Тема: Посилання

Література

План

1. Газетно-журнальні видання та їх типологія.

2. Найголовніші позиції оцінювання редактором газетно-журнального тексту.

3. Форми існування рекламних текстів.

4. Типологічна структура друкованої продукції з рекламними текстами. Жанри рекламних текстів. Специфіки підготовки та редагування рекламних матеріалів.

5. Сучасна типологія інформаційних видань та особливості їх редакторської підготовки.

1. Іванов В. Техніка оформлення газети: Курс лекцій. — К., 2000. — С. 103-134.

2. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – 2-ге вид., стереотипне. — К., 2006. — С. 289-297.

1. Газетно-журнальні видання та їх типологія

Основні вимоги, які ставляться перед редактором періодичних видань:

1. Глибоке розуміння типології періодичних видань.

2. Досконале знання теорії і практики жанрів (інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні).

Типологія ГЖВ (або періодичних) містить такий перелік: газети, журнали, бюлетені, календарі, реферативні збірники, експрес-інформаційні випуски. Кожен із цих видів має свою періодичність, призначення, формат, стиль представлення матеріалів, наклад.

Грунтовне оволодіння жанрами редакторам необхідне для того, щоб на практиці використовувати можливості кожного з них, осмислено втручаючись у відповідний текст. Існуючий нині поділ жанрів не є догмою, оскільки в теорії журналістики можемо зустріти різні підходи щодо їх класифікації.

Оскільки головним завданням редакцій більшості періодичних друкованих органів є прагнення популярності, розширення кола читачів, або, принаймні, утримання завойованих на ринку друкованих мас-медіа позицій, високопрофесійний рівень підготовки усіх матеріалів є надзвичайною справою.

Основними критеріями утримання уваги читачів є дотримання таких правил:

1. Ясний і простий стиль;

2. Писати треба так, щоб усі зрозуміли написане;

3. Слід не забувати про те, що наше писання може і читати навіть не зовсім підготовлений читач;

4. "Популярний" виклад корисніший за "науковий";

5. Нема стилю "наукового" й "ненаукового" — є тільки стиль ясний і неясний;

6. Поділ способів думання на "інтелігентський" і "народний" є некоректним;

7. "Інтелігентський" спосіб писання і редагування шкодить розвитку культури, бо його розуміє тільки обмежене коло читачів; кожен працівник пера мусить дбати, аби у його писаннях переважав спосіб простий і ясний.

2. Найголовніші позиції оцінювання редактором газетно-журнального тексту. Приступаючи до редагування газетно-журнальних текстів, що починається, як правило, після обов'язкового першого наскрізного читання, редактор передусім має оцінити ці тексти з трьох позицій:

• фактажу;

• композиції;

• манери викладу

Фактаж. Головною складовою журналістського матеріалу є факт (або група фактів). Він і береться автором за основу для подальшого коментування, аналізу чи пояснення. Редакторові необхідно на початку з'ясувати суспільну важливість для видання такого факту, його новизну.

Для цього, звичайно, слід бути обізнаним із випусками останніх новин, публікаціями конкурентів. Цілком зрозуміло, що, факт, про який було повідомлено днем раніше в іншому друкованому органі, має викликати в редактора подвійну увагу. Як для інформації, такий факт є вже безнадійно застарілим. Інша річ — коментування його в аналітичному жанрі.

Отож, наступним етапом редакторського аналізу є рівень коментування фактів автором. Ідеться передусім про глибину і всебічність такого аналізу, про наявність різних точок зору, про авторську незаанґажованість, надто ж — у критичних матеріалах.

Перевірка достовірності факту також входить до сфери компетентності редактора.

Редакторові спочатку слід виробляти скептичне ставлення до поданих репортером фактів. У такому випадку виникне потреба перевіряти усі складові їх достовірності: точні посади, ініціали, імена героїв, назви політичних організацій, географічні назви, адреси, дати і цифри.

Щодо останнього, то редакторові доцільно звіряти перед підписанням до друку наведений у статті цифровий ряд навіть з калькулятором — часто буває, що цифри не сходяться.

Композиція. Йдеться про послідовність викладу матеріалу, що забезпечує в подальшому необхідний логічний взаємозв'язок та вмотивовану співмірність усіх частин твору: вступної, основної, заключної та службової.

Незавершеність попередньої думки, раптові перескакування від одного факту до іншого без так званого цементування "зв'язок", занадто розтягнутий вступ і зовсім відсутня заключна частина — все це свідчить, що матеріал потрапив до рук редактора сирим саме у структурному плані.

Цей етап роботи буде ефективнішим, якщо редактор на початку з'ясує, до якого жанру журналістики відноситься текст і в якому дусі він написаний: описовому, теоретичному чи пояснювальному. Для описових текстів якраз і характерна наявність значної кількості фактологічного матеріалу, який потребуватиме перевірки. У пояснювальних же головним буде розкриття сутності явищ дійсності.

Тип тексту важливо враховувати перед застосуванням правки ще й тому, що не скрізь можна робити механічну перестановку його частин. Скажімо, в описових текстах така перестановка може піти на користь і формі, і змісту. А от у текстах, виконаних у пояснювальному ключі, найменша перестановка може викривити зміст матеріалу. Адже тут важлива послідовність смислових одиниць, які побудовані на судженнях. Часом вони не рівноцінні і випливають у строгій послідовності з попередніх.

