Аграрний розвиток провідних країн світу в період їх індустріалізації

Основний зміст процесу індустріалізації

Із завершенням промислового перевороту почався процес індустріалізації. Основним його змістом були структурні зрушення в національних господарствах окремих країн, внаслідок яких з'явились нові й модернізувалися старі галузі ви­робництва, змінювалась їхня роль в економіці. Завершення індустріалізації за­безпечувало перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індус­трії над легкою. Машинне виробництво перемогло в усіх галузях господарства. Відбувалися зміни в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце на­лежало системі акціонерного підприємництва. Торговий і промисловий капітал поступався першістю фінансовому. Було утворено акціонерні монополістичні об'єднання - картелі, трести, синдикати, концерни.

Темпи й строки індустріалізації залежали від конкретних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту, загальносвітового економічного роз­витку. У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. індустріалізація відбувалася на грунті те­хнічної революції, що ознаменувалася впровадженням у виробництво наукових винаходів, змінами в техніці й технології. Змінилась енергетична база економіки. Пара була витіснена електрикою. Почалася електрифікація виробництва, транс­порту, побуту.

Структурні зрушення останньої третини ХІХ ст. - початку ХХ ст. зумовили зміни в галузевій структурі машинної індустрії, її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості.

Розвивалися нові галузі: сталеварна, нафтодобувна, нафтопереробна, електротехнична, алюмінієва, будівельна, автомобільна.

Зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких технологій вимагали значного укрупнення виробництва і великих капіталовкладень. Якісні зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам з акціонерною формою власності. Посилився процес кон­центрації виробництва і централізації капіталу. У промисловості й в банківській сфері виникають і розвиваються монополістичні об'єднання. Банки контролю­ють як грошові капітали, так і промислове виробництво. Процес зрощування ба­нківського і промислового капіталу привів до формування фінансової олігархії. Ринок вільної конкуренції почав переростати в монополістичний капіталізм.

Монополія - це форма організації виробництва на базі об'єднання капіталів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу для зосередження виробництва й збуту значної частини продукції галузі, встанов­лення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків.

Серед причин монополізації основними є:

- зростання мінімальних розмірів капіталів;

- прагнення підприємців одержувати максимальні прибутки за рахунок витіс­нення з галузі своїх конкурентів і встановлення вхідних бар'єрів на ринок това­ру;

- розвиток комунального господарства і надання державою прав єдиного ви­робника у цій галузі призводить до існування природної монополії;

- розвиток патентного права, різноманітні махінації і зловживання.

Розвиток монополій на початку ХХ ст. практично знищив державну конкуре­нцію. Вона збереглася на світовому рівні як конкуренція за сферу впливу.

Отже зміни в техніці й технологіях виробництва, розвиток продуктивних сил суспільства, викликані другою технологічною революцією (кінець ХІХ - початок ХХст.), призвели до утворення монополій і переходу капіталізму від ринку віль­ної конкуренції до ринку монополістичної конкуренції.

За динамікою промислового розвитку склалося три типи промислово розви­нених країн: американський - з високими, німецький - з середніми, англійський - з найнижчими темпами розвитку промислового виробництва.

Для європейських країн аграрні відносини у ХІХ - на початку ХХ ст. визна­чало збереження великого землеволодіння.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агро­культуру. Аграрна криза, що продовжувалась з середини 70-х до середини 90-х років ХІХ ст. прискорила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, зменшено зе­мельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. Потреби країни в продуктах харчування і сировині задовольнялися за рахунок імпорту.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного земле­володіння. Протягом ХІХ ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночасного зростання кількості парцелярних господарств. Формува­лося фермерство. Селянське господарство залишалося провідною галуззю. Аграрна криза кінця ХІХ ст. прискорила механізацію сільського господарства. Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Гальмувала розвиток сільського господарства його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщина, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні податки.

Розвиток аграрних відносин у Німеччині характеризувався поступовою лікві­дацією феодально-кріпосницьких відносин. Посилився процес майнової дифере­нціації серед селянства. Основна частина селян перетворилася на наймитів з на­ділом і орендарів, становище яких було складним у зв'язку з високою земельною рентою. У Німеччині на той час було два типи розвитку аграрних відносин. Для східних районів характерним був юнкерський шлях аграрної еволюції. У північ­них та південно-західних районах і в Баварії розвивалися селянські й фермерські господарства. На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876-1895рр. Значна роль в цьому належала урядовій політиці аграрного протекціонізму. У цілому індустріалізація сільського госпо­дарства Німеччини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримували цей процес, були збезземелення і ма­лоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.

