Роль права в процесі глобальних перетворень. Тенденції трансформації права

Глобалізація не скасовує національну державу, а трансформує її роль і функції. Участь національних урядів у здійсненні контролю в державі, вирішенні внутрішніх проблем зменшується. Попередня жостка дихотомія (зовнішня політика – внутрішня політика) стає менш актуальною. Держава за таких умов частіше поступається своїм внутрішнім суверенітетом заради вирішення загальносвітових проблем, втрачає монополію на реалізацію владних повноважень. Водночас будь-яка держава, незалежно від рівня економічного розвитку, має суверенітет нарівні з іншими державами. Говорити про повну втрату суверенітету означає визнавати зникнення держави як такої. Повної втрати суверенітету держави бути не може. Такий підхід до розуміння окресленого питання є не чим іншим, як вадою глобалізації. Навпаки, глобалізація збагачує поняття суверенітету, наповнює його новим змістом. Державний суверенітет залишається незмінним в рамках відносин суб’єктів світового процесу.

Новий зміст державного суверенітету в умовах глобалізації

Геополітична система, яку створює глобалізація, базується на трьохвзаємозалежних і частково взаємоперехресних балансах. Перший, традиційний – між національними державами. Другий баланс, на якому базується система глобалізації, – між національними державами і світовими ринками (мільйонною армією інвесторів, які вкладають кошти в усьому світі). Третій баланс, який необхідно мати, є абсолютно новим явищем – між окремими особами і державами. У результаті низки технічних переворотів (особливо інформаційної революції) у технічній, комунікаційній сферах світ став більш компактним, досяжним, всеохопним. Сучасне суспільство є інформаційним, де виробництво інформаційної продукції і надання інформаційних послуг переважає над іншими видами соціально-економічної активності людей. У таких суспільствах значно зростає роль політичної комунікації. Але створивши світову систему комп’ютерних мереж, глобалізація насамперед створила умови, за яких окремі люди дістали небачені раніше в історії людства можливості впливу і на ринки, і на держави. Маючи доступ до Інтернету, вони можуть діяти в наші дні безпосередньо на світовій сцені, не потребуючи при цьому традиційного посередництва урядів, корпорацій чи будь-яких інших громадських чи приватних інститутів.

Усе це дає підстави визначити глобалізацію як процес зближення політичних систем країн світу з метою утворення інститутів, вироблення спільних стандартів і підходів до вирішення загальноцивілізаційних проблем розвитку людства.

Серед політичних систем сучасного глобалізованого світу особливе місце посідають системи перехідного типу, або так звані транзитні. Більшість учених, як правило, мають на увазі при цьому політичні системи, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії. Інші дослідники під перехідною політичною системою розуміють систему, яка здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Перехідні політичні системи розрізняють за темпами перетворень: а) ті, в яких транзитний процес відбувався досить швидко; б) ті, де запроваджено поетапне реформування політичної системи – одно або багатовекторне (наприклад, політична, економічна трансформація та формування державності), а також за методами реформування (мирні, конфронтаційні, революційні) та за стимулами заявлених змін (вплив зовнішніх чи внутрішніх чинників).

Сучасні політичні системи по-різному сприймають процес глобалізації взагалі, як об’єктивну реальність. Більш глобалізованими є країни, які досягли високого рівня економічного розвитку, оскільки політичні інститути відстають від економіки, яка в багатьох державах переросла національні рамки і потребує наднаціонального планування. Важливими чинниками при цьому виступають, наприклад, стан політичної культури еліт, рівень національної свідомості. Різні політичні сили по-різному розуміюмь політичну мету і по-різному можуть її тлумачити. Так, позиція країн так званого третього світу співпадає в тому, що глобалізація не є загальним шляхом людства, а цей шлях характерний для найбільш розвинених країн, які економічними й владними важелями з позиції сили диктують світовому співтовариству концептуальні принципи розвитку світу. Хоча вони визнають, що загрози економічних, екологічних, технологічних, воєнних катастроф, які різко загострилися на сучасному етапі існування людства, потребують для їх попередження об’єднаних зусиль світового співтовариства.

У структурі політичної системи можна виділити три підсистеми: інституційну, інформаційну і нормативну. Інституційна підсистема є фундаментом усієї політичної системи, а її складовими виступають держава, політичні партії, групи інтересів. Провідною організацією, яка акумулює в собі максимальну політичну владу, є держава. Як відомо, ХХ століття було століттям народження держав. Із 192 держав на всіх континентах понад 140 утворені в ХХ столітті, 98 виникли після 1959 р. Більшість із них обрали демократичний шлях розвитку і закріпили дані положення в своїх конституціях, значно розширили глобалізаційне поле розвитку. Водночас близько 60 держав належать нині до таких що руйнуються.

Другу половину ХХ століття справді, можна назвати часом тріумфальної ходи демократії. Водночас у цих країнах відбувається складний і тривалий процес трансформації політичних систем. Він фіксується на різних стадіях і залежить від багатьох чинників: національних традицій, релігії, рівня політичної культури, національної свідомості тощо. Важливим чинником у цьому процесі виступає тип політичної системи (відкритий чи закритий). Майже всі сучасні держави вдалися до формування політичних систем відкритого типу. Звичайно, не існує політичних систем абсолютно відкритих чи абсолютно закритих. У світі залишилося зовсім мало країн економічно й ідеологічно закритих (Куба, Північна Корея, Іран, Саудівська Аравія, Білорусь). Країни з відкритим типом політичної системи активніше реагують на глобальні виклики будь-якого характеру.

Однак, навіть зважуючи на те, що на початку 1990-х років у політичній науці з’явилося нове поняття – глобальна хвиля демократизації (С. Хантінгтон), проблеми демократичних змін у межах окремих країн досліджувалися ізольовано від процессу глобалізації. Досить часто легітимність авторитарних режимів як правого, так і лівого спрямування, аргументовувалася протиборством двох світових систем і двох наддержав. Починаючи із середини 1990-х років у багатьох державах третьої хвилі спостерігається застій у процесі демократизації, а її соціально-політичні аспекти проявляються фрагментарно і нерівномірно. Процес політичної глобалізації, особливо в тому, що стосується її демократичних аспектів, значно відстає від глобалізації економічної та інформаційної, антиглобалістські сили нерідко одночасно є противниками демократії. Ці та інші процеси свідчать про наявність викликів демократії, породжених глобалізацією.

Демократична ідеологія, „відкрила двері” світовій інтеграції. Демократичні цінності, які активно пропагуються західними країнами в усьому світі, стають воістину інтернаціональним критерієм, за яким світове співтовариство групує країни на цивілізовані і нецивілізовані. Однак ознаки кризи демократії зростають навіть у тих країнах, які вважалися її оплотом. Ці виклики походять від процесів глобалізації світу і стосуються долі національної держави, суперечностей між уніфікованими аспектами глобальних процесів і соціокультурною самобутністю національних суспільств, плюралізму, форм маніпулювання суспільством за допомогою сучасних засобів комунікації і політичних технологій.

