Тема: Занепад української державності у другій половині XVII ст. «Руїна»

План

1. Гетьманування І.Виговського. Гадяцька угода. Конотопська битва.

2. Гетьманування Ю.Хмельницького. Слободищинський трактат. Початок «Руїни».

3. Гетьманування П.Дорошенко. Занепад Правобережної України.

4. Чигиринські походи.

1. Гетьманування І.Виговського. Гадяцька угода. Конотопська битва.

Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання — про гетьманського наступника — не вдалося вирішити без ускладнень. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правителів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина* сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

Виговський і пропольська орієнтація. Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

За цією угодою Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Руське князівство, що поряд із Польщею та Литвою ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої. Новоствореному князівству надавалася широка автономія. Гетьман відповідав лише перед королем і мав власне військо, суди, скарбницю та монетний двір. Польським військам заборонялося вступати на територію князівства без запрошення гетьмана. Гарантувалися традиційні права козацтва, і щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків мала прийматися до шляхетського стану. Поляки пішли на важливі поступки в релігійних питаннях: на території князівства скасовувалася Берестейська унія, а православні діставали в Речі Посполитій рівні з католиками права. Нарешті, на Україні планувалося заснувати два університети, а також стільки шкіл та друкарень, «скільки буде потрібно».

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка... Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

2. Гетьманування Ю.Хмельницького. Слободищинський трактат. Початок «Руїни».

Тепер перевага перейшла на бік Москви. Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Трубецькой, що повернувся на Україну з новим військом, настояв на тому, щоб молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Підкорившись цим вимогам, Юрій допустився першої з довгої низки політичних помилок. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. За Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися не лише у Києві, а й в усіх найбільших містах. Більше того, козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні зносини без дозволу царя. Не дозволялося їм також без схвалення Москви обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Так, молодий Юрій пішов на поступки, які ще п'ять років тому ЙОГО батько навіть не розглядав би. Для Москви ж цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну.

У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Коли царські війська потрапили в оточення до поляків під Чудновом на Волині, Юрій зі старшиною не поспішали допомагати їм. Натомість молодий гетьман вступив у переговори з поляками, й коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої. В цей момент і без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. На Правобережжі, де отаборилися Хмельницький з поляками, влада гетьмана лишалася незмінною, проте на Лівобережжі, що перебувало під контролем царя, козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка. Окупована польськими та російськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами й чварами між політичними фракціями, Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Доба Руїни сягнула тепер свого апогею.

У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище, що швидко погіршувалося, Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир. Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Переконаний прибічник пропольської політики, Тетеря походив із знатного роду, дістав добру освіту і обіймав цілий ряд важливих посад при Хмельницькому батькові. Але на відміну від попередників він відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядковувався полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут.

Прагнучи помститися на землях, які стали колискою повстання 1648 р., поляки повсюдно палили, грабували, мордували. Польський магнат Стефан Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки.

На вимогу Тетері поляки заарештували й стратили Виговського як його потенційного суперника. Юрія Хмельницького витягли з чернечої келії й кинули до польської в'язниці. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі. Тепер стало абсолютно очевидним, що всяке порозуміння між українцями (й особливо їхніми нижніми верствами* та поляками стало практично неможливим, хоч би як переконливо звучали аргументи на його користь.

Турецька альтернатива: Дорошенко та Юрій Хмельницький. З поділом України на польську та російську сфери впливу, з загостренням міжусобиць між гетьманами, що були не більш ніж маріонетки своїх чужоземних володарів, стурбовані козацькі ватажки зажурилися долею «бідної неньки-України», закликаючи повернути давню славу. Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.

3. Гетьманування П.Дорошенко. Занепад Правобережної України.

Дорошенко мав солідні підстави, щоб претендувати на гетьманство. Син козацького полковника, онук гетьмана, він тісно співпрацював із Хмельницьким і обіймав важливі посади при Виговському й Тетері. В 1666 р., усунувши двох небезпечних суперників — Василя Дрозденка й Стефана Опару, Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Правоі Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман за порадою свого друга митрополита Йосипа Тукальського впроваджує ряд ретельно продуманих реформ. Намагаючись привернути на свій бік народ, Дорошенко часто скликає генеральні ради, де вислуховує думку рядового козацтва. Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків*, що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.

На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир. Попри те, що цей мир головним чином торкався України, жодна із сторін не завдала собі клопоту проконсультуватися з українцями. По суті, за цим миром Козацька Україна ділилася навпіл: поляки визнавали суверенітет царя над Лівобережжям, а московити давали згоду на повернення поляків у Правобережжя. Стосовно делікатного питання про Київ вирішили, що місто ще на два роки лишиться під владою московитів, а потім буде повернене полякам. Москва так і не виконала цього пункту, постійно утримуючи Київ. Неозорі, фактично безлюдні землі запорожців переходили під подвійне польсько-московське управління й мали правити за буфер проти наскоків татар.

