План лекції. Тема: Культура арабо - мусульманського світу

Тема: Культура арабо - мусульманського світу

Лекція 9.

1.Іслам як культурний феномен, його народження та еволюція.

1.1.Напрямки в ісламі: сунізм та шиїзм.

1.2.Суфізм — мусульманський містицизм.

2.Арабізм у арабо-мусульманській культурі.

3.Розквіт арабо-мусульманської культури в XI—XIV ст.

3.1.Наука. Філософія. Мораль та право.

3.2. Мистецтво арабського Сходу та його вплив на світову культуру.

1.

В історії великих культур класична арабо-мусульманська культура посідає одне з найважливіших місць. Унікальність цієї культури обумовлена особливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й цілісну культуру — право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку. Іслам, як одна з універсальних світових релігій — релігія одкровення, виріс у VII ст. з традицій християнства та іудаїзму, сприйнявши багато основних їх положень та догм. Сам іслам визнає сутність цих релігій, однак вважає що християни та євреї неправильно зрозуміли смисл одкровення одного й того ж бога. Лише пророк Мухаммед дійшов до істинного одкровення, виправляючи помилки своїх попередників.

Іслам, будучи релігією, перетворився у принципи, що організовували увесь світ тодішніх суспільств, підкорених владі халіфату. Іслам став законом, що визначав мораль суспільства, обґрунтування якої знаходиться в священному Корані. Оскільки Аллах є абсолютною досконалістю, тому дані ним мораль та закони наділені абсолютною істинністю, вічністю та незмінністю й родяться «для всіх часів та народів».

1.1.

Поки Мухаммед був живий, він керував мусульманською громадою, але коли він помер, виявилося, що наказів, які містилися в Корані, зовсім не досить для розв'язання всіх державних та громадських питань. Тому довелося подумати про те, що могло б замінити одкровення пророка, які за життя Мухаммеда поповнювали Коран щоразу, як тільки це було необхідне.

Саме у зв'язку з цим виникли дві течії в ісламі: сунізм та шиїзм, що відрізняються за тлумаченням суни. У широкому розумінні, суна — зведення звичаїв та правил поведінки давньої громади — означала практику та теорію мусульманського право вір’я; вона передавалася усно й була доповненням до писаного закону.

Правовірні мусульмани, які вважали, що коли суна може обійтися без Корану, то Коран не може існувати без суни, одержали назву «ахль ас-суна» — «люди суни» або «суніти». Розповсюджувачами суни були сподвижники Мухаммеда, які у відповідних випадках згадували про його вчинки, слова й виступали, наводячи приклади за певних обставин. Шиїзм заснований на авторитеті Імаму (пророку). І донині весь мусульманський світ поділено на шиїтів та суниітів.

1.2.

У ході еволюції ісламу виник суфізм — мусульманський містицизм. Суфії — ісламські містики — не вважали обов'язковими для себе повсякденні норми, обряди та умовності, суворо предписані православним мусульманам. Їх життя було присвячене Аллаху й звідси витікала їх нестандартна поведінка — вони не молилися п'ять разів на день, а виконували обряд радіння у різних варіаціях — від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буддійської медитації.

Одним з його варіантів був інтелектуальний суфізм, що зробив великий вплив на арабо-мусульманську культуру. Суфізм націлений на бога, він обирає шлях любові та шанування бога. Любов до бога дозволяє суфію досягти повної гармонії з абсолютом, за допомогою любові, цього «солодкого безумства», людина здійснює поєднання з богом. Шлях любові та мудрості дає можливість індивіду досягти влади над своїм тілом, думками, почуттями, створити в собі рай, в якому можна відчувати блаженство до тих пір, поки не зануришся в океан вічності. Іншими словами, в містичному самопізнанні відбувається осягнення бога.

Іншим варіантом суфізму є суфізм релігійних орденів, що володіє величезною політичною силою та орієнтований на догматику суворого, крайнього тлумачення.

Суфійські ордени в наше століття відіграють велику роль, оскільки роблять вплив на політику шляхом впливу на релігійну свідомість членів ордена та його голови.

