Проблеми імплементації норм міжнародного кримінального права в законодавство України

Тема 2.1. Проблеми кодифікації кримінального законодавства країн континентальної Європи та імплементації норм міжнародного кримінального права в законодавство України.

2.1.1. Проблеми імплементації норм міжнародного кримінального права у законодавство України.

2.1.2. Проблеми кримінального законодавства країн традиційно-формалізованої-романо-германської системи права та проблеми гармонізації з ним кримінального законодавства України.

Проблема взаємодії міжнародного та національного кримінального права набуває особливої актуальності на тлі глобалізації транснаціональної злочинності та тероризму, а також кроками світової спільноти щодо протидії цим явищам. У контексті глобалізації та протидії транснаціональній злочинності ми спостерігаємо активне формування конвенційного міжнародного кримінального права й подальший розвиток системи міжнародної кримінальної юстиції у формі міжнародних трибуналів ООН та Міжнародного Кримінального Суду (далі МКС). Останній створено на установчій конференції в Римі в 1998 р. Станом на квітень 2003 р. Римський Статут МКС підписали 139 країн і ратифікували 90.

Участь у відзначених міжнародних політико-правових процесах вимагає в України імплементації норм міжнародного кримінального права в українське законодавство. Вирішення цієї проблеми ставить на порядок денний з’ясування таких питань: 1) наскільки є доцільною, можливою і необхідною така імплементація; 2) якими є припустима глибина і правові межі імплементації; 3) які можуть виникнути соціальні та правові загрози від трансформації норм внутрідержавного права в частині захисту прав і свобод українських громадян; 4) як це вплине на суверенітет та незалежність країни, а також стан національної безпеки держави.

Щодо першого питання, то Україні, як і будь якій іншій країні, не слід ігнорувати питання колективної безпеки від транснаціональної злочинності і тероризму. В цілому імплементація норм міжнародного права сприяє інтеграції у світогосподарські процеси і до певних меж не суперечить національним інтересам і національному законодавству. У цьому контексті необхідність імплементації норм міжнародного кримінального права в українське законодавство визначається двома такими факторами: перший – юридичним обов’язком держави щодо партнерського виконання взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань; другий – необхідність розвитку національних кримінально-правових інституцій і потребами участі у боротьбі з міжнародними та транснаціональними злочинами, що загрожують інтересам всього світового співтовариства, загальному світовому порядку.

Щодо правових меж імплементації норм міжнародного кримінального права в національне законодавство то її слід проводити належним чином, не допускаючи безмежного, бездумного, а тим більше механічного перенесення міжнародних норм на вітчизняний ґрунт, оскільки це може призвести до: зменшення або навіть втрати гарантій прав і свобод громадян; зниження рівня суверенітету та незалежності країни; стимулювання, у зв’язку з необдуманими міжнародними обов’язками, провокації міжнародного тиску та інших непередбачуваних наслідків.

Аналіз загально-правових кроків України з зазначених питань свідчить, що перед прийняттям таких доленосних рішень поставлені нами вище питання практично не вивчаються.

Обґрунтовуючи юридичні обов’язки нашої країни щодо імплементації норм міжнародного права нерідко беззастережно декларується концепція примату міжнародного права над національним. Проте аналіз положень Конституції України показує, що концепція примату міжнародного права не є безперечною, а тим більше безмежною. Так, згідно ст. 1 Конституції України є суверенна незалежна держава, суверенітет якої згідно ч. 1 ст. 2 Конституції поширюється на всю територію України. Примат внутрідержавного права над міжнародним має з певних питань конституційне обґрунтування у вигляді ст. 8 про Верховенство, вищу юридичну силу Конституції України і прямій її дії на всій території країни. У випадках укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, згідно ч. 2 ст. 9 Конституції України окремі з них ратифікувати можливо, однак, лише після внесення змін до неї. Водночас, слід мати на увазі, що ст. 157 Конституції забороняє внесення змін у Конституцію, якщо вони скасовують чи обмежують права і свободи людини і громадянина або якщо вони спрямовані на обмеження суверенітету чи незалежності України. Тобто, зміни до Конституції відносно видачі громадян іншим державам чи міжнародним органам юстиції внесеними у Конституцію бути не можуть. Таким чином, якщо виявляється суперечність між міжнародним договором України і її Конституцією, то пріоритет надається Конституції на підставі її верховенства, вищої юридичної сили і прямої дії на всій території України. Принцип «верховенство положень Конституції» допускає примат правил міжнародного договору відносно інших законів України, але знову лише в тій частині, що не суперечить Конституції. Тому при підготовці, підписанні і ратифікації таких угод, законів та інших міжнародних актів необхідно слідкувати, щоб вони не суперечили Конституції, інакше узяті на себе державою міжнародні зобов’язання утворять правову колізію, яка не може бути подолана змінами до Конституції, але й не може виконуватись. Це з одного боку спровокує тиск на Україну з боку світової спільноти,з іншого – виконання вимог колізійних міжнародних угод призведе до правового нігілізму, порушення фундаментальних принципів Конституції, прав і свобод громадян.

