Тема 10. Органнізаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведенні соціологічних досліджень

10.1 Органнізаційна структура соціологічної роботи в Україні Організаційну структуру соціології в Украї­ні репрезентовано різними соціологічними установами, які здійснюють теоретичні та прикладні дослідження соціологічних про­блем, готують фахівців тощо. З них треба назвати передовсім такі:

– установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;

– центри вивчення громадської думки, які утворені на громад­ських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політич­них діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну актив­ність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рі­внях управління суспільними процесами;

– установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми держа­вно-політичної та відомчої роботи;

– соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціаліс­тів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замов­лення підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;

– соціологічні служби підприємств та інших соціальних органі­зацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних, технологій, соці­альних програм тощо.

Координує соціологічну роботу України соціологічна асоціація (САУ). Вона функціонує як наукова та громадська організація при секції суспільних наук Президії НАНУ і об'єднує соціологів-фахівців, що ведуть науково-практичну, дослідницьку, пропаганди­стську й педагогічну діяльність. Членство в ній може бути колекти­вним та індивідуальним.

10.2 Призначення соціологічної асоціації, її структура і завдання. Соціологічна асоціація України – доброві­льна, наукова, громадська організація, що об'єднує громадян і трудові колективи України, які працюють у галузі соціології. Асоціація тісно співпрацює з Національною Академією Наук України, вузами України, їхніми соціологічними підрозділами та Ін­шими соціологічними закладами й організаціями.

Головною метою Асоціації є сприяння підвищенню професійного рівня та практичної цінності соціологічних досліджень та розробок, за­хист законних інтересів соціологів України. Асоціація виступає за гласність результатів соціологічних досліджень і даних соціальної статистики. Доступність для громадян результатів соціологічних досліджень – неодмінна умова сприяння демократичному розвиткові держави України.

Завданнями Асоціації є сприяння:

– розвиткові соціології, її теоретичного змісту, методологічної та методичної обладнаності, підвищенню ефективності досліджень, об­грунтованості та соціальної дієвості рекомендацій;

– вирізненню пріоритетних проблем соціального розвитку України та її регіонів;

– ефективному використанню результатів соціологічних дослі­джень у практиці законотворення, соціального управління та самовря­дування;

– формуванню та результативному функціонуванню служб соці­ального розвитку на підприємствах (об'єднаннях), в організаціях та га­лузях народного господарства, областях, містах, районах;

– соціологічній освіті управлінських кадрів, підготовці соціологів у вузах України, розвитку різних форм підвищення кваліфікації соціоло­гів, у тому числі стажування, аспірантури і докторантури;

– розвиткові соціологічного вивчення громадської думки, процесів її формування та зміни;

– розвиткові та вдосконаленню соціальної та демографічної стати­стики України;

– розвиткові наукових зв'язків та співпраці соціологів України з зарубіжними вченими, у тому числі української діаспори, міжнародни­ми та міжрегіональними соціологічними організаціями;

– соціологічному консультуванню та експертному обслуговуванню державних, кооперативних та інших організацій і закладів, підпри­ємств, об'єднань згідно з їхніми запитами.

10.3 Поняття соціологічного дослідження, його завдання Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв'язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розроб ка заходів щодо управління об'єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких, як правило,завдань: опис певної соціальної реальності; пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо); прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці. у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо); практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

Одиницями вивчення при цьому стають люди, речі, тексти, влас­тивості яких потрібно зафіксувати, обчислити й проаналізувати.

Інструментом виявлення стійких якостей є закон великих чисел, який застосовується в усіх статистичних розрахунках. Він гласить, що сукупна дія великої кількості випадкових фактів (причин, умов) приводить до результату, що майже не залежить від випадку.

10.4 Поняття процедури, методології методики і техніки соц дослідження Методологією називають систему принципів, визначених діалектичним підходом до об'єкта, що вивчається. А діалектика передба­чає розгляд якостей і характеристик об'єкта в їх різноманітних зв'язках і відносинах з іншими об'єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.

Методика – сукупність технічних заходів, зв'язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взає­мозв'язок.

Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.

Скажімо, проводячи опитування на вулиці, можна задавати запитання в усній формі, а можна користуватися карткою, на якій їх написано. Під час збирання інформації багато залежить від делікатності дослідника, його вміння контактувати з людьми, його винахідливості, кмітливості, фантазії, вдумливості, творчої інтуїції тощо.

