Проблеми гуманізації кримінальної відповідальності у контексті однойменного Закону України від 15 листопада 2011 року

Після прийняття 15 квітня 2008 року вищерозглянутого Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», подальші дослідження вчених-криміналістів і фахівців правозастосовної практики показали, що проблеми гуманізації кримінального законодавства не вичерпано. Поряд з цим, поштовхом до появи нового Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності та службової діяльності», стали не дослідження вчених-криміналістів, і навіть не якісь нагальні проблеми кримінально-правової практики. Поштовхом до розробки цього Закону стала політична кон’юнктура спровокована жорстким протистоянням, між вчорашньою владою, яка в результаті виборів 2009 р. помінялась місцями із вчорашньою опозицією.

У відповідь на спробу репресій відносно лідерів «біло-голубої» опозиції у 2005-2006 роках, тодішня опозиція, а нині чинна влада відповіла кримінальними переслідуваннями найбільш активних лідерів «помаранчевого» блоку в 2010-11 роках. Зокрема, до кримінальної відповідальності притягнуто колишнього Прем’єр-міністра України Ю.В. Тимошенко та міністра МВС Ю Луценко, яким, відповідно, інкримінували перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України) та зловживання владою або службовим становищем (ст..364 КК України).

Такі дії української влади відносно опозиції провладна «громадськість» західних держав (упереджено зацікавлена нашими внутрішніми справами) вважає репресіями. І якби в діях вчорашніх можновладців, а нині опозиціонерів не було реальних діянь, що містять склад злочину, то з такою оцінкою і стурбованістю щодо командно-кланової буржуазної Феміди можна було б погодитись, оскільки, в системі командних чи родинно-кланових підходів до формування та функціонування державного управління, взаємне кримінальне чи кримінально-правове переслідування одного клану іншим – явище природне. Організувати кримінально-правове переслідування опозиції просто, насамперед тому, що приходячи до влади представники родинно- чи командно-групових бізнес-кланів отримують і примножують своє багатство, м’яко кажучи, протиправним шляхом. Кожен з новоспечених вождів – власників заводів, фабрик, параходів пароплавів в процесі приватизації чи інших способів накопичення капіталів був або виконавцем, або організатором-співвиконавцем самих різноманітних злочинів, від економічних, службових злочинів до злочинів проти особи, яка певним чином заважала процесу накопичення чи «прихватизації» народної власності. Тому, коли з’являється реально впливовий провладний замовник, притягнення до кримінальної відповідальності опозиційних членів командно-кланових угруповань є питанням суто технічним.

Виправдовуючись перед «стурбованим» «репресіями» Заходом, представники української влади пояснюють, що не можуть вплинути на слідчих і суд, щоб звільнити арештованих з-під варти, оскільки в Україні недосконале кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Для того, щоб довести свою лояльність західним захисникам репресованої опозиції і, при цьому, не поступитися власними владно-клановими інтересами, з’явився досить масштабний, але нашвидкоруч написаний позачерговий проект закону про гуманізацію КВ за економічні та службові злочини. В цьому законопроекті, поряд з депеналізацією і декриміналізацією низки господарських складів злочинів, з’явився новий, досі невідомий вітчизняній (а можливо і світовій) правотворчій і правозастосовній практиці підхід – під конкретну особу пропонувалось декриміналізувати таке діяння як Перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України). Ідея щодо декриміналізації цього діяння апріорі некоректна, оскільки такий злочин вчиняють не лише вчорашні можновладці та сьогоднішні опозиціонери, яких влада бажає ізолювати від електорату. В часи всезагальної корумпованості він є масовидним, а відповідно, надзвичайно суспільно-небезпечним. Тому проходження цієї тактико-казуїстичної пропозиції у Верховній Раді не планувалось і вона не пройшла. Щодо декриміналізації інших кримінальних і кримінально-процесуальних норм, влада щиро бажала гуманізувати кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство. Пояснюється це просто. Чим менше кримінально-правових норм залишиться чинними тим більше ресурсів країни можна привласнити незабороненим шляхом, а відповідно зменшити ризики кримінально-правового переслідування, якщо опозиція повернеться у владу. Скоріше всього саме такі мотиви рухали юристами від командно-кланової політики. Незважаючи на багаточисленні зауваження фахівців щодо суттєвих порушень принципів теорії права і юридичної техніки правотворення, як і про прямі інші суперечності, Закон України «Про гуманізацію КВ за правопорушення у сфері господарської та службової діяльності» у листопаді був прийнятий як першочерговий і підписаний Президентом у грудні 2011 року.