Таким чином, межею імплементації норм міжнародного права є вищезазначені норми Конституції України, які встановлюють права і свободи громадян, суверенітет, незалежність і національну безпеку держави, які згідно ст. 157 Конституції змінювати неможна. Тобто, всі органи держави, їх посадові особи зобов’язані дотримуватись принципу верховенства Конституції і концепції примату внутрідержавного конституційного права над міжнародним.

Відомо, що пріоритету принципів і норм міжнародного права перед національним не визнають багато країн Північної Європи, де норми міжнародного права мають не пряме застосування, а використовуються в «сумнівних випадках» і для тлумачення національних правових актів[1].

Щодо кримінально-правових потреб участі України у боротьбі з міжнародними злочинами слід мати на увазі, що міжнародне кримінальне право регулює відповідальність за найбільш тяжкі діяння, які вже інкорпоровані в українське кримінальне законодавство і зосереджені у розділі 20 УК України (ст. 436-447) «Злочину проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку». До числа таких злочинів входять діяння, пов’язані з пропагандою, підготовкою і розв’язуванням агресивних воєн, розробленням, виробництвом, транспортуванням і збутом зброї масового знищення, екоцид, геноцид, застосування заборонених засобів і методів ведення війни, а такожінші діяння, відповідальність за які передбачена Статутом МКС. Таким чином, потреби у повторній імплементації положень Статуту МКС за вказані міжнародні злочини, у нормах національного кримінального права немає.

В контексті цих проблем цікавою є публікація начальника відділу Російської правової академії Міністерства юстиції РФ, доктора юридичних наук О. Ведернікової, основні положення якої в рамках досліджуваної нами проблематики доцільно навести більш детально. Вчена відзначає, що деякі російські компаративісти зводять проблему імплементації Римського статуту МКС у російське законодавство лише у пошуку технічних прийомів і способів її здійснення. Тим часом способи і процесуальний механізм імплементації норм міжнародного права в національному законодавстві досить добре вивчений російськими фахівцями у області міжнародного права і є сукупністю спеціальних заходів, направлених на реалізацію міжнародних зобов’язань країни, що включають інкорпорацію, гармонізацію і уніфікацію міжнародного і національного права [2].

Зрозуміло, що проблема співвідношення міжнародного і національного кримінального права набуває особливої актуальності у зв’язку із збільшенням числа міжнародних актів, що містять норми кримінально-правового характеру, створенням міжнародних трибуналів, що діють під егідою ООН, а також Міжнародного Кримінального Суду (МКС). На засновницькій конференції в Римі у 1998 р., Росія підписала Римський Статут МКС, але як багато інших країн, включаючи США, Китай, Індію, Пакистан, Індонезію, Туреччину, Ізраїль, Єгипет та інші держави не ратифікувала його угледівши в даному акті суперечності з міжнародним правом і національним законодавством, а також загрозу національним інтересам своєї країни.

Така постановка питання з боку зазначених країн є виправданою, особливо у світлі подій, пов’язаних з міжнародною агресією проти Югославії і Іраку, що здійснювалася під гаслами боротьби з міжнародними злочинами, а точніше із загрозою їх здійснення, яка з боку Іраку за визнанням міжнародної спільноти і самих США виявилась удаваною, а відносно Югославії – простою агресією, бо займаючись наведенням внутрішнього порядку ця країна не загрожувала ні європейським країнам, ні, тим більше США.

Щодо меж імплементації норм міжнародного права то, як і в Україні, вони встановлені на принципах верховенства Конституції РФ, яка обмежує імплементацію норм міжнародного права лише однією, але дуже важливою умовою – норми міжнародного права, що підлягають імплементації мають відповідати, а точніше не суперечити нормам Конституції. На думку професора Ведерникової О., щоб уникнути суперечностей міжнародного права і Конституції РФ країна просто не повинна брати на себе міжнародні зобов’язання, які суперечать положенням Конституції. І це правильно, бо взявши не узгоджені з Конституцією зобов’язання країна стає перед непереборною колізією. Виконання міжнародних зобов’язань – порушує норми Конституції, права громадян, суверенітет і незалежність держави – невиконання взятих зобов’язань порушує норми міжнародного документу, створює негативний імідж державі, та провокує відносно неї міжнародний тиск.

Тим часом багато положень Статуту МКС ратифіковані бути не можуть в принципі, оскільки суперечать нормам Конституції РФ, включаючи: а) передачу осіб суду (ст. 89 Статуту МКС) – суперечить ст. 61 Конституції РФ, яка гарантує, що «громадянин Російської Федерації не може бути висланий за межі Російської Федерації або виданий іншій державі»; б) неприпустимість посилання на посадове положення (ст. 27 Статуту) – припускає застосування Статуту до глав держав і урядів, членів уряду і парламенту, що суперечить ст. 91 і 98 Конституції РФ. які гарантують недоторканність Президента, членів Ради Федерації і Державної Думи; в) виключення з принципу «no bis in idem» (не можна судити двічі за одне і те ж діяння) – ст. 20 Статуту порушує ст. 50 Конституції РФ, яка не передбачає будь-яких виключень з даного принципу.