10.5 Соц методи і способи дослідження Н.Смелзеруважає, що соціологічний метод – це правила та способи, за допомогою яких установлюється зв'язок між фактами, гіпотезами та теоріями, а І.Поповатрактує соціологічний метод, як сукупність способів збирання, обробки й аналізу соціологічної інформації.

Залежно від загальної спрямованості соціологічні дослідження умовно поділяють на емпіричні (їх також називають конкретними, прикладними) і теоретичні. Соціологи підприємства, вирішуючи конкретні завдання його розвитку, проводять емпіричні дослідження, мета яких – встановлення та узагальнення фактів через пряму чи опосередковану реєстрацію подій, характерних для досліджуваних соціальних явищ, процесів, з використанням спеціальних соціологічних методів та методик. Наукові працівники у своїх теоретичних дослідженнях виявляють і аналізують загальні соціальні закономірності, тенденції розвитку процесів у різних сферах соціальної діяльності, вирішують методологічні проблеми.

10.6 Види соц дослідження, їх призначення З алежно від наявності інформації з досліджуваної проблеми та цільової установки дослідження визначають його тип. Є три типи соціологічних досліджень: розвідувальні (пошукові), описові та іналітично-експериментальні.

Розвідувальні (пошукові) дослідження проводяться як попере­дній етап глибоких і масштабних досліджень, коли немає чіткого уявлення про проблему та об'єкт дослідження, а дослідники не в змозі висунути жодних наукових гіпотез. Мета його – отримати додаткову інформацію, уточнити формулювання проблеми, завдань. гіпотез на прикладі обстеження невеликої сукупності об'єктів.

Описові дослідження складніші, їх проводять тоді, коли проб­лему сформульовано, об'єкт відомий, а дослідник має описову гіпо­тезу щодо структурно-функціональних зв'язків та кваліфікаційних характеристик соціального об'єкта. Мета такого дослідження поля­гає в отриманні емпіричних відомостей, які б давали відносно ціліс­не уявлення про досліджуване явище, його структурні елементи і за допомогою яких можна було б перевірити описову гіпотезу, а в разі її підтвердження зробити повний кількісний і якісний опис об'єкта.

Аналітично-експернментальне дослідження – найбільш гли­бокий і складний вид соціологічного аналізу, який має на меті не тільки описати складові явища, що досліджується, а й з'ясувати причини, що зумовили його виникнення. Таке дослідження потре­бує старанно розробленої програми та чималого часу.

10.7 Етапи організації соц дослідження Завершення розробки плану дослідження є формальною підста­вою для початку робіт безпосередньо на об'єкті дослідження, тобто початку другого етапу дослідження – підготовчо-організаційного.

Успіх соціологічного дослідження значною мірою залежить від правильного добору, своєчасної підготовки та навчання його вико­навців. У зв'язку з цим особливе місце в організації робіт другого етапу дослідження відводиться пояснювальній роботі, яка передба­чає інструктування всіх учасників дослідження, видання відповід­них розпоряджень та наказів, використання з цією метою засобів масової інформації та пропаганди, читання лекцій, організацію бе­сід на робочих місцях. На цьому етапі проводиться дослідження для перевірки надійності інструменту, коригується інструмент, вироб­ляються остаточні його варіанти.

На третьому етапі здійснюють роботи згідно з розробленою про­грамою соціологічного дослідження з використанням відібраних соціологічних методів (аналіз документів, опитування, спостере­ження тощо), збирають конкретну інформацію і заповнюють підго­товлені раніше таблиці.

На четвертому етапі матеріали емпіричного соціологічного дослі­дження обробляються, як правило, на ЕОМ з використанням різних методів економічної математики, статистики з метою визначення та кількісної оцінки ролі різних чинників у досліджу вальних процесах.

Нарешті, на основі одержаної кількісної інформації про розвиток соціальних явищ, процесів проводиться змістовний аналіз даних, робляться узагальнення, висновки, вивчаються виявлені тенденції, і, якщо це потрібно, виробляються рекомендації щодо їхкоригування. Завершується цей етап складанням звіту про виконане дослідження з викладенням його результатів, висновків, рекомендацій

10.8 Програма соц дослідження, її структура Вихідні завдання дослідження, які багато в чому визначають його успіх, наукову і пра­ктичну значущість, вирішуються на пер­шому – підготовчо-організаційному етапі розробки програми.

