник у ньому займає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко визна­чати їхній вплив на об'єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з'ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово повторюючи дослід, накопи­чувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ. Негативним у використанні соціального експерименту є те, що спеціально створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

128. Соц. опитування. Його різновиди.

Опитування -- найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до групи людей з питаннями, спрямованими на розкриття змі­сту проблеми, що досліджується. За допомогою опитування отри­мують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Воно засноване на безпосере­дній (інтерв'ю) чи опосередкованій (анкетування) соціально-пси­хологічній взаємодії дослідника з респондентом. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і май­бутньому часі. Анкетування — це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма­сові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кад­рів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль­но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Інтерв'ю — різновид опи­тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою.

129. Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види.

Запитання в опитуванні -- висловлювання, розраховане на отримання інформації, яка б давала можливість операціоналізувати ознаки соціального явища, що вивчається. За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змі­стові), за допомогою яких дослідник збирає інформацію щодо наяв­ності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональн і, за допомо­гою яких упорядковується сам процес опитування. Виходячи з найбільш основних ознак, розрізняють такі види запитаннь: а)за змістом: -про факти- про поведінку - про знання або поінформованість - про установки – про мотиви; б)за виконуваними функціями: - контактні запитання,(руй­нують психологічний бар'єр між дослідником і респондентом), буферні запитання (використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші),запитання-фільтри, (використовуються для виявлення компетентності рес­пондентів), запитання, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах; провокуючі запи­тання (зумовлюють спонтанні відповіді, контрольні запитання(призначені для перевірки вірогідності даних), уточнюванні запитання в)за формою: відкриті (неструктурні)—без попередньо сфор­мульованих відповідей, закриті (структурні) з попередньо сформульованими відповідями, напівзакриті — коли поряд із запропонова­ними відповідями передбачається місце і для вільних. Закриті запи­тання, у свою чергу, поділяють на дихотомічні (на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну) альтернативні (містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тіль­ки одну). Різновидом альтернативного запитан­ня є шкальне, яке спрямоване на вивчення інтенсивності прояву яко­гось явища чи ставлення до нього; запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька.Крім того, за формою запитання поділяють на: проективні (забезпечують інф-ю про можливу реакцію респондента в певній ситуації);запитання-індекси(для групування респонден­тів під час аналізу) запитанням водоверті (спрямовують опитування від загаль­них питань до більш конкретних); запитання-тести (для оцінки, перевірки); прямі запитання (звернені до респондента) і не­прямі.

130. Анкетування, структура анкети.

Анкетування — письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма­сові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кад­рів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль­но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Анкету­вання може застосовуватися у дослідженні будь-якої соціальної проблеми, якщо для її розв'язання потрібна інформація про явища суспільної та індивідуальної свідомості: потреби, інтереси, мотиви, установки, думки, ціннісні орієнтації окремих індивідів чи соціаль­них груп, а також про об'єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання. За способом спілкування між дослідником та респондентами ан­кетування буває:-- через пресу (анкети друкуються на сторінках журналів та газет, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію; поштове (анкети і відповіді пересилаються поштою); роздаткове (роздаються безпосередньо респон­дентам). Анкета — впорядкований за змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важ­ливість і значущість особистої участі кожного респондента в дослі­дженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід поверну­ти заповнену анкету.В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми. «Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які хара­ктеризують демографічний і соціальний стан респондента. Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою ду­мку щодо теми опитування і висловлюють подяку за участь у дослі­дженні.

131. Вимоги до анкетера.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опиту­вання анкетером, від його особистих якостей. З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі: --висока свідомість, сумлінність, старанність, науковий світо­гляд, обізнаність з проблематикою опитування, що допомагає пере­конувати респондентів у соціальній значущості дослідження; організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови для проведення опитування;--уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;--терплячість, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри. Анкетером може бути як професійний соціолог-дослідник, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої профе­сії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати рес­пондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.Анкетер не повинен квапити респондентів, але і не може дозво­ляти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвес­ти до зниження якості заповнення їх.

132. Інтерв’ю, його види.