У США цей період характеризується утворенням фермерського господарства як панівної форми землеволодіння. Внаслідок боротьби за демократизацію агра­рного законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося сква­терство - система вільного займу земель. Ліквідація рабства в ході громадянсь­кої війни, акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862р., активізували зрос­тання аграрного сектора економіки. Сільське господарство США розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогос­подарському виробництві. Зерновий напрям був визначальним для сільського господарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце за­ймало молочне і м'ясне тваринництво. Розвиток техніки сприяв механізації сіль­ського господарства. На Півдні розвиток сільського господарства відбувався по­вільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу). У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. Господарство заможного фермера мало товарний ха­рактер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ри­нок. Отже аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерсь­кого господарства, що було тісно пов'язане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, ви­користанню найманої робочої сили.

В Японії у 1872-1873рр. була проведена земельна реформа. Вона анулювала феодальне право і утвердила буржуазну власність на землю. Землю обробляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно- індустріальною країною.

Отже у ХІХ - на початку ХХ ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбувався двома шляхами: революційним (з пе­реходом на індустріальну основу) і еволюційним, або поступовим переростан­ням господарств з феодальних у фермерські. 3.

7.3. Формування світового ринку

Світовий ринок сформувався як підсистема господарства у першій половині ХІХ ст. Він був пов'язаний з обміном товарів за межами національної економіки й валютно - фінансовим забезпеченням такого обміну, став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особ­ливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова час­тина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний і валютний ринки. Масо­ва міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Таким чинам, склалася система міжнародних економічних відносин як ре­зультат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промис­лово розвинені й економічно відсталі країни. Збільшення масштабів виробництва привело до розширення зовнішньої торгівлі.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Тільки зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних то­варів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніаль­них володінь. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, Франція.

Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці зі спеці­алізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Протягом ХІХ ст. переважала міжгалузева предметна спеціалізація. З другої половини ХІХ ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Зароджувалися елементи кооперації з виро­бництва й взаємообміну. Почався процес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була міжнаро­дна торгівля, до якої були залучені всі незалежні й колоніальні країни.

У 80-х роках ХІХ ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Це було пов'язано з падінням цін на промислові й сільськогосподарські товари через змі­ни у промисловому виробництві в межах світового господарства, а також із заго­стренням економічної боротьби між європейськими країнами і США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що розвивалася швидшими те­мпами порівняно з промисловістю. Ціни зростали внаслідок монополізації виро­бництва і відкриття золотих копалень на Алясці, в Канаді, Південній Африці. У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення амери­канських і азіатських країн. Для світової торгівлі сільськогосподарськими про­дуктами був притаманний аграрний протекціонізм. З кінця ХІХ ст. для зовніш­ньої торгівлі характерною була тенденція зростання протекціонізму і встанов­лення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвести­ційні угоди. З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набув експорт капіталу.

Відбулися зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Си­стема металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалася золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (сис­темою класичного монометалізму). Ця система виникла у Великобританії в кінці XVIII ст., а в кінці - на початку ХХ ст. стихійно сформувалася як сукупність на­ціональних валютних систем. Основу валютних курсів становив золотий пари­тет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відповідний золотий вміст. Зо­лото було основою міжнародних розрахунків. Не обмежувався обмін національ­ної валюти на іноземну. Золото вільно вивозилося і ввозилося. Крім золотих мо­нет в обігу були білонни (розмінні) монети, що виготовлялися із срібла, міді, бронзи та інших металів, паперові гроші у формі білетів державної скарбниці, банківські білети. Система класичного золотого стандарту була зруйнована під час першої світової війни. Золотий обіг законодавчо був скасований.

7.4. Передумови виникнення й методологічні принципи маржиналізму і неок­ласичної теорії

Прискорення розвитку ринкових відносин, поглиблення поділу праці й усус­пільнення виробництва, що проявлялося у монополізації виробництва, з одного боку, і зростання індивідуалізації господарського життя, з іншого, - породжу­вало складну систему виробничих і економічних зв'язків, у якій господарюючі суб'єкти повинні були знаходити оптимальні рішення. Перед ними стояла про­блема альтернативного вибору у використанні обмежених економічних ресурсів.