Під знаком ісламу арабський народ почав свою велику, повну успіхів історію, створив блискучу арабсько-мусульманську цивілізацію і культуру. Араби стали нащадками таких великих держав, як Візантія і Персія. У дещо пізніші часи в орбіту ісламу увійшли інші народи — перси, турки, монголи, індійці та малайці, так що іслам став світовою релігією. Виникла єдина, хоча й складена з багатьох народів, крупна «мусульманська спільність», яка, не дивлячись на різноманітність своїх послідовників, характеризується певною монолітністю.

2.

Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов'язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в «одкровенні» арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську письменність. Коран сприяв розширенню сфери розповсюдження та посилення позицій арабської мови скрізь, де з'являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів. Тому всі мусульмани, незалежно від свого походження, зобов'язані цитувати Коран арабською мовою, знати його й розуміти. Арабська мова і Коран — два основних елементи арабо-мусульманської цивілізації та культури. Саме вони надали цій культурі арабського обличчя й увійшли до її змісту, залишивши свій відбиток на всіх її аспектах: науці, філософії, мистецтві та інших сферах культури.

Відповідно до традиції — хадісу, що приписувалася пророку Мухаммеду, іслам від початку досить сильно підтримував науку та освіту, передбачаючи «пошуки знання від колиски до гробу». Іслам істотно сприяв розвиткові філософії, мистецтва, гуманітарних та природничих наук, а також створенню витонченої культури (не випадково VII—VIII ст. називають епохою класицизму).

Халіфи, еміри та губернатори різних провінцій колосальної мусульманської імперії були завзятими опікунами науки та філософії, меценатами мистецтва та витонченої літератури, особливо поезії. Вони були ініціаторами та покровителями відомих наукових інститутів — тодішніх університетів та академій наук, з якими були пов'язані величезні на той час бібліотеки, що нараховували по 400 тис. томів релігійних та мирських творів. Головні центри середньовічної науки і культури знаходилися в Багдаді, Каїрі, Кордові та інших містах арабо-мусульманського халіфату.

3.

Від початку свого розвитку, у класичну епоху, в часи блискучого розвитку (IX—XII ст.) та в посткласичну епоху (XIII—XIV ст.) арабо-мусульманська культура знаходилася на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську науку та культуру.

Першими центрами науки в мусульманському світі були мечеті — своєрідні університети, бо в них навчали усім релігійним та мирським наукам. Досить пригадати велику мечеть Омейядів у Дамаску (заснована в 732 p.), відому каїрську мечеть Аль-Адхар, яку добре знають і на Заході.

Іслам сприяв розквіту науки, заслуговує уваги й вислів: «Книги — сади вчених». «Пошук знання» став певною потребою арабських мислителів, які не тільки внесли в скарбницю арабо-мусульманської культури давні наукові та філософські досягнення інших народів, але й своєю оригінальною творчістю просунули вперед науку та філософію. На арабському Сході, арабському Заході, в Іспанії блискуче розвивалися наука, філософія, література і мистецтво. Кордова, столиця іспанських Омейядів, прославилася як центр витонченої культури. Поряд з Кордовою відомі були й інші центри високої культури: Севілья, Толедо, Гренада. Вчені з мусульманських країн Сходу, а також вчені з Італії, Франції, Англії прибували до цих центрів культури для вивчення таких світських наук, як астрономія, медицина, географія тощо.

Арабський халіфат включав крупні центри Близького Сходу, в яких було сконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду, Давнього Єгипту. Культурні цінності, кристалізовані протягом тисячоліть різними східними цивілізаціями, були освоєні арабами, висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. У період між XII ст. та епохою Відродження праці арабських вчених з усіх галузей знань перекладалися латинською з іспанської, сицилійської та сирійської мов.

3.1.

В галузі точних наук досягнення арабських вчених були величезними. Загальновідомо, що арабська система лікування, коріння якої сягає Індії, була сприйнята й розповсюджена в Європі. Арабські вчені зробили великий внесок у розвиток алгебри, сферичної тригонометрії, математичної фізики, оптики, астрономії та інших наукових дисциплін.

Високого рівня розвитку у арабів досягла хімія. Відомості набув Джабар ібн Хайян з Куфи, засновник експериментальної хімії. Арабські вчені в галузі хімії відкрили окиси сірки, азоту, азотне срібло та інші сполуки, а також дистиляцію та кристалізацію.