Порушення такої послідовності відбувається не лише через перестановку частин тексту, а й через непродумані скорочення. Нерідко буває, що саме в скороченому абзаці залишилося якесь ключове слово, без якого стає незрозумілою суть наступного абзацу.

Без скорочень звичайно не обійтись. Складніше буває з бездоганно "збитими" матеріалами, які не вміщуються на відведеній наперед площі шпальти. Тоді скорочувати доводиться дуже мало. Тобто, видаляються не абзаци, а лише окремі речення, фрази; для економії ж рядка, що "висить", — лише окремі слова.

У більшості ж випадків редакторові доводиться мати справу з елементарним багатослів'ям, словами і фразами, невластивими тому чи іншому журналістському жанру.

Скорочення таких слів і фраз дає змогу зробити текст не лише меншим за обсягом, а й яснішим за викладом думки (тексти у М.Тимошика с.295).

Структура матеріалів інформаційних жанрів, як правило, потребує наявності інтригуючого зачину. За рубежем це називають "лід" інформації (від англійського lead — головний). Коли ж у першому і в другому абзацах такого "ліду" немає, а натомість є багато загальних фраз, що відволікають увагу читача, роблять твір нудним, — вони підлягають скороченню.

Манера викладу. Цим займається літературне редагування, яке передбачає удосконалення мови і стилю твору, виправлення наявних граматичних, синтаксичних і стилістичних помилок.

Редакторові слід розрізняти явні мовностилістичні помилки, які виходять за межі правописних вимог, і особливості індивідуальної манери письма автора. Коли така різниця усвідомлюється, тоді легко буде уникнути непорозумінь через занадто часті і не завжди виправдані смакові редакторські правки.

У деяких редакціях газет часто зайвий раз «причісують» текст до своєї манери письма. Це і є смакова правка, яка усереднює, уніфікує, згладжує особливості викладу матеріалу одного автора від іншого.

Натомість, слід лише вітати спроби редактора спрощувати складні конструкції в тексті, уникати малопоширених термінів. Якщо такий термін усе ж уводиться в текст, то незайвим буде дати його доступне тлумачення.

Редактор має бути своєрідним вартовим, аби не допустити на газетні шпальти невиправданих жанровими особливостями матеріалу жаргонів, модних слоганів, заїжджених штампів, канцеляризмів. У цій частині роботи слід подбати про "принцип однаковості" — дотримання так званого принципу єдиного, виробленого практикою: однакового підходу до написання скорочень, ініціалів, великих і малих літер, мір величини, географічних назв тощо.

РЕКЛАМНІ ВИДАННЯ

У суспільстві з ринковою економікою цей сегмент видавничої продукції розвивається надзвичайно стрімко.

Редакторові передусім потрібно ретельно засвоїти кілька важливих блоків відправних понять з цієї проблематики. З-поміж найважливіших виділимо такі:

• форми існування реклами (слухова, зорова, зорово- слухова);

• предмет рекламних повідомлень (різноманітні товари та послуги, ідеї, політичні особистості);

• характер інформації у рекламних: повідомленнях (комерційна, політична, соціальна, прихована);

• цільове призначення реклами (реклама товарів та послуг; реклама ідей; комерційна та некомерційна реклама; реклама благодійних фондів, політичних чи релігійних організацій; спонукальна реклама — скажімо, у вигляді купонів з обіцяними знижками, що спонукає до покупки, тощо);

• об'єкти авторського права в рекламних виданнях (логотип фірми, товарний знак, слоган, рекламний девіз, текстовий та ілюстративний матеріали);

• типологічна структура видань з рекламними текстами (власне рекламні періодичні видання; рекламні Інтернет-сайти; проспекти; каталоги; видання, що розповсюджуються поштою, — такі, як листи, прейскуранти, бланки; періодичні видання нерекламного характеру; рекламна продукція, вміщувана на зовнішніх носіях із метою привернення уваги найширшого кола потенційних споживачів, — рекламні щити, афіші, транспаранти, світлові вивіски, електронні табло).

Найрозповсюдженіші рекламні жанри:

• рекламної замітки;

• рекламного оголошення;

• рекламного рядка (на газетній шпальті чи на екрані телевізора);

• матеріалів зовнішньої реклами.

Специфікаредагування цих текстів полягає в тому, що:

1. Творцями реклами виступають одночасно кілька осіб: замовник реклами, автор тексту (він же — й редактор), художник-дизайнер.

2. Елементи реклами (текст, ілюстрація, заголовковий ряд, слоган, логотип чи марка) є рівноправними складовими єдиного цілого і відповідно впливають один на одного.

Отож, творчий задум редактора тексту може бути доповнений або уточнений несподіваною знахідкою художника. І навпаки: художник під впливом удало дібраного текстового ряду змушений змінити свою попередню концепцію і врахувати задум автора чи редактора.

3. Ефективність реклами досягається не лише успішно скомпонованими всіма її елементами, а й психологічним впливом на потенційного покупця чи споживача. Таким чином, творці реклами, окрім уміння писати і оформляти написане, мають бути також і знавцями психології покупця (споживача).