Розв'язання таких завдань з позицій класичної школи, навіть модифікованої економістами першої половини XIX ст., було неможливим, оскільки цільове призначення системи вона вбачала у збільшенні багатства, яке є функцією нагромадження капіталу і чисельності працівників. Проблема ефективного ро­зподілу ресурсів і пошуку найбільш вдалого варіанта їх комбінації залишалася на задньому плані, оскільки вважалося, що він досягається автоматично у проце­сі ринкової конкуренції. Тим часом в умовах бурхливого зростання масштабів виробничої діяльності саме ця проблема ставала найбільш гострою і актуаль­ною. Науково-технічний прогрес призвів до глибоких якісних змін у характері й структурі виробництва та методах управління економікою, якісних змін у структурі споживання. Формувався ринок споживача, пріоритетом якого став його вибір, тому актуальним стає дослідження ринкової поведінки окремого суб'єкта господарювання, виявлення закономірностей економічного розвитку на рівні фірми. У таких умовах була потрібна загальна теорія, здатна запропо­нувати рекомендації, що обґрунтовують економічну поведінку господарюючих суб'єктів, які прагнуть якнайкраще реалізувати свої інтереси. Така теорія по­винна була акцентувати увагу на поведінкових аспектах, виявляючи мотиви, яки­ми керуються індивідууми при виборі того чи іншого варіанта господарських дій. Це принципово змінило метод економічного аналізу: об'єктивізм класиків, які прагнули віднайти закономірності, що керують господарськими процесами неза­лежно від волі й свідомості людей, поступався місцем виявленню суб'єктивних спонукань господарюючих агентів, які приймали економічні рішення. Це був мікроекономічний підхід, при якому об'єктом вивчення стає психологія господа­рюючого індивідуума з метою визначення закономірностей формування моти­вації його вчинків у сфері економічної діяльності. Такий підхід зробив можли­вим застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні ве­личини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті. Ви­никнення теорії граничних величин було визнано "маржинальною революцією " в економічній науці - перехід від концепції класичної школи до неокласичної тео­рії (маржиналізму).

Маржиналізм - це напрямок економічної теорії кінця ХІХ ст., який аналі­зує граничні економічні величини як взаємопов'язані явища економічної системи на рівні окремої фірми чи галузі.

Піонерами у формуванні категорії "граничної корисності", що використову­ється у процесі аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а та­кож французи Ж.Дюпю і О. Курно. Незалежно один від одного, майже одночас­но вони описали свої погляди в аналізі економічних процесів і законів граничні величини.

Основні положення маржиналізму:

1. Повна відмова від теорії трудової вартості, її критика як теорії, що не дає

відповіді на наступні запитання:

- чим керується покупець, коли йде на ринок?

- чому покупці віддають перевагу тим чи іншим товарам?

- які фактори визначають попит на товари та послуги?

2. Сфера споживання має першочергове значення відносно сфери виробниц­тва, а не навпаки, як вважали класики. Маржиналісти розглядають економіку як систему взаємопов'язаних господарюючих суб'єктів, які розпоряджаються еко­номічними ресурсами та благами в цілях максимізації власної вигоди. В основі лежить принцип раціональності економічної поведінки особи за умов вільного підприємництва. Головне завдання економічного аналізу - знайти не середні значення економічних величин, а їх оптимальне значення (мінімізація витрат, максимізація прибутку), і співставити ці оптимальні величини.

3. Маржиналісти вважають, що в основі економічних рішень лежить психо­логія людини, її суб'єктивні оцінки та бажання, і затверджують суб'єктивний пі­дхід до аналізу економічних явищ.

4. Важливе місце в методології маржиналізму відводиться принципу рідкіс­ності. В основі теорії лежить припущення про обмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу або блага.

5. Школа маржиналізму виходить з необхідності пошуку альтернативної ва­ртості прийнятих економічних рішень, співставленні додаткових вигод з додат­ковими витратами. Саме представники цієї школи ввели такі поняття, як спадаюча гранична продуктивність, спадаюча гранична віддача факторів виробництва, спадна корисність.

6. Маржиналісти вважають, що предмет економічної науки - це вивчення відношення людей до речей, вивчення потреб людей і засобів їх задоволення. Саме представники цієї школи повернули економічний аналіз до вивчення мо­тивів прийняття певних економічних рішень.

Основні положення маржиналізму розроблялися представниками різних економічних шкіл: австрійської, математичної, кембриджської і американської.

Найбільш вагомий внесок в розробку ідей маржиналістів зробила австрійсь­ка школа політекономії, що сформувалася у 70-ті роки XIX ст. Її репрезентували К. Менгер (1840 - 1921 рр.), Ф. Візер (1851 - 1926 рр.), і Е. Бем-Баверк (1851­1919 рр.); її теоретичними принципами були суб'єктивний ідеалізм і теорія гра­ничної корисності. Характерною методологічною особливістю австрійської школи було також використання як головного об'єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства, визнання примату споживання над виробництвом.

Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає теорія "граничної корисності". Прийняті в політекономії категорії "товар" і "вартість" були замінені поняттями "благо" і "цінність". К. Менгер і його соратники запере­чували, що вартість є втіленням суспільно необхідної праці, а праця - її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб'єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вважали його споживану вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіду, підвищити його добробут.

За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв'язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити.

К. Менгер був першим з представників австрійської школи, хто сформулю­вав принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу. Цінність, на його думку, - це міркування суб'єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому розпорядженні, тому поза їхньою свідомістю вона не існує.

Ойген фон Бем-Баверк в основних своїх працях - «Основи теорії цінності господарських благ» (1886р.), «Капітал і прибуток» (1884р.), «Позитивна теорія капіталу» (1889р.), «Теорія Карла Маркса і її критика» (1896р.) розвинув і вдос­коналив концепцію граничної корисності. Його модель ціноутворення побудова­на за принципом застосування рівнодіючих оцінок до різних пар продавців і по­купців. Ціна на конкурентному ринку - це об'єктивна цінність. Механізм ціноу­творення визнається як роль праці, так і витрат виробництва. Запас благ обмеже­ний, тому цінність блага (товару) залежить тільки від попиту (пропозиція елас­тична). Визначення граничної корисності при обміні виходить з урахуванням да­них про ціну і прибутки споживача.

Справжнім благом вважається заробітна плата, а майбутнім - засоби вироб­ництва. Відсоток - це винагорода підприємця за очікування, він пов'язаний з об­міном справжніх і майбутніх благ. Саме з впливом фактора часу (очікувань) на граничну корисність господарських благ, Бем-Баверк пов'язував походження процента. Часто «теорію очікування» називають психологічною теорією процен­та.

Бем-Баверк ввів поняття граничної корисності грошей - сума граничних ко­рисностей благ, які індивід може купити за останню одиницю свого грошового доходу.

Процент на капітал вважав загальноекономічною категорією, яка існує у су­спільстві, де здійснюється обмін товарів поточного і майбутнього споживання. Залежно від розміру капіталу і часу «очікування» складається більший або мен­ший процент на капітал. Зазначимо, що введення фактора часу в аналіз економі­чних явищ є значним досягненням австрійської школи.

Фрідріх фон Візер розвинув і удосконалив погляди цієї школи у своїх пра­цях «Про проходження та основні закони господарської цінності» (1884 р.), «Природна цінність» (1899р.), «Теорія сіспільного господарювання» (1914р.) Він ввів до научного обігу закони Госсена, граничну корисність, граничний про­дукт, рідкісність ресурсів.

Граничний продукт - це те благо, яке можна виробити, використовуючи пе­вні продуктивні блага, що мають найменшу граничну корисність. Таким чином, гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну продуктивного блага, що застосовувалось при виготовленні граничного продукту, тобто певної части­ни витрат виробництва. Закон Візера показує взаємозв'язок між граничною ко­рисністю і витратами виробництва: дійсною вартістю (корисністю) будь-якого блага є недоотримана корисність інших благ, яка могла бути створена за допомо­гою інших ресурсів, витрачених на виробництво цього блага.

Ф.Візер обстоював необхідність втручання держави в економіку, захищав приватну власність і приватну форму господарювання.

Головні ідеї австрійської школи:

1. Головний мотив людської діяльності - необхідність задоволення потреб. Потреба - це відчуття нестачі чого-небуть, бажання мати певне благо.

2. Потреби задовольняються на основі благ (речей), які мають певну корис­ність. Корисність тієї чи іншої речі залежить:

- від кількості даного блага;

- від ступеня його рідкості;

- від можливості його відтворення.

3. Цінність товару та його ринкова ціна визначаються не затратами праці на його виробництво, а рівнем його корисності. Чим більша корисність блага, тим більшу цінність воно має.

4. Австрійська школа формулює економічний закон спадної граничної кори­сності: кожна додатково спожита одиниця економічного блага приносить все меншу додаткову корисність. При цьому були введені поняття: загальна корис­ність блага та гранична корисність.

Загальна корисність благ визначається сумою корисності всіх спожитих благ.

Гранична корисність - це додаткова корисність, яку має споживач від вико­ристання кожної додаткової одиниці блага. Згідно з дією закону спадної гранич­ної корисності кожна додаткова цукерка буде приносити все менше задоволення і її додаткова корисність падатиме.

