План лекції. Тема: Європейська культура ХХ століття

Тема: Європейська культура ХХ століття.

Лекція 14.

1. Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві.

2. Новий театр.

3. Авангардистський живопис.

4. Функціоналізм в архітектурі.

5. Нові виражальні засоби в музиці

1.

XX століття — це дві світові війни, жовтнева революція 1917 року, крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття — виникнення паростків надії, першою ластівкою якої стало нове політичне мислення.

Політика у цьому драматичному столітті — не випадково домінуюча форма суспільної свідомості. Ця обставина своєрідно позначилась на художній творчості, породивши відповідні фабули і нові жанри: політичний роман, політичну пісню, політичну виставу, політичний плакат тощо. На зміну органічному образу прийшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила зі змісту людину.

Серед рис художньої культури нинішнього століття можна виділити такі:

— відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живописі й музиці;

— інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму та ін.);

— безпосередній зв´язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, практиці маніпулювання масовою свідомістю та ін.;

— інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живописі, музиці, театрі;

— розвиток нового виду художньої творчості — кіно, який успішно конкурує з іншими мистецтвами за показником сил впливу на великі маси людей;

— величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, внаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє "обличчя", в тому числі і в художній культурі.

Герой новітньої літератури немовби плаває у незаповненому просторі. Творчість Франца Кафки (1883—1924 p. p.), австрійського письменника, здається іноді штучним плодом химерної, часом хворобливої фантазії. Його герої — люди самотні, беззахисні, яких ніщо не прив´язує. Такий і "степовий вовк" Германа Гессе у романі під тією самою назвою.

Уся історія мистецтва XX ст. — це розповідь про невпинні пошуки нової точки опори. Таку традицію зображення героя наслідували англійські письменники Івлін Во і Джеймс Олдрідж, німецький романіст Еріх Марія Ремарк, але найяскравішим її представником став американець Ернест Міллер Хемінгуей (1899—1961 p. p.). Втомлений скепсис романів "Фієста" і особливо "Прощай, зброє" зв´язані з втраченими згодом ілюзіями. Це - так звана література "втраченого покоління".

Найстрашнішим потрясінням для культури став тоталітаризм і його нелюдське втілення — фашизм.

Світ, яким він постав перед свідомістю мислячої людини 30—40-х p. p., описав Альбер Камю (1913—1960 p. p.) у притчі-хроніці "Чума".

Проте світова література початку і середини XX ст. була не тільки песимістичною. Наприклад, Гільберт Кіт Честертон, який писав хороші детективні новели, свою непересічну духовну енергію поклав на боротьбу з тим, що він називав "безпритульним скепсисом нашого часу.

Згасали надії, проте все-таки створювалися книги, які відверто ставили під сумнів цінності соціалізму сталінського варіанту: Семюель Коен у книзі "Великий терор", Євген Зам´ятін в антиутопії "Ми", Уїльям Голдінг у "Повелителі мух", Джордж Оруелл у "1984", Курт Воннегут у "Бойні номер п´ять, або Хрестовому поході дітей".

Не можна тут не згадати титанічну і героїчну працю російського письменника Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ".

У повоєнні роки традиція гуманізму виливається у глибокі психологічні драми особистості (Джером Дейвід Селінджер, Грехем Грін, Генріх Бель).

Першим емоційним відгуком на біди віку стали "чорні гротески" експресіоністів.

Почасти те саме демонструє мистецтво неоавангарду — від театру абсурду і "нового роману" до крайніх форм авангардизму у живопису і музиці.

2.

Ідеї екзистенціалізму — занедбаності людини та її самотності в абсурдному і байдужому світі, куди вона прийшла з "нічого" і звідки піде в "ніщо", — у драмі, розквіт якої припав на роки другої світової війни.

Авангардизм у театрі заявив про себе як заперечення будь-яких традицій. У театрознавчу літературу він увійшов як "театр абсурду". Його кредо стали такі три принципи:

- людське буття — абсурд, життя втрачає будь-який сенс, бо з самого народження над людиною нависає загроза смерті;

- людину характеризують тільки її вчинки, не підпорядковані жодній логіці;

- мова вмирає, перетворюючись на голі штампи, паралізуючи мислення, спілкування стає неможливим, людина залишається абсолютно самотньою.