Під час редагування рекламних текстів зусилля редактора спрямовуються на вилучення зайвих фраз і слів загального характеру. Перевага надається знаходженню своєрідної родзинки тексту — "сторожових" слів, які можуть легко запам'ятатися і на певний час надійно "засісти" в пам'яті того, хто прочитав такий текст.

Рекламні тексти, призначені на масову аудиторію, виграють від того, якщо в них звести до мінімуму специфічні, маловідомі терміни.

Редагуванню підлягають довгі підрядні речення. Це ж стосується вставних слів чи й цілих словесних конструкцій, уточнюючих фраз типу у відповідності з, як відомо, за останніми даними. Фрази мають бути максимально лаконічними, але влучними, оригінальними, дотепними.

Особлива вимога: створення тексту добірною літературною мовою. Зайве переконувати, що високий рівень культури мови — ознака серйозності рекламодавця, його глибокої поваги до читача. Натомість, грубі граматичні чи стилістичні помилки свідчать, що мовна безграмотність у цій фірмі цілком ймовірно може доповнювати й безграмотність професійну.

Низький рівень культури керівництва організацій, що за родом своєї діяльності обслуговують людей (на транспорті, в торговельних, медичних закладах, а нерідко й у державних установах), засвідчують рекламні тексти усіляких повідомлень чи оголошень, де словесно фіксується зневажливий до людини репресивно-наказовий тон.

Особливо важливе в рекламних текстах є дотримання принципу уніфікації й однакового стилю.

Сучасну типологію інформаційних видань складають видання бібліографічні оглядові реферативні Останнім часом попит на них помітно збільшується.

В основі таких видань — конкретні дані про опубліковані (або неопубліковані) роботи з різних галузей суспільної діяльності. Об'єктами для збирання та опису інформації, таким чином, стають статті, збірники наукових праць, монографії, тези наукових конференцій, фахові періодичні видання, а також автореферати дисертацій, дисертації, звіти про науково-дослідні і науково-конструкторські роботи.

Зміст роботи редактора залежатиме від виду конкретного видання.

Готуючи до друку інформаційні видання, редактор напочатку з'ясовує кілька важливих аспектів:

• тематику;

• хронологічні межі;

• структуру та систему рубрикації;

• принцип опису та його мовне редагування.

Тематичний аспект бібліографічних видань надзвичайно широкий. Це й універсальні покажчики літератури за основними тематичними рубриками, що видається в державі та за кордоном, і літератури конкретної тематики, і покажчики наукових та творчих набутків окремих персоналій.

Хронологічні межі також важливо визначити одразу: новинки за певний проміжок часу (рік, квартал, місяць), протягом усього життя автора.

Непростим є розв'язання питання про структуру покажчика. Адже йдеться про раціональне, зручне передусім для користувача, розміщення зібраного колосального обсягу інформації. Отож, не обійтися без чітко продуманої системи рубрикації, структурної, логічної послідовності рубрики. В основу рубрикації можуть бути покладені різні принципи: алфавітний, тематичний, предметний, хронологічний, мішаний.

1. Загальні вимоги до посилань.

2. Безіменні джерела.

3. Розташування посилань.

4. Цитування.

Коли посилання не потрібні

Посилання, вочевидь, не потрібні, коли йдеться про те, що можна назвати загальними знаннями, загальнодоступну інформацію, яку негайно можна перевірити за допомогою численних інших джерел. Нікому непотрібно писати щось на кшталт: „Київ – це сто¬лиця України”, - офіційно заявило сьогодні міністерство закордон¬них справ. Однак, зазвичай, зміст більшості інформаційних повідомлень треба підтвердити, вказавши в публікації джерело. І це означає, що кожне твердження повинно мати чітко визначене походження.

Ніколи не використовуйте безособових посилань

Не пишіть: „Було сказано”, „Було оголошено” чи „Вважається, що”. Вони всі викликають запитання: „Ким?”. Є десь у світі особа чи установа, яка сказала, оголосила чи дала зрозуміти це. Назвіть її. Крім усього іншого, у пасивних конструкціях звучить безособо¬вий голос чиновницької претензії на всевладдя – а ми всі знаємо, наскільки йому можна довіряти.

Дайте чітко зрозуміти, як ви отримали інформацію

Якщо це доречно, а часто так і є, проясніть, як ви отримали інфор¬мацію, чи ви дізнались про подію із спеціально підготовленої заяви для преси, чи такою була відповідь на питання репортерів.

Будьте якомога конкретнішими

Джерело стає значно вагомішим, коли воно має ім’я, посаду і ще якісь ознаки, які обумовлюють його достовірність чи допомагають читачам зробити висновок про якість інформації. Вставляйте будь-яку додаткову інформацію, що може прислужи¬тись. Якщо ваше джерело було присутнім на зустрічі чи під час аварії, скажіть про це. Джерело викликає значно більше довіри, якщо воно свідчить з місця події, а не перебуває в штабі за багато кілометрів звідти.

Безіменні джерела

Якщо ви не можете назвати джерело, треба дати стільки інформа¬ції про його особу й підстави довіряти йому, скільки можливо. Не пишіть просто „джерела”, „аналітики”, „експерти” і в жодному разі „наші джерела”. Користуйтеся множиною тільки там, де вона є. Якщо у вас одне джерело, так і кажіть.

