Р Е З Ю М Е. Проблема формування “я” викликає чимало суперечок і розглядається досить по-різному під кутами різних теоретичних перспектив

Проблема формування “я” викликає чимало суперечок і розглядається досить по-різному під кутами різних теоретичних перспектив. До певної міри це пояснюється тим, що найвідоміші теорії розвитку дитини наголошують на різних аспектах соціалізації. Великий психолог та засновник психоаналізу Зігмунд Фройд у своїх працях зосереджує увагу передусім на способах, якими дитина контролює переживання, на емоційних аспектах розвитку дитини. Американський філософ і соціолог Джордж Герберт Мід приділяє увагу тому, як діти навчаються користуватися поняттями “я” і “мене”. Швейцарський дослідник Жан Піаже займався багатьма аспектами дитячого розвтку, але найвідоміші його праці стосуються когнітивності – в якій спосіб діти навчаються думати про себе та про своє оточення.

Форми поведінки, що можуть бути виявлені в усіх або практично в усіх культурах, називаються культурними універсаліями. Мова, інституція шлюбу, родина, релігія і власність – головні типип культурних універсалій, але з огляду змісту цих загальних категорій в різних суспільствах існує чимало варіацій у цінностях та моделях поведінки.

Отже, важливість соціобіології предусім пов’язана з тим, що вона глибше розкриває механізми поведінки тварин; ідеї соціобіологів про людське суспільне життя мають в основному спекулятивний характер. Генетичні причини справді впливають на нашу поведінку, але генетичні особливості зумовлюють лише потенційні можливості нашої поведінки, а не реальний зміст нашої діяльності.

Розмаїття людської культури вражає. Прийняті форми поведінки змінюються від культури до культури, часто вони радикально протилежні тим, які люди в західних суспільствах вважають “нормальними”. Наприклад, у сучасному західному світі ми розглядаємо навмисне вбивство немовлят або малих дітей як найтяжчий злочин. А проте в традиційній китайській культурі дівчаток часто задушували відразу по народженні, бо на них дивились як на зайву мороку, а не радість для родини. На Заході ми їмо устриці, але не стали б їсти кошенят або цуценят, з яких у певних частинах світу готують страви, що вважаються делікатесами. Євреї не споживають свинину, зате індуси їдять свинину, але уникають їсти яловичину. Усі ці певні характерні прояви поведінки є аспектами широких культурних відмінностей, які відрізняють суспільства одне від одного. Невеликі суспільства (мисливців і збирачів) прагнуть бути культурно однорідними, але індусріалізовані суспілства самі по собі культурно розмаїті й складаються з числених субкультур, які іноді дуже різняться між собою. Наприклад, у сучасних містах живуть поруч багато субкультурних спільнот: індіанці, пакістанці, індуси, бангладешці, італійці, греки та китайці. Усі такі громади можуть мати власні території і жити власним окремим життям.

Кожна культура має власні унікальні моделі поведінки, які можуть видаватися чужими людям іншого культурного походження. Майже кожна діяльність може здатися дуже дивною, якщо описувати її вихопленою з контексту, а не сприймати просто як частину повсякденного життя людей. Західні ритуали стосовно чистоти та охайності не більш і не менш чудернацькі, аніж звичай деяких тихоокеанських острів'ян, які вибивають собі передні зуби, щоб здаватися гарнішими, або деяких південноамериканських тубільців, що підкладають спеціальні кружальця собі під губи, аби вони випиналися впред, бо це на дуику тих племен, робить людину набагато привабливішою.

Ми не зможемо зрозуміти ці звичаї та віруання окремо від куьтур, частиною яких вони є. Культура має вивчатися під поглядом її власних значень та ЦІННОСТЕЙ – ключового положення соціології. Наскільки можливо, соціологи намагаються уникнути етноцентризму, що означає розглядати інші культури, порвнюючи їх зі своєю власною. А що людські культури відзначаються широкою розмаїтістю, то це не дивно, коли людям однієї культури часто буває важко поставитися прихильно до ідей та поведінки тих, хто належить до іншої.

Живі створіння, які перебувають на низьких щаблях еволюційної драбини, такі, наприклад, як більшість видів комах, спроможні подбати про себе дуже скоро після того, як вони народжуються на світ, майже або й зовсім без допомоги з боку старших. Серед нижчих живих створінь поколінь не існує, тому що поведінка “дітей” більш або менш тотожна поведінці “батьків”. Та коли ми просувємося вгору по еволюційній драбині, ці спостереження стають все менш і менш слушними: вищі тварини мусять навчатися належної поведінки. У ссавців малята майже цілком безпорадні відразу по своєму народженні, і про них мають подбати старші, та найбезпораднішою серед цих новонароджених є людська дитина. Вона потребує допомоги довший час після народження, інакше не змогла б вижити.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ – це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій воно народилось. Соціалізація – це не той вид “культурного програмування”, коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона зазанає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним. Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, - і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя. Взаємини між дитиною, матір’ю та іншими людьми, які піклуються про дитину, змінюються по закінченні першого року її життя Десьпісля року велике місце в житті дитини починає посідати гра. У своєму ранньому дослідженні Мілред Партен виділила кілька категорій стосовно розвитку гри, які приймаються і використовуються всіма і сьогодні. Насамперед малі діти віддаються незалежній грі самотою. Навіть перебуваючи в товаристві інших дітей, вони граються самостійно, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Після цього настає період паралельної активності, коли дитина копіює те, що роблять інші, але не немегаються втручатися до їхньої діяльності. Потім (десь у віці трьох років) діти все більше й більше включаються до асоціативної гри, в якій вони співвідносять свою поведінку з поведінкою інших. Кожна дитина ще діє так, як їй хочеться, але вже звертає увагу й реагує на те, що роблять інші. Ще пізніше, приблизно, в чотири роки, діти включаються до сумісної гри, тобто діяльності, яка вимагає, щоб кожна дитина співпрацювала з іншою (гра в “маму й тата”).

