Нормативно-правове забезпечення впровадження інклюзивної освіти

План

Тема. Інклюзія - стратегія міжнародного законодавства

Мета. Розширити уявлення студентів проукраїнське освітнє законодавство та нормативно-правові акти в галузі спеціальної та інклюзивної освіти, а також міжнародну політику і законодавчу базу інклюзивної освіти.

1. Українське освітнє законодавство та нормативно-правові акти в галузі спеціальної та інклюзивної освіти

2. Міжнародна політика і законодавча база інклюзивної освіти. Саламанкська декларація та документи ООН і ЮНЕСКО

Список рекомендованої літератури:

Аналитические материальї Комитета ООН по правам ребенка. Российские НПО и права детей в России. - М., 2000. - 245с. Національна доктрина розвитку освіти в Україні у 21 столітті // Програма підтримки вироблення стратегії реформування освіти. Міжнародний Фонд «Відродження», Київ, 2001. Закон України «Про загальну середню освіту» // Відомості Верховної Ради, 1999. - № 28. - С. 230-235.

Закон України «Про освіту» // Відомості Верховної Ради, 1991, № 34, -С. 45-48.

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради, 1991. - № 2.-С. 252-258.

Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради, 2001, № 30, С. 142-150.

❖ Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // Відомості Верховної Ради, 2006, № 2-3, - С. 36^2.

❖ Закон України «Про спеціальну освіту» (проект) // Міністерство освіти і науки України //

❖ Збірник нормативних документів загальної середньої та дошкільної освіти. - Міністерство освіти і науки України. - К„ 2002.

❖ Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття.) - К.: Райдуга, 1994.

❖ Довідник гарантій соціального захисту інвалідів / Перелік пільг, передбачених для інвалідів. - К., 1999.

❖ Колупаєва А.А. Реформування спеціальної освіти у країнах пострадянського простору // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод, зб. Випуск 6. - К.: Науковий світ, 2005 - С. 33-39.

❖ Колупаєва А.А. Психолого-педагогічна підтримка дітей з особливими освітніми потребами в умовах інклюзивного навчання в європейських країнах // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. - К.: Університет «Україна». - 2006. - С. 174-175.

❖ Колупаєва А. Інтегративні тенденції в освіті дітей з особливими потребами в Україні. http://canada-ukraine.org/ukr_Journal_Vl.htm

❖ Конвенция о правах ребенка и законодательство Российс- кой Федерации: Справочник. - М.: Государственньш НИИ семьи и воспитания, 2001.

❖ Конституція України. - К.: Преса України, 1997.

❖ Положення про центральну та республіканську (Автономна Республіка Крим), обласні, Київську та Севастопольську міські, районні (міські) психолого-медико-педагогічні консультації / Наказ Міністерства освіти і науки України та Академії педагогічних наук України від 07.07.20004. №569 /38.

❖ Права інвалідів в Україні: Зб. правових документів. - К.: Сфера, 1998.-300 с.

❖ Проект Положення про організацію інтегрованого навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх (дошкільних) навчальних закладах. - К. - 2002.

❖ Саламанская декларация. Рамки действий по образова- нию лиц с особьіми потребностями, принятьіе Всемирной конференцией по образованию лиц, с особыми потребностями: доступ и качество. Саламанка. Испания. 7-10 июня 1994 г. К. – 2000.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) понад півстоліття є визнаним міжнародним законотворцем. Засадничі законодавчі акти Організації Об'єднаних Націй визначили, що питання інвалідності стосуються сфери прав людини, а не лише реабілітації та соціального забезпечення.

Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні - Загальна Декларація ООН про Права людини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров'я, проте проголосила рівність прав «всіх людей без винятку».

Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеженою життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права розумово відсталих осіб. Згідно з цією Декларацією розумово відсталі мають ті ж самі права, що й усі інші члени суспільства. Вони мають право на медичне обслуговування, матеріальну забезпеченість, освіту та професійну підготовку відповідно до можливостей, на проживання у колі сім'ї чи перебування у спеціальних закладах, де умови оптимально наближені до звичайних умов проживання, що стверджує їхнє право на повну інтеграцію у суспільство. Декларація про права розумово відсталих осіб стала першим нормативно-правовим документом щодо визнання людей з неповносправністю суспільно повноцінною в соціальному сенсі меншиною, яка потребує правового захисту та підтримки, оскільки саме розумово відсталі найчастіше сприймалися як неповноцінна меншість серед людської спільноти.