Проблематика викликів демократії демонструє історизм цього поняття. Її зміст залежить від конкретно-історичних умов, а розвиток у часі не може розглядатися як лінійний процес розширення свободи й участі громадян в управлінні. Традиційні уявлення про демократію не можуть бути екстрапольовані на суспільства, які трансформуються в процесі глобалізації і постіндустріалізму. Демократія утверджується тільки там і тоді, де і коли проростає з надр суспільства, з його соціокультурних передумов і традицій, особливостей світосприйняття і менталітету. У світі нині формуються різні типи демократії, які далеко не співпадають із західною ліберальною моделлю. Виявляється, що уніфікація світу неможлива і прагнення до неї, по суті, антидемократичне. Виникає проблема: як узгодити глобалізацію з багатоманітністю і самобутністю. Інше важливе питання, як поєднати автономію індивіда, яка б гарантувала йому свободу вибору, і суспільну солідарність, необхідну для того, щоб свобода була благом для всіх, а не для обраних? Суперечливий характер неоліберальної глобальної демократизації змушує дослідників звернутися до обгрунтування альтернативних моделей демократичної політичної глобалізації. Відповіді на проблемні питання сучасності формуються в колі альтернативних неоліберальній концепціях демократії: деліберативній (рефлексивній), агностичній, громадсько-асоціативній.

Концепція деліберативної демократії стала головним напрямом теоретичного пошуку суспільно-політичної думки. Її визначальна ідея – перманентний і максимально широкий політичний дискурс у суспільстві, результати якого визначаються не балансом сил, а силою аргументів. Деліберативний процес виступає як „демократія відкриття” для самого суспільства сутності рішень, які приймаються, та їх наслідків. Головні труднощі концепції – визначення меж суспільної рефлексії, яка б не посягала на політичну багатоманітність, забезпечення в ній рівної і вільної участі громадян, створення інститутів і механізмів як самого дискурсу, так і трансляції його результатів до центрів політичної влади.

Концепція агностичної демократії базується на інших постулатах. Вона виходить з антиномності різноманітності, а відтак принципової можливості сталого консенсусу. Тому демократія розуміється не як форма правління, заснована на злагоді, а як спосіб буття в умовах перманентної конфліктності, яка в силу початкової недосконалості суспільства лежить в його основі. Конфліктність у суспільстві може ослаблюватися і посилюватися, а це неминуче супроводжується різноманітними змінами, які зазвичай мають мирний, демократичний характер.

У руслі постмодерністських уявлень і пошуку відповідей на виклики глобалізації у сучасному світі формується концепція громадсько-асоціативної демократії. В її основі уявлення про зміну і релятивність політичних реалій. У потоці змін і демократія є настільки мінливою, що підпадає під фактор, який зникає. Вихідним поняттям цієї концепції є ідея специфічної спільноти громадян, яка не потребує визнання якихось загальних цілей чи принципів і об’єднана лише мовою громадянської взаємодії, тобто схваленими усіма членами спільноти правилами громадянської поведінки. Такого типу асоціація утворює рушійну базу громадського спілкування, адекватну багатоманітності політичних позицій у сучасному суспільстві. Така аморфна асоціація не може мати чітких програмних цілей і не здатна приймати ефективні політичні рішення. Але вона здатна стати протилежністю державі, яка обмежує плюралізм. За надмірності релятивізму в цій концепції вона все ж таки підкреслює невідповідність представницької демократії нинішній динамічній реальності та вкотре підтверджує, що становлення нині молодих демократій не відбувається за стандартами минулого століття. В умовах глобалізованого світу, під тиском глобальних викликів країни молодих демократій перебувають у значно складнішому становищі, ніж країни із давно сформованими демократіями, але діапазон реакції на виклики часу в них значно ширший, оскільки виходить за межі структур і стандартів ліберальної демократії, і це додає оптимізму в процесі набуття досвіду демократичних перетворень.

Очевидно, найближчі 20 років вимагатимуть створення нової системи міжнародних відносин з урахуванням появи на геополітичній мапі світу нових гравців (насамперед країн БРІК – Бразилії, Росії, Індії, Китаю), змін демографічного стану країн, поділу світу на заможний Північ і збіднілий Південь, зміни вектора розвитку виробництва із Заходу на Схід, загострення екологічних проблем. Крім того, у сучасних умовах політична система перебуває під постійним впливом зовнішніх, утворених світовими процесами чинників: поширення ТНК, розвитку інформаційного суспільства, зростання культурної експансії, формування нового соціуму тощо. Частина таких чинників належить до так званих негативних наслідків глобалізації – проблеми демографічного та екологічного характеру, злочинність (наркобізнес, торгівля людьми, тероризм), міграція населення та ін. З огляду на це зростає навантаження у сфері політичної діяльності. Саме зі сфери політики, появи політичної волі до змін може йтися про їх подальшу реалізацію. Тут, як правило, відбуваються найбільш драматичні події, пов’язані з подоланням протидії тих соціальних сил, які взагалі не бажають будь-яких змін, відстоюють лише власні інтереси, так і обранням варіанту змін і перетворень, адекватного цілісному світу. Глобалізація висунула перед політичними системами завдання, які раніше не доводилося вирішувати або вони залишалися невирішеними через недосконалість функціонування політичних систем, тому ще більше ускладнилися. Відтак політичним лідерам доведеться приймати складні, а інколи й нестандартні рішення, а населенню - більш свідомо ставитися до глобальних процесів, генерувати ідеї, прийнятні для співіснування народів з різним менталітетом, рівнем розвитку економіки, культури, соціальної захищеності.

На думку окремих дослідників, сучасний стан глобалізації відрізняється від попередніх практично миттєвим поширенням інформації і обмеженням політичного суверенітету держав. Проведений аналіз наукових джерел свідчить, що питання ослаблення (розмивання) державного суверенітету національних держав як головного суб’єкта політичної системи, зміни його змісту у зв’язку зі зміною міжнародних відносин і політичних систем в тих чи інших країнах, залишаються в полі зору багатьох дослідників. Помітною є тенденція до об’єднання держав. Такі об’єднання існують на всіх континентах, а в окремих випадках простежується тенденція переростання їх у політичні союзи.

Великим компаніям-виробникам (ТНК) належать основні продуктивні сили сучасного світу. Транснаціональні компанії, які стали потужними гравцями на політичному полі, протистоять державам, відстоюють приватні інтереси, набули високого ступеня автономії і суттєво впливають на розробку політики держави. Формування і функціонування останніх вважається суттєвим кроком у протистоянні суспільного державному, адже приватний інтерес не лише проник, а й вийшов за межі своїх політичних систем. У сучасному світі близько 40 тис. ТНК, з них 500 найбільших, на яких зайнято майже 85 млн осіб, мають сукупний продукт, що перевищує 60% світового валового продукту. 93% штаб-квартир ТНК розташовані в США, Західній Європі і Японії, а серед 50 найбільших міжнародних корпорацій – 27 американського походження. ТНК намагаються принести до країн, куди вони вкладають свої капітали, свою ідеологію, норми соціальних, трудових відносин.

Домінування і розширення економічної сфери досить специфічно позначається на розвитку політичної системи. Глобалізаційні процеси призводять до того, що держава змушена поступитися своїми повноваженнями наднаціональним інститутам – міждержавним та міжнародним організаціям. Процеси, пов’язані з глобалізацією, зменшують можливості національних урядів контролювати ситуацію на території своїх держав, трансформують функції і роль держави. Тому, як відзначають дослідники, якщо по жожній з нагальних проблем майбутнього уряди не зможуть нічого зробити, як тільки посилатися на непереборні обмеження міжнародної економіки, то політика в цілому стає спектаклем безсилля, а демократична держава втрачає свою легітимність. Глобалізація стає пасткою для самої демократії.