Створіть ієрархію безіменних джерел

Ви відчутно допоможете читачам, якщо ранжуєте безіменні дже¬рела. „Рейтерз” користується такими категоріями:

o Авторитетні джерела, які мають реальну владу щодо пред¬мета, який обговорюється.

o Офіційні джерела мають за своєю посадою доступ до інформа¬ції, та їхні повноваження, як джерела, обмежені цією сферою.

o Посадові джерела – це, наприклад, дипломатичні джерела, джерела у розвідці або з гірничодобувної промисловості. Як і офіційні джерела, вони повинні мати доступ до достовірної інформації з теми.

Де розташувати посилання

Посилання на джерела треба завжди давати на початку, а якщо іс¬торія суперечлива – у вступі. Посилання у вступі не мусить конче бути незграбним, і принаймні воно краще за ці потворні конструк¬ції, коли історія стартує з брутального анонімного твердження, і тільки наступний абзац починається словами: „Так вважає/на думку/як виявив...”. Це особливо стосується розповідей про те, що було сказано, а не зроблено. Втім, посилання у вступі слід мак¬симально скоротити, щоб запобігти безладу. Повні офіційні титу¬ли, наприклад, краще дати нижче.

У будь-якому іншому місці в історії посилання треба давати стримано в кінці речень. Якщо більшість історії походить з одно¬го джерела, немає потреби повторювати це частіше за необхідний мінімум. Однак, будь-яке твердження в публікації, якщо це не один із згаданих вище винятків, потребує авторства. Це не озна¬чає кожне речення, адже, зазвичай, цілком можливо написати так, щоб дати зрозуміти, що вся інформація походить з одного джерела.

Коли треба починати з посилання

Є дві ситуації, коли читачі краще розуміють інформаційну статтю, якщо вона починається з посилання на джерело. Обидві належать до розповідей про те, що хтось гово¬рить. Перша – коли заяву/звинувачення/претензію висловлює така визначна й помітна фігура, що її особу треба назвати перш, ніж проінформувати про зміст сказаного.

Друга – коли йдеться про дуже суперечливе звинувачення чи претензію, часто особистого характеру.

Цитування

Зазвичай, слід завжди використовувати непряму мову, щоб пере¬дати інформацію, а цитати – щоб додати особистісності, безпо¬середності, автентичності та змінити тон чи темп історії. Можна також використовувати цитати, щоб дослівно передати діалог міг репортером і опитуваним, зокрема, якщо ви хочете показати, що привело до несподіваного визнання, особливо драматичної заяви або ж продемонструвати ухиляння співбесідника. Втім, зазвичай цитати потрібні для того, щоб надати людям можливість проко¬ментувати чи виявити себе, свої думки й почування.

Для чого потрібні цитати

Крім того, що цитати надають друкованому матеріалу звучання живого голосу, вони виконують певні стандартні функції. Цитати використовуються для:

- протоколювання і підтвердження висловлювань, що подаються від третьої особи у ліді й інших частинах тексту;

- виділяють суперечливий матеріал там, де точне цитування особливо важливе, як, наприклад, у юридичних контекстах;

- наголошують на особливостях і нюансах важливих фрагментів чи висловлювань і передають певні риси індивідуального стилю мовців;

- висвітлюють обмін репліками і свідчення в судових процесах, на слуханнях, зібраннях та в інших подібних ситуаціях.

Фрази на зразок „м-м-м” та „е-е-е”

У більшості випадків журналісти викидають ці звуки на етапі занотовування чи написання історії. Та іноді в колоритних статтях, біографіях чи новинних історіях стеног-рафічне відтворення таких звуків слугує на користь. Як приклад, можна назвати історію, де непевність чи вагання цитованої особи мають суттєве значення.

Граматичні помилки

Деякі газети, наприклад дозволяють виправляти невеликі граматичні похибки в цитаті, щоб уникнути конфузу і не виставити мовця дурнем. Хоча, зрештою, якщо хтось говорить неправильно, він так говорить. І якщо точний переказ його мови показує його дурнем, шкода. Бага¬то журналістів, які працюють у сфері політики, постійно підчища¬ють мову політиків. Перетворювати невиразне белькотіння полі¬тиків на чіткі, закінчені речення вони вважають частиною своєї роботи. Це не так. По-перше, прикрашені цитати створюють хиб¬не враження. По-друге, якщо певний політик не здатен правильно говорити власною мовою, ваша робота полягає в тому, щоб читачі про це довідались. А тоді вони зможуть вирішити, чи голосувати¬муть за нього.

Незв’язність і нещирість

Значно більшою проблемою, ніж граматика, є незв’язність. Тут є два моменти, перший з них – ясність. Ваша справа з’ясувати, що відбувається, і якщо особа, з якою ви розмовляєте, неспромож¬на дати пряму чи зрозумілу відповідь, знайдіть когось іншого, хто може це зробити. Якщо її мова звивиста й безладна, та сенс зро¬зуміти можна, скористайтесь непрямою мовою.

