Тема 5. Фінансово-кредитна система ринкового господарства

У цьому світі ні в чому не можна бути твердо впевненим, за винятком смерті і податків. (Бенджамін Франклін)

Ніщо не потребує стільки мудрості й розуму, як визначення тієї частини, яку у підданих забирають, і тієї, яка в них залишається. (Шарль Луї де Монтеск’є)

У щоденному спілкуванні між людьми слова „фінанси” і „гроші” вживаються часто як синоніми, як однозначні поняття. Проте між ними існує різниця й до того ж істотна.

Фінанси (від фр. „finance”, лат. „financia” – готівка, дохід) – означало завершення розрахунків (платежів) в грошових відносинах між населенням і державою. Згодом термін „фінанси” починає використовуватися до всієї сукупності грошових відносин, пов’язаних з системою державних доходів і видатків.

Конкретними інструментами фінансового регулювання економіки слугують заробітна плата, ціни, бюджет, кредити, податки, платежі, інвестиції, пенсії, стипендії, грошова допомога тощо. Отже, фінанси не гроші чи грошові доходи, а економічні відносини.

Основними суб’єктами фінансових відносин є: держава, державні органи управління, підприємства, установи, громадські організації й населення країни.

Фінанси – це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу. Отже, фінанси безпосередньо пов’язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм.

Показники фінансової системи є головним індикатором її стану. Отже, фінанси – це „кровоносна система” будь-якої економіки.

Система створення та використання фондів грошових ресурсів разом з розгалуженою мережею фінансових установ являє собою фінансову систему. На практиці ця система включає різноманітні фінансові інститути, які суспільство використовує з метою забезпечення кругообігу фінансових ресурсів різної цілеспрямованості, і поділяється на: державні фінанси; фінанси підприємств і організацій; фінанси населення.

Державні фінанси – це система фондів грошових ресурсів, зосереджених у руках держави й призначених для забезпечення виконання властивих їй функцій та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються. Держава через систему фінансів (державний бюджет, державне страхування) перерозподіляє частину національного доходу з метою регулювання економічних процесів розвитку виробництва, розв’язання соціальних проблем, проблем окремих регіонів, розвитку зовнішньоекономічних відносин.

Фінанси підприємств і організацій – це грошові ресурси, що забезпечують процес формування і використання доходів первинної виробничої структури, регулюють розподільчі відносини на рівні мікроекономіки. Вони передусім набувають форми основних та оборотних виробничих фондів (капіталу) й прибутку.

Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються у жителів країни з доходів, отриманих від трудової, господарської та іншої діяльності, або із спадщини. Вони виражають сукупність грошових відносин, що виникають навколо акумуляції й використання заощаджень, страхових та пенсійних фондів для потреб нагромадження.

Фінанси підприємств і населення також пов’язані між собою: заробітна плата та дивіденди, які громадяни отримують є основними джерелами формування фінансів населення. Звичайно, стан фінансової системи прямо залежить від гармонійного взаємозв’язку та розвитку всіх її складових частин.

Отже, фінансова система є одним з головних важелів здійснення державою фінансової політики.

Фінансова політика в умовах переходу до ринку передбачає:

– фінансове оздоровлення економіки;

– податкову систему розглядати як основний механізм мобілізації фінансових ресурсів в державний бюджет;

– перебудову структурної політики, розширення сфери послуг;

– розвиток підприємництва;

– конверсію військового виробництва;

– створення нової банківської системи;

– здійснення кредитної реформи і т. д.

Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну.

Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.

Розподільча функція фінансів пов’язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.

Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з’ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.

У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше – бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Державний бюджет – система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб.

Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, - залежно від адміністративного поділу). У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети.

В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.

Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об’єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні збори; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.

Державні видатки – це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства. Відповідно до законодавства України видатки республіканського бюджету спрямовуються на фінансування:

а) виробничого й невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт;

б) заходів у галузі освіти, науки, культури, охорони здоров’я, фізичної культури, соціального забезпечення;

в) загальнореспубліканських програм підвищення життєвого рівня та заходів соціального захисту населення;

г) загальнореспубліканської програми охорони навколишнього середовища та ресурсозбереження;

д) утримання органів державної влади й державного управління, судів, прокуратури;

е) утворення резерву коштів для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф;

є) створення республіканських матеріальних резервів і резервного фонду та ін.

Аналіз стану бюджету України за останні роки свідчить про дедалі напруженіший хід усього бюджетного процесу, ускладнення його формування й виконання.

Бюджетний дефіцит – це та сума, на яку в даному році витрати бюджету перевищують його доходи.

