Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в економічній думці у другій половині ХХ ст

Головним для політикуму провідних країн світу по за­вершенні війни було вирішення проблеми колективної безпеки. З цією метою 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско було відкри­то конференцію Об'єднаних націй — найбільший міжнародний форум того часу, який зібрав понад 800 делегатів від 50 країн. Представники багатьох країн, що брали участь у війні проти фа­шистської Німеччини та Японії, зібралися разом, щоб створити таку міжнародну організацію, котра б сприяла забезпеченню ми­ру й безпеки всім народам після війни. Конференція у Сан-Франциско була завершальним етапом створення ООН. її учас­ники підбили підсумки тривалої й складної дипломатичної бороть­би, котра віддзеркалювала докорінні зміни, що сталися на світо­вій арені за роки Другої світової війни.

Ініціаторами створення міжнародної організації з підтримки миру й безпеки були держави антигітлерівської коаліції -— СРСР, США і Велика Британія. Члени ООН зобов'язалися вживати ко­лективних заходів щодо запобігання й усунення загрози миру, боротьби проти актів агресії, домовилися розв'язувати свої супе­речки мирними засобами, розвивати дружні відносини на засадах поваги, рівності та самовизначення народів, співпрацювати у розв'язанні економічних, соціальних і культурних проблем, за­охочувати повагу до прав людини.

Ще одним наслідком війни виявилися міжнародні валютні угоди, під­писані у червні 1944 року представниками 44 країн під час ва­лютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (США); було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироб­лено основні правила міжнародних валютних відносин. Крім МВФ, був створений Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (МБРР), що мали виконувати роль міжнародних кредит­них центрів.

МВФ розпочав функціонування у березні 1947 року, правління розташовано у Вашингтоні, європейське відділення — в Парижі.

Метою діяльності МВФ проголошувалося сприяння розвитку міжнародної торгівлі й валютної співпраці шляхом управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фі­нансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних пла­тіжних відносинах.

Світова система валютних курсів із регульовано-фіксованими валютними курсами, що склалася у повоєнний період, проіснува­ла з деякими модифікаціями до 1971 року й характеризувалася такими ознаками:

1, Кожна країна — член МВФ установлювала номінальний зо­лотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет ва­лют, а відтак — і валютний курс.

2. Кожна країна зобов'язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни

3. Країни-члени втратили право на необмежену кількість девальвацій. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ. Це дало змогу усунути довільні конкурентні девальвації валют

На міжнародній арені політику соціальної реабілітації населення мали здійснюва­ти такі наднаціональні структури, як Організація Об'єднаних Націй та Міжнародна організація праці.

У руслі сучасної цивілізаційної парадигми людина є централь­ною постаттю суспільства, його стрижнем і найбільшою цін­ністю. Значною мірою розбудови інституції овального середови­ща соціальної сфери, із закріпленням за людиною її захисних статусних прав, сприяла Загальна декларація прав людини, ух­валена Генеральною Асамблеєю ООН 30 грудня 1948 р. у ви­гляді резолюції. Ця декларація проголошує низку трудових прав людини: право на працю, на вільне обрання роботи; на захист від безробіття; на справедливі та сприятливі умови праці; на рів­ну оплату за однакову працю без будь-якої дискримінації; на справедливу та задовільну винагороду, що забезпечує гідне іс­нування самої людини та її сім'ї й доповнюється іншими засо­бами соціального забезпечення; па створення профспілок та вступ до них для захисту своїх інтересів; на відпочинок і до­звілля; на розумне обмеження робочого дня та оплачувану що­річну відпустку.

У грудні 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права люди­ни. За юридичною природою цей документ є багатостороннім міжнародним договором, ратифікованим більшістю країн — чле­нів ООН.

Від 1946 року як спеціалізована установа ООН починає діяти МОП— організація, створена ще 1919 року в складі Ліги націй. Попервах метою діяльності цієї організацією, визначеною захід­ною соціал-демократією, було сприяння соціальному прогресу, встановленню і підтриманню соціальної злагоди. Конвенції та рекомендації МОП разом з численними актами ООН, чинними у світовому масштабі, та актами локальної дії, прийнятими регіо­нальними організаціями, становлять своєрідний міжнародний ко­декс праці.