Досить високого рівня у арабів досягла медицина, її надбання довгий час живили європейську медицину. Крупну енциклопедію в галузі медицини являє собою «Канон медицини» відомого Ібн Сіни (Авіценни). Найвидатніший хірург арабського світу аз-Захраві підняв хірургію до рангу самостійної науки. Він став застосовувати антисептичні засоби при лікуванні ран і шкірних пошкоджень, винайшов нитки для хірургічних швів, а також зробив близько 200 хірургічних інструментів, які пізніше використовувалися мусульманськими та християнськими хірургами. Арабське мистецтво лікування знало водо терапію, психотерапію і лікувальну дієту. Арабським вченим ми зобов'язані створенням фармацевтики як визнаної професії. Фармакологія стала самостійною наукою, незалежною від медицини, хоча й пов'язаною з нею. Багато лікарських трав арабської фармакології й до сьогодні використовуються у лікуванні: сіно, спориш та ін.

Можна сказати, що арабські вчені поповнили суму знань людини новими оригінальними даними та відкриттями в галузі природознавства й медицини, збагативши все людство.

Всі види знань, усі дисципліни, за якими арабська класична думка визнавала право на існування, завдяки Корану набули релігійного осмислення. Коран не лише стверджував єдність Аллаха, судді й творця, не лише встановлював релігійний зв'язок між віруючими і його творцем-доброчинцем, а й давав також імпульс до невтомного творчого пошуку в усіх галузях знання.

Філософія фактично перепліталася з теологією, коли справа стосувалася етики, політики та метафізики, так само як канонічне право використовувало галузі знання, з якими працювали філософи: логіку, математику, риторику, природничі науки. Процес взаємопроникнення філософії та теології одночасно характеризувався постійним зіткненням двох основних підходів — раціоналістичного, що продовжувало традиції грецької думки, та традиційного, що полягало в безпосередньому тлумаченні священних текстів (Корана та Хадісів).

Ця тенденція до синтезу ще чіткіше спостерігається в X ст. у працях граматиків, правознавців-теологів, літераторів, медиків, енциклопедистів. Яскравим прикладом подібної тенденції до синтезу є відомі казки «Тисяча й одна ніч», в яких відбилося мислення народу, розкриваються його бажання, вірування та уявлення.

Своєрідність притаманна і мусульманському розумінню моралі та права, бо вважається, що дотримання ісламської моралі та законів шаріату з вірою в Аллаха дає можливість вищого морального вдосконалення особистості. Людина мусить поводитися лише так, а не інакше не тому, що це розумно й доцільно, а в силу правил, що предписані Аллахом. Послідовне запровадження цих принципів до свідомості індивіда, вимога обов'язкового дотримання їх призводить до утвердження серед адептів ісламу войовничої нетерплячості до тих, хто інакше думає. Такий релігійний фанатизм в історії неодноразово перетворювався на масове фізичне знищення ідейних суперників під прапором «боротьби з невірними», оскільки, «розповсюдження ісламу із зброєю в руках було релігійним обов'язком». Загалом можна твердити, що іслам — це спосіб життя.

3.2.

Арабо-мусульманська культура не створила пластичного мистецтва — живопису, скульптури в європейському або античному розумінні. Адже іслам негативно ставився до зображення будь-якої живої істоти у живописі та скульптурі. Тому вони були представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. Еквівалентами пластичного мистецтва в арабській культурі були художня каліграфія та мініатюрний живопис.

Мистецтво каліграфії у світі ісламу вважалося найблагороднішим, а каліграфи мали свої «академії» і користувалися великою пошаною.

В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіяти матеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму.

Типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, специфічний мусульманський орнамент, в якому логіка пов'язана з живою цілістю ритму. Арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов'язаними паралелями та інверсією.

Арабські слова у священних письменах співставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов'язаним з арабським символом дерева миру, листя якого відповідають словам священної книги.

В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передачі текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в'яззю, стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками.

Шедеврами арабської архітектури є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, блакитні куполи самаркандських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам.

Твори арабського образотворчого мистецтва, зокрема зразки художнього ремесла й тканини, відіграють важливу роль у розвитку світового мистецтва.

У XVII ст. на Заході виникла мода на культуру та прикраси мусульманського Сходу. Поезія поетів-життєлюбів — Нізамі Хафіза, Омара Хайяма та багатьох інших надихала європейських та американських поетів на створення шедеврів світової поезії.

Дата добавления: 2013-12-14