Зігмунд Фройд Фройдова теорія розвитку дитини має ті характерні ознаки, що наголошує передусім на несвідомих та емоційних джерелах розвитку. Згідно з Фройдом, основні аспекти особистості кожного індивіда формуються на дуже ранньому етапі його життя, зокрема як результат стосунків із матір’ю. Через те, що ранні моделі поведінки пізнаються до того, як дитина опанує мову, і вони мають тенеденцію залишатися на рівні несвідомого. Немовля мусить призвичаїтися, що його потреби не завжди можуть бути задоволені негайно. Всі матері накидають своїм дітям правила певної дисципліни в годуванні. Дитина поступово привчається пригнічувати, тобто несвідомо блокувати свої вимоги бути негайно нагодованою. Згідно з Фройдом, пригнічування лежить у основі деяких найважливіших характеристик розвитку дитини. Дитина формує водночас позитивне і негативне ставлення до своєї матері, де змішуються любов і антагонізм. Едіпів перехід, який за нормальних умов відбувається приблизно у віці 4 або 5 років, відіграє центральну роль у теорії Фройда. Ця ідея походить із давньогрецького міфа про царя Едіпа, який, не знаючи, вбиває свого батька й одружується зі своєю матір’ю. На Едіповому етапі дитина мусить відповісти на заклик ширшого суспільства вирватися за межі емоційного притулку, який забезпечує немовляті мати. Батько є головною дійовою особою в родині стосовно цього поклику до більшої самостійності та незалежності дитини. Дитина мусить пригнітити свою ненависть до батька і водночас пригнітити більшість почуттів, які раніше ставили її в цілковиту залежність від матері.

Джордж Мід Підхід Міда відрізняється в деяких фундаментальних аспектах від Фройдового. Фройд був лікарем і терапевтом. Мід -–філософом і соціологом. Він менше звертав увагу на внутрішні емоційні процеси індивідуальної особистості і більше цікавився процесами соціальної взаємодії. Мід не поділяв ідеї, що багато з тих процесів, які відбуваються у віці немовляти та в ранньому дитячому віці, істотно впливають на велику частку нашого пізнішого досвіду. Мід вважав, що підлітковий вік не менш важливий, ніж дитинство, з погляду соціального пізнання. Мід робив більший наголос на важливості гри для дитячого розвитку. Через уявні аспекти гри дитина навчається перебирати роль іншого – тобто бачити світ таким, яким бачать його інші, і відриватися від егоїстичного світогляду. В результаті цього процесу діти навчаються відрізняти «я» від «мене». «Мене» – це «соціальне не я», таке «я», на яке реагують інші. В пізніші дитячі роки та в ранньому підлітковому віці хлопчик або дівчинка навчаються входити в роль узагальненого іншого, тобто засвоювати більш абстрактні норми та цінності, на яких базується суспільство. Всього цього дитина передусім навчається через кооперативну гру.

Жан Піаже Третій великий теоретик розвитку дитини, Піаже, відрізняється у своїх поглядах від двох попередників. Піаже був психологм, який обгрунтував більшість своїх ідей прямими спостереженнями над поведінкою дітей. Як і Мід, Піаже набагато менше наголошував на значенні несвідомого, проте він написав набагато більше, ніж Мід про емоційний розвиток дитини. Для Піаже мала дитина від природи егоцентрична – вона бачить світлише з тої позиції, яку вона посідає в ньому. Діти мусять засвоїти ту істину, що існують інші люди, які мають думку та почуття, схожі на їхні, і вони потребують багато місяців, щоб засвоїти поняття, які дорослим видаються очевидними, - такі, як поняття швидкості, ваги або кількості. Опанування мови є сутністною складовою засвоєння таких понять. Дорога від егоцентризму немовляти до повної дорослості пролягає через кілька окремих етапів, дитина поступово розширює свою спроможність осмислювати абстрактні поняття та розуміти почуття інших людей. Лише у віці!5 р. чи близько того діти набувають уміння опановувати складніші поняття логіки, а декотрі з них фактично ніколи не проходять через цей етап.