Особливого значення у повоєнний період набула проблемати­ка соціально-трудових відносин. Сприяти їх оптимізації мали нор­ми, викладені в конвенціях, що були прийняті в цей період. Принагідно зазначимо, що всім документам МОП властива ідея присутності у всіх діях соціальних партнерів імперативу полі­тичної волі щодо досягнення соціального компромісу

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

— розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгор­тання «холодної війни»;

— уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

— наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загаль­нокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Уінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в черв­ні 1947 року заснували Комітет європейської економічної спів­праці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 ро­ку. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започат­кувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

— формування наднаціональних інститутів па західноєвро­пейському просторі;

— утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно-європейського регіонального блоку;

— становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капі­талу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

— перспектива створення єдиного парламенту та уряду Захід­ної Європи;

— вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний пе­ріод має таку хронологічну послідовність:

- 1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерлан­дів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

- 1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІ­ЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

— 1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бені­люксу;

— 1957 р. (Рим)— створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а саме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міг­рації робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкод­ного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтова­риства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії еко­номічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасниць; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтова­риство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейсь­кий парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграцій­ної політики;

- 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгів­лі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Нор­вегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було про­голошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціо­нальної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційних процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт стає мож­ливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмін­ностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конку­рентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конку­рентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінно­сті в структурі виробництва всередині союзу змушують відмов­лятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту

ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рів­них умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах — учас­ницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими мож­ливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямування зовні­шньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першо­му випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного рин­ку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів ви­робництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов виснов­ку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасниць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбу­вається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мо­більність факторів виробництва між країнами — учасницями ін­теграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження доб­робуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспря­мування потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі — зазначав, що ефект зростання добробуту від створення мит­ного союзу має залежати від співвідношення частки у внутріш­ньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За реш­ти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої про­дукції і чим нижчою — частка імпорту з країн — не членів сою­зу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Це пояснюється тим, що заміна това­рів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по сою­зу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспрямування їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в мит­ному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних та­рифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джонсоном. Ці дослідники зазна­чали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розши­рення торгівлі, не зумовлюючи переспрямування зовнішньотор­говельних потоків.

До аналізу трансформаційних зрушень системного характеру слід віднести поширення впливу США на відбудову і відро­дження національних економік, ринкових господарств континен­тальної Європи та Японії. Так звана «американізація» втілюва­лася в перебудові й стабілізації світової валютної системи, широкомасштабному кредитуванні державного і приватного ха­рактеру, процесі інвестування відбудовчих програм, ініціатив трансформаційно-відбудовчого характеру індустріальних струк­тур у Німеччині та Японії, розвитку й структуризації світової торгівлі.

Країни Західної Європи, США та Японія утворювали три па­нівні фінансово-промислові центри. У другій половині XX ст. тут відбувся поворот в інвестиційній сфері на користь масового спо­живання і соціальної інфраструктури.

Серед характерних особливостей економічного розвитку слід зазначити зростання у виробництві ролі науково-тех­нічного прогресу, запровадження механізації й автоматизації виробництва, нових технологій, перетікання значних людських ресурсів із матеріальної сфери виробництва й використан­ня їх у сфері послуг, підвищення життєвого рівня населення тощо.

Виснаження національних родовищ руд і вугілля, конкурен­ція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили скорочення у ВВП багатьох країн частки ви­добувних галузей. Випереджувальними темпами розвивалося виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промис­ловість. Провідне місце в структурі господарства посіла елек­тротехнічна галузь, важлива роль належала машинобудуван­ню. Виникали нові галузі, зокрема аерокосмічна, радіоелект­ронна тощо.

У сільському господарстві тривав перехід до машинного ви­робництва, стандартизованої продукції, землеробства, широкого впровадження досягнень НТП. Сільське господарство перетво­рюється на індустріальну галузь, кількість працюючих тут посту­пово зменшується, що є характерним для розвитку індустріаль­них суспільств,

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація. Істотні зміни в техніці охопили техно­логічний, транспортний, енергетичний, контрольно-управлін­ський види господарської діяльності. Від 1950-х до середини 1970-х років з'явилися обчислювальні системи четвертого по­коління, що стали технологічним та інформаційним підґрунтям перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. Від середини 1970-х років інтенсивно розвивалося виробницт­во персональних комп'ютерів.

Серед інших факторів НТП слід назвати такі:

— з'являються науково-виробничі комплекси — територіальні об'єднання корпорацій із науковими лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції;

— домінантними стають інтенсивні фактори розвитку еконо­міки — модернізація, автоматизація виробничих процесів;

— зростають капітальні вкладення в невиробничу сферу: осві­ту, професійну підготовку, науку, медицину.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом: поступової стабі­лізації основних галузей промисловості; зростання виробниц­тва товарів споживання; підвищення життєвого рівня насе­лення. Найвагомішим аспектом успішного поступу європейської ци­вілізації, США та Японії з позицій людино центризму стає саме підвищення добробуту людей.

Дата добавления: 2013-12-14