Соціальний портрет сучасного юриста визначається такими характеристиками

По-перше, підвищенням значущості юристів та юридичної діяльності в суспільному житті, що обумовлюється розгортанням демократичних процесів в Україні, побудовою ринкової економіки, глобалізацією сучасного світу. Як наслідок, у нашій державі відбувається стрімке збільшення кількості юристів (передусім приватних) та збільшення обсягу надаваних юридичних послуг. Утім, зазначена тенденція гальмується відсутністю чіткої ідеології розвитку юридичного сектору та недосконалістю системи професійної освіти.

По-друге, змінами в юридичній професії, зокрема, у бік інтернаціоналізації та спеціалізації фахівців. Підсилюються формальні вимоги, які висуваються до працівників. Створюється концептуальне уявлення про сукупність деонтологічних вимог, (належне, обов’язкове, потрібне), яким мають відповідати особи, які займаються юридичною практикою. Зазначені моменти мають на меті подолання деформацій професійної свідомості, яка є однією з основних загроз сучасного юриста.

По-третє, реформуванням юридичної освіти, основними проблемами якої є: надмірна кількість вищих навчальних закладів, окремі з яких не мають необхідних для сучасної освіти інтелектуальних, матеріальних, організаційних ресурсів, якість заочної і дистанційної освіти, недосконалі державні стандарти, певна відірваність від інших сфер знань і «затеоретизованість» освіти, її закритість тощо.

По-четверте, бурхливим розвитком, який спостерігається в сучасні юридичній науці, що проявляється в утворенні Національної академії правових наук України як координуючого центру наукових досліджень, збільшенні і розгалуженні наукових центрів, деідеологізації і плюралізації юриспруденції тощо.

Аналіз історії вітчизняної правової системи, соціально-психологічних типів юристів минулого дає підстави стверджувати, що певні морально-професійні вимоги до представників юридичної професії існували від самих джерел становлення правової системи і еволюціонували відповідно до ступеню розвитку суспільно-політичного устрою держави. Відповідно,за умови зростання суспільних ідеалів гуманізму, свободи, справедливості планка морально-професійних вимог до юристів щоразу піднімалася все вище.

Тому формування моральної і професійної культури юриста на різних етапах історичного розвитку було тісно пов’язане з рівнем культури того суспільства, в якому він жив. Відтак у своїй діяльності юрист як особистість опанував все те, що було створене суспільством, як негативне, так і позитивне (ідеологічні, політичні, моральні, естетичні якості).

На початковому етапі формування вітчизняної традиції юриспруденції (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство) не доводиться говорити про наявність у юристів професійного потенціалу, оскільки не існувало ще професії як такої. Тим більше близькість почуттєво-мовленнєвих факторів, які визначали культуру поведінки юриста, ґрунтувалися на дотичності права, моралі та релігії. Тому визначальною рисою його правосвідомості була підсвідома скерованість до максимального зближення правового і морального мотивів,бажання осмислити встановлений правовий імператив з урахуванням особистих уявлень про світоустрій, тяжіння до індивідуалізованого, а не типового сприйняття права.

Таким чином, головна «гарантія» правосуддя залежала від особистої гідності судді, який повинен був у своєму внутрішньому правовому почутті правди відшукати достатньо ясності, щоб встановити істину і мати достатньо сили, щоб у всіх випадках (чи сильного судить, чи слабкого), завжди і всьоди «…застосовувати одну і ту ж міру, одну і ту ж правду».

Згодом (XVII-XVIII століття) ця схильність юриста до особистісного сприйняття правових норм, на жаль, легко переходила у тривіальний правовий нігілізм, особливо якщо його особистісні уявлення про моральність були розмитими або зовсім атрофованими; поняття справедливості мало занадто абстрактний характер, а скерованість до них була відверто декларованою і навіть демагогічною. Усе це відігравало роль деструктивного фактора у формуванні особистісного професійного потенціалу і виявлялося у відсутності власної життєвої позиції, волі, самостійності, створювало сприятливий ґрунт для зловживань – непродуктивну орієнтацію спрямованості світогляду.