Крім спроби декриміналізації ст. 365 КК, що інкримінувалась колишнім можновладцям, законопроектом пропонувалось досить масштабне внесення змін до КК України, КПКта ряд інших кодексів і окремих законів щодо гуманізації кримінальної відповідальності за правопорушення у сфері господарської та службової діяльності. Враховуючи предмет спецкурсу «Актуальні проблеми кримінального права» ми розглянемо в основному зміни і доповнення внесені безпосередньо у кримінальне законодавство і які апріорі викликають методологічні та праксеологічні проблеми.

До загальних проблем слід віднести:

1. Революційне ноу-хау сучасної юриспруденції – спроба декриміналізувати під конкретну особу таке суспільно-небезпечне діяння як «перевищення влади або службових повноважень» (ст. 365 КК України), що свідчить про єдину природу і схильність олігархічно-кланової опозиції і влади до ігнорування вистражданих людством та зафіксованих у «Декларації прав людини і громадянина» принципів кримінальної відповідальності заради досягнення своїх політичних цілей.

А. Нечипорук, досліджуючи дану проблему на основі аналізу кримінального права зарубіжних країн, виділяє три основних підходи до встановлення кримінальної відповідальності за перевищення влади. Перший підхід, аналогічний чинному українському кримінальному законодавству, полягає в тому, що окремо існує склад злочину за перевищення влади і окремо — за зловживання владою (Іспанія, Польща, Російська Федерація та більшість країн колишнього СРСР). Другий підхід полягає у тому, що є склад злочину за «зловживання владою», який охоплює звичні нам «зловживання владою» і «перевищення влади» в одному складі злочину (США, Японія, Китай, Англія, Данія, Франція, Італія). І третій підхід, що полягає у відсутності понять та загальних складів злочинів як зловживання, так і перевищення повноважень і в максимальній деталізації натомість усіх можливих складів злочинів, які вчиняються з перевищенням або зловживанням владою. Яскравий приклад цього — Німеччина, розділ 30 кримінального кодексу якої присвячує цьому питанню близько 30 складів злочинів, від хабарництва і до тілесних ушкоджень на службі, завідомо незаконних правових рішень на службі, порушень податкової таємниці та залучення підлеглого до злочину. Як бачимо, жоден із підходів, усталених в кримінальному законодавстві цивілізованих країн, не передбачає можливості повної декриміналізації перевищення влади.

2. Такий масштабний перегляд чинного законодавства має ґрунтуватися на ретельно опрацьованій науково - обґрунтованій концепції, із врахуванням принципів гуманності, справедливості та рівності громадян перед законом незалежно від їх майнового стану, а також відповідати реальним потребам практики, й не керуватись кон’юктурно-політичними мотиваціями.

2.1. Закон готувала Секретаріат Адміністрація Президента України і майже без залучення вчених-юристів, про що свідчать експертні висновки Головного науково-експертного управління Інституту законодавства ВР України, Головного юридичного управління ВР України, де йдеться «…про грубі порушення вимог принципів юридичної техніки правотворення, логіки та взаємоузгодженості окремих положень у відповідних кодифікованих актах».

2.1.1. Наприклад, автори пояснювальної записки до законопроекту не посилаються на принципи справедливості, рівності громадян перед законом, втрату діяннями суспільної небезпеки, зміну її ступеню і т. ін. Норми прийнятого Закону також конструюються таким чином нібито теорія правотворення не знала цих та інших конституційних принципів.