Зростання рівня комунікацій між політичними інститутами різних країн поступово призводить і до посилення впливу міжнародних політичних інститутів, які не обмежуються рамками однієї політичної системи, тобто є міжсистемними. Водночас вони теж є продуктом територіально обмежених політичних систем, а тому їх діяльність (які б цілі вони перед собою не ставили) не зводиться до нівелювання особливостей окремих політичних систем, а до розширення одних політичних систем на інші. В умовах глобалізації, трансформація суверенітету має подвійний характер. З одного боку, посилюються фактори, які викликають скорочення номенклатури й обсягу суверенних повноважень держав, а з іншого – більшість держав добровільно і свідомо йде на обмеження свого суверенітету.

Важливо також відзначити, що у сучасному світі досить відчутно, а інколи й агресивно заявляють про себе неформальні центри впливу надзвичайно широкого спектру. Непублічна влада, володіючи складними схемами організаційного (господарського) управління, нарощують потужність фінансово-правових кодів, посилюючи їх витонченість і здійснюючи вражаючу еволюцію від панування над матеріальними об’єктами до управління соціальними суб’єктами, дедалі більше зливаючись при цьому зі звичними формами влади. Подібна діархія поступово пронизує практично усю соціальну феноменологію – політичну, економічну, правову, одночасно підтверджуючи її рухливий і транзитний характер.

Інформаційна революція стала передумовою політичних ризиків відкритості, забезпечила технічну базу для створення глобальних інформаційних мереж. Інформаційні технології дають реальну можливість для різного прискорення економічного, наукового, культурного розвитку планети, інформатизації капіталу. У цьому сенсі вони сприяють відкритості сучасного соціуму. Водночас вони ж можуть стати фактором посилення протиборства між представниками різних культур, породжуючи ризики політичних конфліктів і навіть екстремізму.

Функціонування політичної системи, особливо основного її інституту – держави, неможливе без організуючої ролі права. Це вимога часу, і стосується вона також країн, які перебувають у стані еволюційного розвитку. Правові норми призводять у стан взаємодії політичні інститути соціуму, утворюють разом його комплексність.

Глобалізація висунула низку викликів як політичним системам, так і політичним партіям, які розвиваються в орбітах цих систем. Посилення у другій половині ХХ ст. впливу глобальних соціально-економічних процесів, формування інформаційного суспільства, демографічні зміни, поява на наднаціональному рівні глобальних політичних акторів значно змінили умови функціонування політичних партій, вплинули на світову політичну практику.

Політичні партії є не лише одним з головних і невід'ємних атрибутів представницької демократії, а й складовою політичної системи суверенної національної держави. Станом на 15 січня 2011 р. в Україні зареєстровано 185 політичних партій різного політичного та ідеологічного спрямування. Всі вони, без сумніву, починаючи з Української республіканської партії „Собор”, яка першою зареєстрована в Єдиному реєстрі громадських формувань держави 5 листопада 1990 р., і до політичної партії „Козацька Народна Партія”, зареєстрованої 28 вересня 2010 р., є виразниками різних ідей, поглядів, устремлінь певних частин населення країни. Їх участь у суспільно-політичному житті держави є безперечною, в той час як чисельність, роль у формуванні державної політики, представництво в законодавчих і виконавчих органах значно відрізняються.

Намагання завоювати державну владу було і залишається головною метою політичних партій і партійних еліт. Україна не є в цьому винятком. Формуючи уряди, владні партії не лише легітимують діяльність останніх, а й закріплюють себе відповідальними перед суспільством за здійснення тієї чи іншої стратегії розвитку, формування відповідної ідеології. Нова ідеологія України буде побудована на принципах розширення культурної автономії регіонів, якої можна досягнути за допомогою децентралізації влади і адміністративної реформи.

Правові аспекти формування політичних партій в Україні та забезпечення їх функціонування необхідно обов’язково розглядати з урахуванням впливу глобальних змін і трансформацій. Сучасні партії, незважаючи на суттєве зменшення їх кількості, і надалі відіграватимуть значну роль у глобальній політиці. В центрі дискурсу практики політичних партій важливими є питання щодо їх факторів і джерел еволюції, інституційних змін, напрямів і моделей організаційних аспектів партійних трансформацій, взаємовпливу партій і сучасних держав, ролі партій в європейському політичному просторі.

Серед найважливіших глобальних чинників функціонування політичних партій насамперед слід назвати наслідки соціально-економічного характеру. Під впливом глобальних економічних процесів змінюються соціальні характеристики населення та його структура. Корінне населення розвинених країн скорочується, частка молоді в ньому зменшується, а людей похилого віку – збільшується. Водночас зростають міграційні потоки та горизонтальна соціальна мобільність у сучасному світі. Особливо помітним явищем є міграція з регіонів „периферії” до „центру”, яка супроводжується новим вкрапленням етнічних і релігійних елементів у середовище національних спільнот країн Заходу. Суттєві зміни відбуваються і в структурі зайнятості населення. Одночасно зі скороченням чисельності працюючих у промисловому секторі зростає зайнятість у сфері послуг, до того ж як у приватному, так і державному секторах економіки. У загальному обсязі робочої сили потенційно зростає також частка жінок.

Зазначені глобальні тенденції впливають на показник чисельності партійних рядів. Соціальні зміни трансформують структуру мотивації політичної поведінки. Починаючи з 1960-х років у традиційних партіях спостерігається спад, а в окремих випадках майже повне зникнення масової участі в них. До того ж якщо раніше ефективність партійної електоральної стимуляції першочергово базувалася на усвідомленні необхідності солідарних дій, то нині ситуація значно змінилася. Зростання соціальної і географічної мобільності знижує зацікавленість громадян у співробітництві з партіями, пропонуючи інші шляхи досягнення соціальних благ. При цьому слід врахувати також зростання ролі альтернативних каналів залучення населення в політику, в тому числі через рухи соціального спрямування та групи інтересів, у тому числі релігійної сфери.

Другу групу глобальних змін, які безпосередньо впливають на функціонування політичних партій, становлять зрушення в системі політичних цінностей, національних політичних культурах і в моделях масової політичної поведінки. Індикаторами подібних процесів слід вважати ослаблення ролі релігійних факторів, політичної орієнтації більшості громадян західних країн при одночасному посиленні ролі радикальних релігійних течій, особливо в мусульманських країнах, а також ослаблення соціальної бази право-лівого політичного протистояння й активізацію нових соціальних рухів, у тому числі мотивованих постматеріальними цінностями (феміністських, екологічних, сексуальних тощо). Відзначається також поява більш партисипативного стилю політичної активності. Зокрема, успіх екологічних, феміністських рухів, організацій проти ядерної енергетики, захисників прав тварин та інших супроводжується появою на політичній арені багатьох країн нових партій, нерідко популістського спрямування, які примушують потіснитися традиційні політичні організації з багаторічною репутацією.

