Розвиток соціальної педагогіки в період наукової революції XX ст

Сільська і волосна опіка.

Законодавство закріпило за сільськими громадами архаїчні способи допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було, селянською громадою. У практиці селянської опіки переважали наступні види соціальної допомоги. Найпоширеніший – почергове годування нужденних по хатах. Досить поширеною залишалась і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня.

Стосовно опікування дітьми справа була організована краще: створювалися ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і громадою у вигляді харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися певні грошові суми. Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нужденним через звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади, допомагаючи на польових роботах.

У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється діяльність церкви та монастирів у справі соціальної підтримки нужденних.

Кінець XIX поч. XX ст. відзначається вступом найбільших держав Західної Європи і США в таку стадію суспільно-економічних відносин, яка вимагала наукового і технічного переозброєння виробництва і удосконалення соціальних інститутів. У цих умовах стала більш очевидною невідповідність традиційної школи, практики виховання і навчання новим економічним і соціально-політичним вимогам розвинутих країн. Епоха висувала в якості соціального замовлення школі формування працівника нового типу.

На стику антропології, етнографії, біології, соціології і психології виникла і бурхливо розвивалась педологія (Холл, Біне, Джеймс і ін.). З’явились виправна педагогіка, дефектологія та ряд інших галузей знань.

Цікавими були пошуки педагогів-реформаторів в галузі морального та громадянського виховання. Педагогіка на рубежі століть опинилась перед необхідністю пошуку нових шляхів формування людської особистості. Ідеї соціальної педагогіки знайшли прихильників в демократичних колах суспільства практично всіх країн Європи.

Проблеми впливу середовища на формування особистості знайшли своє відображення у творчості видатного американського філософа, педагога та соціолога Джона Дьюї (1859 – 1952). На його думку школа повинна бути суспільством в мініатюрі, вона повинна надавати дітям максимальні можливості для вироблення суспільного почуття співробітництва і навичок взаємодопомоги. Д.Дьюї є засновником педагогіки прагматизму. Метою освітнього процесу виступало вміння розв’язувати життєві завдання, оволодіння творчими навичками, збагачення досвіду, під яким розумілись знання як такі і знання про способи дії, а також виховання смаку до самонавчання та самовдосконалення. Соціально-педагогічні погляди Д.Дьюї висвітлені у працях «Школа і суспільство», «Моє педагогічне кредо» та ін.

Соціально-педагогічні ідеї простежуються у творчості видатного італійського педагога-жінки, лікаря, філософа Марії Монтессорі (1870 – 1952). В цілому її педагогіка виходить з принципу природовідповідності та ідеї вільного виховання. Основою педагогіки «вільного виховання» Монтессорі вважала свободу як засіб «самовиховання і самонавчання» дітей; спостереження за «чуттєвим» періодом раннього дитинства; педагогічний експеримент. Школа, на її думку, має бути лабораторією, де вивчається психічна діяльність дитини. В питаннях морального виховання Монтессорі дотримувалась принципу свободи. Кожна дитина може робити все, що захоче, щоб тільки не порушувати свободу і добробут товаришів. Вона соціалізує виховання, єднаючи дітей у невеличкі гуртки (10 – 12 дітей), викликає в них почуття взаємної симпатії, взаємодопомоги і особистої самостійності. Заслугою Монтессорі стало те, що вона вперше запровадила в практику роботи дошкільних закладів і шкіл систематичні (щомісячні) антропологічні вимірювання.

Януш Корчак (1878 – 1942), польський педагог, письменник, громадський діяч. Справжнє ім’я Я. Корчака – Генрік Гольдшміт. Педагогічні погляди Корчака формувалися під впливом багаторічних досліджень і досвіду спілкування з дітьми. Соціальна педагогіка Корчака отримала своє втілення в його «Будинку сиріт», згодом в «Нашому домі». Тут він перш за все спостерігав, аналізував поведінку груп дітей і окремої дитини в різних місцях та ситуаціях. Виходячи з власних спостережень, здійснював діагностику і конкретну виховну діяльність. Усі заслуги Януша Корчака важко перелічити. В організації різнобічної діяльності немало підказали видатному педагогу самі діти. Він вважав, що навчався в них, йшов за ними, але найбільше за все – любив їх.

У жовтні 1917 року в Росії відбулась революція, що корінним чином змінила долю країни в цілому і соціальної педагогіки, зокрема. Проте у 20-ті роки соціальна педагогіка добилась суттєвих успіхів (хоч вона у Росії не була самостійною галуззю знань, а розвивалась в межах загальної педагогіки) завдяки діяльності таких видатних діячів як С.Т. Шацький, В.М. Сорока-Росинський, П.П. Блонський, Н.К. Крупська та ін. Крім того, ще не були перервані зв’язки з зарубіжними педагогами, і російська педагогіка збагачувалась за рахунок зарубіжних досягнень. Зокрема, в цей час починає розвиватись педологія, основним завданням якої стало дослідження дітей на різних вікових етапах з метою допомогти дитині стати особистістю.