2.1.2. Необхідність прийняття закону обґрунтовується кон’юктурно-політичними аргументами на кшталт: «…вітчизняне законодавство характеризується необґрунтовано завищеним рівнем криміналізації правопорушень у сфері господарської діяльності..». Ця теза подається так нібито криміналізовані чи декриміналізовані діяння є не правопорушенням, а неправомірно забороненою підприємницькою діяльністю. Інша теза: «висока криміналізація є перепоною для розвитку підприємництва..» Кримінальне законодавство переслідує заборонені види підприємницької діяльності тому законному підприємництву заважати це не може. - «…це (висока криміналізація) виступає причиною недоотримання Державним бюджетом України належного відшкодування шкоди, завданої протиправними діями у зазначеній сфері». Як бачимо автори пояснювальної записки і Закону не лише не утрудняли себе будувати аргументи на рівні причинно-наслідкових взаємозв’язків та завдань кримінального законодавства, а й припускались прямих алогізмів, бо кримінальне право не є і не може бути причиною недоотримання коштів Держбюджетом, інструментом відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Кримінальне право, кримінальний закон та кримінальне покарання існують для виконання інших завдань і досягнення інших цілей, про які сказано, зокрема, у статтях 1 та 50 КК України. Питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, забезпечується органами дізнання та слідчим на підставі КПК, і вирішуються судом не як елемент призначення покарання, а самостійно на основі норм цивільного законодавства.

2.2. Навряд чи можна погодитися із повною декриміналізацією статей 203, 207, 214, 218, 220, 221, 223 та 228 КК України шляхом механічного "переведення" передбачених ними діянь у "статус" адміністративних проступків, коли автори декриміналізації взагалі на розглядають питання втратили ці діяння суспільну небезпеку чи змінився ступень їх суспільної небезпеки.

2.2.1. Не можна також механічно переносити в КУпАП кримінально-правові кваліфікуючі ознаки декриміналізованих діянь, які свідчать про наявність значної суспільної небезпеки в цих діяннях. Такі, наприклад, діяння як: отримання доходу у великих розмірах (стаття 155-2, частина друга статті 162-1, стаття 162-3, частина друга статті 163-7, частина друга статті 164, статті 164-16, 166-8, 166-17); особливо великий розмір (частина третя статті 162-1); завдання великої матеріальної шкоди (статті 164-15 – 166-17); значний розмір (стаття 163); використання службового становища (стаття 166-15). Це все кримінально-правові ознаки суспільно-небезпечних діянь і механічно переносити їх у КУпАП.

2.2.2. Механічне введення у адміністративно-правовий обіг додаткових, по-суті кримінально-правових ознак адміністративних правопорушень зруйнує усталену законодавчу логіку, юридичну техніку і зміст юридичної конструкції ознак об’єктивної сторони нововведених статей у Особливу частину КУпАП.

2.2.3. Це ускладнить також розмежування адміністративних правопорушень і злочинів, передбачених КК та створить небажану конкуренцію. Використання кваліфікуючих ознак у конструкції диспозиції адміністративного порушення навряд чи може бути прийнятним.

2.2.4. Діяння, яке містить ознаки суспільної небезпеки, в силу вимог статті 11 КК України, має визнаватися злочином, а не адміністративним проступком.

2.2.5. Декриміналізації можуть зазнати лише діяння, які втратили суспільну небезпеку і не містять кваліфікованих та особливо кваліфікованих ознак.

2.3. Про значні недоліки даного Законопроекту, які практично без змін перейшли у Закон свідчать численні зауваження, наведені у експертних висновках Головного науково-експертного управління Інституту законодавства ВР України і Головного юридичного управління ВР України. Розглянемо основні з них:

2.3.1. Запропонована нова редакція статті 12 КК щодо класифікації злочинів є хибним, оскільки новим критерієм для диференціації тяжкості злочинів взято штраф як основне покарання. Законодавчо визначена нижня та верхня межа штрафу апріорі не здатна бути універсальним мірилом ступеню тяжкості злочину (принаймні, некорисливого) та бути тим юридичним стандартом, що є співрозмірним еквівалентом певного строку позбавлення волі. Саме це підтверджено змістом частини шостої цієї статті, яким приховано новий по суті «революційний» механізм обрахування та призначення судом відповідного розміру штрафу. За такого підходу відповідні зміни мали б бути внесені також до статті 51 КК. Однак розробники Закону таких змін не запропонували.

Крім того, частиною шостою статті 12 КК України (у редакції законопроекту) встановлюється правило визначення ступеню тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі “одночасно”. Це формулювання суперечить частині чотири статті 52 КК України, відповідно до якої за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.

Дата добавления: 2013-12-14