9 грудня 1975р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права інвалідів. У ній зазначено, що: «Інваліди, незважаючи на причину, характер і складність їхніх каліцтв або порушень, мають ті ж основні права, що й їхні співгромадяни того ж віку». У цьому нормативно-правовому документі заявлено, що інваліди мають отримувати необхідну підтримку, яка б дала змогу максимально виявити свої можливості й здібності та прискорила процес Їхньої інтеграції у суспільство.

У цих міжнародних документах було вперше визнано, що інвалідність є не медичною, а соціальною проблемою, проблемою прав людини.

Надалі міжнародне співтовариство визначило основні принципи щодо формування політики стосовно осіб з обмеженими можливостями здоров'я.

Питання міжнародного регулювання прав дітей-інвалідів окреслено в ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини-інваліда за будь-якими ознаками. Вперше в історії міжнародного правового законодавства визначено пріоритети інтересів дитини у суспільстві, наголошується на необхідності особливої турботи про дітей- інвалідів.

Шляхи реалізації права рівних можливостей на здобуття освіти неповносправними особами та визнання інтегрованого навчального середовища, тобто звичайних масових шкіл, як пріоритетного, окреслено в «Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів», затверджених 20 грудин 199.1 року на 48 сесії Генеральної Асамблеї ООН.

«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів» слугували правовою основою для розробки подальших шляхів удосконалення системи здобуття освіти нсповносправними. У цьому документі було визначено умови, за яких має здійснюватися навчання в інтегрованому середовищі. Це, перш за все:

- навчання у звичайних школах передбачає забезпечення послуг перекладачів та інших відповідних допоміжних послуг. Потрібно гарантувати відповідний доступ та допоміжні послуги, необхідні для задоволення потреб осіб з різними формами інвалідності; -

- відповідальність за освіту інвалідів в інтегрованих структурах має бути покладена на органи загальної освіти;

- до процесу навчання на всіх рівнях необхідно залучати батьківські громади та організації інвалідів.

«Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів» визначають спільне навчання пріоритетною формою в здобутті освіти неповносправними. Втім, воно не є альтернативою спеціальній освіті на певних етапах освітнього реформування.

Інноваційна освітня концепція щодо навчання дітей з обмеженими можливостями здоров'я була представлена на Всесвітній конференції з освіти осіб з особливими потребами: доступ та якість, проведена за підтримки ЮНЕСКО в Іспанії, в Саламанці 7-10 червня 1994 року. Концептуальні засади щодо здобуття освіти неповносправними викладено в Саламанкській декларації та Рамках дій щодо освіти осіб з особливими потребами. Вони мали слугувати основою освітньої політики та практичної діяльності 92-х держав-учасниць конференції.

Ф.Майор, головуючий конференції, у Передмові Са-ламанкської декларації заявив: «Ці документи базуються на принципі залучення шляхом визнання необхідності діяти в напрямі створення «Школи для всіх», - закладів, що об'єднують всіх, враховують відмінності, сприяють процесу навчання і відповідають індивідуальним потребам... Ця політика повинна бути складовою педагогічної стратегії і, безсумнівно, нової соціальної й економічної політики. Для цього необхідно провести кардинальну реформу загальноосвітніх навчальних закладів» [1, с.112].

У Саламанкській декларації вказується, що кожна дитина маг унікальні особливості, інтереси, здібності та навчальні потреби, відповідно варто розбудовувати системи освіти й розробляти навчальні програми таким чином, аби брати до уваги широке розмаїття цих особливостей і потреб. Особи, що мають особливі потреби, зазначається в Декларації, повинні мати доступ до навчання у звичайних школах, які мають створити їм умови, використовуючи педагогічні методи, зорієнтовані в першу чергу на дітей, аби задовольнити ці потреби. Наголошується на тому, що звичайні школи з такою інклюзивною орієнтацією - найефективніший засіб боротьби з дискримінаційними настроями, створення доброзичливої атмосфери у громадах, побудови інклюзивного суспільства та забезпечення навчанням усіх.