Інтерв'ю — різновид опи­тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою. Залежно від «ступеня свободи» співрозмовника інтерв'ю поді­ляють:--на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програ­мою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запи­тання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та по­слідовності;--напівстапдартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий провідник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань; ---стандартизоване, яке проводять за детально розробленим пла­ном, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти мож­ливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв'ю ха­рактеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента ін­терв'ю може бути особистим і телефонним (швидкість отримання інф-ї,тривалість 5—10 хв;недолі­к опи­тати можна лише тих осіб, що мають телефон) За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазо­вим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформа­ції від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: пере­вірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його три­валості інтерв'ю буває клінічним (глибоким, тривалим) та фокусо­ваним (короткочасним).

133. Експертиза, її призначення.

Поняття соціальної експертизи трактується провідними українськими соціологами, як оціню­вання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального ма­сштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і прое­ктів. Метою соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозу­вання соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних на­слідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних про­грам і проектів. Об'єктом є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки. Як суб'єкти соціальної експертизи (експерти) виступають пред­ставники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя кот­рих якось торкається ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект). Види соціальної експертизи:--оцінка громадської думки;--оцінки, здійснювані соціальними інституціями;--оцінки, здійснювані фаховими експертами;--комплексна оцінка соціальної ситуації. Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:--прогноз і оцінка соціальної ситуації;--прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних про­грам і проектів;--аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень; --перманентний підбір фахівців.Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийо­мів і процедур, зокрема опитування — усного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності). До основних видів експертного опитування слід віднести анкету­вання, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження -- від розробки теоретичного розділу програми дослідження (формулювання проблеми, визначення цілей, завдань, гіпотез, побудова шкал вимірювання) до її реалізації, пере­вірки отриманих результатів, розробки рекомендацій.

134. Професійна атестація як різновид соц. експертизи, її функції.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професій­на атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінки про­фесійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність — це брак необхідного мінімуму знань і навичок, неспроможність пра­цівника виконувати свої професійні обов'язки внаслідок відсутності в нього потрібної кваліфікації. Для проведення професійної атестації створюють спеціальну ко­місію. Атестований доповідає їй про окремі сторони своєї діяльнос­ті. Обговоривши звіт, комісія оцінює діяльність атестованого і роз­робляє заходи для її вдосконалення. Ефективність атестації як способу збирання первинної соціологічної інформації залежить від ефективності поєднання елементів інтерв'ю, аналізу документації та включеного спостереження.Якість експертної оцінки при цьому забезпечується відповідніс­тю соціальних показників, що за ними здійснюється атестація, поставленим завданням і можливостям, а також компетентністю і колегіальністю атестаційної комісії. Останнє полягає, по-перше, у тім, що члени цієї комісії мають добре знати атестованого по роботі, а по-друге — репрезентувати всі рівні управління, з якими він взає­модіє у виробничій діяльності.Висновки атестаційної комісії мають бути інтегральними, комп­лексними, тобто охоплювати різні сторони професійної діяльності людини, містити оцінку її перспектив і шляхів досягнення їх. Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно збільшуються, її результати можуть використову­ватися для оцінки трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінцевими результатами, для конкурс­ного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Професійна атестація є обов'язковою складовою менеджменту.

135. Тестування, його призначення. Види тестів

Тест — завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді спеціального малюнка. Тестування —експериментальний метод психодіагностики. Обов’язкові компоненти тесту:--стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання;--ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання;--ключ кодування, який визначає кількість балів за кожний варі­ант відповіді; ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим. Мета--визначити наявність чи брак уже відомих соціально-психологічних особливостей у особистості, що досліджу­ється. Тест має забезпечити об'єктивне порівняння між собою до­сліджуваних, тобто визначити, якою мірою вони відповідають уста­новленим стандартам.Тести класифікують за різними ознаками. За цільовим призначенням їх поділяють на такі види:-- проективні, що дають змогу визначити наявність певних соці­ально-психологічних якостей у певної людини. Вони складаються з певних стимулів, реагуючи на які, людина виявляє притаманні їй якості;-- оцінні, що забезпечують відносні виміри здатностей, рівня роз­витку соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення), що визначають успіх трудової діяльності;-- професійні, що виявляють ступінь готовності до певної діяльнос­ті, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для якоїсь професійної діяльності. За предметом дослідження розрізняють загальні особистісні, за допомогою яких фіксують певну цілісність психічних власти­востей особи; спеціальні особистісні тести, призначені для діагнос­тики тієї чи іншої риси, характеристики, властивості суб'єкта (наприклад, розумового розвитку, професійних здібностей, рівня за­гальної відповідальності, самоконтролю тощо); групові, які забезпе­чують діагностику групових психологічних процесів — рівня згур­тованості груп і колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.