Зміни, які відбулися на зламі тисячоліть в характері й структурі політичних комунікацій, становлять третю групу формування середовища і впливу на функціонування політичних партій. Масштаби і глибина впливу технологічних змін, які відбуваються в сучасних суспільствах на політичну сферу, ще не усвідомлені повною мірою. Особливо важливі розвиток супутникових систем зв’язку, цифрова революція і вибухове зростання кількості каналів комунікації, доступних пересічному споживачеві. Поява Інтернету, найшвидшої комунікаційної технології, не лише забезпечила швидкий доступ до величезного обсягу інформації, а й дала індивідам, які раніше були пасивними користувачами засобів комунікації, можливість створення власних комунікаційних каналів і мереж. Такі технологічні інновації супроводжувалися досить суперечливими змінами у структурі власності й контролю над системами комунікацій і виробництва комунікаційних технологій. Слід зазначити, що, з одного боку, спостерігається активна інтернаціоналізація і диверсифікація каналів комунікацій, а з іншого – поступова концентрація власності у сфері виробництва і розповсюдження не лише засобів комунікації, а й самої інформації.

Зміни у соціальній і комунікаційній сферах, у свою чергу, призвели до зміни змісту порядку денного партій, переліку питань і проблем, які заслуговують на увагу населення країн. При досить помітному ослабленні інтенсивності ідеологічної боротьби навколо такої традиційної теми, як конфлікт праці й капіталу, змінюється ставлення до проблеми ролі держави і державної власності в економічному і політичному житті сучасного суспільства. В цьому політико-економічному дискурсі очевидні парадигмальні зрушення у бік ринково орієнтованих економічних принципів. Вони супроводжуються переорієнтацією вимог у сфері соціальних гарантій від державного забезпечення до приватного. Особливо це стосується охорони здоров’я і пенсійної системи. Водночас у держав з’являються нові сфери політичного регулювання, наприклад, екологія і захист навколишнього середовища, імміграція, включаючи проблему біженців, хоча вирішення цих питань досить часто виходить за межі можливостей, які здатні забезпечити політичні системи національних держав.

Зазначені глобальні зміни не є вичерпними і створюють для політичних партій принципово інший, ніж раніше, формат їх діяльності. Фундаментальні зміни в політичні системи сучасних національних держав вносять також два паралельних напрями глобалізації – наднаціональна інтеграція і субнаціональна дезінтеграція, регіоналізація світу. Небувале зростання останніми роками рівня освіти та пізнавальної мобілізації громадян у сучасних суспільствах вносить помітні корективи у три головні параметри взаємодії партій з суспільством: ідеологічний, або ідейна відданість громадян партіям; організаційне проникнення партій в суспільство; характер мобілізаційної підтримки організацій населенням, особливо в період виборів.

Отже, основу нинішньої глобальної політичної системи утворює Вестфальська система політичного устрою. Політичні системи, які перебувають під постійним впливом внутрішніх та зовнішніх чинників, постійно знаходяться у перманентному процесі змін. Під дією процесів глобалізації відбувається «ерозія» існуючої системи, суверенні права і обов’язки національних держав переходять до інших суб’єктів.

Відчутний брак політичного чинника в сучасних світових глобалізаційних процесах, значне розширення транснаціональних корпорацій, розвиток інформаційного суспільства, загострення демографічних та екологічних проблем зобов’язує політичні системи суспільств реагувати на виклики шляхом пошуку загальноправових підходів до забезпечення співіснування світового співтовариства.

Протягом останнього десятиріччя в світовій глобалістиці посилилась тенденція до пошуку шляхів підвищення організованості світового співтовариства. На перший план вийшла окрема синтетична проблема – глобальної керованості світом і світовим розвитком. Особливо гостро ставиться питання пошуку „світового уряду”. Досить актуальною є проблема співвідношення глобалізації і національного суверенітету. Адже державний суверенітет країн поступово втрачає своє первинне значення, а транснаціональні компанії дедалі менше зважають на інтереси слабких і менш значущих у світі держав. Тому в умовах, коли глобалізація є реальністю, з поміж десятків трактувань сутності цього феномена важливо також згадати і про підхід до її розуміння як нової якості історичної ситуації, до якої людство йшло протягом останніх чотирьох-пяти десятиліть. Вона характеризується розвитком протилежних тенденцій універсалізації і диференціації, однополярності і багатополярності, зіткнень і примирень, інтеграції і дезінтеграції, суверенізації і десуверенізації тощо. У зв’язку з цим політики й науковці інколи розуміють глобалізацію як могутній фактор впливу на політичні структури світу, розвиток міжнародних відносин, який породив на світовій арені велику кількість різноманітних суб’єктів, котрі, в свою чергу, прагнуть до суверенізації. Закономірно виникають питання про характер взаємовідносин цих суб’єктів, обсяг їх повноважень, роль та місце у глобалізаційних процесах.

Характеризуючи масштабність суспільних перетворень і складність породженої ними ситуації, можна скласти великий реєстр близьких за змістом, але різноманітних за формою явищ та інституцій, пов’язаних з життям сучасної людини, що вказує на присутність у тканині суспільства несхожих організаційних принципів (атракторів). Скажімо, громадянське суспільство і суспільство масове; демократія представницька і керована; лібералізм як свобода і повнота прав особи і неолібералізм як універсальність цінностей ринку, яка акцентує функціональний аспект індивіда (тобто фактичний суб’єкт неолібералізму – не особа, а підприємство), врешті національний суверенітет і корпоративна система світових зв’язків, яка формується на інших принципах.

Нині є підстави говорити про те, що сучасні країни не є суверенними повністю, оскільки не тільки їх окремі інститути входять до різноманітних міжнародних структур, а й окремі громадяни, їхні групи попри національні кордони безпосередньо спілкуються в межах міжнародного співтовариства. Адже у світі колективний чинник домінує. Крім того, світові держави поділені на корпоративні групи, які у відносинах враховують фактор „свій” і „чужий”. Ставлення до „своїх” більш м'яке, ліберальне, ніж ставлення до „чужих” або „інших”. У системі майбутнього глобального проекту світу особливе місце посідають глобальні, регіональні, міжнародні та національні стратегії розвитку, що стало тенденцією останніх років.

Характерною ознакою, яка найбільш повно відображає особливості сучасного стану глобалізації, є процес „розмивання” державних кордонів. Не випадково ряд дослідників не безпідставно вбачають у процесі транспарентності кордонів сутність глобалізації. З прозорими кордонами держави більш залежні між собою. Проте є підстави вважати, що у досяжному для огляду майбутньому глобалізація не позначиться на юридичному обмеженні державного суверенітету. Навпаки, в результаті якісного розвитку міжнародного права, міждержавних відносин та інтеграційних процесів глобалізація збагатить поняття суверенітету, щонайменше за рахунок розвитку об’єктного складу регулювання міжнародного права. При цьому „каркас” концепції державного суверенітету, в контексті з іншими рівнозначними принципами міжнародного права, залишається незмінним і не може бути юридично іншим в рамках Статуту ООН. Будь-яка держава незалежно від рівня свого економічного розвитку, має суверенітет нарівні з іншими державами, і це є результат історії, а не продукт міжнародного права. І надалі національна держава збереже центральні позиції і переваги у вирішенні таких внутрішньодержавних завдань, як: а) надання соціальних послуг; б) забезпечення внутрішнього порядку й обороноздатності; в) регулювання ринку; г) підтримка транспортної інфраструктури; д) регулювання процесу міграції; ж) вирішення внутрішніх етнічних проблем; з) контроль над видобутком природних ресурсів та ін.