У зверненні до всіх урядів зазначається, що пріоритетним з точки зору політики та бюджетних асигнувань має бути реформування системи освіти, що дало б змогу охопити навчанням всіх дітей, незважаючи на індивідуальні відмінності та труднощі; законодавчо визнати принцип інклюзивної освіти, який полягає в тому, що всі діти перебувають у звичайних школах, за винятком тих випадків, коли не можна вчинити інакше; всіляко заохочувати обмін досвідом з країнами, що мають інклюзивну систему навчання; сприяти участі батьків, громад, громадських організацій осіб з неповносправністю в процесах планування та прийняття рішень, щодо задоволення спеціальних освітніх потреб; всіляко сприяти розробці стратегій діагностування та визначення особливих потреб у дітей, а також розробляти науково-методичні аспекти інклюзивного навчання; значну увагу варто приділити підготовці педагогів до роботи в системі інклюзивної освіти.

Керівним, основоположним принципом прийнятих «Рамок дій» стало твердження, що «школи повинні приймати всіх дітей, попри їхні фізичні, інтелектуальні, соціальні, емоційні, мовні та інші особливості. До них належать діти з розумовими та фізичними вадами, безпритульні й працюючі діти...» Саме школи, як зазначається у цьому документі, мають стати взірцем для суспільства щодо орієнтації на задоволення потреб людей, соціуму, в якому з повагою ставляться до їхніх відмінностей.

У вступі «Рамок дій» вказується, що певна кількість дітей, перебуваючи у школі, стикається зі значними труднощами в навчанні, маючи особливі освітні потреби. «Термін «особливі освітні потреби» стосується всіх дітей і молодих людей, потреби яких залежать від різних видів фізичної або розумової недостатності, чи труднощів, пов'язаних з навчанням». Відповідно навчання, як визначено в Сламанкській декларації, варто адаптувати до потреб дітей, а не «підганяти дітей під незмінні та сталі навчальні умови». Школи повинні знаходити шляхи для успішного навчання всіх дітей, в т.ч. і з серйозними фізичними чи розумовими вадами, для цього мають бути розроблені педагогічні заходи, зорієнтовані на потреби учнів.

Саме на цих основних визначеннях базується концепція інклюзивної школи, «школи для всіх». Декларація засвідчила, що упродовж тривалого часу проблеми людей з розумовими та фізичними вадами ускладнювалися обмеженими можливостями суспільства, яке концентрувало основну увагу на недоліках, а не на потенційних можливостях цих осіб.

Інклюзивні школи, як зазначається у документі, мають не лише забезпечити високоякісною освітою всіх дітей, а й сприяти усуненню дискримінаційних установок і настроїв, створювати сприятливу атмосферу у громадах для розвитку інклюзивного суспільства, змінюючи перспективи соціального облаштування.

«Рамки дій щодо освіти осіб з особливими потребами» окреслили інноваційні підходи до здобуття освіти неповносправними, які прийняті світовою спільнотою.

Зважаючи на те, що в європейських країнах здобуття освіти неповносправними відрізняється, зокрема, з урахуванням розвитку та розгалуження системи спеціальних навчальних закладів, у «Рамках дій» означено, що країни з добре відлагодженою системою спеціальної освіти осередки інклюзивного навчання можна зорганізувати на базі цих закладів, оскільки персонал таких навчальних закладів має необхідний досвід у виявленні таких дітей та у роботі з ними. У зазначених навчальних закладах можуть зорганізувати центри професійної підготовки та координуючі центри для фахівців, що працюють у звичайних школах. Персонал спеціальних шкіл може надавати допомогу у розробці та складанні навчальних планів, використанні методики з урахуванням особливих навчальних потреб школярів. Наразі у спеціальних школах можуть навчатися ті учні з різними вадами психофізичного розвитку, які не можуть здобувати освіту у звичайній школі.

Країни, де незначна кількість спеціальних шкіл або вони взагалі відсутні, мають розвивати інклюзивні школи та систему надання спеціальних послуг, зокрема, через організацію координаційних центрів.

Аналітичні дані, подані країнами, що розвиваються, засвідчують, що, в основному, спеціальні послуги одержують діти з обмеженими можливостями, які проживають у міських зонах, діти в сільських районах спеціальними послугами не забезпечені взагалі. І тому планування в галузі освіти, яке здійснює уряд, має концентруватися на освіті всіх осіб у всіх регіонах будь-якої країни за будь-яких економічних умов, як у школах державного сектора, так і у приватних.

Певна увага в означеному документі приділяється участі в освітніх програмах дівчат і жінок з фізичними та розумовими вадами, оскільки порушення у осіб жіночої статі сприяють виникненню у них додаткових труднощів.

