Становлення господарської системи радянського типу та теоретичне осмислення її засад в працях українських економістів

ЛЕКЦІЯ 17. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

1. Становлення господарської системи радянського типу та теоретичне осмислення її засад в працях українських економістів.

2. Основні етапи розвитку радянської господарської системи (1917-1991 рр.).

3. Реформи 60-90-х років ХХ ст. як спроба вдосконалення радянської господарської системи.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку ра­дикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала на­зву політики воєнного комунізму. Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою ві­домих українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після Лютневої революції сподівалися втілити свої наукові ідеї на реформаторських засадах розбудови нового суспільства, а після встановлення радянської влади — на шляхах згоди з нею. Серед цих науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко та багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офі­ційна, то вона була представлена переважно державними, партій­ними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональ­них революціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної по­літики тощо, а також нечисленними професійними економістами-марксистами, лави яких у 1920-ті роки інтенсивно поповнювали­ся науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігу­ри — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлін та інші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О, Александров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані та ін. Офіційна література всіляко пропагувалася в Україні ленін­ські положення щодо організації так званої продовольчої спра­ви. У виступах, статтях, брошурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкладки розглядалися не лише як зумовлені поточними завданнями (забезпечення ар­мії, виробничих центрів тощо), а й як пов'язані із програмни­ми настановами радянської влади у сфері соціалістичного будів­ництва. Однак ще напередодні жовтневих подій у серпні 1917 р. М. Туган-Барановський пропонує у завершеній ним у листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу нейтралістської системи соціалізму і попереджає про небезпечність її негайного запровадження. Туган-Барановський доходить висновку: «У непідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість стати царством свободи і загального багатства, має стати царст­вом рабства і загальних злиднів». Украй негативно ставилися до економічної програми більшо­виків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Вони попе­реджали, що націоналізація чи соціалізація землі може спричини­ти, як писав В. Косинський, «небувалі потрясіння, позбавить краї­ну останніх продуктів... послабить інтенсивність праці в селі, бо відіб'є у селян бажання працювати».М. Волобуєв усе ж чітко висловив думку: автаркістський колоніальний характер економічної по­літики щодо України, який за умов Російської імперії призвів до нераціонального розвитку економіки республіки, перетво­рюючи її на сировинний придаток центральної Росії, не тільки зберігся за умов СРСР, а Й запроектований на далеку перспек­тиву. Глибоко проаналізувавши стан російської дореволюцій­ної економіки й роль України в ній, він наголошує, що ця еко­номіка була єдиною, на антагоністичній, імперіалістичній основі, але з погляду відцентрових сил пригнічених нею коло­ній (при цьому Україну він розглядає як високо розвинену країну, «колонію європейського типу») всеодно була комплек­сом національних економік.

2. Основні етапи розвитку радянської господарської системи (1917-1991 рр.)

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку ра­дикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала на­зву політики воєнного комунізму. Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:1)націоналізація всіх підприємств;2)запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо); 3)централізація розподілу сировини і готової продукції;4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти; 5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.),згортання грошового обігу; 6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;7)запровадження загальної трудової повинності; 8)мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом.

Важливим заходом «воєнного комунізму» була продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили здавати всі «надлишки» продовольства. У промисловості «воєнний комунізм» означав суцільну наці­оналізацію із жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуні­зму» розпочався із відновлення радянської влади на початку

1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, мета­лургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припада­ло 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід за­уважити, що найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й економічного обґрунтування, здебільшого націона­лізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села.

Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці за­гальну трудову повинність і трудові мобілізації, па власний роз­суд перекидаючи на великі підприємства, що працювали па вій­ну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити вироб­ництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн. людино-днів па різних промислових об'єктах. Але ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці

1920 р. виробництво чавуну становила близько 6%, а цукру - менш як 3 % від рівня 1913 р.).

Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гас­лами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максималь­но обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосеред­нім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінсь­ких структур. Посиленій централізації відповідали адміністратив­ні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяль­ності господарських органів. У цей період тривав процес обме­ження, а згодом -- майже цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до адміністративних методів. Таким чином, у період воєнного комунізму відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і роз­поділом — главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ.