5. Використання закону спадної граничної корисності дало змогу пояснити падіння попиту на товари на ринку, а також поклало основу для розробки теорії споживацької поведінки. Представники австрійської школи підкреслювали, що корисність блага зменшується в міру збільшення кількості блага і збільшується по мірі зменшення кількості цього блага.

6. Кожна людина має свою шкалу потреб, і має свої найвищі потреби, які вона готова задовольнити любою ціною, і найменші потреби. Потреби людей по­стійно розвиваються, формуються все нові потреби, тому кількість благ завжди менше кількості потреб людей.

7. Ринкові ціни виступають як результат взаємодії покупців і продавців. У покупця є межа, вище якої він не буде платити, а у продавця є найнижча межа, менше якої він товар не продасть.

Ринкова ціна визначається не витратами виробництва, не затратами праці, а граничною корисністю тих товарів, які мають найнижчу цінність для покупця.

Подальша еволюція маржиналістської концепції пов'язана з теоретичною ді­яльністю одного з найвидатніших економістів кінця XIX — початку XX ст. Альфреда Маршалла (1842-1924рр.), який став основоположником Кембри­джської школи. Альфред Маршалл, син банківського службовця, завдяки бага­тому дядьку отримує блискучу математичну освіту в Кембріджському універси­теті. Там же проявилися і його різнобічні інтереси у сфері філософії, а потім і політичної економії. Він знайомиться з працями еко-номістів-класиків (Рікардо, Мілль), а також працями тих, хто намагався впровадити в економічну науку ма­тематику (Курно, Джевонс, Вальрас). Завершивши освіту, він стає професором Кембріджського університету, засновує ряд періодичних видань з економіки, очолює «економічну школу».

У 70-ті роки XIX ст. сформувалися маржиналістські погляди Маршалла на економічні процеси, що знайшло відображення в його лекційних курсах. Але тільки в 1890 р. вийшла у світ його головна праця «Принципи економічної нау­ки», в якій ці ідеї були викладені в узагальненому і систематизованому ви­гляді. Маржиналістська концепція отримала свою завершеність, ставши ціліс­ною системою, що синтезувала ідеї старої класичної школи і погляди економіс­тів нового покоління. «Принципи...» Маршалла стали найбільш повним і кон­центрованим викладом економічної теорії кінця XIX ст.

Розв'язання завдання систематизації маржиналістських ідей вимагало чітких методологічних основ. В основу методології Маршалла покладена теза про від­мову від каузального методу, тобто спроб розкрити причинно-наслідкові зв'яз­ки і залежності між економічними явищами. Його пропонували замінити дослі­дженням чисто функціональних зв'язків. На перший план виступала категорія взаємодії. Окремі економічні процеси взаємно впливають один на одного, але встановити, які з них є причиною, а які — наслідком, найчастіше буває немож­ливо. З цих позицій він розробляє свою теорію ціни. Маршалл розглядає ціни як результат взаємодії різноманітних факторів на окремих ринках. Головні з цих факторів — попит та пропозиція, і завдання полягає в тому, щоб з'ясувати особ­ливості їх формування і впливу на ціни. Вартість же становить суто логічне поняття і для реальної практики малокорисне. Попит визначається ко­рисністю товару для споживача, в його аналізі Маршалл використовує всі досяг­нення маржиналістської теорії, насамперед концепцію граничної корисності. Але в теоретичній системі Маршалла вона здобуває більш чітке і переконливе вираження. Зворотну залежність між ціною і величиною попиту Маршалл пов'я­зує з дією закону спадної граничної корисності і подає у вигляді кривої попиту. Оскільки споживачі отримують все менше задоволення від кожної наступної одиниці блага, вони купуватимуть додаткові його одиниці тільки в тому випадку, якщо його ціна буде знижуватися.

Як індивідуальний, так і ринковий попит можуть по-різному реагувати на змі­ни цін. В одному випадку невелика зміна ціни може викликати різке коливання попиту, в іншому — навіть істотне зростання ціни не спричиняє помітного ско­рочення попиту. Ступінь реакції споживача на зміни цін Маршалл назвав елас­тичністю попиту. Хоча це явище було відоме і до Маршалла, саме йому нале­жить заслуга його систематичного дослідження. Він дає визначення поняття еластичності, пропонує спосіб її обчислення, розглядає фактори, що впливають на характер еластичності.