Насамкінець підкреслюється: нові підходи щодо освіти осіб з особливими освітніми потребами, викладені в «Рамках дій», є загальним спрямуванням для планування дій у галузі освіти для неповносправних, відповідно вони потребують певної адаптації, аби відповідати місцевим потребам та обставинам. З метою підвищення ефективності їх варто доповнювати національним, регіональними та місцевими планами дій, в основу яких має бути покладено прагнення суспільства забезпечити освіту для всіх.

Освітні закони України. Сучасна освітня нормативно-правова база

Україна, яка до 1991 року була в складі СРСР, декларативно визнала основні міжнародно-правові документи стосовно осіб з обмеженою життєдіяльністю, проте державна політика у цей період мала переважно компенсаційний характер, заходи цієї політики концентрувалися на незначній фінансовій допомозі та наданні певних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до особливостей та потреб осіб з обмеженими можливостями здоров'я як умови їхнього успішного інтегрування у суспільство навіть не формулювалося.

Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного Закону - Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця походження, від мовних та інших ознак. У Конституції визначено та стверджено основні права людини, серед яких - право на освіту (ст.53), право на соціальний захист (ст.46) та ін. В Україні інтеграційні процеси в освітній системі розпочалися з 90-х років у зв'язку з розпадом СРСР і кардинальною перебудовою державного устрою, зумовлені прийняттям національних антидискримінаційних законодавчих актів, ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН, Законодавчого визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь-яких обмежень у прийнятому (1993 р.) Законі «Про освіту». Гуманізм і демократія як підґрунтя освіти, доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров'я, відкритий характер навчальних закладів і т.ін. дає підстави розглядати цей законодавчий документ, що регламентує функціонування освітньої системи України як прогресивний крок у виконанні вимог міжнародних нормативно-правових документів, ратифікованих нашою державою.

Водночас окремі законодавчі акти, хоча й побудовані на демократичних засадах, містять певні суперечності. Зокрема, Закон України «Про загальну середню освіту» містить доволі контраверсійне твердження про дітей з особливими потребами:

«Зарахування та добір дітей для навчання у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах), їх переведення з одного типу таких навчальних закладів до іншого проводиться за висновком відповідних психолого-медико-педагогічних консультацій у порядку, встановленому Міністерством освіти України. Якщо батьки або особи, які їх замінюють, усупереч висновку відповідної психолого-медико-педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи-інтернату), навчання дитини проводиться за індивідуальною формою».

Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні, стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров'я, сприяла ухваленню низки законів («Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 2000 р., «Про охорону дитинства» 2001 р., «Про соціальні послуги» 2003 р., «Про реабілітацію інвалідів в Україні» 2005 р.

Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні») психолого-педагогічний супровід як необхідну умову успішного інтегрування в соціум дитини з обмеженими можливостями здоров'я, а також необхідність соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання.

Необхідність інтегрування дітей з особливими освітніми погребами зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України та державних програм. Зокрема в Доктрині освіти (2001) вказується на рівний доступ до якісної освіти інтегруванням у загальноосвітній простір дітей з особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 р., серед загальних положень містить фразу, що «замість ізольованого інтернатного виховання дітей-інвалідів повинно прийти інтегроване навчання й виховання», а в «напрямках реабілітації» передбачає «перебування дитини-інваліда в дитячому колективі без ізоляції від суспільства (як це відбувається в закритих інтернатних установах), в умовах звичайного середовища» та про «поступове інтегрування дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів і загально-освітніх шкіл». Тут також задекларовано збереження сімї на противагу влаштуванню дитини в інтернат і перевага «інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання.

Суперечливі позиції стосовно впровадження інклюзивної освіти містить «Положення про індивідуальне навчання» (наказ МОНУ від 20.12.2002 р. № 732).

Нижче наведено цитати з окремих документів, які стосуються організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх школах.

Зокрема, у Наказі МОН України № 849 від 3 листопада 2004 р. йдеться про те, що в рамках свого індивідуального навчального плану діти з особливими потребами повинні мати, крім загальноосвітнього, ще й корекційний, реабілітаційний, логопедичний компонент тощо: «Для створення оптимальних умов оволодіння навчальним матеріалом з учнями, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, підготовчого, 1- 4-х класів, проводяться індивідуальні та групові заняття з корекції вад розвитку».