Драматурги театру абсурду принципово не зображають конкретних реалій життя, а беруть лиш абстрактну людину, втілення певної ідеї. Заперечуються категорії місця і часу дії, спрощується зображення дійсності, змішується бурлескне і патетичне; використовуються різні види мистецтва: музика, танок, пантоміма, акробатика, живопис, поезія і т. п.

Ряд прийомів, якими користується театр абсурду — зображення сновидінь, маячні божевільних, розщеплення особистості на кількох осіб, використання зорових символів, жестів, рухів, гри аксесуарів як самостійних персонажів, а також гротеску, гіперболи, фантастики, метафори, широко представлено і в реалістичному театрі XX ст.

Такий театр Бертольда Брехта (1898—1956 p. p.). П´єси Брехта, фіксуючи істинні і вселюдські драми буття — війна, тиранія ("Матінка Кураж та її діти", "Життя Галілея" та ін.), виходять зі здатності людини протиставити трагедіям життя, стверджують стійкість, мудрість, здоровий глузд.

3.

В образотворчому мистецтві при всій різноманітності його течій простежуються також дві тенденції: пошук нових форм реалізму і відхід від принципів тієї реалістичної системи. Це мистецтво модерністське, котре оголошує себе авангардом.

Відхід від реалізму особливо проявився в образотворчому мистецтві Франції, що стала батьківщиною фовізму, кубізму, дала своїх дадаїстів і сюрреалістів, абстракціоністів. Експресіонізм найбільше поширився у Норвегії та Німеччині, футуризм — в Італії і Росії. Російські художники стояли також біля джерел і абстракціонізму і сюрреалізму.

У 1905 р. на виставці в Парижі художники Анрі Матіс, Андре Дерен, Моріс Вламінк, Альбер Марке та інші демонстрували свої твори, які за різке протистояння кольорів і спрощеність форм критика назвала творами "дикунів" (фр. les fauves), а весь напрям дістав назву "фовізм".

Основний елемент мистецтва Анрі Еміля Бенуа Матіса (1869—1954 p. p.). — інтенсивний колір: ("Танок", "Музика"). У вогненній яскравості і граничному лаконізмі цих картин відчувається первісна дикість і чуттєвість людства.

Амедео Модільяні (1884—1920 p. p.) - більш камерний, інтимний. Йому притаманні лаконізм і витонченість ліній, чіткість силуету, узагальнення.

Найскладнішою авангардистською течією став експресіонізм. Склався він у Німеччині, хоча своїм попередником німецькі експресіоністи вважали норвезького художника Едварда Мунка (1863—1944 p. p.), картини якого критика назвала "криками часу". Початок експресіонізму як художнього напрямку був покладений у 1905 р. організацією об´єднання "Міст" студентами архітектурного факультету Вищого технічного училища у Дрездені. Об´єднання "Синій вершник" (Оскар Кокошко), що утворилось слідом за "Мостом", розпалося перед першою світовою війною.

Становлення іншого напряму авангардизму — кубізму пов´язано з творчістю французьких художників Жоржа Брака і Пабло Пікассо.

Пабло Пікассо (1881—1973 p. p.) був центральною постаттю у західному художньому світі першої половини століття. Період з 1901 по 1907 p. p. у творчості Пікассо називають послідовно "голубим" (1901—1904 p. p.) і "рожевим" (1905—1906 p. p.). Картини першого періоду, головні герої яких — жебраки, бродяги, акробати-циркачі, мандрівники, позначені печаттю втоми і приреченості. Вони змальовані у синьо-зеленій гамі, тіла їх подовжені, контури зламані. З 1905 р. — персонажі ті самі, але простір картини заповнився рожево-голубуватим, рожево-сірим або золотавим серпанком, контури рисунка м´якші, настрій більш ліричний ("Дівчинка на кулі").

Пікассо віддавав належне класицизму ("Мати і дитя", портрет сина Поля, ілюстрації до "Метаморфоз" Овідія), сюрреалізму ("Жінка, яка плаче").

Полотном Пікассо "Авіньйонські дівчата" починається власне період кубізму, який західна критика назвала "революційним переворотом, рівного якому не було з часів Відродження". З кубізмом було свого часу зв´язано багато художників, але у творчості Пікассо і Брака експерименти кубізму дістали найбільш завершений вираз. Головний твір Пікассо — "Герніка", в якому художник виразив жах, безумство, відчай, трагедію світу, що йде в небуття. (26 квітня 1943 р. маленьке іспанське містечко Герніка фашистськими бомбами було зметене з лиця землі, кілька тисяч людей загинуло під його руїнами. Ця подія потрясла Пікассо.) Хаос руйнування Пікассо передав завдяки деформації, до якої він вдався. Після другої світової війни ця картина взагалі сприймалась як пророцтво.