Програма – це документ, що в ньому всебічно обґрунтовуються методологічні підходи й методичні захо­ди соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – мето­дологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.

Розробка методологічної частини програми включає формулюван­ня й обгрунтування проблеми, визначення об'єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об'єкта і формулювання гіпотез дослі­дження. Під час розробки методичної частини визначають досліджу­вану сукупність, обґрунтовують системи вибірки одиниць обстежен­ня, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних

10.9 Поняття проблеми. Значення її правильного формулювання і обгрунтування в організації соц дослідження Проблема у перекладі з грецької означає «перешкода».

Проблема у найпростішому її розумінні – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і прово­дяться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв'язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається проб­лема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення.

Уважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між по­требами та можливостями їх задоволення.

Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються ін­тересів лише окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще ін­ші – суспільства загалом.

Проблемна ситуація – це усвідомлення суперечності в розвит­ку соціального процесу, необхідності здійснення певних теоретич­них чи практичних дій. Наприклад, на підприємстві створено всі умови для ефективної трудової діяльності, а виробничі завдання постійно не виконуються, допускається брак, порушується трудова дисципліна тощо, і адміністрація не знає, які заходи потрібно запро­вадити для виправлення ситуації.

З метою збирання інформації для розробки дійових методів розв'я­зання ситуації, що склалася, і проводиться соціологічне дослідження.

Програма дослідження має чітко визначити усі суперечності, тобто сформулювати проблему, на вирішення якої орієнтується дослідження. Проблема більш-менш точно відображає суперечно­сті, для розв'язання яких треба прийняти відповідні управлінські рішення. Зміст цих рішень і допомагає визначити соціологічне дослідження.

10.10 Мета і завдання соц дослідження Дослідження – це очікуваний кінцевий результат, що ви­значає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціоло­гічного дослідження – отримання інформації для вироблення ре­комендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатніість соціальної організації (змінити стиль по­ведінки її членів, сприяти подоланню соціальної апатії, оптимізувати виробничу адаптацію молоді тощо).

Отже, соціологічне дослідження орієнтоване на виявлення резер­вів посилення дієвості робіт з управління соціально-економічними процесами у сфері трудової діяльності людини.

Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання – це запитання, на які мають бути отримані відповіді, щоб реалізувати мету дослідження. Інакше кажучи, завдання – це шляхи досягнення мети. Так, для досягнення мети дослідження дисципліни праці не­обхідно вивчити такі конкретні питання: рівень дисципліни праці та мотиви її порушення; соціальний портрет порушників дисципліни; громадську думку працівників про ефективність методів, що використовуються для зміцнення дисципліни праці, тощо; кореляцію освіти з дисципліною праці тощо.

10.11 Роль гіпотез в організації соц дослідження, їх види Роль гіпотези в соціологічному дослідженні надзвичайно велика. По-перше, вона акумулює досвід науки, суспільної практики, самого дослідника, у тім числі його інтуїцію, по-друге – конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці. На її перевірку спрямоване все дослідження, в результаті чого гіпо­теза або підтверджується і стає положенням, істинність якого вже доведено, або спростовується. Гіпотеза перевіряється фактами, ви­явленими у ході дослідження. При цьому невідповідність висунутої гіпотези фактам – це також науковий результат, який може мати не менше значення, ніж установлення відповідності.

Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об'єкта гіпотези поділяють на описові, пояснювальні та прогнозні.

Описові гіпотези – це припущення щодо сутнісних якостей об'єктів (класифікаційні), характеру зв'язків між окремими елемен­тами досліджуваного об'єкта (структурні), ступеня щільності зв'язків (функціональні).

Пояснювальні гіпотези – це припущення щодо причинно-наслідкових залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються.

Прогнозні гіпотези – це гіпотези, які містять не тільки припу­щення відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й припущення які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього об'єкта.

За мірою опрацювання та обгрунтованості гіпотези поділяють на первинні та вторинні.