Постійної гостроти питанням суверенітету держав додають часті зіткнення різноманітних міждержавних інтересів, розширення інтеграційних процесів. Втілення на практиці концепції ліберально-ринкової держави у поєднанні з визнанням приватної власності, дійсно, досить часто залишає державу осторонь управління навіть в економічній сфері. Нерідко це дає змогу авторам вийти за межі традиційного тлумачення держави як вузькокласової політичної організації. Багато функцій, які раніше виконувалися урядами, переходять до інститутів громадянського суспільства, транснаціональних корпорацій. Національні і міжнародні неурядові політичні, економічні, правозахисні, релігійні, благодійні та інші організації дедалі більше впливають на суспільну думку, формування політики, розробку законів, виконують окремі владні функції, аж до участі у діяльності комітетів і комісій ООН. Відбувається трансформація ролі держави, особливо в розвинених країнах. Очевидно, глобалізація окреслить нові підходи до суверенітету, його зміст у.

Суверенітет держави у своїй сучасній формі є чіткою і безсумнівною політичною вимогою, це необмежений контроль над конкретною територією. Чи має національна суверенна держава майбутнє за умови наявності центру управління? Багато дослідників глобалізації вважають, що держава в своїй сучасній формі не може бути збережена. Вона стала непридатною для глобального домінування економічного прогресу, глобальної лібералізації ринкових сил, а тому влада держави повинна бути заміщена владою глобальних ринків. У цьому суть неоліберальної концепції світового управління через глобальну економіку. Але в цьому і головна загроза глобалізації, тому що майбутня роль національної держави, за винятком країн – світових лідерів, зводиться до трьох функцій: а) забезпечення умов для безперешкодного функціонування глобальних ринків; б) забезпечення умов для формування уніфікованого відкритого суспільства; в) виконання функцій локальних адміністрацій глобальної системи управління світом. Крім того, сучасні неоліберали вважають глобалізацію неминучою еволюцією людства, об'єктивним законом природи в його розвитку, закликають країни не чинити спротиву формуванню глобальної системи управління, а пристосовуватися до неї. Погоджуючись частково з такими твердженнями, зауважимо, що альтернативою ми бачимо розвиток, за якого держава, як форма національного, міжнаціонального і глобального колективного, демократичного управління, соціалізувалася і взяла на себе головні функції соціального розвитку, а не забезпечення інтересів глобальних корпорацій. Національна держава залишатиметься важливою формою політичної структури, позаяк є первинним джерелом законного порядку для громадян на певній території. Хоча можливості держави управляти змінилися та багато в чому звузилися (особливо щодо національнї макроекономіки), вона залишається стрижневою організаційною структурою, особливо в створенні умов ефективного міжнародного регулювання.

Перспективним, на нашу думку є підхід, за якого глобальне управління має бути демократичним, а монополізація його в руках однієї наддержави „великої сімки”, країн ОЄСР чи Європейського Союзу, – неприпустимою. Жодна країна не повинна мати монополії на управління світом, бо це неминуче призведе до заміщення глобальних інтересів людства егоїстичними національними інтересами. Крім того, глобальне управління не повинно означати становлення світового уряду чи глобальної держави. Концепція глобальної держави не може бути виведена з концепту нації-держави, оскільки вони якісно різнорідні. Еволюція національних держав, з точки зору глобального менеджменту, повинно привести до особливих форм, нових типів і структур пост націй-держав і відповідних систем урядування в регіональному розрізі типу Європейського Союзу. Крім того, виникнуть нові глобальні організації на зразок ООН, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, які будуть забезпечувати глобальне управління політичними методами. Паралельно виникнуть глобальні організації, подібні до СОТ, які будуть структурами глобального управління з використанням фінансово-економічних методів впливу. Все це може відбуватися лише за умови існування особливого суб’єкта - національної держави, і вона не може зникнути з міжнародного поля відносин. Водночас функції суверенної держави можуть змінитися, вона має бути „більш соціалізованою”. Не слід сподіватися, що іноземний капітал, який приходить із країн-локомотивів слідом за політичною глобалізацією, сприяє вирішенню соціальних проблем країн, які розміщують його на своїх територіях. Тому саме уряди мають підвищувати рівень добробуту населення, створювати комфортні умови для життя громадян власної держави. Національна держава більше не є ефективним менеджером в економіці, але вона може надавати ті соціальні та громадські послуги, що вважаються необхідними міжнародним капіталом, до того ж за найменшою можливою „накладною” ціною. На тлі посилення соціальної функції існують галузі, де роль держави радикально зміниться чи зменшиться. Перша з таких галузей – війна. Розвинені держави більше не використовують війну як головну підставу проголошення „суверенності”. Без війни, без ворогів держава стає менш важливою для громадян.

Чимало найпалкіших ентузіастів повної глобалізації ставлять собі запитання, відзначає Гж. Колодко: чи шлях до неї не веде також до створення своєрідної світової держави зі світовим урядом, оскільки національні ринки функціонують у межах національних держав? Адже значна частина людства незадоволена зростанням світового ВВП, перерозподілом багатства між державами, збільшенням кількості збіднілого населення. Дослідник аргументує висновок, який заслуговує на підтримку: світовий ринок може розвиватися без державності, що його організовує, і без світового уряду, як і світова торгівля розвивається без світового міністра торгівлі. Для подальшого прогресу і справедливого розподілу благ глобалізації потрібен не світовий уряд, а є світова політика, а також координація регіональних та національних політик, тобто правильна інституційна надбудова, яка уможливить бажані інтервенційні дії та координацію різних аспектів фінансової, торговельної, економічної та соціальної політики. На нашу думку, даний висновок підтверджує, що у процесі розвитку глобалізації не знищується суверенітет держав, вони залишаються суб’єктом міжнародних відносин, хоча „голос” кожної з них у демократичному полі залежить від стану економіки національної держави. Світова економіка перебуває у певній залежності від національних економік.

Досліджуючи процеси економічної глобалізації, П. Герст і Г. Томпсон у питаннях уравління та ролі національних держав використовують поняття „ нова суверенність ”. Загальна його сутність зводиться до того, що національні суверенні держави в ході розвитку процесу глобалізації не зникають у „новому глобалізованому світі”, вони необхідні для організації суспільства, але їх функції та завдання частково зникають, при цьому суверенітет держав навряд чи збережеться у сучасному його розумінні.

Нині суверенність як ознака національної держави має вирішальне значення тому, що держава відіграє роль джерела законності через надання повноважень чи санкціонування нових влад (у виконанні угод та дотриманні форм міжнародного правління; забезпеченні конституційного порядку на власній території та ін.). Крім того, національні держави зберігають своє значення ще й тому, що є головними практиками у мистецтві управління як процесу поділу влади, і вони впорядковують інші уряди через надання їм оформленості та легітимності. У системі управління, де міжнародні організації і регулятивні органи вже займають значне місце і продовжують зростати, національні держави є найважливішими представницькими установами. Населення залишається закріпленим територіально та підпорядковується громадянству національної держави, але держави залишаються „суверенними” не в тому розумінні, що вони всемогутні та абсолютно компетентні в справах своїх територій, а в тому, що вони контролюють кордони території, і тією мірою, якою вони є дійсно демократичними, представляють громадян, що мешкають всередині цих кордонів. Держави дуже опосередковано забезпечують відповідальність міжнародних організацій перед світовою громадськістю, а також можливість для міжнародних організацій впроваджувати рішення, що підтримуються основними державами, тому що вони будуть посилюватися внутрішніми законами та місцевою державною владою. Сучасний рівень інтернаціоналізації (але не глобалізації) світової економіки, як відзначають дослідники, яскраво демонструє потребу в національній державі, не в традиційному вигляді ексклюзивної суверенної влади, а вирішальної ланки між міжнародними рівнями правління і громадськістю розвинених країн.