Важливим внеском Маршалла в дослідження проблеми споживчого попиту є розвиток висловленої ще Ж. Дюпюі концепції надлишку споживача. Він є різни­цею між ціною, яку покупець готовий сплатити, щоб не залишитися без даної ре­чі, і тією ціною, яку він фактично за неї платить. Ця ідея займає важливе місце в неокласичній теорії обміну, яка базується не на принципі еквівалентності, а на концепції взаємовигоди.

Другим важливим фактором, який формує ціни, поряд з попитом є пропози­ція, вплив якої здійснюється через витрати виробництва. Маршалл надає цьому фактору таке ж важливе значення, як і попиту, що суттєво відрізняє його підхід від позиції австрійської школи і Джевонса, які фактично ігнорували участь витрат у формуванні ціни. Класики, як підкреслював Маршалл, були не такі вже й далекі від істини, коли інтуїтивно надавали перевагу фактору пропози­ції. Функція пропозиції буде визначатися кількістю залучених факторів ви­робництва та їх продуктивністю.

Фактори виробництва: праця, капітал, земля будуть залучатися у виробни­чий процес до тих пір, поки витрати останньої одиниці фактора (граничні ви­трати) не зрівняються з доходом, що приносить використання цієї одиниці (граничний доход). Величина того й іншого залежить від цін на фактори вироб­ництва, цю залежність можна зобразити графічно у вигляді кривої пропозиції, яка показує взаємозв'язок між кількістю приваблюваних факторів, а відповідно, і обсягів виробництва, і цінами, які слід сплатити, щоб спонукати затратити зу­силля, необхідні для випуску цих обсягів.

Ціни пропозиції, обумовлені граничними витратами, будуть залежати від об­сягів виробництва, які, в свою чергу, визначаються економією на масштабах. Маршалл вперше докладно досліджує це явище, показуючи, що можливі варіан­ти віддачі, яка зменшується, коли із зростанням обсягу продукції зростають і граничні витрати, що веде до зростання цін пропозиції, і зростаючої віддачі, ко­ли із збільшенням обсягу виробленої продукції граничні витрати знижуються, а отже, знижується і ціна пропозиції. Коли ж дія законів зростаючої й спадної від­дачі врівноважується, виникає закон сталої віддачі, за яким збільшення витрат веде до пропорційного збільшення обсягу продукції.

Отже у процесі ціноутворення беруть участь і корисність, і витрати, причому беруть участь однаковою мірою і одночасно. Корисність визначає попит на това­ри, тоді як витрати визначають їх пропозицію.

Криві попиту і пропозиції показують, яку кількість товару готові купити споживачі й продати виробники при даних цінах. Якщо ціна буде занадто низ­кою, покупці погодяться купити багато, але продавцям буде невигідно запропо­нувати їм таку кількість, і ціна буде підвищуватися. Якщо ж ціна буде занадто високою, то виробники будуть готові запропонувати велику кількість товару, але покупці не захочуть його придбати, й ціни змушені будуть знижуватися. Ціна попиту і ціна пропозиції будуть рухатися назустріч одна одній, поки не буде знайдено рівноважну ціну, за якої кількість товару, яку побажають купити споживачі, дорівнюватиме тій кількості, яку згодні поставити на ринок вироб­ники.

Рис. Маршаллівський хрест

Така графічна інтерпретація ідеї економічної рівноваги — знаменитий «мар­шаллівський хрест» — стала узагальненим вираженням уявлень про сутність ме­ханізму функціонування ринкової економічної системи.

Отже рівноважна ціна Р_е - це ціна, що врівноважує обсяги попиту й пропо­зиції під дією ринкової конкуренції. Якщо ринкова ціна виросте, то пропозиція перевищить попит, що зумовить зниження ціни (внаслідок конкуренції виробни­ків), а коли ціна стане нижчою за рівноважну, то це зумовить зростання ціни (внаслідок конкуренції споживачів). Так за умов вільної конкуренції досягається рівновага кожного галузевого ринку.

Заслугою Маршалла стало те, що до аналізу ринкової взаємодії він вводить фактор часу, розглядаючи короткостроковий і довгостроковий періоди. У корот­кому періоді головним регулятором ціни виступає попит, а в довгому - пропози­ція.

Раціональний робітник оцінює свою участь у виробництві через призму доходності й витрат. Згідно з теорією доходів Маршалла саме заробітна плата має те­нденцію дорівнювати чистому продукту, виробленому додатковою працею гра­ничного виробника - іще один з найманих виробників, що забезпечує приріст продукту, тобто створює граничний продукт. Маршалл вважав, що прибуток складається з двох самостійних видів винагороди власникам факторів виробниц­тва: підприємницького доходу і процента. У разі зростання попиту в підприємця утворюється тимчасовий надлишковий дохід - квазірента.