Первинні гіпотези формулюють до того, як зібрано емпіричні дані. Якщо ці дані спростовують попередні гіпотези, то замість них висувають вторинні гіпотези. Первинні гіпотези ще називають робочими. Глибоке дослідження, як правило, спирається на низку альтернативних гіпотез, що сприяє отриманню найбільш вагомих висновків.

За характером взаємозумовленості передбачень гіпотези поділя­ють на гіпотези-причини і гіпотези-наслідки.

Наприклад, гіпотеза-причина – праця втратила свою цінність, гіпотеза-наслідок – працівники ставляться до виконання своїх тру­дових обов'язків недостатньо відповідально.

10.12 Сутність і призначення процедури «логічного аналізу понять» Для того щоб перевірити робочі гіпотези, отримати достовірні результати соціологічного дослідження, слід знати, яку інформацію потрібно зібрати, чому саме цю, а не іншу, і в якій формі. Вирішен­ню цих питань сприяє проведення спеціальних дослідницьких опе­рацій, що дають можливість порівняти вихідні теоретичні знання з об'єктивним станом реальності, соціальної практики.

Мається на увазі теоретична й емпірична інтерпретації вихідних понять, що дістала назву логічного аналізу предмета дослідження. Сутність цього аналізу полягає в структуру ванн і основних понять і всебічному поясненні їхнього змісту.

Оскільки предмет дослідження подається через певні абстрактні поняття, які є ніби символами досліджуваного явища, то і логічному аналізу (розчленуванню) піддається не саме явище, а поняття і кате­горії, що відтворюють його. Для того щоб описати предмет, визна­чити напрям подальшого його аналізу, слід дати чіткі визначення його категорій, використовуючи для цього узвичаєні наукові визна­чення, а також виходячи з логіки, наукової позиції та соціального досвіду самого дослідника. Таке трактування має логіко-пізнавальний характер і називається інтерпретацією.

10.13 Генеральна і вибіркова сукупності, порядок їх визначення Розробка методичної частини програми соціологічного дослі­дження включає вирішення питань методики і техніки дослідження, вибір найбільш прийнятних методів збирання, обробки й аналізу первинної інформації. У вирішенні цих питань вихідним є визна­чення генеральної та вибіркової сукупностей. Генеральна – це вся сукупність явищ, об'єктів (одиниць досліджуваного об'єкта), стосо­вно яких досліджується проблема.

Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко. За великої кіль­кості досліджуваних одиниць об'єкта таке вивчення потребуватиме великих матеріальних, фінансових витрат та затрат часу. Вирішити цю проблему допомагає знання того, що найбільш суітєві якості є спільними для однотипних соціальних явищ, і для того щоб з'ясувати ці явища, зовсім не обов'язково досліджувати всю гене­ральну сукупність. Достатньо обстежити частину сукупності і на підставі частини робити висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою.

10.14 Соц документи, їх класифікація Документи в соціології – це друковані, рукописні та інші ма­теріали, створені для зберігання і передавання інформації, яка нако­пичується в результаті діяльності окремих людей, груп чи колекти­вів. Це державні та урядові акти, промови політичних діячів, статис­тичні збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса, листи представників усіх верств населення, художні твори, матеріали соціологічних досліджень, протоколи зборів і засідань, документи адміністрації та громадських організацій.

Від виду документа залежить те, для чого його можна викорис­тати і якими методами проаналізувати.

За статусом документи поділяють на офіційні та особисті. Офі­ційні документи створюються в державних установах, організаціях і різ­ник комісіях (накази, постанови і заяви уряду, плани роботи і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій, протоколи зборів, різних комісій, списки премійованих, тих, що потребують житла, матеріальної допомоги тощо). Особисті документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва, судові вироки тощо).

За цільовим призначенням документи поділяють на спеціальні та побічні. С пеці­альні документи – це анкети, тести, протоколи спостережень, записи самоспостережень, дані експериментів. Побічні доку­менти: довідкові видання, літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення.

За рівнем обробки інформації розрізняють документи первин­ні та вторинні. Первинні документи створюються на підставі без­посереднього вивчення соціального буття і є описом конкретних ситуацій, висвітленням діяльності окремих осіб, організацій (звіти з емпіричних соціологічних досліджень, протоколи зборів, щоденники тощо). Вторинні документи складають за первинними матеріалами, і вони мають більш узагальнений аналітичний характер, оскільки відбивають більш глибокі соці­альні зв'язки.