Негативні тенденції глобалізації як процесу всесвітньої універсалізації мають досить широкі межі й не зводяться лише до ослаблення суверенітету держав, відзначає Ю. Тихомиров. Вже нині очевидні її негативні прояви, про які слід говорити і негайно реагувати щодо:

а) жорсткого тиску транснаціональних корпорацій на розвиток національних економік, на процеси прийняття політичних і економічних рішень;

б) акценту на суто фінансово-комерційному інтересі й недооцінки соціальних аспектів, що призводить до масових протестів і руху антиглобалістів, стурбованих зміщенням центрів прийняття рішень;

в) приниження значення основ національного права і навіть знищення окремих інститутів і галузей законодавства під тиском „світових імперативів”;

г) жостких вимог статутів міждержавних об’єднань до національного законодавства.

Серед численних філософських праць присвячених майбутньому світового розвитку та участі в ньому національної держави, заслуговує на увагу дослідження О. Малишева. Вдосконалення практики узгодженої взаємодії структур влади і бізнесу, а також піднесення атмосфери духовності автор називає серед найважливіших завдань сучасного суспільства. Ключовою проблемою, яка обумовлює дисгармонію суспільства, насамперед визнається філософія держави, під яку підлаштовується правова та економічна політика. Така філософія держави, на думку автора, нині відсутня в Україні. В ході політичних змін 1990-х років суспільство відмовилося від наукового комунізму, але іншого вчення не сприйняло. Для вирішення проблеми філософії держави автором пропонується відмовитися від уявлення про те, що в основу держави покладена непримиренність класових суперечностей, а також те, що держава припиняє існування тоді, коли продуктивні сили досягнуть високого рівня розвитку. В запропонованій О. Малишевим філософії в основу державного устрою покладені суперечності, які виникають між членами суспільства (чоловіками і жінками) і які базуються на інсктинті ревнощів. Вони виникають як наслідок бажання любові, сумісного проживання і продовження роду, тобто для створення сім’ї або її збереження. Держава, на його думку існуватиме за таких умов вічно, доки існуватиме життя на Землі.

У розвиток концепції „реального суверенітету ” (А. Кокошин), ідей шодо зниження статусу держави в інформаційну епоху (М. Кастельс), теорії кризи особливого типу держави, перевантаженої соціальними, економічними, культурними та іншими функціями (М. Ільїн), російський дослідник В. Буянов відзначає, що за останні три з половиною століття інститут держави у своєму розвитку пройшов декілька стадій, у тому числі від „перевантаження” держав різноманітними функціями до їх „ розвантаження” і передачі частини управлінських важелів до інститутів громадянського суспільства. Водночас, стверджувати про те, що суверенітет, територіальна цілісність та інші головні властивості держави відмирають чи втрачають своє значення, передчасно, більше того, шкідливо, оскільки це порушує основи світоустрою. Роль держави як головного актора міжнародних відносин, регулятора внутрішньої політики на власній території, як суб’єкта глобалізації зростатим е. Змінюються функції держави, але головна з них – забезпечувати суверенітет народу – залишається незмінною. До того ж саме держави, об’єднавши свої зусилля, зможуть вирішити глобальні проблеми, з якими нині зіткнулося людство.

Уважне вивчення процесів, що відбуваються в Україні, як всередині держави, так і в стосунках з іншими країнами, дає змогу сформулювати декілька тез, які, на нашу думку, характеризують ситуацію. По-перше, як влада, так і громадянське суспільство в Україні не є остаточно сформованими інституціями на зразок тих, що характеризують розвинені демократії, але становлення громадянського суспільства, відбувається швидшими темпами, ніж становлення владних структур. Суспільство набуло вже досконалішої структури і досягло зрілості, а влада так і не набула власної форми та остаточної структури. Під тиском глобальних факторів її структурування є складним і суперечливим, проте не оптимізує розвиток суспільства. По-друге, незважаючи на те, що до порядку денного владних еліт нашої держави включені окремі проблеми глобального характеру (врегулювання цін на енергоносії, боротьба з наркобізнесом, торгівлею людьми, незаконною міграцією тощо), вони недостатньо усвідомлені й не стали пріоритетними порівняно з внутрішньодержавними завданнями. Відсутність стратегічного мислення і розуміння глобальних закономірностей розвитку сучасного суспільства у правлячої еліти України не дає змоги говорити про чітку позицію у вирішенні тих чи інших глобальних проблем та гарантувати готовність до відповідей на глобальні виклики. Якщо в цьому не відбудеться змін, населення держави і надалі гостро відчуватиме негативні наслідки глобалізації. Розуміння глобальних закономірностей розвитку суспільства дає можливість державі використовувати потенційні виклики глобалізації, швидко і адекватно реагувати на них, що, в свою чергу, сприятиме більш динамічному і ефективному розвитку країни. По-третє, низький рівень політичної культури переважної більшості українського політикуму є тим негативом, який гальмує вирішення як внутрішньодержавних, так і глобальних проблем, створює у міжнародної спільноти атмосферу недовіри до держави в цілому.

Зростання впливу глобалізації на життя всіх держав не може не позначитися насамперед на внутрішніх і зовнішніх функціях держави. В юридичній літературі дедалі частіше акцентується увага на такій важливій тенденції розвитку внутрішніх функцій держави, як інтернаціоналізація, тобто надання внутрішнім функціям суттєвого міжнародного аспекту, їх тісна взаємодія із зовнішнім середовищем, взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики держави. Це дає підстави стверджувати, що внутрішні функції держави не можуть розвиватися виключно на власній основі, визначатися метою, завданнями, які базуються лише на національному інтересі, без урахування інтересів міжнародної спільноти. Тому, на думку окремих науковців, глобалізація настільки стирає межі між внутрішньою і зовнішньою політикою, що вже є підстави для введення нової класифікації функцій держави, оголошення їх загальними для реалізації як всередині держави, так і за її межами. До таких загальних функцій належать: 1) економічна, зміст якої становить забезпечення нормального функціонування і розвитку економіки, організації зовнішньоекономічних зв’язків тощо; 2) політична, або функція безпеки, яка спрямована на забезпечення державної і суспільної безпеки, соціальної і національної злагоди, охорону суверенітету; 3) соціальна, що полягає в охороні прав і свобод населення, задоволенні соціальних потреб людей, підтримки необхідного рівня життя населення, створення належних умов для праці, побуту та ін.; 4) ідеологічна, метою якої є підтримка певної ідеології, в тому числі релігійної, організація освіти, підтримка науки, культури; 5) екологічна, яка передбачає ефективні заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.

Об’єктивні процеси у світі не обходять осторонь жодну державу, тому і спонукають їх до посильної участі у вирішенні глобальних проблем, зміцненні світового правопорядку. Сучасна держава повинна бути здатною до співпраці з іншими державами і вміти управляти процесом входження до глобального середовища, забезпечувати соціальний захист, економічні можливості й безпеку. Держави, які діють самотужки, і надто бідні держави втрачають здатність регламентувати значну кількість нагальних проблем для своїх громадян, залишаються недієздатними у здійсненні принципу „мислити глобально – діяти локально”, повз них проходять фінансові потоки, їхні навіть корисні ініціативи ігноруються і врешті вони опиняються в ізоляції. Тому стратегія національних держав у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й глобальному інтеграційних процесах. Ізоляціонізм та наступальний інтервенціонізм є помилковими векторами розвитку національних держав в умовах глобалізації.