Вплив формальних прийомів кубізму позначився на одній з течій раннього модернізму — італійському футуризмі. Футуристи вважали, що вони відкрили нову красу — красу сучасного світу, яку репрезентують фабрики і залізниці, машини й літаки, гуркіт моторів, швидкість (У. Боччоні — "Шум вулиці проникає в кімнату", "Механізм вулиці").

Футуристи милувалися світом, де все рухається і безперервно змінюється, динамічною юрбою, машинами, які мчать на великих швидкостях, феєрією електричних вогнів. Для цього вони хотіли розв´язати нерозв´язне засобами живопису завдання — відтворити рух самий по собі, рух як такий. Кінь, який біжить, твердили футуристи, має не чотири, а двадцять ніг, — і всі двадцять ніг намагалися зобразити, тобто перенести на полотно кілька моментів руху одночасно. Прагнення передати рух викликало зміни у кольоровому і композиційному вирішенні. Колір став ядучим, дисгармонійним, композиція незібраною.

Найбільш крайня школа — абстракціонізм склалась як напрям у 10-х p. p. ХХ століття. Його основоположниками стали художник Піт Мондріан (родом з Голландії), Василь Кандинський (родом москвич) і Казимир Малевич (з України).

В. Кандинський (1866—1944 p. p.) пояснював свою художню манеру тим, що колір, лінія, форма відповідають в його уявленні певним душевним станам: жовтий — колір божевілля; синій — поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого; зелений — символ ідеальної рівноваги; фіолетовий несе в собі щось болюче, згасаюче і т. д. Лінія так само символічна, як і колір: горизонтальна — пасивна, жіноча, вертикальна — активна, мужня. Художник активно цікавився проблемами зближення кольору з музикою.

Особливий напрям абстракціонізму — променізм — найяскравіше представлений у творчості Михайла Ларіонова і Наталі Гончарової. Всі предмети ці майстри бачили як суму променів, а художник, на їхню думку, був покликаний знайти перетини у певних точках променів, тобто найвиразніші лінії.

Однією з авангардистських течій, що з´явилися у перше десятиріччя XX ст., але живуть і понині, став сюрреалізм (від фр. surrealite — надреальне). Сюрреалізм виник на грунті дадаїзму (від фр. dada — гра в конячки).

Дадаїзм народився у розпалі першої світової війни в нейтральній Швейцарії, у своєрідному художньому клубі під назвою "Кабаре Вольтер". Поетів і художників з різних країн, в основному емігрантів, об´єднала ненависть до війни. Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. "Ми просто знущалися з усього, — писав Георг Грос, — для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це було дада". Це було "художнім хуліганством": на думку дадаїстів, можна малювати картини в темряві, не розрізняючи барв на полотні і палітрі, робити автоматичні, несвідомі малюнки. Вони навіть оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник вирвав його із звичайного для нього середовища і дав йому назву (наприклад, віконна рама Дюшана, затягнута замість скла чорною шкірою, перетворилася на вдовицю).

Сюрреалісти своїми попередниками оголосили вихідця з Росії живописця Марка Шагала та італійського архітектора Антоніо Гауді. До сюрреалізму в літературі примкнули такі великі майстри, як Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда.

У живописі сюрреалізму головне — впливати на глядача асоціаціями, тому в ньому важке зависає, тверде розтікається, м´яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох. Найвидатніший художник цього напряму, творчість якого почалася у 30-ті роки, — Сальвадор Далі (1904—1990 p. p.). Дуже талановитий живописець, автор книг про себе, богохульник і католик, мультимільйонер, містифікатор і цинік, він вводить глядача до світу асоціацій. ("Передчуття громадянської війни", "Атомний Нерон" та ін.)

У 60 - і роки з’являється поп-арт. Цей термін (мистецтво для широкого вжитку, популярне, масове) виник для позначення різного роду колажів, комбінацій з побутових речей на полотні. Складовими частинами твору поп-арту можуть виступати манекени, частини машин, опудала, афіші та ін.

У середині 60-х p. p. виник оп-арт. У роботах художників цього напрямку основна увага приділялась оптичним ефектам, що ґрунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. Оп-арт певним чином вплинув на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.