За мотивацією створення розрізняють спровоковані і спонтанні документи. Прикладом спровокованих документів можуть бути від­гуки на якусь критичну оцінку в пресі досвіду роботи певного тру­дового колективу, вирішення ним конкретної проблеми. Спонтан­ними документами є особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників (раціоналізаторські пропозиції, листи особистого характеру тощо).

За змістом документи класифікують на правові, історичні, еко­номічні, технічні тощо.

За характером інформації, яка використовується, соціолог най­частіше має справу зі статистичними джерелами. Статистичну ін­формацію поділяють на оперативну і зведену.

Оперативна інформація включає відомчу статистику підприємств і установ: річні звіти, особові облікові картки працівників тощо. За звітами можна охарактеризувати динаміку основних соціальних про­цесів, наприклад руху робочої сили (вибуття працівників і прийом нових, перехід з однієї категорії до іншої, розподіл працівників за фа­хом, кваліфікацією стажем, статтю).

10.15 Методи аналізу соц документів Вивчення документа – це аналіз його змісту в контексті завдань дослідження. Тому складається схема аналізу та визначаються текс­тові індикатори ключових понять концепції дослідження. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Не­формалізований аналіз документів грунтується на загальних логіч­них міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмислен­ні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній аналіз — це перевірка істинності документа, аналіз його «історич­ного контексту» і обставин, що супроводжують його появу. З'ясувавши все це, дослідник приступає до внутріш­нього аналізу – вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що зумовили його по­яву.

В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація тексто­вого матеріалу. Найбільш часто використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами X.Лассуеллом і Б.Берельсоном, яка дістала назву «контент-аналіз» (від англ. — ана­ліз змісту).

10.16 Соц спостереження, його види Соціологічне спостереження – важливий метод збирання первинної соціологічної інформаії через цілеспрямоване, систематичне, безпосереднє сприйняття і пряму реєстрацію значущих фактів соціальної дійсності, найбільш важливих її подій.

Об”єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соц груп, умови їхньої діяльності.

Спостереження можна класифікувати залежно від місця спостерігача в процесі спостереження (невключене, включене).

Невключене – полягає у вивченні процесів дослідження зовні без втручання в їх перебіг. Включене – передбачає не тільки безпосередньо присутність, а й участь спостерігача в досліджуваній ситуації, контакт із тими, з ким ведеться спостереження.

Залежно від ступеня обізнаності групи:закрите, відкрите. Закрите – коли дослідник уходить у досліджувану групу, стає її повноправним членом і бере участь у виробничому процесі нарівні з ін членами групи, яким справжні цілі дослідника не відомі. Відкрите – полягає у відкритій участі у виробничому процесі дослідника та широкого повідомлення його професійних цілей.

Залежно від ступеня формалізації: вільне – характеризується браком жорстких приписів зовні (дослідник не обмежений програмою, не має чіткого плану, не встановлює наперед, які саме елементи досліджуваного процесу він буде фіксувати); стандартизоване – передбачає сувору регламентацію процедури, часу й вибраного об”єкта.

За принципом регулярності в часі: систематичні характеризується регулярністю проведення протягом певного періоду; епізодичні – це коли спонтанно, незаплановано досліджують явище, діяльність, соціальну ситуацію.

Залежно від кількості досліджуваних об”єктів: суцільні – дають повнішу інформацію, але їх проведення не завжди можливе й економічно обгрунтоване; часткове – обмежуються окремими об”єктами.

За місцем і способом організації: польові здійснюють над реальними соціальними групами в природних умовах їхньої життєдіяльності; лабораторні дослідження групи людй, які відбираються дослідником і ставляться в спеціально створені умови.

Залежно від наявності контролю: контрольовані здійснюють з метою збирання інформації для відтворення більш чіткої картини досліджуваної ситуації, перевірки певних гіпотез; неконтрольовані мають на меті вивчення реальних життєвих ситуацій, загальний опис певного процесу, явища, а також соціальної атмосфери, в якій вони відбуваються.

Особливим видом соціологічного дослідження є самоспостереження, коли соціолог користується не тільки даними спостереження за поведінкою індивідів, а і їхніми власними судженнями й оцінками цієї поведінки.