136. Соціометрія, особливості її застосування.

В соціологічних дослідженнях найчастіше використову­ють групові тести, до яких можна віднести соціометрію. Соціомет­рія як різновид психологічного тесту грунтується на описуванні та є своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання й аналізу взаємовідносин невеликих, повністю сформованих соціальних груп. Вивчення характеру взаємовідносин членів окремих груп трудо­вого колективу є одним з найактуальніших завдань соціології праці. Соціометрія дає змогу виміряти ступінь згуртованості (роз'єднання)групи; визначити «соціометричні позиції», тобто порівняльний ав­торитет членів групи за ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах знаходяться лідер і той, ким нехтують; зафіксувати угру­повання, на чолі яких можуть бути свої неформальні лідери. За до­помогою цього методу можна виявити неконфліктні та конфліктні (напружені) ділянки, що має велике значення в управлінні соціаль­ними процесами у сфері праці.Соціометрія може застосовуватися для дослідження лише невеликої (контактної) групи. Вона грунтується на вивченні вибору членами групи партнерів для спільної роботи, навчання, відпочинку тощо. У заданій дослідником конкретній си­туації фіксується установка досліджуваного на взаємодію (чи відмо­ву від взаємодії") з іншими членами групи. Процедура проведення соціометричного дослідження складає­ться з вибору соціометричних критеріїв, визначення кількості критеріїв, опитування, опрацювання даних соціометричних вимі­рювань.Соціометричні критерії, або, як їх іще називають, критерії вибо­ру — це питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів ко­лективу, коли вони (згідно з процедурою дослідження) мають виб­рати партнера. Йдеться не про загальну оцінку когось (подобається — не подобається), а про ставлення опитувано­го до інших членів групи за різними критеріями, наприклад, з по­гляду спільної роботи, участі у вирішенні виробничих проблем, проведення дозвілля тощо.

137. Методи обробки даних соціометрії

Ефективність дослідження багато в чому залежить від якості оформлення соціометричної карти й уміння дослідника психологіч­но підготувати групу до опитування, зацікавити її, забезпечити ано­німність, викликати довіру до себе. Дані соціометричного опитування подають у вигляді соціоматриці або соціограми. Соціоматриия — це квадратна таблиця, в якій кількість рядків і стовпців дорівнює кількості членів групи. По горизонталі роблять позначки щодо ставлення індивіда до інших членів колективу, а по вертикалі — інших членів колективу до цього індивіда. При цьо­му позитивні вибори позначаються знаком «+», негативні «-», взає­мний вибір обводять кружком, у випадку байдужого ставлення індивідів один до одного клітинка залишається незаповненою. Оскільки самовибори не враховуються, то клітинку по діагоналі за­штриховують. Результати соціометричного дослідження можна тлумачити гра­фічно й кількісно (соціометричні індекси, статистичний аналіз, фак­торний аналіз). Соціометричну матрицю використовують при цьому як крок до побудови графічного відтворення і розрахунку кількіс­них показників.Графічне відтворення міжособистісних відносин у групі, коли кожного члена групи позначають якоюсь умовною плоскою фігу­рою, а зв'язок — лінією, що поєднує ці фігури, утворює соціограму. Зв'язки-симпатії позначають суцільними лініями зі стрілками від однієї до іншої особи, а зв'язки-антипатії — переривистими. Соціограма дає наочне уявлення про структуру взаємовідносин індивідів у групі, про неформального лідера, ядро групи, типи ко­мунікативних зв'язків, кількість позитивних і негативних зв'язків, а також ізольованих індивідів.

138. Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології АН України

Провідним центром соціологічної роботи є Інститут соціології НАН України, який ставить своїм завданням виявлення закономірностей розвитку соціальних процесів як взаємодії багатьох соціаль­них груп і верств у різних сферах життєдіяльності суспільства. Досягнення цієї мети реалізується в таких напрямах досліджень: *Історія, теорія і методологія вітчизняної та зарубіжної соціо­логічної думки *Особливості соціальної структури суспільства за умов станов­лення ринкової економіки: тенденції та механізми соціальної диференціації та стратифікації.*Динаміка масової свідомості та соціального самопочуття населення. Ціннісні орієнтації, потреби, інтереси та мотиви поведінкирізних соціальних груп.*Розробка системи соціологічних показників та проведення моніторингових досліджень, що характеризують стан і динаміку суспільства. Соціодіагностика.* Соціальні умови формування ринкової економіки та підприє­мницької діяльності. Трудова мотивація за різних форм власності. Соціальні та психологічні чинники ідентифікації й адаптації особистості за умов суспільної кризи. *Соціологія культури і масової комунікації.* Особливості життєдіяльності сім'ї на етапі трансформації українського суспільства.*Причини виникнення й механізми подолання соціальних кон­фліктів.*Соціально-психологічні чинники й механізми ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Соціальна політика за умов подолання наслідків великомасштабних аварій. Соціологія відтворення природного середовища.*Українська етнічність у сучасному світі. Етносоціологія та етнополітика* Соціологія політики. Формування та реалізація сучасної соці­альної політики в Україні.*Методологія та методика соціальної експертизи національних та регіональних програм і проектів.

18. Соціологічна теорія Спенсера

На розвиток соціології суттєво вплинули роботи Герберта Спенсера. Його соціологічну систему вчені визначають як соціологію еволюціонізму. Структурно ця система складається із трьох елементів: еволюційної теорії, органіцизму, вчення про соціальну організацію.

Еволюційна теорія містить наступні характеристики:

- в природі та суспільстві провідною ідеєю розвитку є еволюція;

- еволюція визначається як поступовий процес інтеграції, що перетворює масу елементів на визначену однорідність (так, суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, губернії, королівства, імперії тощо);

- природний процес еволюційного розвитку порушується соціальними революціями і навіть радикальними реформами, що може призвести до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя.

Соціологічна система знань має спиратися, на думку Спенсера, на принцип органіцизму, за яким соціальна система уподібнюється живому організмові, але біологічний та соціальний організми мають суттєві відмінності. Так, суспільство не може бути чітко окресленим за формою, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства. Крім того, в біологічному організмові складові елементи підпорядковані цілому, існують заради нього; у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а суспільство – заради блага кожного.

Вчення про соціальні організації розвиває ідею еволюції суспільства. Спенсер доводить, що на фазі над органічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він називав соціальними інститутами. Саме сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію – суспільство. Вчений відокремлює і аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові (церемоніальні), політичні, церковні, професійні, промислові. Завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувається еволюція стосунків між людьми внаслідок еволюції знань, мови, моралі, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Таким чином, в працях Г. Спенсера зазнали розвитку ідеї суспільного прогресу, структурування суспільного життя.

17.

Відокремлення соціології в самостійну науку відбулося в другий половині 19 сторіччя. У 1839 році в третьому томі “Курсу позитивної філософії” Огюст Конт вперше вживає термін “соціологія”, обґрунтовує завдання вивчення суспільства на науковій основі. Саме О. Конта вважають засновником соціології.

Одним з головних положень Конта є розробка системи соціологічного знання, окреслення предмету, структуру науки, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. У відповідності до своїх уявлень щодо розвитку вчений розподіляє соціологію на дві частини: соціальну статику та соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови і закони функціонування суспільної системи, досліджує основні соціальні інститути: сім’ю, державу, релігію з точки зору їх функцій, ролі у встановленні злагоди в суспільстві. В соціальній динаміці О. Конт розглядає теорію суспільного прогресу. Вирішальним фактором прогресу суспільства виступає, на його думку, духовний, розумовий розвиток людства. В суспільному процесі діють певні закони, такі як закон розподілу та кооперації праці. На підставах розподілу праці з’являються в суспільстві соціальні та професійні групи, суспільство структурується, кооперація веде до зростання матеріального добробуту населення. Але ці ж фактори можуть руйнувати суспільство (концентрація багатства у певних верств населення, експлуатація людей, вузька фахова спеціалізація тощо). Виникають корпорації та внутрішня корпоративна мораль, які здатні підірвати єдність суспільства. Саме соціологія, на думку О.Конта, має сприяти встановленню солідарності між членами суспільства.

4. Розвиток соціологічної науки О.Конт пов’язує із вирішенням методологічних проблем. Він вважає, що віднаходити, систематизувати соціальні факти, досліджувати їх соціологія може за допомогою таких методів як спостереження, експеримент, порівняння, історичний аналіз.