Відповідні пункти містяться й у «Комплексній програмі освіти та фахової підготовки інвалідів», затвердженій спільним наказом МОНУ та АПН України від 26.11.2002: «Створити в кожному районі міст і смт не менше однієї загальноосвітньої школи з необхідними умовами для навчання інвалідів, аби забезпечити ранню соціальну адаптацію дітей-інвалідів, які не мають відставання в інтелектуальному розвитку»; відповідальність за це покладено на Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, міські і обласні державні адміністрації, громадські організації інвалідів. Передбачено також «розробити нормативи чисельності і ввести в спеціальних школах-інтернатах, центрах професійної, соціальної, медичної реабілітації інвалідів, навчально-виробничих підприємствах і ВНЗ І - IV рівнів акредитації посади вчителів (викладачів) валеології, реабілітологів, психологів, профконсультантів, сурдоперекладачів та інших спеціалістів у межах виділених асигнувань». У зазначеному документі наголошується на кадровому забезпеченні навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Завдяки співпраці психолого-медико-педагогічних консультацій і центрів практичної психології та соціальної роботи розширюються можливості інтегрування дітей з особливими потребами в суспільство, підвищується ефективність ранньої діагностики відхилень у розвитку дітей, а також здійснюється цілеспрямована розвивально-корекційна робота безпосередньо в навчальному закладі, де навчається дитина.

Нині ми стоїмо на порозі кардинальних змін освітньої політики стосовно дітей з особливими потребами. Активна робота проводиться над доопрацюванням основних освітніх законів, зокрема в закон «Про освіту», введено поняття інклюзивного навчального закладу, Кабінетом Міністрів України затверджено «Порядок організації інклюзивного навчання у загально-освітніх навчальних закладах про інклюзивне навчання» (Постанова Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 №872).

З 2001 року Міністерство освіти і науки України спільно з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН України та за підтримки Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» проводить науково-педагогічний експеримент «Соціальна адаптація та інтегрування у суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах». Понад 20 навчальних закладів з різних областей України задіяно в цьому експерименті. Позитивний досвід впровадження інклюзивної освіти нині поширюється на інші навчальні заклади України. Впровадженню інклюзивної освіти в Україні на основі використання найкращого світового досвіду сприяє Національний україно-канадський проект «Інклюзивна освіта для дітей з особливими освітніми потребами в Україні», в рамках якого відпрацьовуються й удосконалюється нормативно-правова база та інклюзивні технології навчання.

Аналіз законодавчих та нормативно-правових документів засвідчив, що політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як міноритарної групи, що потребує реабілітації та інтеграції, характеризується максимальним залученням держави до системного вирішення проблем, однак механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються.

Державна підтримка дітей з особливостями психофізичного розвитку набула особливо інтенсивного розвитку після ратифікації Україною у 2009 році Конвенції про права інвалідів. Владою все більше уваги приділяється питанням організації навчання дітей з особливими освітніми потребами у колі однолітків у дошкільних, загальноосвітніх навчальних закладах.

Перехід до реалізації моделі інклюзивної освіти практично був визначений ратифікацією Україною у 1991 році Конвенції ООН про права дитини. Документ висуває вимоги до держави щодо приведення національного законодавства у відповідність до цієї «всесвітньої конституції прав дитини», яка проголошує право на освіту на підставі рівних можливостей. Правові механізми Конвенції спрямовані на захист дітей з інвалідністю від дискримінації.

Конвенцією про права інвалідів визнається право осіб з інвалідністю на освіту та зазначається, що для цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя.

Cоціальні установки проголошено ще у 1994 році Саламанською Декларацією, в якій зазначається, що тенденції в галузі соціальної політики в останні два десятиріччя полягали в сприянні інтеграції та боротьбі з відчуженням. Залучення та участь мають вирішальне значення для людської гідності, а також для дотримання прав людини.

В основу реалізації прав громадян на освіту покладено Конституцію України. У статті 53 задекларовано, що «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах».

У Законі України «Про освіту» у статті 3 відзначено право громадян України «на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від … стану здоров’я … та інших обставин», та вказано на сприяння навчанню у домашніх умовах та можливість педагогічного патронажу. Але в цьому Законі ще не йдеться про гарантії забезпечення умов для навчання дітей з особливими потребами саме у масових навчальних закладах, оскільки його прийнято у 1991 році.