Іноді, коли джерело походить з владних органів і його незв’язні чи нещирі слова становлять повноправну частину історії, вони вар¬ті цитування. Ось приклад з прес-конференції Рона Зіглера, прес-секретаря президента США Річарда Ніксона, яку він дав у Білому Домі 1974 року. Його запитали, чи й досі цілі певні аудіозаписи, на яких могло бути записано, як президент обговорює незаконні дії. Здавалося б, питання розуміє пряму відповідь – „так” чи „ні”. Зіглер натомість дав таку відповідь з 99 слів:

„Я так розумію, що більшість розмов, які відбувались у зонах Бі¬лого Дому, обладнаних звукозаписною системою, мають існувати в майже цілковитій недоторканості, але спеціальний обвинувач, суд і, я думаю, американський народ достатньо знайомі зі звукоза¬писною системою, щоб розуміти ситуацію стосовно процесу зву¬козапису, але я вважаю, хоча процес не був відкритий, у підготовці матеріалів слід виконувати рішення суду, ось, насправді, відповідь на це запитання”.

Якщо незв’язність постійна, вона сама може стати темою іс¬торії. Зрештою, постійний мовний безлад – доволі точний показ¬ник, що людина нездатна зв’язано мислити, щось приховує, злов¬живає алкоголем (наркотиками) або все разом.

Говір

Це може бути дуже делікатна тема. Будь-яка соціальна група – свідома субкультура, група ентузіастів якоїсь справи, етнічна група чи просто люди однієї професії – має власну мову й свій власний жаргон. Деякі вдаються до жаргону тільки спілкуючись один з одним, інші вживають його будь-де. Проблеми виникають, коли жаргонні слова важко відразу зро¬зуміти. Розтлумачити так, щоб було зрозуміло, чи зберегти автен¬тичність мови, спантеличивши чимало читачів? Це, мабуть, найс¬кладніше з серії питань „автентичність проти ясності”, особливо, коли йдеться про етнічну групу.

Скорочуйте цитати лише так, щоб це було очевидно

Є тільки один чесний перевірений спосіб скорочувати цитати – опускати фрази й речення і недвозначно показувати крапками, що ви це зробили. Наприклад: „Я думаю, це обурливо, що нам сказа¬ли зробити це... Ми не збираємося здаватись. Ми будемо завжди боротись”. Ніколи не з’єднуйте частини фраз разом, скоротивши слова так, ніби це безперервна мова. Якщо не вдається досягти бажаної стислості, вдайтеся до непрямої мови.

Фрагментарне цитування

Це звичка цитувати не речення, а фрази або навіть окремі слова.

Наприклад: Він сказав, що прибутки у другій половині будуть „хороші”.

Знаки цитування тут виділяють цілком пересічні й передбачу¬вані слова. Це навіює думку, що або журналіст встиг зано¬тувати лише одне слово з речення, або автор намагається проде¬монструвати скептичне ставлення до цитованого слова.

Вживання дієслів після цитати

Коли йдеться про дієслово, яке стоїть між іменем цитованого джерела та його словами, багато журналістів думають, що слово „сказав” можна постійно заміняти синонімами на зразок „проко¬ментував”, „вимагав”, „заявив” тощо. Це правда, доки цитовані слова справді є коментарем, вимогою чи заявою. Бо неможливо написати: „І тоді мій собака кинувся на злодія”, – прокоментував потерпілий або „Мені 24 роки”, – проголосила вона.

Розбудова цитати з однослівної відповіді

Є ще одна хибна практика в цитуванні – звичка деяких журналістів сформулювати запитання, й, отримавши у відповідь „так” чи „ні”, брати це запитання в лапки й видавати за пряму мову. Наприклад: „Ви коли-небудь передавали пресі уря¬дові документи?” І коли джерело говорить „ні”, журналіст пише у статті: „Він сказав: „Я ніколи не передавав урядові документи пресі”. Або ще гірше: „Чи передавав я коли-небудь урядові доку¬менти пресі? Ні”. Будь-які подібні діалоги треба передавати пере¬важно або й повністю непрямою мовою, з якої повинно бути чітко зрозуміло, яким було запитання і що сказано у відповідь.

Габріель Гарсіа Маркес

Найкраща у світі професія (уривок)

„Використання цитат, правдивих чи вигаданих, відкриває широкий шлях як до випадкових помилок, так і до навмисного перекручування фактів. В репортажах з’явились отруйні псевдо-свідчення, які перетворили новини на зброю масового знищення. Цитування джерел, що „цілком заслуговують на довіру”, людей, які „добре інформовані у питанні”; коментарі від „найвищих посадовців, які вимагають не називати їхніх імен”, від „свідків”, які ніколи не потрапляють у кадр тощо – дозволяє фабрикувати будь-які безпідставні звинувачення”.

Чому українські медіа не посилаються на цитовані джерела? Коментують Юлія Мостова, Ігор Куляс, Віталій Портников, Юрій Сторожук, Віталій Гайдукевич, Олена Притула, Наталія Влащенко, Олексій Погорєлов та інші.

