Валютно-політичні інструменти

Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тільки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валютно-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбуватись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів один на одного. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валютами, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов’язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сторону реалізується шляхом грошової політики, політики валютного курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних платежів.

Перше рішення у валютній політиці – це рішення про систему фіксованого валютного курсу чи курсу, що коливається. Перевага фіксованого валютного курсу полягає в тому, що він підвищує безпеку в міжнародній торгівлі та русі платежів, а недолік – в тому, що він може відступати від ціни рівноваги, через що призводити до неврівноваження платіжного балансу. Валютний курс, що коливається, має ту перевагу, що (за відсутності інтервенцій держави на валютний ринок) забезпечує урівноваження платіжного балансу. Недолік його полягає в тому, що він може суттєво коливатись, що негативно впливає на міжнародну торгівлю.

За фіксованого валютного курсу держава має можливість або встановлювати для всіх операцій єдиний валютний курс, або для різних операцій різні валютні курси, що називають розщепленням валютного курсу. В першому випадку для захисту фіксованого курсу достатньо державних інтервенцій на валютний ринок, в другому – неминучі валютні обмеження і прямий контроль руху платежів.

За фіксованого валютного курсу держава може цілеспрямовано змінювати валютний курс, девальвувати чи ревальвувати свою валюту. Ревальвація національної валюти призводить до подорожчання національного продукту за кордоном та до здешевлення імпорту. Тому експорт кількісно зменшується, а імпорт зростає і баланс зобов’язань погіршується. Наслідком ревальвації є одночасно поліпшення реальних відносин обміну і підвищення добробуту в цій країні, адже після ревальвації за одиницю експорту можна одержати більшу кількість імпорту.

Можливість стимулювання економіки через отримання зовнішньоторгового сальдо (надлишку) відома вже давно і мала важливе значення вже в меркантилізмі XVII ст. Країни, які провадять сьогодні таку політику, наприклад Японія, часто звинувачують у недобросовісній «неомеркантилістичній» зовнішньоекономічній політиці.

Політика валютного курсу регулюється суворими міжнародними правилами, тому що заходи політики валютного курсу основних країн-учасниць міжнародної торгівлі мають також суттєві міжнародні наслідки. Так, країни-члени Європейської валютної системи (ЄВС), яка передбачає фіксацію валютного курсу, можуть змінювати його лише за взаємною згодою. Більш як 150 країн-членів МВФ, статут яких передбачає валютний курс, що коливається, зобов’язані не вживати таких заходів, як маніпулювання валютним курсом або міжнародною валютною системою, що можуть порушити існуючий стан платіжного балансу або надати недобросовісні переваги в конкуренції проти інших країн-членів.

У той час, як інструменти грошової політики та політики валютного курсу тільки опосередковано, через відсоток і валютний курс впливають на зовнішню торгівлю та міжнародний рух капіталу, обмеження руху міжнародних платежів слід розглядати як безпосереднє, пряме втручання держави в зовнішньоекономічні операції через монетарну сторону. Під обмеженнями міжнародного руху платежів слід розуміти всі адміністративні постанови і заходи країни, які заважають вільній купівлі-продажу іноземної валюти, що означає обмеження вільної конвертації однієї валюти в іншу.

Контроль міжнародного руху платежів може здійснюватися двома шляхами.

1. Міжнародні операції можливі, але купівля-продаж валюти, необхідної для їх оплати, підлягає державному контролю і обмеженням.

2. Купівля-продаж валюти не обмежена, але потрібні для цього юридичні угоди перебувають під контролем держави і лімітуються за певних обставин.

Міжнародні організаційні засади для української зовнішньоекономічної політики витікають з міждержавних угод і правил, які Україна визнає через своє членство в міжнародних організаціях та як договірний партнер дво- та багатосторонніх договорів. Найважливішими серед них є договори з країнами близького зарубіжжя як основними торговими партнерами України, країнами Східної Європи, Німеччиною, США та ін. З міждержавних угод слід зазначити передусім договори в межах СНД і документ про членство України в МВФ.

Дата добавления: 2013-12-14