Серед загальних функцій держави більш детального висвітлення вимагає політична функція, навіть якщо сьогодні й завчасно переходити до практики об’єднання внутрішньої і зовнішньої політики в одну сферу діяльності держави. Внутрішні інтереси держав, враховуючи різницю в рівнях їх економічного та політичного розвитку, настільки відрізняються, що спроектовані ними інтереси й потреби зовнішнього характеру поєднати досить складно. Суттєво відрізнюяться також форми і методи реалізації державою зовнішніх і внутрішніх функцій. Дії, які досить часто допустимі всередині держави, не можуть бути використані у взаємовідносинах з іншими суб’єктами міжнародного співтовариства. І все ж важливим аспектом політичної функції держави в умовах глобалізації є забезпечення та захист державного суверенітету.

Державний суверенітет був і залишається важливою юридичною і політичною категорією. В ньому виражається сумарна характеристика всіх ознак держави. Остання є суверенною, якщо здатна самостійно вирішувати внутрішні й зовнішні справи з дотриманням норм міжнародного права. В сучасних умовах держава не може бути „егоїстичною”, будувати свою політику, виходячи з власних, потреб, а зобов’язана враховувати інтереси інших держав, наддержавних структур. До того ж нині вже є недостатнім і таким, що майже вичерпав себе, принцип співробітництва у межах партнерства. Його варто наповнювати новим змістом, у тому числі з урахуванням проблем глобального характеру. Суверенна держава є повновладною незалежно від будь-якої іншої влади у вирішенні питань як внутрішнього так і зовнішнього характеру.

Із середини ХХ століття поняття суверенітету тісно пов’язується з офіційним визнанням пріоритету прав людини і громадянина як у конституційному, так і в міжнародному аспектах. Служіння держави громадянському суспільству і людині вважається найважливішою ознакою її суверенності.

Політика суверенної держави має бути спрямована на відстоювання інтересу громадян жити за власними законами і звичаями, релігійними та іншими нормами і традиціями, обирати ефективний державний устрій, встановлювати внутрішній політичний режим та забезпечувати охорону державного кордону. Останні, незважаючи на те, що дедалі більше набувають ознак прозорості, існуватимуть доти, доки існуватимуть суверенні держави. В свою чергу, міжнародне співтовариство не вправі нехтувати межами державного суверенітету. Лише держава вправі добровільно, без примусу взяти на себе подібні зобов’язання, що випливає зі змісту суверенного права держави як повноправного члена міжнародного співтовариства. У статуті та інших документах ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, СНД, СОТ чітко виражено намір світового співтовариства гарантувати суверенітет народів і держав, поважати їх територіальну цілісність і самостійність, а принцип самовизначення націй і народів та суверенітету держав, які діють на основі вільного вибору народом свого політичного ладу, отримав повне визнання у сучасних міжнародних відносинах. Наступ на державність, суверенітет держави, суверенітет нації, на нашу думку, не є повністю виправданим. Очевидно, процеси глобалізації не повинні повністю „стирати” національно-державні відмінності. Держава може лише частково поступитися суверенітетом з метою вирішення окремих проблем, у тому числі глобального характеру, але це не означає повної втрати її суверенітету.

Іншим аспектом політичної функції сучасної держави є забезпечення народовладдя. Демократія визнається принципом визначального значення, дотримання якого забезпечить глобалізацію з людським обличчям. Не викликає заперечень позиція дослідників, які вважають, що в наш час, дійсно, відбувається глобалізація демократичних цінностей. Право на демократію - глобальне право, яке дедалі більше підтримується міжнародним співтовариством у цілому. Водночас демократія потребує модернізації на основі більш еластичних форм ідентифікації громадян і ширшої системи громадської солідарності, щоб відповідати сучасним динамічним реаліям. Глобалізація ставить перед державою вимогу забезпечити всебічні умови розвитку демократичних інститутів і демократичного управління суспільством. Забезпечення влади народу - базова позиція політичної функції демократичної держави. Вона передбачає реалізацію народом трьох повноважень: по-перше, участь у формуванні представницьких органів влади, уповноважених від імені народу здійснювати в країні державну владу і вирішувати місцеві питання в муніципальних структурах; по-друге, гарантувати участь народу в прийнятті державних рішень шляхом проведення референдуму; по-третє, забезпечення права контролю за здійсненням державної влади і реалізацією прийнятих рішень.

Політична функція держави нерозривно поєднується в сучасному світі з різноманітними проблемами глобального характеру. Їх вирішення без втручання держави та її активної позиції неможливе. Як слушно відзначають Г.-П. Мартин і Х. Шуман, її роль у майбутньому буде визначальною. Глобальна інтеграція іде поруч з доктриною економічного порятунку, пишуть автори в одній із своїх праць. В економічній площині нашими зусиллями світ сформувався в єдину всеохопну виробничу одиницю. В політичній же площині він залишився розділеним. Напруга між цими двома прямо протилежними тенденціями породила серію конфліктів, зіткнень і потрясінь у житті людства. Тому, вважають дослідники, першочерговим завданням політиків-демократів є відновлення держави і верховенства політики над економікою.

Об’єднання держав на загальновизнаних демократичних засадах має ще більше підкреслити їх відмінність в єдиній пан-європейській ідентифікації. Саме держава має генерувати і відстоювати технологічні системи, які би, з одного боку, об’єднували національне господарство в одне ціле, а з іншого – поєднували її із зовнішнім світом, забезпечуючи при цьому державі сприятливу позицію повноправного суб’єкта у міжнародному співтоваристві.

Збільшення на світовій арені різноманітних суб’єктів відносин та їх суверенізація – це закономірний і невідворотний процес, результат політики держав, насамперед найбільш розвинених. Серед них держава посідає окреме, самостійне місце. Залишаючись ядром політичної системи, вона також незамінна в доступній для огляду перспективі у вирішенні таких проблем, як забезпечення миру, правопорядку і обороноздатності, надання соціальних послуг, регулювання ринкових відносин, міграція, підтримка транспортної інфраструктури та ін. Національна держава на сьогодні є найбільш розвиненою формою суспільного договору, в межах якого люди можуть певною мірою впливати на умови свого існування.

Розробка і подальший розвиток ідей світової держави, єдиного людського співтовариства, загальнолюдських цінностей та інтересів чи то громадянина світу не уявляється поза рамками інститутів держави та права. Як писав Г. Гегель, справжня історія розпочинається з того часу, коли у світі починає здійснюватися розумність, коли з’явилися держава і право. Актуальність і значення даної тези посилюються на межі тисячоліть, коли в умовах багатоаспектної глобалізації зазначені інститути, пройшовши шлях тривалого розвитку, знову піддаються переоцінці науковою і політичною елітою світу, розглядаються під кутом зору глобальних змін.

