Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розвиток феодального землеволодіння та його форм в Україні





Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

Становлення державності у східних слов'ян відбувалося про­тягом тривалого часу І було закономірним підсумком внутріш­ньої еволюції їхнього суспільства

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершується становлення феодальних відносин, зростає та змінюється феодальне землеволодіння (вотчина). Головними га­лузями економіки Київської Русі, як і в стародавніх слов'ян, були землеробство та скотарство. Основною формою державних пода­тків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя.. Князі самі або через своїх «посадників» об'їжджали підвладні їм території та збирали дани­ну хутром, медом, воском та ін.У полюддя князь та його дружи­на вирушали у листопаді, і не раз збирали данину всю зиму та вес­ну, а коли сходила з річок крига — підправляли зібране до Києва. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім'ї був «дим», а з окремого господарства – плуг або рало.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Налічувалося до 40 ремісничих спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступа­вся рівню провідних країн того часу. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був віднос­но слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як «з варяг у гре­ки» (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійсь­кого моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промис­лами. Значне місце посідало скотарс­тво: розводили велику рогату худобу, коней, свиней.



З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю. Вона виникала в результаті жалування кня­зем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на пан­ське господарство та селянське держання. У дрібне господарство смерда входили наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом пан­ське поле.

Про створення та структуру Давньоруської держави вчені дізнались з літописів, найціннішим в інформаційному плані з яких був літопис «Повісті минулих літ», перша редакція якого була створена ченцем Печерського монастиря Нестором близько 1111 р. Найповніше вона збереглася у Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, які являють собою відповідний звід київського та га­лицько-волинського літописання. В повісті минулих літ згадуються ранні державні формування слов’янських племен ще до утворення Русі, та описуються династії князів різних племен та династії князів Київських:

Із зміцненням рільницт­ва та поширенням трипілля, зміцняється вотчинна форма земле­володіння, і селяни поступово починають виконувати на користь князів та бояр панщину та сплачувати натуральні оброки.

«Руська правда» — найважливіше зведення норм давньо­руського законодавства і одночасно однієї з найвідоміша пам'ятка тогочасної економічної думки. Руська правда» збереглася до нашого часу приблизно у 100 списках, які можна згрупувати у три основні редакції: «Коротка Правда», «Пространна Правда» та «Скорочена Правда».

Основними верствами населення Київської Русі були:

«мужі» - знать, бояри на чолі з Великим князем

«люди» - - міська знать

«молодші люди» — мешканці міст

«чернь» — найбідніші прошарки міста;

селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежнос­ті від знаті. На найнижчому щаблі знаходилися раби (холопи). Раби були одним з основних товарів, що продавали київські ку­пці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Рабів-боржників називали закупами. Серед залежного населення роз­різняли також рядовичів — людей, які за певною угодою става­ли залежними. Залежність рядовича формально була тимчасо­вою, але найчастіше ставала постійною через нестачу коштів на викуп.

Достатньо чітко «Руська правда» дозволяла визначити суспіль­не становище представників тих чи інших соціальних груп. Так, визначаючи відповідальність за вбивство огнищанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя), необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), тоді як за вбивство смерда (як і холопа) — лише 5 гривень (1 кг срібла). Однакова сума штрафу за життя смерда і холопа підкреслює їх близький соціальний стан.

Великий розділ «Правди» присвячено залежним категоріям населення, зокрема холопам; низка статей захищає права феода­ла. Так, у ст. 11 зазначається, що власник не лише повертає свого холопа, в разі його втечі, а й отримує штраф від тих, хто його переховував або не видавав.

Значна частина статей присвячена захистові майнових прав. Так, у ст. 13 статтійдеться про від­шкодування збитків і покарання винного у разі виявлення речі у межах громади. Отже, давньоруське законодавство, як і західно­європейське, активно захищає права власності, що свідчить про досить високийрівень розвитку цього інституту.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волх­вів та інших служителів язичницьких культів. Церква та мона­стирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний феодалам, власникам вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, вона захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «за­душних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник запові­дав «на спомин душі»).

У Київській Русі 13-—15 % населення мешкали у містах і се­лищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста ма­ли населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкали 35—40 тис, чол. На той час це було одне з найбіль­ших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно - військовими. Вони виникали на торговельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні мі­ста, як Київ, Любич, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізні­ше великі київські князі почали споруджувати міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, які завоювали. З поширенням християнства міста по­чали виникати поблизу великих монастирів.



Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісни­чими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Майстри родинами селилися у містах окремими районами, ву­лицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ко­валів, зброярів, кожум'як тощо. Ремісничі посади розташовува­лися упритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло у XI— XII ст., коли ремесло нараховувало до 40 спеціальностей. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброя) перше місце серед реме­сел належало виплавці заліза та металообробці. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокре­милися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувався про­цес відокремлення ковальства від металургії.

Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам інших країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври ювелірного мистецтва. їх вироби були широко відомі не лише на Русі, а й далеко за її межами.

Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювали свої вироби у спеціальних гор­нах. Набуло поширення також і виробництво цегли— плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У добу Київської Ру­сі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисо-Глібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам'яні палати».

Великого розвитку отримало також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих та боярських теремів, а та­кож будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.

Ремісники, як і на Заході у цехи, почали об'єднуватися у «дру­жини» (як, наприклад, вишгородські ремісники «древоділи»), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи, тотожні за­хідноєвропейським, через низку причин, серед яких варто назва­ти відсутність конкуренції з боку сільських ремісників і відсут­ність феодалів— власників міст, а отже й необхідності захисту під їхньої сваволі.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвит­кові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внут­рішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв'язок між якими був відносно слабким. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньо­руські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скан­динавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували пере­довсім предмети розкоту — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Гроші у східних слов'ян з'являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка зустрічається у «Руській правді», напевно, не означає, що худоба у давніх слов'ян була засобом обміну. Такі терміни існують у цілому ря­ді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін за­лишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася купо, а також грив­ня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резон. Ці грошові одиниці, як правило, були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими еле­ментами.

Кінець XI -- середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається, і на теренах Русі з'яв­ляються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київсь­кий «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим об'єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з найважливіших з них було зростання та зміц­нення великого феодального землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, во­но посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньо­руських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в результаті об'єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII ст.., це було велике феодальне об'єд­нання, в яке входили не лише Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом XIII—XIV ст. землі Давньоруської держави пере­живають вельми важкі часи, пов'язані з татаро-монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетво­рилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'я­ного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети вироб­ництва деяких ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з'являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» гра­мотами, що давали право на князювання, Отримання такого «яр­лика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від пода­рунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на пів­денному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу золотоординських ханів, його землі пе­ребували в меншій залежності порівняно з іншими руськими зем­лями. Тому й господарство тут в основному зберігало поступо­вий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи по­ступово переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїз­дять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монго­лами, намагається організувати хрестовий похід проти них, звер­тається до західноєвропейських правителів та до Папи Римсько­го. Але його намагання виявилися марними, ідея хрестового по­ходу не отримала підтримки на Заході. У власних землях бороть­ба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них.

Так, у деяких регіонах населення нада­вало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків саме це викликало другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українсь­кого, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер­жава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економіч­ного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкну­тість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель.

Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різни­ми шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням но­вих земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна кон'юнктури та за­непад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару тра­нзитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світово­го значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забу­вати, що зростаючі на торгівлі міста стають джерелом фінансо­вих доходів, опорою політичного впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігра­вала надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втру­чання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій держа­ві, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслав­щина, Поділля.

Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східно­слов'янських народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояс­нює відносно мирне приєднання українських земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він спри­яв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система ад­міністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрян­щина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV — першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних та соціально-економічних змін.

Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захопле­ні Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою від­кривала можливості для польської шляхти поширити свої володін­ня та вплив на всі українські землі, але остаточно цієї мети Поль­ща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на воло­діння землями з правом експлуатації селянства, яке тут прожива­ло. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литов­ських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних приві­леях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї систе­ми експлуатації. З розвитком великого феодального землеволо­діння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачен­ня селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залеж­ним від феодала, був змушений віддавати йому частину вироб­леного ним продукту. У Польському королівстві ще в 1347 р. бу­ло законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський ста­тут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння ру­хомим майном, необхідним для виконання повинностей на земе­льних наділах, якими вони користувалися.

 

 

ЛЕКЦІЯ 6. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (XVІ—перша половина XVII ст.)

1. Еволюція господарських форм в країнах Західної Європи на етапі розпаду натурального господарства.

2. Роль Великих географічних відкриттів у становленні ринкового господарства суспільств Європейської цивілізації.

3. Суть первісного накопичення капіталу.

4. Форми господарств на етапі утвердження мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи та українських землях.

 

Поможем в написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой




Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 1177; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2022) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.032 сек.