Таким чином, роботи О. Конта заклали основи такого напрямку соціологічної науки як позитивна соціологія, визначили шляхи розвитку соціології, її структуру, методологію.

8. Особливості соціології, як наукової дисципліни, що вивчає людське суспільство.

Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв'язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деяки­ми іншими суспільними науками. Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філо­софію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямова­ності, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філо­софією і соціологією виявляється у методі дослідження соці­ального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керу­ючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку «батьків-засновників» соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпі­ричної (дослідної) науки. Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи, їх співвідношення — це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії. Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики, їх тісний взаємозв'язок визначається тим, Ідо, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інсти­тути виступають найважливішими суб'єктами й об'єктами полі­тики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політи­ка, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток

суспільства в цілому. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зо­середжує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціаль­ні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, еко­номічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у вироб­ництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає поси­лення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна ска­зати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспіль­ними науками.

25. Соціологічна концепція самогубства Е.Дюркгейма.

Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.) є видатним французьким соціологом, який стояв у витоків знаменитої соціологічної школи його імені. Основні твори: "Про розподіл суспільної праці", "Правила соціологічного методу", "Елементарні форми релігійного життя", "Самогубство" та інші. Е.Дюркгейм засновник нового методу для дослідження соціальних явищ, який отримав назву "соціологізм". Напротивагу натуралізму та психологізму, що панували у другій половині XIX століття, соціологізм, на його думку допоможе досягти об'єктивного знання про суспільство саме соціальним поясненням фактів. Саме у дусі "соціологізму" Е.Дюркгейм досліджував таке суспільне явище, як самогубство. Зосередившись на соціальних чинниках самогубств, він виводить три типи останніх: а) егоїстичне, зумовлене розривом соціальних зв'язків між індивідом та групою; б) альтруїстичне, викликане зворотнім процесом -повним "розчиненням" індивіда у колективі; в) аномічне, спричинене соціальною розрухою, дезорганізацією, хаосом, що панує у суспільстві.

29. Сорокін – видатний соціолог 20 ст.

Теорії Сорокіна:

1. соціокультурної динаміки;

2. інтегрального типу суспільства.

В рамках першої історичний процес розглядається як рух типів культур. Сорокін виділяє 3 типи культур:

· почуттєвий(в суспільстві переважає чуттєве, емоційне сприйняття дійсності)

· Раціональний (панує раціональне мислення)

· Ідеалістичний (панує інтуіція)

Кожна з цих культур знаходиться в розвитку. В другій теорії він пропонує свій варіант майбутнього суспільства. В цій теорії спостерігається реалістичний підхід до розуміння суспільства як такого, що базується на взаємодії соціальних елементів. Реалізм проявляється в обґрунтуванні ряда положень актуальних в наш час, плюралізм форм власності, політичних структур, відносин з іншими країнами.

31. Основні напрями сучасної соціології.

Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у XX ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Серед різних шкіл соціології XX ст. найчастіше виділяють чоти­ри напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та симво­лічний інтеракціонізм (взаємодію).

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеїГ. Спенсера, американські соціологи під впливом основополож­ників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами. Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і ф. Знанецького «Польський селянин в Європі та в Америці», яка по­бачила світ у 1919 р.

Функціопалістська соціологія. Виступаючи багато в чому послі­довниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ, у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його ок­ремі частини мають найтісніший взаємозв'язок, котрий підкріп­люється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв'язано одне з одним. Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціо­логічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву «структурний функці­оналізм».

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох ос­новних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосо­вується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв'язує й ув'язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, збері­гає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, куль­турні принципи.

Конфліктологічні теорії. У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу мож­на знайти в соціальній філософії англійського мислителя XVII ст. Т. Гоббса, який вважав «війну всіх проти всіх» природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але наба­гато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксист­ська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соці­альних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо. Значний внесок у розробку «теорії конфлікту» зробив німець­кий соціолог Рольф Дарендорф (народ, у 1929 р.). Учений зазна­чав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з то­го шо одна група або один клас протистоять «тиску» або пануван­ню протилежної їм соціальної сили.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтерак-ціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін «символічний» озна­чає, що ця соціологічна школа робить акценти на «сутності», яку викладають діючі особи («актори»), коли вступають у взаємодію, тобто «інтеракцію».

Засновник символічного інтеракціонізму відомий американсь­кий соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоре­тичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці про­яви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

32. Витоки української соціології, їх характерні риси.