Інші закони України про різні ланки освітньої галузі також прийняті у 1999–2001 роках, коли нормою було забезпечення дітей з особливими потребами корекційно-компенсуючою освітою в основному у навчальних закладах інтернатного типу.

Так, Законом України «Про дошкільну освіту» гарантується право дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку на виховання і навчання у дошкільних навчальних закладах компенсуючого типу, навіть останні зміни 2010 року не торкнулися питань забезпечення інклюзивного дошкільного навчання і виховання дітей з особливими освітніми потребами. Разом з тим, у розміщеному для обговорення з 2011 року на офіційному сайті Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України Проекті Закону «Про внесення змін до Закону України «Про дошкільну освіту» зазначено, що «у дошкільних навчальних закладах для організації ранньої корекційної роботи можуть створюватися інклюзивні групи».

У Законі України «Про позашкільну освіту» гарантується доступність позашкільної освіти громадянам з будь-якими ознаками, при цьому також не йдеться про їхній стан здоров’я.

Статтею 21 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України» дітям з інвалідністю гарантується дошкільне виховання та здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, а також можливість застосування при навчанні, професійній підготовці або перепідготовці осіб з інвалідністю поряд із загальними альтернативних форм навчання.

У статті 19 Закону України «Про охорону дитинства» відзначається не лише рівне право всіх дітей на будь-який рівень освіти, але й окремо – права дітей з інвалідністю на спеціальну освіту, освіту в домашніх умовах та «на здобуття освіти за індивідуальними навчальними програмами, які узгоджуються з індивідуальними програмами реабілітації дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства».

У 2003–2005 роках було затверджено державні програми та план заходів, спрямовані на створення умов для життєдіяльності осіб з особливими потребами, у яких у тому числі йшлося й про забезпечення доступності навчальних закладів. У 2009 році акти Кабінету Міністрів України, якими затверджувались ці документи скасовані як такі, що втратили чинність.

Указом Президента України «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» (2007 рік) Міністерству освіти і науки України за участі Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій доручено вжити заходів щодо створення умов для навчання (за відсутності протипоказань) дітей з інвалідністю у неспеціалізованих загальноосвітніх навчальних закладах, удосконалення навчально-матеріальної бази загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладів для забезпечення освітніх потреб дітей та молоді з інвалідністю. На виконання Указу до структури Міністерства освіти і науки України та обласних управлінь освіти було введено відділи корекційної освіти, реабілітації дітей з інвалідністю (на сьогодні – інклюзивної освіти та інтернатних закладів). Однак щодо розвитку матеріально-технічної бази навчальних закладів у напрямку їхнього пристосування до організації інклюзивного навчання на сьогодні суттєвих зрушень не сталося, у першу чергу, через недостатнє бюджетне фінансування.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» (2008 рік) доручено розробку планів дій щодо поліпшення умов навчання для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дітей з обмеженими фізичними можливостями, надання їм соціально-педагогічної підтримки для адаптації серед однолітків.

Одним з таких планів дій в частині забезпечення доступності навчальних закладів для дітей-інвалідів став План заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009–2015 роки «Безбар’єрна Україна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України у липні 2009 року.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 №1482-р затверджено План заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року. Ряд заходів цього плану було виконано, а саме:

· внесено зміни до деяких законодавчих документів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання;

· затверджено Положення про спеціальні класи для навчання дітей з особливими освітніми потребами та Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах.

У 2010 році на замовлення Міністерства регіонального розвитку та будівництва України інститутом ПАТ «КиївЗНДІЕП» розпочато розроблення змін до державних будівельних норм з будівництва навчальних закладів та закладів соціального захисту населення. 30 червня 2011 року на засіданні науково-технічної ради Мінрегіонбуду розглянуто та схвалено проекти Тематичних планів науково-дослідних розробок у сфері будівництва, згідно з якими передбачається фінансування ряду проектів, серед яких зміни до державних будівельних норм «Будинки та споруди навчальних закладів».

Ряд доручень сьогодні виконується на місцях частково за рахунок місцевих освітніх програм та за кошти благодійників: громадських організацій, батьків. Це стосується організації підвезення учнів з особливими потребами до місця навчання спеціально обладнаними транспортними засобами у супроводі підготовленого персоналу, створення умов для безперешкодного доступу до будівель і приміщень навчальних закладів з інклюзивним навчанням (побудова пандусів, спеціальних ліфтів, підйомників тощо).