Аналіз наукових досліджень з даної тематики дає підстави відзначити, що одночасно з аргументованими намаганнями зарубіжних і вітчизняних дослідників змінити позитивний імідж національних державно-правових інститутів на користь глобальних, транснаціональних у сучасній літературі утвердилися парадигми постіндустріальної, глобальної за своїми масштабами держави і суспільства, а також розвиваються ідеї про створення під впливом глобалізації так званого мегасуспільства, в межах якого національно-державні утворення виступають як більш-менш самостійні структурні одиниці. Спектр думок коливається від тверджень про повне зникнення національної держави і права в процесі глобальних трансформацій та поступове формування на їх основі планетарної управлінської системи і світового права до суджень про те, що національна держава і право збережуться за будь-яких умов, хоча частково зміняться.

Найбільш повно процес глобалізації охоплює економіку і фінанси, активно, але менш повно – політику, а найменше – духовне життя суспільства, національну культуру, традиції, право, мораль. Досить часто це призводить до зміщення пріоритетів при оцінці глобальних реалій, але такі інституції, як держава і право, по-перше, найважливіші у структурі цивілізаційного розвитку, оскільки є компонентами як національних, так і світової систем, по-друге, належать до компонентів, які найбільше піддаються модифікації. Характер і темпи трансформаційних змін цих національних інститутів є не лише показником загальних змін світоустрою, а й перспективним орієнтиром до нових моделей державних форм і суспільних правових інтересів у глобалізованій системі.

Державні утворення, які сформувалися історично, дали нам класичну форму держави. Основу такої форми становить суверенітет, який поширюється чітко в національно-територіальних межах. Цей головний принцип визначив межі (кордони) владних, ідеологічних і силових повноважень, які формували відносно однорідний простір. Адекватно до цього вибудовувалися економічна, правова, політична системи.

Другий тип – держава в економічних межах набуває свого розвитку в зв’язку з транснаціоналізацією національних форм господарювання. Держава стала оперувати (господарювати) за власними межами на території значно більшій, ніж територія, визначена національним кордоном. Утворилися так звані країни-системи, сформовані на базі виробничих процесів. Контури таких країн-систем визначаються вже не національно-адміністративними, а економічними кордонами і можуть постійно змінюватися. В межах країн-систем формується відносно однорідне економічне, культурне, соціально-політичне і військове середовище. Закономірно, що поряд з цим відбувається контртенденція: багато країн віддають свої економічні території для потреб господарювання країнам-системам. У такий спосіб формуються держави, перевернуті „всередину”. Зона економіки таких „суверенних” держав може звужуватися до нуля. Так виникає парадоксальна ситуація: політичний суверенітет не співпадає з економічним, а глобалізація посилює цей процес.

Як наслідок такого процесу відбувається інтенсивне запровадження в національні правові системи держав правових норм, які не співпадають з національним регулюванням. Норми різних правових систем, які працюють на території однієї держави, конфліктують між собою. Центр локалізації подібних конфліктів, як правило, перебуває за межами владних повноважень держав. Поява даного типу держави (держави в економічних межах) докорінно змінює підходи до формування основ державної валютної, податкової, антимонопольної, інвестиційної, біржової політики.

Крізь призму суміжного в прикордонних територіях існування держав проглядається третій тип – несуміжні держави. Це країни-системи, до складу яких входять несуміжні анклави. Формування такого типу держав підготовлено історично. Демографічна ситуація у світі досить тісно переплітається з міграційними процесами. З релігійних, політичних, економічних та інших причин відбувалося зародження діаспор та їх поширення в різні регіони світу. Але глобалізація додала діаспорі найновіших елементів – породила геоекономічні, геофінансові і геополітичні тяжіння діаспор до національних материнських систем, до своєрідних сакральних центрів.

У цьому контексті особливого значення набуває державний фінансовий режим. Він може бути ядром тяжіння всіх елементів фінансової діяльності держави, що перебувають на територіях за кордоном, або ядром, яке здійснює зворотні функції, сприяє впровадженню чужих фінансових режимів.

З часом дедалі відчутніше проглядається зародження четвертого типу держави – держави в державі. Тут можливе ослаблення економічних, політичних, владних і силових зв’язків як із центром, так і на кордонах цих ареалів із сусідами. За певної політичної, військової, господарської кон’юктури такі перетворення можуть вийти з-під державної юрисдикції і утворити самостійну державу.

Зазначений поділ держав за типом і функціонально-структурною ознакою, вважає російський дослідник Е. Кочетов, є основою для подолання панівної у сучасному науковому дискурсі державно-центристської ідеології, яка базується на застарілих геополітичних принципах, зводячи державу лише до першого типу (держави-суверена в рамках територіально-географічного кордону).

Досить часто, коли говорять про феномен глобального світу, його символом насамперед називають Інтернет, який перетворив нашу планету в „світове село”, миттєве переміщення інформації та коштів з країни в країну, з континенту на континент і повсюдне розміщення транснаціональних компаній (ТНК). У цій ситуації гостро постає проблема збереження державної (національної) ідентичності й одночасно врахування або долучення до світового досвіду, організації життя відповідно до такого досвіду. На практиці це визнання та вступ тієї чи іншої держави до міжнародних союзів, блоків, різних міжнародних економічних, торгових та військово-політичних об’єднань чи асоціацій (ЄС, СОТ, НАТО). Але одночасно відбуваються нові процеси, наприклад, у фінасовій сфері, які потребують правового регулювання. Транснаціональні фінансові потоки, які заполонили світ, обійшли і залишили позаду, здавалося б, усталені національні моделі та правові режими. Якщо в межах національних кордонів вони залишаються більш-менш захищеними, то на рівні наднаціональному перебувають поза законом. Дана проблематика досі не знайшла відповідного наукового осмислення.

Незважаючи на те, що глобалізація впливає на кожну націю-державу, не всі з них мають однакові можливості брати участь у цьому об'єктивному процесі, як і користуватися його перевагами. Водночас держави („держава-нічний сторож”, „держава загального благополуччя”, „демократична, соціальна, правова держава”) не сказали свого останнього слова у подоланні бідності на планеті. Навпаки, після настання модерності, за даними авторитетних міжнародних інституцій, структурування соціуму стало більш нерівномірним. За співвідношенням частки ВВП на душу населення між найрозвиненішими й найменш розвиненими частинами світу спостерігається невтішна закономірність, хоча така асиметрія не завжди і не обов’язково означає погіршення життєвого рівня в країнах, які розвиваються. Це явище могло бути і наслідком успішного розвитку передових країн та не супроводжуватися абсолютним збіднінням слаборозвинених країн. Якщо обрахунок здійснювати на основі соціальних груп, а не країни проживання, то співвідношення між найбагатшими 20% населення світу та найбіднішими 20% у 1990 році дорівнювало 150:1. Наприкінці ХХ ст. на 20% населення планети у багатих країнах припадає 86% світового ВВП, а найбіднішим країнам належить лише 1%.

Близько 1,02 мільярда осіб у світі страждають від голоду, а це шоста частина усього населення Землі, зазначається у доповіді Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН. У 2010 році відзначено рекордну кількість осіб, які голодують, і пов’язується це зі світовою фінансово-економічною кризою, зростанням цін на продукти. Порівняно з 2009 роком кількість голодуючих на планеті збільшилася більш як на 100 млн. осіб. Майже все населення планети, яке страждає від хронічного голоду і недоїнання, проживає в країнах, які розвиваються: близько 642 млн в Азії і Тихоокеанському регіоні, 265 млн – екваторіальній Африці, 53 млн – Латинській Америці і країнах Карибського

Дата добавления: 2013-12-14