У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона стала страшною політичною катастрофою. Якщо вже Хмельницькому і Виговському, що правили всією Наддніпрянською Україною, було досить складно зберігати свободу дій, то для їхніх наступників, куди більше обмежених чужоземними правителями, скільки-небудь незалежна політика ставала неможливою. З поверненням на Правобережжя шляхти і поширенням серед народних мас переконаності в тому, що Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р. зобов'язання боронити Україну від поляків, обидва оереги Дніпра охопили розчарування й гнів.

Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Він обрав для цього дуже вдалий час: Порта якраз готувала ряд далекосяжних загарбницьких воєн і з готовністю надала гетьманові підтримку. Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.

Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще небезпечнішого конкурента в особі Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного. Цього разу Москва, використовуючи свій шанс, рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.

З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. В 1672 р. з 12-тисячним загоном він був змушений допомагати 100-тисячній турецькій армії, що вибивала поляків із Поділля й перетворювала його на турецьку провінцію. Спілка з ненависними «бусурманами» відбилася на популярності гетьмана й призвела до швидкого послаблення його підтримки. Останнього удару було завдано в 1675—1676 рр., коли московити та лівобережні козаки втягнули турків у криваве змагання за Чигиринську фортецю й Дорошенко опинився на боці «невірних», воюючи проти православних співвітчизників. Розу міючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився до нього порівняно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків» під Москву.

Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння. Він був ченцем і архімандритом, а потім потрапив до польської в'язниці. Після звільнення взяв участь у поході на татар, був узятий у полон і відвезений до Константинополя, де ще шість років провів за ґратами. Несподівано турки витягли з камери цю нещасну людину, віпхнули їй до рук гетьманську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності, присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.

У 1677—1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька — Чигирин. І росіяни, й турки стягли сюди величезні армії: сили султана налічували близько 200 тис., тоді як Москва привела 70 тис. росіян і 50 тис. лівобережних козаків. Не здобувши у чигиринських походах однозначної перемоги, Юрій Хмельницький організував напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної підтримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля. Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін на Україні. Через п'ять років аналогічну угоду Москва підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.

4. Чигиринські походи.

Жахлива доба Руїни (50 — 70-ті рр. XVII ст.* була найбільшою трагедією для українського народу. Зруйновані паростки державності, цілковита суспільно-політична та моральна анархія, запекла боротьба за владу над пограбованим народом — ось такi ознаки цього «славетного часу».

Історія, як давно було помічено, була і залишається найбільш геніальним драматургом. А за законами трагедійного жанру (Руїна часом нагадує спектакль за мотивами Шекспіра, звичайно, на українському матеріалі; не забуваймо – страждали й гинули цілком реальні люди, не актори!* найбільші катастрофи «увінчують», як правило, саме останню дію. Далі наступає очищення, катарсис. І в реальній історії України роки Руїни також завершились дійством мало не апокалептичним: падінням славного на всю тодішню Європу козацького Чигирина, знаменитої столиці Богдана Хмельницького. Сталося це майже 325 років тому, у серпні 1678 року від Різдва Христового...

Першим актом історичної трагедії стало, очевидно, зречення від гетьманства Петра Дорошенка, найбільш яскравої, динамічної та вольової постаті на політичній сцені України тих років. Нагадаймо: 19 вересня 1676 року, маючи поруч iз собою лишень 2000 найбільш вірних козаків, Дорошенко здав своє гетьманство (фактично капітулював* перед переважаючими силами лівобережного гетьмана Івана Самойловича і царського воєводи Ромодановського. Після цього московський уряд дійшов висновку, що має всі законні права на землі сучасної Черкащини та Київщини, насамперед на гетьманську столицю Чигирин.

Але драматизму історичним подіям того часу додавало те, що українські землі були не тільки полем кривавої громадянської війни, але й ареною запеклої боротьби трьох потужних держав: Московського царства, Речі Посполитої та Туреччини. Зокрема, ці дві останні теж висували претензії на Чигирин. Причому переважали позиції Стамбула, котрий змусив польського короля укласти принизливий Журавненський мир (1 жовтня 1676 р.*, за яким Київська, Паволоцька та Білоцерківська землі залишалися за козаками — але при їх безумовному підпорядкуванні варшавському урядові, — а Чигиринська земля і Запоріжжя входили до сфери впливу султана. Отже, зіткнення військ царя Федора Олексійовича та турецької армії ставало неминучим.

Відомий історик українського козацтва Дмитро Яворницький писав: «Росія до того часу ще ні разу не воювала з турками. І становище її було тим складніше, що з огляду на політичні комбінації того часу вона залишалася зовсім сама серед західноєвропейських країн, і ні Польща, ні Німеччина, ні жодна інша країна не могла чи не хотіла подати їй руку допомоги в майбутній боротьбі з Туреччиною». Щодо султана, то й він, зрозуміло, прагнув за будь-яку ціну втримати Правобережну Україну в своїх руках.