В ті самі роки виникло і кінетичне мистецтво, в якому головним принципом було те, що твір "рухався, вібрував, набирав енергії, вмирав і знову відроджувався".

Новинками постмодернізму стали також світлове мистецтво (здебільшого це спроектовані на екран рухливі, часом досить ефектні комбінації кольорових променів); хепенінг (це дії самих учасників — своєрідні живі картини, але картини, не зв´язані логічно, хаотичні); фотореалізм (використовує кольорову фотографію або муляж для відтворення дійсності).

У мистецтві XX ст. живуть і реалістичні традиції. Новий реалізм, якому ще не знайдено точної назви і який найчастіше йменується реалізмом XX ст., почав складатися з перших років нинішнього століття в експресивній німецькій художній графіці Кете Кольвиць, у гравюрах бельгійця Франца Мазереля, ліричних пейзажах французів Мориса Утрилло та Альбера Марке. Вірною реалізму залишилась і французька скульптура, яка дала на початку століття таких видатних майстрів, як Аристид Майоль, Антуан Бурдель.

Англія породила одного з найвидатніших майстрів скульптури XX ст. — Генрі Мура (1898—1986 p. p.). Його роботи — від цілком реалістичних до суто абстрактних — величні і монументальні ("Лежача постать" для будинку ЮНЕСКО у Парижі).

4.

Особливості архітектури XX ст. визначилися впливом ряду чинників: інтенсивної урбанізації, промислового будівництва, зростання чисельності населення міст, що викликало переущільнення забудови, багатоповерховість, зменшення кількості зелені та ін. Виникли проблеми, яких не знали попередні епохи.

У 20-ті p. p. найбільш значним напрямом став функціоналізм (В. Гропіус — будинок Баухауза, вищої школи будівництва і художнього конструювання). Значно сприяв поширенню принципів функціоналізму Ле Корбюзье (Шарль Едуар Жаннере, 1887—1965 p. p.) — один з найвидатніших архітекторів століття. Під знаком його ідей архітектура розвивалася протягом кількох десятиріч, а багато від чого не відмовилася і до сьогодні (наприклад, від таких, як будинок на стовпах, сад на плоскому даху, горизонтально-протяжні вікна, вільна композиція фасаду).

Урбаністична і дезурбаністична теорія будівництва склалась у 20—30-ті p. p. як протилежні. Першу створив Ле Корбюзье, який розробив проект реконструкції Парижа ("План Вуазен"). По суті це був проект міста майбутнього: комбінація хмарочосів, вільних зелених просторів і складної мережі транспортних артерій. Дезурбаністи (американець Ф.Л. Райт) розробляли проекти невеликих міст (не більше як 32 тис. чоловік) навколо великих — це промислові робітничі селища або великі житлові комплекси у передмістях. Англійцям особливо імпонувала ідея міста-саду. Ф.Л. Райт запропонував кожній родині виділити акр землі для обробітку, сучасний швидкісний транспорт забезпечить спілкування, а телевізор — інформацію.

Розвиток будівельної техніки відкрив нові архітектурні можливості. Збірні залізобетонні панелі, а згодом — просторові залізобетонні конструкції (параболи, еліпси, гіперболи, "висяча сідловидна форма" та ін.) створюють новий естетичний образ — і не тільки у будинках, а й у таких спорудах, як мости.

Естетика інженерних споруд визначається поєднанням логічного і художнього мислення, раціоналізму й образності. Своє найповніше втілення вона дістала у гігантських нових містах Латинської Америки (Ріо-де-Жанейро у Бразилії), де успішно розв´язано такі проблеми, як співвідношення висотних і довгих будинків та зелених масивів, поєднання різних матеріалів — від пластмас до алюмінію.

Сучасні архітектори працюють як над вирішенням образу окремого будинку, так і міста в цілому. Виникло чимало цікавих ідей нових міст: паралельних (поряд з Парижем — Новий Париж, а також Новий Рим, Новий Лондон тощо); надводних, мостових (на мостах над водою), "динамічного міста" (діаполіс) та ін.

5.

Музичне мистецтво XX ст. тісно зв´язане своїм корінням з попереднім століттям: класичним мистецтвом, творчістю романтиків, імпресіонізмом.

У 20—30-х p. p. знову продемонстрував свою життєрадісність романтизм, виявившись у мистецтві Б. Бартона, Б. Бріттена, а також С. Прокоф´єва, Д. Шостаковича.