В Росії видатними педологами були В.П.Кащенко, П.П. Блонський, Л.С. Виготський та ін. Не зважаючи на недоліки, що мали місце (переоцінка ролі біологічних або соціальних факторів у формуванні дитини, використання технократичних методів дослідження, відсутність взаємодії з іншими науками), педологія зробила неоціненний внесок у розвиток соціальної педагогіки.

Одним із видатних представників соціальної педагогіки в Росії є Надія Костянтинівна Крупська (1869 – 1939), організатор народної освіти. Спираючись на результати вивчення зарубіжної літератури і шкільної практики, Н.К. Крупська вважала, що мета школи, яка є важливим соціальним інститутом, полягає у підготовці підростаючого покоління до життя в класовому суспільстві. У своїх статтях вона зверталась до широкого кола педагогічних проблем, одночасно розкриваючи їх соціальний характер: мета і зміст комуністичного виховання, трудове виховання і навчання школярів, питання колективізму, методика викладання окремих предметів, сімейне виховання і становище жінки-матері, підготовка вчительських кадрів, теорія і методика піонерського руху. Чимало її праць є повчальними на сучасному етапі.

Відомим педагогом дореволюційного періоду, що працював в перші роки радянської влади, розвиваючи соціально-педагогічні ідеї, є Станіслав Теофілович Шацький (1878 – 1934). Він одним із перших російських вчених звернувся до соціальної педагогіки дитячого колективізму, до проблеми взаємозв’язку соціального середовища і особистості. У 1919 році він створив першу дослідну станцію з народної освіти Наркомосу з двома відділеннями: сільським (Калузька губернія) і міським (Москва). В основу діяльності станції був покладений основний принцип радянської педагогіки 20-х років – зв’язок школи і виховання з життям, бойовий характер педагогічної діяльності. Дослідна станція, яку очолював С.Т. Шацький, була унікальним закладом, що розвивала чимало важливих напрямків педагогічної науки. Заслуга самого Шацького полягала в тому, що він зробив предметом своїх досліджень вплив мікросередовищних умов на соціалізацію дитини. Видатний російський педагог серед кола важливих проблем виділяв питання самоврядування школярів, виховання як організацію життєдіяльності дітей, в тому числі проблеми лідерства в дитячому співтоваристві. Головне завдання школи, на думку ІІІацького, полягало в залученні дитини до культурних досягнень людства. Освіта, стверджував педагог, повинна бути спрямована на формування людини, здатної самоудосконалюватися і удосконалювати своє оточення. Він вважав, що школа повинна проводити роботу з оточуючим середовищем, щоб підтримувати його позитивні впливи і боротися з негативними.

Важливим положенням концепції Шацького було переконання, що джерело розвитку дитини знаходиться не в генетичних задатках, а в тому соціальному і економічному середовищі, в якому протікає її виховання.

Соціально-педагогічні ідеї простежуються в творчості Володимира Михайловича Бехтерєва (1857 1927). Розкриваючи взаємозв’язок середовища, спадковості і виховання, вирішальну роль у формуванні особистості він відводив суспільному середовищу і вихованню з обов’язковим врахуванням спадковості, яка, на його думку, створює передумови розвитку особистості. Як і багато інших вчених і педагогів, В.М. Бехтерев виступав за введення в навчальний план загальноосвітньої школи трудового навчання, вважаючи, що тільки соціально-трудове виховання дозволить усунути суперечність між вимогами до людини суспільства і його індивідуальними інтересами та потребами.

В формуванні особистості, на думку Бехтерева, відіграють важливу роль всі аспекти виховання, кожний з яких сприяє розвитку певних якостей і рис дитини. У його працях чітко простежується думка про необхідність взаємозв’язку соціально-трудового, розумового, морального, естетичного і фізичного виховання. Одним з перших В.М. Бехтерев поставив питання про статеве виховання, під яким розумів всю суму медико-педагогічних впливів, що забезпечують здорову статеву поведінку підлітка. У взаємозв’язку сімейного і суспільного виховання видатний вчений вбачав величезні резерви для всебічного розвитку особистості та її соціалізації.

В.М. Бехтерев відомий не тільки як теоретик, але і як організатор наукових досліджень у галузі наук про людину і дитину. У 1907 році ним був створений на приватні пожертви Психоневрологічний інститут, в якому проводились комплексні роботи з вивчення нервової системи та психічної діяльності.