Чи потрібно посилатись на джерело інформації? Для журналістів розвинених демократичних країн це питання не стоїть. Адже, відтворюючи знайдену кимось іншим новину без посилання, журналіст привласнює чуже, фактично – краде. Проте в Україні цього досі не розуміють: більшість електронних та друкованих ЗМІ просто не називають джерел інформації, особливо ж якщо воно належить до іншого типу медіа. Водночас, на багатьох каналах існує категоричне табу не лише на посилання, але й узагалі на згадування про конкурентів (або інші телеканали взагалі). Наприклад, повідомляючи про інцидент із побиттям знімальної групи СТБ Олегом Калашниковим, репортери говорили про „один із українських телеканалів”...

В Інтернет-виданнях, з огляду на гострий дефіцит оригінального контенту, епідемія крадійства триває вже не перший рік. Та останнім часом і поважні телеканали та видання, особливо так звані „ділові”, теж не вважають таку поведінку моветоном. Чужа інформація часто-густо подається з припискою „як стало відомо”. Наприклад, оприлюднені „Дзеркалом тижня” 30 червня статті Ігоря Пукшина, Юлії Тимошенко та Віктора Януковича, присвячені майбутньому української конституції, телеканали цитували, не називаючи джерела. Таких випадків можна назвати дуже багато.

„Телекритика” звернулася до експертів із запитаннями:

- Як ви вважаєте, чому українські медіа дозволяють собі не посилатися на цитовані джерела? Чи справді це має сенс із комерційного погляду? Як сприймає, на вашу думку, таку практику аудиторія? Яким чином можна побороти це явище в українських медіа?

Юлія Мостова, заступник головного редактора „Дзеркала тижня”:

- Я сталкиваюсь с этим постоянно. Очень часто и в течение многих лет материалы из „Зеркала недели” используют без ссылки, особенно в аналитических телепрограммах. Каждый раз после очередного плагиата мы собираемся написать: „Ссылка на „Зеркало недели” при использовании наших материалов обязательна. Особенно для канала такого-то”. Но к следующему номеру все забывается и руки не доходят, хотя когда-нибудь все-таки нужно будет такое сделать. Я считаю, что, как и в жизни, воруют те, кто не в состоянии нажить что-либо самостоятельно. Точно так же и в этих ситуациях при использовании чужой интеллектуальной собственности без ссылки эти люди расписываются в своей профессиональной несостоятельности.

Вопрос в том, что это делают не только журналисты, но и политики. Я очень хорошо помню, как Александр Мороз два материала из „Зеркала недели” использовал в своей предвыборной компании, распространяя их миллионными тиражами.

Мы сами, используя чужие материалы, обязательно указываем источник, вне зависимости от того, кто это – газета „2000” или „Украинская правда”. По-моему, это абсолютно правильно. Нельзя не уважать своих коллег.

Чтоб изжить эту проблему, нужно родиться с возможностью испытывать чувство стыда за воровство, или, по крайней мере, иметь правильных родителей, которые могут его привить. В остальном, нужно знать существующие законы, которые защищают интеллектуальную собственность.

Віталій Гайдукевич, ведучий новин "ТСН", канал "1+1":

- Причина в тому, що на українському медіаринку ніхто не встановлював спільних правил гри, правил журналістської чи телевізійної етики. Їх треба було визначити ще п’ять – десять років тому на якомусь спільному симпозіумі. Наприклад, якщо той чи інший політик щось сказав в ефірі „Інтера”, і ця пряма мова потрібна 5 каналу чи „1+1”, то ми даємо його цитату, але вказуємо, де саме вона прозвучала. З іншого боку, нема жодного криміналу, коли в ефірі пройде сюжет з посиланням на один з національних каналів.

Ігор Куляс, тренер МГО „Інтерньюз-Україна”:

Коли політик щось каже в публічному місці, там присутні різні теле-, радіокомпанії та газетні журналісти. Така заява цілком може цитуватися з посиланням лише на першоджерело. Якщо йдеться про ексклюзивне інтерв’ю політика чи чиновника якомусь ЗМІ, то наводити цитати з цього інтерв’ю і не надавати посилання на ЗМІ є, з моєї точки зору, грубим порушенням, по-перше, журналістської етики, а по друге – стандарту достовірності інформації.

З комерційного погляду вкрасти, мабуть, має сенс. Вкрасти завжди дешевше, ніж купити, як кажуть. Тому, звичайно, я багато разів стикався із ситуаціями, коли наші колеги просто один в одного щось крадуть. Нічого, крім огиди, звісно, це викликати не може.

Аудиторія не може звертати уваги на те, що від неї приховане. А влаштовувати публічні „розбірки”, хто в кого що вкрав – це трохи нижче гідності нормального журналіста, який працює по стандартах і дотримується професійної етики.

Можливо, якби за плагіат, за крадіжку в нас людям переставали подавати руку, з одного боку, і з другого – якби потім не брали на роботу в поважні ЗМІ, це явище само собою зійшло б нанівець.

Олексій Погорєлов, генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси:

- Я не знаю, чи це має сенс з комерційного погляду. Я вважаю, що некоректно навіть говорити про це, бо є цивілізована практика цитування і, крім того, існує авторське право, яке передбачає цитування в тому випадку, коли інформація не є твоєю власністю. По-перше, це некоректно з точки зору закону про авторське право, а по-друге – з точки зору роботи журналіста, адже журналіст відповідає за ту інформацію, яку він доносить до свого глядача-слухача-читача. І якщо він не перевірив її достовірність самостійно, то має послатися на більш відповідальні джерела інформації. Тобто, я не бачу в цьому комерційного зиску. Якщо це „піратство” – просто використання чужої інформації – то називайте це „піратством”.