В українській економічній літературі з'яв­лялися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часопису «Господарство України» були піддані критиці погляди Л. Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В. П. Акуленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспектив­ного планування тощо. Критикуючи погляди В. П. Акуленка, редакція часопису «Господарство України» наголошувала, що «на сторінках радянських економічних журналів... класово-політична оцінка системи поглядів або навіть окремих положень критикованого автора є обов'язковою для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних положень і поглядів, що розви­ваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно тоді, коли йдеться про актуальні питання нашого соціалістичного будівниц­тва й економічної політики. Із запровадженням адміністративно-командних методів управ­ління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років вона була зведена до викриття «антимарксистських» і «антинаукових» теорій. У грудні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Сталіна послугувала сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принци­пову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. «Наука почала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків світової економічної дум­ки». «Економісти відтепер відштовхувалися не від практики, а від «теорії», точніше — від політичних установок. Автори праць, в яких ішлося про використання ринкових відносин у плануванні, оголошувалися буржуазними економістами. У країні були проведені господарські рефор­ми, які завершили процес обмеження ринкових відносин і спри­яли формуванню економічної системи, ґрунтованої на командно-адміністративних методах управління економікою. У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали «Про заходи з упорядкування управління виробництвом і встановлення єдино­начальності» та «Про реорганізацію управління промисловістю», а в 1930 р. — «Про кредитну реформу», «Про податкову рефор­му» тощо. У 1931-—1932 рр. додатково прийняли ухвали, що кон­кретизують заходи з управління промисловістю, кредитною си­стемою і господарським розрахунком. На початку 1930-х років зросла кількість промислових нарко­матів і главків, які були центрами оперативного керівництва під­приємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної си­стеми управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гас­лом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проб­лему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бу­ти створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях -- пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індуст­ріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держа­ви. Перекачування засобів йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед мі­ського, і серед сільського населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки. Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додат­кові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади. Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формаль­но для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у гро­мадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту. З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначи­ти, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура про­мислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика «соціалі­стичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці ро­ки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відста­вали галузі групи «Б», будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво, Узагалі незбалансоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом ста­лінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки коле­ктивне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надхо­джень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сиро­вину, шляхом організованого набору селян переміщали на новозбудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації по­слугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровіль­них засадах підлягало ЗО % селянських господарств. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективіза­ція сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспіль­нення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов вироб­ництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного гос­подарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгос­пи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із ро­динами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючивсіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійс­нювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву «голодомор» 1932- — 1933 років.

Одразу після визволення від окупації розпочинається відбудо­ва народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови на­родного господарства в районах, звільнених від німецької окупа­ції». Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % із загальної суми і вочевидь не відповідали об'єктивним потребам республі­ки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загаль­них втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише роз­почалася. Відновлення економічного потенціалу республіки ста­ло головним завданням наступного п’ятиріччя. Повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим військовим сектором, суворим адміністратив­но-політичним контролем за діяльністю господарської адміністра­ції, підприємств і всіх робітників, визначило особливості відбу­довного періоду: 1)опора на внутрішні ресурси;2)пріоритет у відновленні роботи важкої індустрії;3)посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);4)використання позаекономічного примусу. За цих умов відбудова промисловості була найважливішим завданням. У 1946—1950 роках на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень. Більшість виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня. Серед пріоритетних галузей народного господарства була елек­троенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було від­будовано Дніпрогес, а наприкінці п'ятирічки в Україні виробля­лося більше електроенергії, ніж до війни. За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п'яти­річки Україна вийшла на рівень 93—95 % довоєнного виробниц­тва. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази біль­ше, ніж до війни. Значно повільнішою була відбудова сільського господарства. Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 ро­ків. Сильна посуха впала па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного економічного відро­дження країни Радянська держава висунула впорядкування і зміц­нення грошового обігу. Потрібно було провести грошову ре­форму. 14 грудня 1947 р. було прийнято постанову «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари». Паралельно розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було об'єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався численними пору­шеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнюва­лася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, своєю чергою, стимулювало каральну активність ра­дянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їхніх сімей. Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні роки обрало найскладніший і ресурсномісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку со­ціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація та­кого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і водночас формального ухвален­ня цього курсу населенням країни.

Дата добавления: 2013-12-14