10.17 Експеримент, його види. Призначення До спостереження можна віднести експеримент – загальнонауковий метод здобуття певних знань про причинно-наслідкові відносини між явищами і процесами соціальної дійсності для перевірки гіпотез щодо цих зв”язків.

Соціальну експерименти за характером об”єкта і предмета дослідження поділяють на соціальні, економічні (господарські), правові, педагогічні, психологічні, естетичні тощо.

Соціальний експеримент спрямовано на перевірку причинно-наслідкових зв”язків між параметрами різних сфер, видів, аспектів діяльності з метою виявлення закономірностей, що зумовлюють діяльність соціального суб”єкта в цілому.

Соціальний експеримент в соціології – метод збирання інформації про характер і специфіку змін показників соціальної діяльності та поведінки під впливом заданих і керованих чинників. Його проводять з метою перевірки дієвості запроваджуваних форм соціальної діяльності, нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоретичних ідей та набутого досвіду стосовно конкретних соціальних умов.

10.18 Соц опитування, його різновиди Опитуання – найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної пооблеми.

Респондент – учасник конкретного соціологічного дослідження що є джерелом усної чи письмової інформації.

Реципієнт – учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентом опитування буває: через пресу, коли анкети публікуються на сторінках журналів та гезат, а відповіді на запитання анкети пересилаються в редакцію; поштове, коли анкети і відповіді пересилаються поштою; роздаткове, коли анкети роздаються безпосередньо респондентам.

10.19 Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види Запитання в опитуванні – це висловлювання, розраховане на отримання інформації, яка б давала можливість операціоналізувати ознаки соціального явища, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змі­стові), за допомогою яких дослідник збирає інформацію щодо наяв­ності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональні, за допомо­гою яких упорядковується сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак, розрізняють такі запитання:

а) за змістом: запитання про; про поведінку; про знання або поінформованість; про установки; про мотиви;

б) за виконуваними функціями: контактні запитання, що руй­нують психологічний бар'єр між дослідником і респондентом, буферні запитання, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші, запитання-фільтри, які використовуються для виявлення компетентних рес­пондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респон­дента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому), запитання, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах; провокуючі запи­тання, що зумовлюють спонтанні відповіді, контрольні запитання, що призначені для перевірки вірогідності даних, уточнювальні;

в) за формою: відкриті (неструктурні) – без попередньо сфор­мульованих відповідей, закриті (структурні) з попередньо сформульованими відповідями, напівзакриті– коли поряд із запропонова­ними відповідями передбачається місце і для вільних. Закриті запи­тання, у свою чергу, поділяють на дихотомічні, тобто такі, що на них є тільки дві відповіді, котрі виключають одна одну, альтернативні за­питання, що містять перелік відповідей, з яких можна вибрати тільки одну.

10.20 Анкетування, структура анкети Анкетування – це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма­сові соціальні явища, вивчаючи, наприклад, мотиви плинності кад­рів, ефективність певної форми організації праці, характер соціаль-но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та ілші проблеми трудових колективів.

Анкета – це впорядкований за змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важ­ливість і значущість особистої участі кожного респондента в дослі­дженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, та рантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід поверну­ти заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які хара­ктеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою ду­мку щодо теми опитування і висловлюють подяку за участь у дослідженні.

10.21 Вимоги до анкетера Анкетером може бути як професійний соціолог-дослідник, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої профе­сії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.

Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати рес­пондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.

Анкетер не повинен квапити респондентів, але і не може дозво­ляти респондентам брати анкети додому, оскільки це може призвес­ти до зниження якості заповнення їх.

10.22 Інтерв”ю, його види Інтерв'ю (від англ. зустріч, бесіда) – різновид опи­тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою.

Залежно від «ступеня свободи» співрозмовника інтерв'ю поді­ляють:

на вільне – бесіду, що триває кілька годин за загальною програ­мою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запи­тання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та по­слідовності;

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий провідник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим пла­ном, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти мож­ливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв'ю ха­рактеризується великою гнучкістю, стандартизоване – забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.

Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента ін­терв'ю може бути особистим і телефонним.

Телефонне інтерв'ю застосовують тоді, коли треба швидко отримати інформацію. Воно, як правило, триває 5—10 хв. Недолі­ком телефонного інтерв'ю за наших конкретних умов є те, що опи­тати можна лише тих осіб, що мають телефон.