Я вважаю, що людям набагато важливіше отримувати достовірну, якісну інформацію, ніж фіктивну, швиденько зроблену і розповсюджену. І ще одна позиція, що також важлива для аудиторії, – різноманітність інформації. На багатьох каналах новини повторюються. Вони всі кажуть про одне й те саме і майже одними й тими самими словами.

Захистом від піратства має опікуватися передусім власник інформації: якщо мої матеріали хтось опублікував без посилання на джерело, я можу, звичайно, звернутися до суду. Це перший варіант боротьби. Другий – читач-глядач-слухач сам має вирішувати, який із ЗМІ якісніший. Тобто, має йти боротьба за нього – і це завдання журналістів. Потрібне виховання цивілізованої медіаспільноти, професійних редакторів, журналістів, які би працювали так, як вони мають працювати: шукати інформацію, власні джерела, підтримувати контакти з ними, виховувати в собі розуміння того, що об’єктивна інформація – це саме те, що хочуть отримувати люди.

Віталій Портников, шеф-редактор холдингу „МедіаДім” і „Газети 24”:

- Я думаю, що це проблема поганого розуміння журналістами професійної етики. Не посилатися на джерело можна лише в тих ситуаціях, коли інформація є публічною – скажімо, коли мова йде про прес-конференції, повідомлення прес-служб, результати переговорів, які оприлюднені для широкого кола журналістів. Очевидно, така інформація є масовою, і навіть якщо уявити собі, що один ЗМІ бере цю інформацію в іншого, тим більше, якщо він є передплатником інформаційної агенції, це не є порушенням етики, навіть коли джерело не називається (хоча тут, звичайно, редакція теж може вирішувати зі своєї точки зору). Коли ж мова йде про ексклюзивне інтерв’ю, що є результатом журналістської роботи певного колективу, певного автора, коли цей матеріал з’являється на шпальтах тільки цього видання, – як, скажімо, ексклюзивні матеріали, надруковані в „Дзеркалі тижня”, – тоді, звичайно, не посилатися на джерела інформації є кричущою неповагою до журналістики взагалі. Однак я думаю, що це не перший і не останній випадок кричущої неповаги до професії, який ми взагалі спостерігаємо в українській журналістиці. Для того, щоб називати нашу журналістику журналістикою, потрібен певний цивілізований рівень.

Я думаю, що аудиторії абсолютно байдуже, яким чином вона отримує інформацію. І тут проблема не в тому, як звертається до цього читач-глядач-слухач, а в тому, з якою повагою журналіст ставиться до самого себе і до своєї роботи. Бо якщо ти сам не можеш знайти актуального ексклюзивного матеріалу і займаєшся тим, що крадеш матеріал у когось іншого і не подаєш посилань, це аж ніяк не обіцяє нормального розвитку ані журналісту, ані засобу масової інформації, що дозолив собі таке. Простий приклад: коли ви купуєте в антикварній крамниці золоті ложки, вам, в принципі, не дуже цікаво, звідки вони взялися в магазині – вас цікавлять самі ложечки. Але якщо буде знайдено людину, що вкрала ці ложечки і продала їх в антикварну крамницю, її буде суворо покарано за чинним законодавством. Такі ж критерії морального і професійного права треба висувати до журналістів, які не посилаються на ексклюзивні джерела.

Боротися з цим явищем можна тільки наполегливою роботою самих журналістів, нормальною побудовою цивілізованого ринку ЗМІ, створенням відповідної корпоративної атмосфери і, найголовніше, народженням нової української журналістики, позбавленої як своєї радянської спадщини, так і спадщині останніх п’ятнадцяти років. Це час неповаги до журналістської професії і використання її з популістськими чи політичними цілями, якими відзначається більшість професійних колективів, що перебувають на українському ринку, і багато людей, які вважаються в Україні журналістами із серйозною репутацією.

Володимир Мжельський, шеф-редактор Нового каналу:

- Головна причина – безкарність. Я думаю, що цитувати інше джерело без посилання в принципі нелогічно, непрактично і неправильно. А якщо ви не хочете на них посилатися – значить, ви просто не довіряєте іншому виданню. У такому випадку не треба взагалі озвучувати інформацію, джерелу якої ви не довіряєте. Якби постраждалі ЗМІ могли покарати ті, які користуються їхніми матеріалами, було би простіше. Але в нас немає жодної нормативної бази.

Насправді в усьому світі журналіст має посилатися на якісь інші видання. Якщо ж він цього не робить, видання має повне право висувати претензії.

В українських медіа за нашого життя, я думаю, цього ніхто не поборе. У нас завжди беруть те, що можна взяти, що лежить десь збоку і ніхто не побачить, – це суто український менталітет.