Приклад А.Ф. Коні, депутат Держдуми. Еволюція етосу юристів в Україні дають можливість переконатися, що в різних історичних суспільних формах існувало багато соціально-психологічних типів юриста. Його поведінка нерідко (наприклад, юрист СРСР) мала формально-ролевий характер: юрист часто слугував зовнішнім нормативним вимогам. Він ухвалював такі рішення, які б усіх задовольняли, вирішував загальні політичні завдання. Саме тут велику роль відіграли його правосвідомість та індивідуальні здібності, які в сукупності давали змогу не тільки вирішувати конфлікти, а й знаходити компроміси.

Були випадки, коли професійна діяльність ставала небезпечною для юриста, якщо він відмовлявся виправдовувати свавілля влади. Тому нерідко долі працівників минулого – трагічні долі. Приклад суддів слідчих-чекістів, які чинили юридичний опір репресіям. Адже юристи були свого роду паліативом – станом між корпорацією і державою і, відстоюючи свою незалежність (це, звісно, не стосується періодів особистої залежності, коли на посадах тримали тільки тих, хто був відданим), вони нерідко потрапляли в складні, часом небезпечні ситуації. Адже соціоцентрична світоглядна парадигма, яка домінувала на багатьох етапах історичного розвитку, зумовлювало те, що юрист перш за все служив державі. Особливо це виявлялося у ХІХ-ХХ століттях.

Український юрист у всі історичні епохи мав велику соціальну значимість, хоча в науковій літературі переважно мовиться про негативні якості працівників минулого, що, на наш погляд, є поверховим судженням. У цих оглядах образи юристів надто часто втрачають динаміку характеру, редукціюються до одномірних стимулів-інтересів і стають схожими на сценічних персонажів епохи класицизму, коли крутій всього лише крутій, скупий – невиліковно і показово скупий, а злостивий – злий від народження і до смерті.

Це пояснюється особливістю громадської думки – з давніх-давен пам’ятати більше негативні явища, характерні для правової системи, як аномальні (які обурюють і загрожують суспільному розвитку), ніж позитивні, які є нормою і тому не завжди залишають у пам’яті належний слід. Тому про юристів з відверто низьким рівнем морального і професійного розвитку більше говорили, писали, переповідали нащадкам.

Слід підкреслити, що хоча юрист нашого часу живе, діє і мислить у зовсім інших соціально-економічних і культурних умовах, все ж у певному значенні він є послідовником юриста минулого. Звичайно професійні ситуації не можна узагальнювати в історичному аспекті, бо типологізувати можна тільки ситуації морального вибору, однак, скажімо, немає ніякого надійного рецепту кар’єрного росту, а правила духовного виживання в умовах повального кар’єризму відомі з давніх-давен і вони лише поглиблюються від епохи до епохи.

Тому акцентуючи увагу на безперечно прогресивній спрямованості української правової системи, варто виділити ті негативні риси, які сучасний юрист «успадкував» від юриста минулого:

1. Зловживання владою, службовим становищем з корисливою метою, перевищення своїх повноважень, упередженість, невиправдана жорстокість, тяганина.

2. Традиційне і значною мірою ідеологізоване розуміння своєї мети, завдань і призначення «вершити правосуддя», політика подвійних стандартів.

3. Наявність схильності до обвинувачення в правосвідомості юристів і водночас упевненість, що презумпція невинуватості ними виконується. Це стосується переважно кримінального процесу, який домінує в аналізах дослідників.

4. Авторитарні схильності, що виявляється в непогрішимості, яка тяжіє до келійності, корпоративності.

Отже, на всіх історичних етапах становлення української правової системи було немало гідних її представників з високим рівнем особистісного професійного потенціалу й орієнтацією спрямованості соціально-психологічних настанов на служіння людині, утвердження справедливості. Такі юристи усвідомлювали свій морально-професійний обов’язок та сприймали посаду не як джерело матеріального благополуччя, а передусім як покликання відданого служіння суспільному благу. Безумовно, така орієнтація передбачала творче ставлення до своєї професії, яка була найкращим способом самореалізації. Таким чином, той юрист, який (за Вебером) жив «для професії», «для правосуддя», черпав свою внутрішню рівновагу і почуття власної гідності з усвідомлення того, що служить справі і в цьому бачив сенс свого життя. Так, в історії вітчизняної юриспруденції є багато прикладів не лише ефективного з погляду правозастосування, а й високоморального, інколи жертовного служіння людям. Саме юристи з високим рівнем морального і професійного розвитку заклали підвалини юриспруденції, без яких важко уявити сучасну юридичну практику.

Дата добавления: 2013-12-14