І. Стравинський запропонував гасло — "Назад до Баха!" — тобто до використання логічних принципів побудови цілісної форми, які довів до досконалості Бах, і поєднання їх з новітніми засобами музичної виразності. Він і став першим, хто зумів втілити у цьому напрямі свої великі художні задуми ("Цар Едіп", "Персефона", "Орфей").

У середині століття виникло чимало модерністських течій, посилилося прагнення використовувати нові виражальні засоби. Одним з найяскравіших напрямів стала так звана конкретна музика: акустичні ефекти, шуми, "конкретні прояви життя" (П. Шеффер, О. Мессіан, А. Жоліве). Розвиток електронної техніки спричинив появу так званої живої електроніки, де шляхом електронного синтезування намагаються відтворити максимально наближені до натурального звуку тембри людського голосу та музичних інструментів.

Паралельно велися пошуки, зв´язані з попереднім досвідом, традиціями. Розвивається напрям соноризму, що використовує нерозчленовані, злиті звукові комплекси. (Сонорність як один з прийомів використовувалась і раніше: "акорди заціпеніння" в опері М. Глінки "Руслан і Людмила", акорди, що виражають страх перед затемненням, в опері О. Бородіна "Князь Ігор", імітації дзвонів у М. Мусоргського та С. Рахманінова).

Один з напрямів — алеаторика — відновив на іншому рівні імпровізаційний характер виконавського мистецтва минулого. Алеаторика (від лат. аlеа — гральна кісточка, випадковість) означає, що музичний твір виникає випадково, незалежно від задуму автора: наприклад, на нотний папір розкидаються чорнила й "оформлюються" у ноти (так була створена "увертюра" для відкриття однієї з "Варшавських осеней").

Визначним музичним явищем XX ст. став негритянський джаз. 20-ті p. p. називають епохою джазу. Найвизначніші композитори початку століття дослухалися до оригінальних звучань негритянської музики і не раз черпали з неї як з джерела при написанні своїх творів. А талановитий американський композитор Дж. Гершвін увійшов в історію музики як творець симфонічного джазу (концерт "Рапсодія у блюзових тонах", симфонічна поема "Американець у Парижі", музичні комедії та опера "Поргі і Бесс").

Контркультурою другої половини XX ст. стала рок-музика. 1954-й р. — пісенька Білла Хейлі Rock round the Clock дала назву новонародженому стилю: той самий рік — перша комерційна платівка Елвіса Преслі; 1956—1962-й — хвиля року поглинає міста Північної Америки, Англії і насамперед Ліверпуль; 1960-й — гамбурзькі гастролі "Бітлз"; протягом 1963—1968 p. p. складаються майже всі найзнаменитіші групи класичного рок-н-ролу. Музика — мотиви міського фольклору, популярні блюзи і шлягери, а в текстах — споконвічна тема "хлопець-дівчина".

Нова хвиля 70-х p. p. створила романс-рок-, арт-рок-, фолк-рок-виконання, що ґрунтується на приголомшливій гучності, і виконання нарочитої вишуканості, ліричної камерності, рок-транскрипції старовинної музики і рок-варіації авангарду, гибриді рокової і конкретної музики, і навіть джаз-рок.

У процесі еволюції року емоційне збудження дедалі більше перетворюється на самодостатню мету концерту. У крайніх формах "панка" або "металу" початкові соціальні і моральні мотивування року зникають повністю.

Починаючи з 20-ті p. p. ХХ ст. в художньому житті ряду країн упевнено заявляє про себе мистецтво кіно. Французькі режисери "авангарду", американські майстри Ч. Чаплін, М. Сеннет, радянські режисери С. Ейзенштейн, В. Пудовкін, О. Довженко, Дзига Вертов зробили великий внесок у досягнення "німого" кіно. 30-ті p. p. у кіно — це мультиплікаційні фільми У. Діснея, антифашистські стрічки Ч. Чапліна, радянські — братів Г. та С. Васильєвих, М. Ромма, Г. Александрова, І. Пир´єва та ін.

У другій половині 40—50 p. p. провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно (Л. Вісконті, В. де Сіка). Новим кроком в освоєнні художніх засобів кіно стала творчість японського режисера — А. Куросави, шведського — І. Бергмана, італійців — М. Антоніоні та Ф. Фелліні та ін. У кіно 70-х і 80-х p. p. прийшло багато талановитих режисерів.

Дата добавления: 2013-12-14