Значний внесок у формування неокласичної теорії кінця ХІХ - початку ХХ ст. зробив Джон Бейтс Кларк (1847 - 1938 рр.) - засновник американської школи маржиналізму. Головні положення вчення Дж. Кларка викладено в роботах «Розподіл багатства» (1899 р.), «Сутність економічної теорії» (1907 р.) і «Філо­софія багатства» (1886р.). Особливість його поглядів полягає в аналізі проблем виробництва і розподілу, який спирався на концепцію граничної продуктивності праці і капіталу. В історії економічної думки він розглядається перш за все як автор закону спадної граничної віддачі (продуктивності, ефективності).

Кларк показав, що коли фірма діє в короткостроковому періоді, то один з її ресурсів, перш за все капітальний залишається незмінним.

Кларк вводить поняття граничного продукту - це додатковий продукт, який створює підприємцю кожний додатково найнятий робітник.

Закон спадної граничної віддачі, відкритий Дж. Кларком, полягає в тому, що при незмінній кількості постійних факторів виробництва послідовне приєд­нання до них змінних факторів приводить до зменшення граничного продукту і зменшення віддачі у виробництві кожного додатково найнятого робітника.

Аналізуючи проблему ефективної зайнятості робітників та ефективного по­єднання капіталу та праці, Дж. Кларк підкреслює, що підприємець повинен спів­ставити додатковий (граничний) продукт робітника з додатковими видатками на нього.

Підприємцю вигідно наймати робітників доти, доки додатковий продукт останнього робітника не зрівняється з його заробітною платою (додатковими ви­тратами). Звідси Дж. Кларк робить висновок: заробітна плата робітників повинна визначатися граничною продуктивністю того робітника, який створює най­менший граничний продукт.

Дж. Кларк досліджує економіку країни, по-перше, вивчаючи універсальні закони, по-друге, з позицій економічної статики, по-третє, досліджує закони економічної динаміки.

Економічна статика - вивчає незмінний стан економіки протягом якогось певного часу.

Економічна динаміка - вивчає економіку в стані постійної зміни, коли пору­шуються пропорції рівноваги. Її завдання - дати рекомендації підприємцю, як поводити себе в ситуації, що постійно змінюється.

Аналізуючи прибуток фірми, Дж. Кларк поділяє його на нормальний і чистий.

Нормальний прибуток - це середній прибуток, який в середньому отримують підприємці в усіх галузях виробництва.

Чистий прибуток - це прибуток вище нормального. Саме існування чистого прибутку є стимулом для підприємця вкладати гроші в бізнес.

Чистий прибуток можуть отримати лише ті підприємці, які мають високу продуктивність праці на своїх фірмах, здійснюють нововведення, використову­ють найновіші досягнення технічного прогресу. Зникнення чистого прибутку є сигналом для виходу капіталу з тієї чи іншої галузі.

Роботи Дж. Кларка мали велике значення для формування сучасного мікроекономічного аналізу.

Теорію граничної продуктивності Дж.Б.Кларк доповнив теорією рівноваги економіки. При цьому методи граничного аналізу він використав у сфері макроекономіки. Для цього він ввів поняття соціальної праці (загальна кількість за­йнятих у народному господарстві), соціального капіталу (сукупність усіх капі­талів в економіці) і закони байдужості. Рівновагу економічної системи Дж.Кларк пов'язував з оптимальними пропорціями між затратами «соціальних» виробничих ресурсів. Коли ціни соціальних факторів виробництва відхиляються від своїх граничних продуктів, приводяться в рух ринкові сили, які встановлю­ють рівновагу всієї економічної системи.

Вільфредо Парето (1848 - 1923рр.) - визначний представник неокласичної теорії періоду її формування, італійський економіст, продовжувач традицій ло­заннської школи маржиналізму.

Він продовжив ідею Л.Вальраса - дослідження проблем загальної економіч­ної рівноваги, виходячи з маржиналістських принципів аналізу.

У моделі ринкової рівноваги Парето попит і пропозиція розглядаються як елементи економічної рівноваги, критерієм її досягнення вважається оцінка ви­міру співвідношення переваг конкретного індивіда, інакше - виявлення ордина­льних (порядкових) величин, що характеризує їх черговість. Такий ординалістський підхід у наш час є основним у визначеності корисності.