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам'яток соціальної думки Київської Русі: «Повчання Володимира Мономаха», «Слово Даніїла Заточника», «Слово о полку Ігоревім» тощо. «Повчання Володимира Мономаха», наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого кня­зя. У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з при­воду козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: «Напри­кінці XV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціаль­на сила — козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію україн­ської державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію — козацьку республіку». Апогею свого розвитку ко­зацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної бороть­би під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Черні­гівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу. Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в XVII — XVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випу­скники цього навчального закладу відіграли значну роль у станов­ленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видаї ного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Ско­вороди (1722 — 1794). У своїх філософських працях він підкрес­лював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновни­ками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше р. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов'янських на­родів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх сло­в'янських народів та формування слов'янської федеративної рес­публіки.

109. Проблема відчуждження праці.

При вивченні питань ставлення до праці слід звернути увагу сту­дентів на наявність такого явища, як відчуження праці. Воно було описане Марксом і аналізувалося лише стосовно капіталізму. Стосов­но ж соціалізму про нього стало можливим згадувати лише з почат­ком горбачовської «перебудови». Натомість Н. Смєлзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. З'явившись на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспіль­стві воно не лише не зникає, а посилюється і набуває різних форм.

Відчуження праці передається

1) почуттям безпорадності, бо робітники не мають можливості придбати необхідні ресурси, їм не належать засоби виробництва, вони не розпоряджаються результатами своєї праці;

2) втратою відчуття сенсу своєї праці, бо у виготовленні кінце­вого продукту робітник виконує лише одну якусь операцію і часто-густо не має контакту з виконавцями інших операцій;

3) появою відстороненості, бо робітник не відчуває гордості за колективні здобутки, задоволення від процесу творення.

В. Блаунер унаслідок наукових досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а, перш за все, соціальні структури, які формуються у різноманітних трудових обставинах.

101

Становлення та розвиток ринкової економіки неможливі без створення відповідних умов для забезпечення економічної свободи розвитку підприємництва, суть якої полягає в усуненні адміністративних перешкод і обмежень на шляху економічної діяльності.

Проблеми малого бізнесу зумовлені наступними чинниками:

􀂉 Проблеми з реєстрацією;

􀂉 Недосконалість системи ліцензування;

􀂉 Бюрократичні дії органів державної влади;

􀂉 Занадто велика кількість контролюючих органів, які дублюють функції;

􀂉 Слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності.

Найбільш вагоме значення малого підприємництва для України, з соціального погляду, полягає у сприянні формуванню середнього класу, який є основою соціально-економічних реформ, гарантом політичної стабільності, основною продуктивною силою суспільства.

В умовах стійкого соціально-економічного та політичного розвитку суспільства малі підприємці відрізняються найбільшою прихильністю до принципів демократії, політичної стабільності та економічної свободи. Верства малих власників стає найбільш активною і агресивною при виникненні загрози для власності, тому що, на відміну від великих та середніх власників, для власникв малих підприємств їхня власність, як правило, є єдиним джерелом існування і важливим способом самовираження.

Середній клас зосереджує в собі основну частину кваліфікаційного, інтелектуального та культурно-мистецького потенціалу суспільства

Формування соціально спрямованої політики має бути нерозривно пов’язане з відповідним формуванням середнього класу. Причому в процесі цього формування середній клас має поповнитися новими прошарками та зберегти свою чисельність як найбільш значимої суспільної сили.

Однак середній клас, що формується в Україні, значною мірою здеформовано умовами соціально-економічної кризи, яку переживає Україна.

Тому в стратегічному плані забезпечення відповідної спрямованості процесу формування середнього класу, збереження його істотних складових, належить до найважливіших питань національних інтересів України. На жаль, якоїсь цілеспрямованої, дійової державної політики щодо формування середнього класу як соціальної бази реформованого суспільства в Україні поки що не розроблено.

Надзвичайно актуальною, складною та великомасштабною проблемою, яка пов’язана з економічною та соціальною безпекою України і потребує як правового так і соціального та економічного державного регулювання, є розвиток тіньової економіки.

Тіньова економіка – це економічна діяльність суб’єктів господарювання, яка не враховується, не контролюється й не оподатковується державою і (або) спрямована на отримання доходу шляхом порушення чинного законодавства.

76. Соціальна сутність культури

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

Дата добавления: 2013-12-14