За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазо­вим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформа­ції від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: пере­вірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його три­валості інтерв'ю буває клінічним (глибоким, тривалим) та фокусованим (короткочасним).

10.23 Експертиза, її призначення Провідні українські соціологи (Ю.Саєнко та інші) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме: як оціню­вання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального ма­сштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і прое­ктів. У такому тлумаченні соціальна експертиза розглядається не як один із методів соціологічного опитування, а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.

Метою такої соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозу­вання соціальних процесів у суспільстві, у тім числі соціальних на­слідків діяльності уряду, а також реалізації науково-технічних про­грам і проектів.

Об'єктом соціальної експертизи є будь-які програми! проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки.

Як суб'єкти соціальної експертизи (експерти) виступають пред­ставники соціальних груп та інституцій, інтересів і умов життя кот­рих якось торкається ситуація

10.24 Ф-ції і способи добору експертів Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи – екс­перта (групи експертів), то експерт має бути висококваліфікованим, авторитетним спеціалістом, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об'єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об'єкт. Відомі такі способи добору експертів: за об'єктивними даними (посада, стаж наукової чи практичної роботи, освіта, професійна спрямованість, соціальна активність); експериментальний добір за допомогою тестів (перевірка ефективності діяльності в ролі експерта); самовизначення (звертання (до аудиторії з проханням вислови­тися з приводу певної проблеми); добір на підставі атестації.

10.25 Професійна атестація як різновид соц експертизи, її ф-ції Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професій­на атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінки про­фесійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність – це брак необхідного мінімуму знань і навичок, неспроможність пра­цівника виконувати свої професійні обов'язки внаслідок відсутності в нього потрібної кваліфікації.

Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати соціально-регулятивну. Можливості атестації за умов переходу до ринкової економіки, різних форм власності, розвитку демократії значно збільшуються, її результати можуть використову­ватися для оцінки трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінцевими результатами, для конкурс­ного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше кажучи, професійна атестація є обов'язковою складовою менеджменту.

10.26 Тестування, його призначення. Види тестів Об'єктом соціологічного дослідження є певна соціальна спільність – група, колектив. Відомості про неї можна отримати, вивча­ючи також її соціально-психологічні якості. Для цього використо­вують методики, розроблені в психології, зокрема тестування.

Тест (від англ. test – випробування) – завдання стандартної форми словесного характеру чи у вигляді спеціального малюнка. Тестування – це експериментальний метод психодіагностики.

У тесті (крім набору завдань) мають бути такі компоненти:

1) стандартна інструкція щодо мети і правил виконання завдання;

2) ключ шкалування, що вказує, яку характеристику, вимірювану якісну особливість тестованого розкриває кожний із пунктів завдання;

3) ключ кодування, який визначає кількість балів за кожний варі­ант відповіді;

4) ключ інтерпретації одержаного індексу, що визначає норми, з якими порівнюється результат, показаний тестованим.

Тест має забезпечити об'єктивне порівняння між собою до­сліджуваних, тобто визначити, якою мірою вони відповідають уста­новленим стандартам.

Перша вимога до тесту – його стандартизація, наявність взірця, норми.

Друга вимога полягає в тім, що кожний тест має забезпечувати всім особам, що досліджуються, однакові можливості для виявлення соціально-психологічних особливостей.

Третю вимогу зумовлено тим, що тести – разове випробування і не можна за результатами їх будувати прогнози щодо перспектив розвитку тестованого.

Тести класифікують за різними ознаками.

За цільовим призначенням їх поділяють на такі види: проективні, що дають змогу визначити наявність певних соці­ально-психологічних якостей у певної людини; оцінні, що забезпечують відносні виміри здатностей, рівня роз­витку соціально-психологічних властивостей (пам'яті, мислення), що визначають успіх трудової діяльності; професійні, що виявляють ступінь готовності до певної діяльнос­ті, тобто рівень засвоєння знань і навичок, необхідних для якоїсь професійної діяльності.

За предметом дослідження розрізняють загальні особистіші тес­ти, за допомогою яких фіксують певну цілісність психічних власти­востей особи; спеціальні особистісні тести, призначені для діагнос­тики тієї чи тієї риси, характеристики, властивості суб'єкта; групові, які забезпе­чують діагностику групових психологічних процесів – рівня згур­тованості груп і колективів, особливостей групового соціально-психологічного клімату, міжособистісного сприйняття.