При використанні кривих байдужості В. Парето прогнозує поведінку поку­пців на ринку, за допомогою графічного аналізу відображається взаємозв'язок товарів і їх корисності. Аналіз кривих байдужості дозволяє визначити, від якої кількості одного товару відмовиться домогосподарство, щоб придбати додатко­ву кількість іншого товару.

Оптимум В.Парето. Оптимум - це такий стан системи, при якому ніякий перерозподіл продуктів або ресурсів не може поліпшити становище якогось гос­подарського процесу, не погіршуючи становища іншого.

Закон Парето - закон розподілу прибутків - нерівність у розподілі прибут­ків можна зменшити в тому разі, якщо прибутки і виробництво будуть зростати швидше за чисельність населення. 5. Формування і розвиток історичної школи

Засновниками історичної школи були В.Рошер, Б.Гільдебрант, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній по­гляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтва, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.

Лідером історичної школи був В.Рошер (1817 - 1894рр.). Він був рішучим поборником еволюційного шляху розвитку суспільства. Він вважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос, як невід'ємний супутник переворотів, заважає розвитку започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шля­хом "позитивного права", а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилась нова історична школа, ядро якої склали Г.Шмоллер (1838-1917рр.), Л.Брентано (1844 - 1931рр.) і К.Бюхер (1877 - 1930рр.). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати "старою", полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі пе­реходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій в політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей в суспільстві - і намагання розроби­ти конструктивні програми "класового миру" і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну й ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робочому русі.

Сприйнявши основний постулат «істориків» про специфіку історичного шля­ху кожної нації, вони довели його до повного заперечення будь-яких закономір­ностей у суспільному розвитку. Навіть в історії окремої країни важко, на їх­ню думку, визначити якусь спільну траєкторію руху, до якої зводиться еволюція різних господарських форм і інститутів.

Специфіка настільки велика, що завдання дослідника повинно полягати в якомога докладнішому описі виникнення, розвитку і видозмін цих інститутів. Вони зібрали й обробили великий і цінний фактичний та статистичний матеріал з історії окремих господарських установ: середньовічних ремісничих цехів і ку­пецьких гільдій, фінансових організацій окремих держав і навіть міст Німеч­чини. Але робити які-небудь узагальнення вони принципово не бажали, звину­вачуючи в безрезультатності подібних абстракцій не тільки класичну, але і ста­ру історичну школу.

Особливістю їхнього підходу було те, що історію господарства вони розгля­дали не тільки і навіть не стільки як історію матеріальної культури, а скоріше як рух духовних цінностей: поглядів, звичаїв, етичних установок, релігійних уяв­лень. Шмоллер, наприклад, уявляє народне господарство як деякий «психофі­зичний апарат», в якому концентрується дух нації. Найбільш повним виразни­ком цього духу є держава.

Ставлення до держави як до найважливішого інституту господарської життя, що виконує значні економічні функції, — характерна риса історичної школи в обох її поколіннях. Але якщо стара історична школа пов'язувала з державою го­ловним чином надії на заступництво національної промисловості і захист від іноземної конкуренції, то нова історична школа бачила в ньому втілення націо­нальної єдності і згоди, які необхідні для економічного процвітання і соціаль­ної гармонії. Держава покликана вирішувати важливі соціальні завдання: по­кровительство освіті, охорону здоров'я, надавати допомогу непрацездатним, спираючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги. Пі­двищена увага до соціальних проблем з боку деяких представників нової істо­ричної школи дала підставу зближення їхньої позиції із соціалістичними ідеями, що відображає назва, яка закріпилася за ними, — «катедер-соціалістів» (соціа­лістів кафедри).

Історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни в економіч­ні дослідження. Нею був обгрунтований і застосований принцип історизму, що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, у розвитку, знайти такі його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані. Крім того, «історики» наповнили економічний процес конкретним змістом, уявивши йо­го як рух реальних господарських форм і інститутів. Завдяки їхнім дослі­дженням стало очевидним, що економічне життя набагато багатше і змістовні­ше від тих абстрактних схем, в які намагалася укласти його класична школа.

Але не менш очевидним було й інше: не можна зрозуміти економіку, обмежу­ючись лише описом процесів, які відбувалися. Крізь строкатість національних особливостей і історичних обставин чітко проступають загальні закономірності, виявленням яких і повинна займатися економічна теорія. Але вона зможе це зробити тим успішніше, чим більша кількість конкретних історичних фактів буде досліджена й осмислена. Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповнюють один одного.

Дата добавления: 2013-12-14