Економічні та бухгалтерські витрати та їх структура

Рис. 7.1. Вартість товару

Сутність та економічне значення витрат виробництва. Теорії витрат виробництва

Тема 7. Витрати виробництва і прибуток

7.1. Сутність та економічне значення витрат виробництва. Теорії витрат виробництва

7.2. Економічні та бухгалтерські витрати та їх структура

7.3. Валові, середні та граничні витрати

7.4. Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку та чинники, що на нього впливають

Витрати - це обсяг спожитих матеріальних, фінансових, трудових ресурсів, необхідних для здійснення підприємством господарської діяльності, спрямованої на одержання прибутку й максимізації добробуту власників у грошовому еквіваленті.

За будь-якої форми підприємницької діяльності, орієнтованої на отримання прибутку, останній буде тим більший при заданому обсязі виробництва, чим менші витрати виробництва (рис. 7.1).

Звідси й два основні шляхи підвищення прибутковості бізнесу: інвестування в найбільш вигідні сфери господарства (зі сприятливим співвідношенням товарного попиту та прийнятними цінами) та зниження витрат виробництва.

Підходи до визначення витрат і прибутку:

1) Класична (марксистська) економічна теорія джерелом суспільного багатства вважає працю. Доводиться, що витрати виробництва являють собою витрати живої та уречевленої праці, вираженої у грошовій формі. К. Маркс обґрунтував наявність двох видів витрат виробництва: суспільні витрати і витрати виробничих одиниць (підприємств). Те, чого коштує виробництво товару суспільству, являє його суспільну вартість, величина якої визначається витратами суспільно-необхідної праці. Те, чого коштує виробництво товару підприємцю, визначається витратами капіталу і утворює витрати виробництва. Якщо суспільні витрати: w=c+v+m, тобто – сума вартості використаних засобів виробництва (постійного капіталу) (с) та знову створеної вартості (v+m), що складається із затрат живої оплаченої праці (змінного капіталу, авансованого в робочу силу) (v), та неоплаченої праці (додаткової вартості) (m), то витрати виробництва є затратами лише капіталу: k=c+v. Вони завжди є меншими від суспільної вартості на величину додаткової вартості (m), яка створюється робітником понад вартість його робочої сили, а отже нічого не коштує підприємцю.

Додаткова вартість, виступаючи як породження всього капіталу, набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу. Отже, за К. Марксом прибуток – це різниця між ринковою ціною і витратами капіталу (Прибуток=Ринкова ціна-Витрати капіталу). Кожний товаровиробник намагається знизити індивідуальні витрати виробництва, щоб продавши свій товар за ринковою ціною, близькою до суспільної вартості, збільшити свій прибуток.

2) У першій половині ХІХ ст. з’являється теорія витрат виробництва, за якою витрати виробництва (як сума витрат на засоби виробництва і оплату праці) є основою цінності, а відповідно і ціни товару.

3) У той же час виникла і набула поширення теорія трьох факторів виробництва (Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа). Згідно з цією теорією у виробництві товарів і формуванні вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля. Відповідно праця створює заробітну плату, капітал – прибуток (процент), земля – ренту.

4) Сучасні погляди на витрати виробництва, вартість і ціну формуються під впливом неокласичних ідей, згідно з якими ціна встановлюється на основі дії ринкових сил вільної конкуренції, що перебувають під постійним впливом формуючих факторів, залежно від яких формуються моделі ринків.

Витрати виробництва та їх види у трактуванні неокласиків помітно відрізняються від класичної економічної теорії. Вони виходять з факту обмеженості ресурсів та припущення про прагнення підприємця найбільш ефективного їх використання.

Зіштовхуючись з тим, що ресурси обмежені, виробник робить вибір між альтернативними способами їх використання. Так виникають альтернативні витрати – затрати ресурсів за найкращого варіанту їх застосування. Тому існує ціна економічного вибору. Підприємець, приймаючи рішення про використання ресурсів, відмовляється від виробництва інших товарів і послуг, тобто жертвує цінністю альтернативних можливостей.

Витрати підприємства відрізняються за належністю факторів виробництва. Справа в тому, що часто не всі ресурси реально оплачуються. Частину з них підприємство може використовувати ніби “безкоштовно”. Наприклад, якщо власник швейної майстерні має у розпорядженні власні приміщення та грошовий капітал, до того ж сам організує свій бізнес, то використання цих ресурсів не потребує від нього прямих грошових витрат. У зв’язку з цим економісти розрізняють витрати явні та неявні.

· Явні (зовнішні) витрати – це грошові виплати постачальникам ресурсів, які не є власниками даного підприємства (фірми). До них відноситься: зарплата найманим працівникам, оплата поставок сировини та матеріалів, а також транспортних, фінансових, юридичних та інших послуг. Саме ці витрати враховуються бухгалтерією, тому їх часто називають бухгалтерськими витратами.

¨ Неявні (внутрішні) витрати – це витрати, пов’язані з використанням фірмою власних (внутрішніх) ресурсів. На відміну від явних, ці витрати не оплачуються і не відображаються в бухгалтерській звітності. Вони носять прихований характер, виступаючи як вмінені (імпліцитні) витрати власних ресурсів фірми, що застосовуються у виробництві. Величина цих витрат визначається тим доходом, який могли б принести дані ресурси за умови їх найвигіднішого альтернативного використання. Так, згаданий вище власник швейної майстерні, використовуючи власні гроші, приміщення і підприємницькі здібності, втрачає ті відсотки, ренту і винагороду за управлінські послуги, які він міг би отримати за умови їх кращого альтернативного використання (скажімо надавши гроші в позику, приміщення – в оренду та запропонувавши свої послуги в галузі менеджменту іншій фірмі). Втрачена тут вигода (відсотки, рента, зарплата менеджера) і складає неявні витрати пошиву одягу.

Суму явних та неявних витрат виробництва економісти називають економічними витратами. Врахування неявних (внутрішніх) та визначення економічних витрат має важливе практичне значення. Воно дозволяє точніше оцінювати й порівнювати ефективність різних економічних рішень. Так, з їх допомогою власник майстерні може визначити для себе, що вигідніше: мати власний швейний бізнес чи працювати за наймом, здаючи своє приміщення в оренду, а гроші до банку.

Щоб бути зацікавленим у веденні власного бізнесу, підприємець повинен отримувати від нього певний мінімальний дохід. В іншому разі підприємницька діяльність не матиме сенсу і йому буде краще переключитись на інші види діяльності. Цей необхідний мінімальний дохід економісти називають нормальним прибутком. Нормальний прибуток повинен відшкодувати підприємцю ті втрачені доходи, які б він отримав від альтернативного використання своїх власних підприємницьких та управлінських здібностей. Отже, нормальним прибутком нашого власника майстерні можна вважати такий, який би компенсував йому втрачену менеджерську винагороду.

Оскільки, нормальний прибуток лише відшкодовує частину неоплачених внутрішніх витрат фірми, економісти не вважають його власне прибутком. Вони розглядають нормальний прибуток як елемент витрат виробництва. І тільки дохід, отриманий понад нормального прибутку називається економічним або чистим прибутком. Але у бухгалтерів інакший підхід у визначенні прибутку. Вони вважають прибутком весь надлишок загальної виручки над зовнішніми витратами. Це – так званий бухгалтерський прибуток.

Дата добавления: 2013-12-14