Наступним кроком у забезпечені підґрунтя для інклюзивного навчання стало затвердження у 2010 році нового Положення про загальноосвітній навчальний заклад, у якому відображена як і в Законі України «Про загальну середню освіту» (зі змінами) можливість впровадження інклюзивного навчання, а саме зазначене право навчального закладу приймати рішення про створення інклюзивних класів для навчання дітей з особливими освітніми потребами.

Указами Президента України В.Ф. Януковича «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» (2010 рік) та «Про заходи щодо розв’язання актуальних проблем осіб з обмеженими фізичними можливостями» (2011 рік) доручено забезпечити активізацію роботи із запровадження інклюзивного навчання в дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах дітей з особливими потребами [20; 21].

На особливу увагу заслуговують документи про Концепцію розвитку інклюзивної освіти, і Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, які врегульовують комплекс питань, пов’язаних з організацією навчально-виховного процесу та створенням відповідних умов для навчання, приведення системи освітньої роботи у відповідність до потреб дитини та сім’ї.

У Порядку регламентується введення посади вихователя (асистента вчителя), яка за Типовими штатами загальноосвітнього навчального закладу, затвердженими у 2010 році, вводиться з 01.09.2012 і без збільшення кількості працюючих (тобто за рахунок інших штатних одиниць). Мова про вчителя-дефектолога, вчителя-логопеда, соціального працівника в останніх Типових штатах загальноосвітнього навчального закладу зовсім не йдеться. А вже сьогодні, за даними Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, у загальноосвітніх навчальних закладах навчається близько 129 тисяч дітей з особливими потребами. У школах м. Харкова навчається 25 інвалідів-візочників та 1183 дитини з інвалідністю за різними нозологіями, з них 166 дітей навчаються в класах масової школи, інші – за індивідуальною формою. Тому в якості асистента вчителя виступають педагоги-організатори, вихователі груп подовженого дня та інші залежно від можливостей навчального закладу.

Таким чином, аналіз нормативної бази свідчить, що основні закони України про освіту в цілому забезпечують соціальний захист дітей та осіб інвалідністю, гарантують створення умов для спеціального, компенсуючого та інтегрованого навчання. Доповнення і зміни до основоположних освітянських актів у 2010 році створюють можливість запровадження інклюзивного навчання на загальному середньому освітньому рівні.

Інклюзивна освіта передбачає навчання дітей з особливими освітніми потребами за місцем їхнього проживання в спеціально створеному середовищі масового навчального закладу, пристосованого для навчання дітей з будь-якими потребами, що сприяє гармонійному розвитку кожної окремої дитини в залежності від її індивідуальних можливостей. Створення умов для такого навчання – складний процес, оскільки є багатовекторним і включає:

· забезпечення архітектурної доступності приміщень навчального закладу для дітей з обмеженими фізичними можливостями;

· матеріально-технічне оснащення навчального закладу, що повноцінно забезпечить навчально-виховний процес з дітьми з різними освітніми потребами;

· спеціальну підготовку педагогів до роботи в нових умовах та введення до штатного розпису навчального закладу додаткових одиниць асистентів педагогів і спеціалістів корекційно-компенсаційного спрямування;

· створення гнучкого робочого начального плану, що передбачає організацію індивідуальної роботи з дитиною;

· забезпечення функціонування служб підтримки, ресурсних центрів, консультаційних служб для здійснення корекційно-реабілітаційних заходів, консультування учасників навчально-виховного процесу тощо.

Нормативно-правова база інклюзивної освіти в Україні продовжує розвиватись. Останніми документами з питань становлення інклюзивної освіти в Україні, які отримали освітяни, є листи Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 02.04.2012 №1/9-245 «Про одержання документа про освіту учнями з особливими потребами загальноосвітніх навчальних закладів» та від 18.05.2012 №1/9-384 «Про організацію інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах», який супроводжує інструктивно-методичний лист «Організація навчально-виховного процесу в умовах інклюзивного навчання». Зазначеним інструктивно-методичним листом, розробленим з метою запровадження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, надаються вказівки щодо запровадження індивідуальних програм розвитку, індивідуальних навчальних планів, індивідуальних навчальних програм та застосування певних методів оцінювання учнів з особливими освітніми потребами.

Таким чином, на сьогодні створено основу нормативно-правового підґрунтя для становлення інклюзивної освіти в Україні, відбувається процес його постійного розвитку.

Дата добавления: 2013-12-14