Юрій Зущик, оглядач журналу „Кореспондент”, директор консультаційного агентства „Економічні і політичні експертизи”:

- Причина – в слишком мягких правилах СМИ, в котором работает нарушитель, или вообще в отсутствии такого правила. У нас, например, ссылаться на СМИ – твердое правило. Если журналист пропускает ссылку (такое бывает), его поправляет редактор. Признаюсь, бывает: иногда, очень редко, я не ссылаюсь – если политик что-то сказал на пресс-конференции и какое-то СМИ это привело. Но только очень РЕДКО – если нужно экономить на объеме статьи. Оправдываю себя тем, что это не эксклюзив.

Бороться с этим нужно, но только моральными способами. Конечно, можно подавать в суды на коллег. Но я бы так не поступал: свои же ребята, как ни крути, и в суд на них – слишком жестко.

Юрій Сторожук, медіаконсультант:

- Я не бачу особливої причини такої практики. Є вимога до журналістів цитувати ексклюзивні інтерв’ю, які брали інші ЗМІ. Це навіть не варто обговорювати, це просто треба робити. Жодна причина не є достатньою для такої практики і не може бути виправданням.

Комерційного зиску я тут не бачу, просто журналісти недбало ставляться до джерел і вважають, що політики і політологи так багато говорять і їх так забагато цитують, що можна просто „забути”, де, хто і що говорив. Якщо є ексклюзивна цитата чи думка, отримана виключно одним засобом масової інформації, одразу помітно, коли її цитують без посилань. Бо в журналістському середовищі це завжди зрозуміло, адже кожен читає та аналізує іншого. А ось споживачу інформації не так важливо, хто першим взяв інтерв’ю. Тобто, це питання журналістської практики та етики.

У кожного засобу масової інформації мають бути вимоги до журналістів, редакторів, як у ВВС є guidelines, то в нас теж вони мають бути, і журналісти просто мають їх дотримуватися. Цього не можна навчити, це має бути перша вимога – цитуючи чужі ексклюзивні матеріали, посилатися на них.

Сергій Тихий, шеф-редактор „Газеты по-киевски”:

- Причина – елементарне жлобство. Набагато легше взяти результати чужої роботи, ніж робити свою. А ще – політика редакції. Редактор має перевіряти інформацію.

Жодних економічних причин я не бачу. Їх тут і не може бути. Інколи бувають випадки, коли за інформацію треба платити. Наприклад, коли крадуть в інформаційного агентства і таке інше. Хіба що в цьому є певний, так би мовити, економічний сенс.

Людям все одно, хто там кого процитував. 95% аудиторії цього не помічає, взагалі не звертає уваги на такі речі. Тут питання стоїть так: людям не видно, яка на вас білизна, але хотілось би, щоби вона була чистою, у ній не було дірок, я вже не кажу про мереживо. От це відчуття, якого бракує нашим колегам.

Олена Притула, головний редактор інтернет-видання „Українська правда”:

- Мы часто узнаем свои новости в теле- и радиоэфирах. Я думаю, что это делается, чтобы сократить саму новость. Хотя с этической точки зрения, конечно, гораздо правильнее, логичнее, а для нас – приятнее, когда на „УП” ссылаются, используя наши материалы.

Честно говоря, я никогда не подозревала своих коллег в том, что они делают это специально, но после того, как вы задали этот вопрос, я подумала, что, возможно, в этом есть доля правды. В отдельных случаях им обидно, что они не успели достать эксклюзив, и, утаивая первоисточник, они повышают свою популярность, а обычные зрители не знают о том, кому на самом деле принадлежит материал.

Бороться с этим, думаю, бесполезно. На телевидение, пожалуй, нет резона звонить, просить о том, чтобы ставили ссылки на первоисточник. То есть, все зависит лишь от собственной морали и этики журналиста. Важна также политика редакции. Хороший редактор не позволит, чтобы в его газете перепечатывались чужие материалы.

Наталія Влащенко, головний редактор журналу „Публичные люди”:

- Я думаю, что причина в безнаказанности. У нас практически нет практики судебных преследований в области авторского права. Насколько я помню, был только один судебный процесс, связанный с газетой „Бульвар”, когда они перепечатывали чужие статьи без разрешения источника. После этого Гордон вынужден был формально закрыть „Бульвар” и открыть „Бульвар с Дмитрием Гордоном”. Но, к сожалению, у нас практически нет ни прецедентов, ни юристов, которые бы защищали права в этой сфере. Так что, думаю, это проблема журналистов и изданий. Если они видят, что кто-то беззастенчиво использует их материалы без ссылок, без разрешения, нужно отстаивать свои права в суде. Пока не появится эта практика, ничего не будет. Мы, как все цивилизованные страны, должны, наконец, начать цивилизованно защищаться.

Для украинского читателя и зрителя эта проблема остается за кадром. Если бы обворованное издание публично задало вопрос какому-либо каналу, зачем они это сделали, аудитория обратила бы на это внимание, и это стало бы уроком для других. Но мы стесняемся делать друг другу какие-то публичные замечания. Я думаю, этому нужно положить конец, ведь плагиатом грешат не только СМИ. Мы знаем одного известного политика, вся диссертация которого признана плагиатом. При этом он не стесняется появляться на экранах и что-то говорить. Красть в нашей стране деньги или чужую интеллектуальную собственность – не зазорно и не мешает делать карьеру.

http://www.telekritika.kiev.ua/articles/149/0/9494/opyt_piratstvo/

Дата добавления: 2013-12-14