Соціально-педагогічні ідеї розвивав у своїй творчості педагог і психолог Павло Петрович Блонський (1884-1941). Довгий час разом з Виготським розробляв теоретичні питання педології, потім відійшов від неї і зайнявся проблемами загальної, педагогічної і вікової психології. Свої педагогічні погляди виклав у працях «Трудова школа», «Курс педагогіки» та ін. Ідеалом виховання, за П.П.Блонським, повинна бути людина, у якій поєднувались би глибокі знання про природу, суспільство, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і багатство естетичних почуттів. Найголовнішим завданням школи визначав навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя. П.П. Блонський розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім ручну працю учнів. Замість ручної праці він вводить більш широке поняття: соціальна праця. Школа повинна підготувати громадського працівника. Мета трудового виховання, за Блонським, полягає у розвитку в дитини «уміння створювати з речей і явищ природи предмети, корисні для людства». Великого значення надавав політехнічній підготовці школярів.

Проблемами педології, а також благодійницькою діяльністю займався Всеволод Петрович Кащенко (1870 1943 рр.). Ретельно вивчивши дитячу психологію і психопатологію під керівництвом А.Бернштейна і познайомившись з досягненнями зарубіжних спеціалістів, в 1908 році створив санаторій-школу для дефективних дітей. Кащенко розгорнув у країні широку пропаганду наукових основ виховання і навчання «виняткових дітей». Він заперечував можливість змішування дітей педагогічно занедбаних з розумово відсталими. Санаторій-школа Кащенко був перетворений у державний заклад. На його основі у 1918 році було організовано Будинок вивчення дитини. На базі медико-педагогічної консультації розвинулась педагогічна клініка, аналогів якої до того часу практика не знала. Причини дитячої винятковості вбачав не стільки в біологічних чинниках, скільки в дефективності соціальній, боротьбу з якою можна вести на базі широких соціальних заходів.

А.С. Макаренко (1888-1939), педагог, письменник. Його соціально-педагогічні погляди – суттєвий внесок у розвиток соціальної педагогіки як науки. Стрижнем педагогіки Макаренка є соціально-педагогічне вчення про колектив. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, яке об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю із досягнення цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності. Крім цих суттєвих ознак колективу важливою умовою його існування називає контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного особисту думку. Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру. Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути. багатоваріантною і динамічною

У комуні ім. Дзержинського первинні колективи-загони організовувались за принципом об’єднання дітей різного віку. Така організація давала більший виховний ефект. У старших піклування про молодших і відповідальність за них виховувало необхідні для радянського громадянина якості: увагу до людини, великодушність, вимогливість, якості майбутнього сім’янина та багато інших.

Соціальні педагоги можуть використати на сучасному етапі ідеї А.С. Макаренка стосовно подолання негативних соціальних явищ, виправлення девіантної поведінки підлітків. Ним рішуче переслідувалися хуліганство і насилля над слабкішим. У таких випадках використовувались моральні форми осуду. У разі крадіжки, і в разі пияцтва загальні збори колективу могли винести ухвалу про затримання випуску із закладу до певного строку, про занесення до особистої справи. Проте в окремих випадках за крадіжки вихованців віддавали до суду. І негайно заарештовували.

В.О. Сухомлинський є продовжувачем соціально-педагогічного вчення А.С.Макаренка про колектив. Одна із перших його книг називалась «Виховання колективізму у школярів». Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших.

Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: «як всі, так і я», «колектив завжди правий» тощо. Колектив, на його думку, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найжиттєдайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали. Сухомлинський звертає увагу на формування громадянських якостей у колективі, громадянське ідеологічне багатство діяльності дитини, взаємини між дітьми та іншими нешкільними колективами. Необхідно добиватися того, щоб вихованця вже в дитинстві турбувало теперішнє і майбутнє Вітчизни.

Одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем, яка турбувала В.О. Сухомлинського, чим зумовлена девіантна поведінка дітей підлітків і як їй запобігти. На думку Сухомлинського, все залежить від виховання в дитинстві. Якщо дитину не вчити вкладати свої духовні сили в іншу людину, вона не навчиться розуміти, відчувати, оцінювати саму себе, віддаючи свої сили творінню добра для іншої людини; у роки отроцтва такий вихованець наче перестає помічати, що живе серед людей. Сухомлинський прагнув до того, щоб стосунки дитини з іншими людьми і в дома, і в школі будувались на обов’язкові та відповідальності. Осмислення і переживання вихованцем свого обов’язку перед матір’ю, батьком, вчителем – саме з цього повинно починатися пізнання дитиною світу людини.

Випередили час і соціально-педагогічні ідеї В.О. Сухомлинського. Створена у незалежній Українській державі соціальна педагогіка спирається на його погляди про громадянське виховання, гармонію стосунків особистості та соціального середовища, профілактику девіантної поведінки підлітків, роль сім’ї в соціалізації дитини та ін.

Дата добавления: 2013-12-14