Як небезпідставно відзначає професор О. Ведернікова, зміст даної та ряду інших статей Статуту не тільки суперечить Конституції РФ за формально-юридичними ознаками, але і викликає питання по суті викладених положень. Так, з тексту Статуту залишається неясним, за якими критеріями і категоріями справ Суд припускає визначати цілі правосуддя в національних судах, ступінь незалежності і неупередженості правосуддя, а також відповідність «нормам належної законної процедури, визнаної міжнародним правом». Норми Статуту всіх цих критеріїв не встановлюють, а тому створюють легітимні можливості для суб’єктивізму і політизування діяльності Суду. Ст. 17 Статуту МКС встановлює абстрактно-оціночні критерії юрисдикції Суду – «… коли ця держава не бажає або не здатна вести розслідування або порушити кримінальне переслідування належним чином», або «… мала місце необґрунтована затримка з проведенням судового розгляду», «чи ж вона (держава – прим. наша) не в змозі здійснювати судовий розгляд ще з яких-небудь причин».

Наведені положення розширюють юрисдикцію Суду до неприпустимих меж, надаючи йому право висловлювати думки не тільки про ефективність національної системи правосуддя, але й оцінки всієї держави, її здатності здійснювати судову владу на власній території!

Такий безмежно некоректний і небезпечний у міжнародних відносинах підхід суперечить заявленій в преамбулі Статуту прихильності щодо дотримання цілей і принципів ООН. Зокрема, норми Статуту суперечать ряду загальновизнаних світовою спільнотою принципів міжнародного права, включаючи й такий фундаментальний принцип, як невтручання у внутрішні справи держави, передбачений Статутом ООН. Очевидно, що винесення оцінок державі або її судовій системі саме по собі вже є втручанням у внутрішні справи держави, не кажучи про норму щодо можливості вилучення кримінальних справ з юрисдикції національних судових органів, які невід’ємно володіють всією повнотою судової влади на території своєї держави.

Згідно ст. 1 Статуту, Міжнародний Кримінальний Суд «доповнює національні органи кримінальної юстиції». Однак, наведений вище аналіз норм статуту відображає дійсну роль Суду, який фактично стає «Наднаціональним», діє не паралельно, а замість національної судової системи, чим самим підриває незалежність судової влади в країні, загрожує суверенітету держави. Прогнозуючи соціальні і правові наслідки імплементації таких норм міжнародного кримінального права, слід згадати практику діяльності раніше створених органів міжнародної юстиції, зокрема Трибуналів по колишній Югославії і Руанді. Відомо, що діяльність Трибуналу по Руанді закінчилася провалом, а діяльність Трибуналу по Югославії завершилася бомбардуваннями країни з метою добитися видачі Президента країни і інших керівників держави Міжнародному трибуналу. У результаті це призвело до остаточного розвалу держави. Виникає питання яке майбутнє може бути у країни, яка не маючи права висилити з країни пересічного громадянина в супереч власної Конституції видворяє насильно власного Президента за межі держави і передає Міжнародному суду? Це швидше схоже на зраду та порушення конституційних прав громадянина, ніж на співпрацю з органами міжнародної юстиції.

Проте, головний урок міжнародних трибуналів полягає втому, що в їх діяльності проявилась можливість маніпулювати органами міжнародної юстиції. Спроби: розповсюдити норми міжнародного права на внутрідержавні конфлікти неміжнародного характеру, вторгнення в сферу юрисдикції національних судових органів, ігнорування загальновизнаних світовою спільнотою принципів незалежності національних судів і неупередженості міжнародних судових органів, невтручання внутрішньополітичні проблеми суверенних держав методами міжнародного кримінального права. Подвійні стандарти відносно внутрідержавних конфліктів у Англії – багаторічна боротьба за незалежність Ірландського народу, в Іспанії – подавлення виступів баських сепаратистів, подібні внутрідержавні конфлікти в інших регіонах світу не викликали бомбування цих країн з боку США, тоді я к Югославія при зовнішньому втручанні спочатку розпалась на декілька держав і під прямим втручанням США, пізніше НАТО і ЄС порушується принцип територіальної цілісності Сербії, закладаються конфлікти в інших державах – бувших республіках Югославії.

Очевидним є те, що запропонована у Статуті МКС модель міжнародної кримінальної юстиції не може відповідати інтересам безпеки держави і її громадян. Це добре розуміють американці. Під час використання міжнародного трибуналу по Югославії у грудні 2000 р. вони підписали Статут МКС, а в травні 2002 р. відмовилися від свого підпису шляхом його відкликання, висловивши побоювання, що «… суд може діяти політично упереджено по відношенню до американських громадян». А хіба в Україні та інших країн не може бути таких побоювань з приводу упередженої міжнародної юстиції, що працює, м’яко кажучи, під чільною опікою тих же американців та відсутності дієвого міжнародного контролю з боку ООН, інших міжнародних утворень світової спільноти щодо політичних та військових акцій США у всьому світі.

Дата добавления: 2013-12-14