Особливості психологічного тесту визначаються предметом вивчення і специфікою техніки, шо використовується.

Особливістю тестової методики є багаторазовий контроль інформації відносно вимірюваної характеристик.

10.27 Процедура шкалування, порядок розробки шкал Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники. Надання кількі сної визначеності якісним ознакам, що вивчаються, називають шкалуванням. За допомогою шкалування якісно різнорідні соціальні ознаки приводять до порівнянних кількісних показників. Шкала при цьому виконує роль еталона. З її допомогою можна вимірювати будь-які явища.

у процесі шкалування спочатку виявляють зовнішні ознаки до сліджуваного явища (об'єкта), тобто ті властивостей характеристи­ки, які підлягають спостереженню й вимірюванню.

Індикатор – (від лат. –покажчик) – доступна для спостереження й вимірювання характеристика об'єкта, що вивчає­ться, або її стан, або зміна цього стану, або міра цієї зміни.

Комбінація кількох індикаторів утворює індекс (від лат. –показник) – специфічну явну конструкцію.

Шкалування в сукупності з індексацією утворюють процедуру, що називається в соціології квантифікацією.

Квантифікація – це кількісне вираження, вимір якісних ознак (наприклад, вимір у балах задоволення роботою, що виконується, задоволення населення політикою, що проводиться в країні, оцінка певних властивостей державного діяча).

Щоб побудувати шкалу вимірювання, спочатку знаходять діапазон судження, тобто визначають крайні значення вияву певної ознаки (максимум і мінімум), які називають встановленням його континууму (тривалості). ІІотім континуум розбивають на частини. Це процедура встановлення дрібності, чи градуювання шкали. Словесне формулювання здогадних (можливих) відповідей на запитання є лише точками на безперервній шкалі суджень.

10.28 Види шкал. Їхні перетворення Шкала – це система індикаторів конкретно-емпіричного вияву соціальних ознак і кількісних індексів, за допомогою яких досягається перетворення цих ознак на числові показники.

Залежно від форми шкали поділяють на вербальні (словесні), числові та графічні. У вербальних шкалах позиції шкали подані різни ми словесними твердженнями, у числових – балами. Графічні шкали являють собою пряму лінію, 9 – 15 см завдовжки, поділену на частини з позначками. Респондент має зробити позначку на шкалі відповідно до свого вибору.

Шкали бувають трьох-, п'яти- і семизначними.

Так, під час вивчення думки респондентів про певні сторони трудової ситуації та вимірювання інтенсивності прояву їх найбіль­шу точність забезпечує семизначна шкала.

Номінальна, або неупорядкована, або шкала класифікації назв. Вона містить перелік характеристик об'єкта чи явища, що ін коли взаємно виключають одна одну. За допомогою цих шкал ви мі рюють такі об'єктивні ознаки, як стать, національність, сімейний стан, вік, стаж роботи, кваліфікація, а також суб'єктивне ставленим респондентів до певних сторін соціального явища, процесу: мотики трудової поведінки, судження і твердження з різних питань, ціннісні орієнтації, інтереси, установки.

Рангова шкала, або шкала порядку, утворюється за допомо­гою кумуляції (додавання, накопичення) на підставі упорядкування шкали назв. 1 якщо номери, надані кожній ознаці, у шкалі назв ви­користовуються лише як порядкові, тобто не мають кількісного зна­чення, то в ранговій шкалі число, надане кожній характеристиці ознаки, відповідає місцю цієї характеристики в загальному порядку, встановленому відносно ознаки, що вивчається.

Інтервальна (метрична) шкала утворюється на основі рангової наданням певної кількості балів кожній позиції.

10.29 Призначення індексації. Види індексів Комбінація кількох індикаторів утворює індекс (від лат. –показник) – специфічну явну конструкцію. Індекс можна виразити за допомогою простої або зваженої середньої арифметичної значень кожного варіанта відповідей у шкалі чи з допомогою різниці між високими і низькими, позитивними й негативними виявами ознаки, наприклад, між задоволенням і незадоволенням працею.

Дата добавления: 2013-12-14