Панорама подій навколо Чигирина у 1677 — 1678 роках була б неповною, якщо не згадати про ще одного, з дозволу сказати, «персонажа», котрий, зрадивши свій народ, пішов служити султану, аби, врешті решт, прийти до влади. Йдеться про Юрія Хмельниченка (див. «День» № 185 від 11.10.02*. Навіть не відчуваючи, що давно вже став жалюгідною маріонеткою в чужоземних руках, цей справжній «герой часу» почав закликати під свої (тобто турецькі* прапори тих козаків, для яких ім’я Хмельницького не було порожнім звуком. Якщо ми стверджуємо, що еліта того часу зазнала ганебної поразки передусім через те, що завжди ставила особисті владні інтереси вище загальнонаціональних, то доля «Юраська» (як зневажливо назвали його сучасники* — класичний тому доказ. Але його справа була і залишалась до кінця абсолютно безнадійною.

Безперечно, всі учасники бойових дій розуміли правоту слів гетьмана Самойловича: «Хто володітиме Чигирином, тому піддадуться запорожці й уся Україна по той бік Дніпра». Першу спробу оволодіти резиденцією українських гетьманів турецька армія на чолі з Ібрагим-шайтан-пашею (в її обозі тягнулись і козаки Юрія Хмельниченка* здійснила у середині серпня 1677 року. Спільно із союзниками (кримські татари та волохи* турки переправились через Дністер і швидко обложили Чигирин, але зазнали скорої поразки. Оборону міста було суттєво посилено: залога нараховувала 30000 вояків, до цього треба додати 24000 царських солдатів (під орудою німецьких генералів*. Крім того, 5000 козаків привів із собою наказний гетьман Коровченко. Турки і їх союзники відкотилися від Чигирина на захід, за ріку Великий Інгул.

Але всі: і гетьман Самойлович, який, відверто кажучи, не користувався особливою популярністю у народі, спираючись здебільшого на козацьку старшину, і росіяни, і турки, і поляки, і запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірком — розуміли, що новий наступ на Чигирин є неминучим. Весною 1678 року султан терміново почав створювати нове величезне військо — «на війну наказано було йти всім підданим віком від 12 років», зазначає Дмитро Яворницький. Турецьку армію очолив цього разу великий візир Кара-Мустафа.

Ситуація ускладнювалася тим, що уряд царя Федора Олексійовича схилявся до того, щоб не захищати Чигирин, а, радше, спробувати в цій ситуації домовитися з турками про оголошення всієї території Черкащини, Київщини та Поділля нейтральною. Не забуваймо, що турецька армія не зазнала тоді остаточної нищівної поразки під Віднем (це трапиться лише 1683 року* і була ще досить сильною. Московський дипломат Тяпкін спробував переконати Самойловича здати Чигирин.

Але в Україні стався такий вибух обурення, що питання: чи захищати козацьку столицю було зняте з порядку денного. Архієпископ Лазар Баранович закликав щоденно молитись у церквах за успіх війни і наклав на Україну з цією метою особливий піст (це підтримав і гетьман Самойлович своїм універсалом*. До Чигирина підійшли свіжі московські сили воєводи Ржевського. Інженерні роботи із захисту фортеці очолив шотландець на московській службі генерал Гордон.

У середині липня 1678 р. облога Чигирина почалась. Турецька артилерія Капудана-паші почала методично руйнувати місто. Самойлович і Ромодановський вирушили на допомогу гарнізону, але діяли так повільно, що останнього навіть почали звинувачувати у зраді. Лише в середині серпня 1678 року московські та гетьманські сили дуже повільно переправилися через Дніпро (поблизу села Шабельників*. А тим часом 15 серпня турки розпочали генеральний штурм. Коменданта Чигирина воєводу Ржевського було вбито. Ромодановський підійшов уже зовсім близько, але суттєвої допомоги не надавав. Нарешті 26 серпня генерал Гордон дав наказ захисникам залишити фортецю. Але як тільки турки увірвалися у місто, стався неймовірної сили вибух: запалилися порохові склади. Багато тисяч османів загинуло. Страшні пожежі довершили справу: вже у вересні від Чигирина залишились самі руїни. 30 серпня Самойлович і Ромодановський із великими втратами перебрались на лівий берег Дніпра. А на Правобережжі турки «поставили» гетьманом Юрія Хмельниченка. Народ у масовому порядку залишав ці землі: починався так званий Великий Згін...

Козацький літописець Самійло Величко, як колись біблійний пророк Ієремія, так оплакував загибель Чигирина: «Паде, паде красная козацькая Україна тогобочная, аки древній оний Вавилон, град великий... чрез незгоду тогдашную козаки всі пропали, самі себе звоювали». Додати до цього нам у році 2010 мабуть, нічого. Хіба що таке: там, де немає свободи — завжди постає Руїна. Третього не дано.

Дата добавления: 2013-12-14