Причини дефіциту бюджету пояснюються цілим рядом факторів:

– зниженням рівня суспільного виробництва;

– глибокою структурною й технологічною незбалансованістю виробництва, постійним виснаженням природних ресурсів, зниженням науково-технічного потенціалу;

– послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, постійним зростанням цін, інфляцією;

– нераціональною зовнішньоекономічною діяльністю держави;

– великомасштабним оборотом „тіньового” капіталу;

– великими непродуктивними витратами, приписками, крадіжками, втратами виробленої продукції.

Державний борг – це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, що мали місце за цей же час. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.

Зовнішній державний борг – це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.

Внутрішній борг – це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов’язання уряду виражене у валюті, перед юридичними й фізичними особами. Такі зобов’язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов’язань, гарантованих урядом.

Податки – це обов’язкові платежі в бюджет, які збирає держава з юридичних і фізичних осіб. Вони виникли давним-давно, коли виникла держава. За допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень у центральний державний бюджет і більше 70%-у місцевий. Таким чином, у бюджеті акумулюється 40-60% національного доходу.

А.Сміт сформулював чотири фундаментальні принципи або „закони”, що стали класичними і придатні для будь-якої економічної системи: перший - піддані держави повинні брати участь в утримуванні уряду відповідно до свого доходу, яким вони користуються під захистом держави; другий - податок який зобов’язана сплачувати кожна окрема особа має бути точно визначений (строк оплати, спосіб платежу, сума платежу); третій - податок повинен стягуватися в той час і таким способом, які найзручніші для платника; четвертий – податок має бути розроблений таким чином, щоб він стягувати з народу як найменше грошей понад те, що необхідно для формування державного бюджету [29, 185-190].

Суспільне призначення податків проявляється в їх функціях. Їх дві – „фіскальна” й „економічна”.

Фіскальна полягає в формуванні грошових доходів держави. Гроші потрібні їй на утримання державного апарату, армії, розвитку науки і техніки, підтримку дітей, літніх і хворих людей. Із зібраних у вигляді податків коштів держава покриває витрати на освіту, будує школи, вищі учбові заклади, дитячі будинки, платить зарплату викладачам і стипендію студентам. Частина коштів йде на охорону здоров`я. З цього ж джерела і витрачаються гроші на будівництво державних підприємств, споруд, доріг, захист навколишнього середовища.

Економічна функція податків полягає у впливі через податки на суспільне відтворення, тобто охоплює будь-які процеси в економіці країни, а також соціально-економічні процеси в суспільстві. Податки в цій функції можуть відігравати стимулюючу, обмежуючу і контролюючу роль.

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб’єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності.

Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих – податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).

На відміну від прямих, непрямі податки не зв’язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: „акцизи”, „фіскальні монопольні податки”, „митні збори”.

Акциз – різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів).

Митні збори – це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на „фіскальні”, „протекційні”, „антидемпінгові” і „пільгові”.

Прагнення держави збільшити поступлення в бюджет зрозуміти можна, водночас рівень податкових ставок не повинен перевищувати того рівня, за яким зростання ставки податку веде до зменшення надходжень. Теоретично це обґрунтував американський економіст А.Лаффер. Він показав залежність між максимальними ставками оподаткування і податковими надходженнями в бюджет. Крива Лаффера зображена на рис. 5.1.

Рис. 5.1. Крива Лаффера

Основна ідея полягає в тому, що із зростанням податкової ставки від 0 до 100%, податкові надходження поступово зростають до свого максимального рівня Y, а потім знову зменшуються до нуля. На погляд Лаффера, податкові надходження до бюджету знижуються після точки Y, адже більш високі податкові ставки стримують економічну активність, гальмують науково-технічний прогрес, а доходи в бюджет скорочуються.

Професор Лаффер спробував теоретично довести, що при ставці податку більше 50% різко знижується ділова активність фірм і населення в цілому. Необхідно знайти такий рівень податкової ставки, за якої бюджет буде найбільшим. Світовий досвід свідчить, що найбільший ефект дає податкова ставка на рівні 30-35%.

Податкова система – це сукупність податків, зборів, інших обов`язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподаткування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її в країні самостійно, виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також і відповідальність, які виступають невід’ємною частиною системи оподаткування, держава ставить єдині вимоги до ефективного ведення господарства в країні.

Правовою основою податкової системи є закони України „Про оподаткування доходів підприємств і організацій”, „Про податок на додану вартість”, „Про акцизний збір”, „Про державну податкову службу”, „Про систему оподаткування”.

Перехід економіки на ринкові відносини, розвиток підприємницької діяльності, розширення кола товарних і обмінних операцій, взаємних договірних зобов’язань між господарюючими суб’єктами об’єктивно вимагає надійної системи гарантій, які надаються страховиками.

Страхування є особливою сферою перерозподільчих відносин щодо формування і використання цільових фондів грошових засобів для захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб і відшкодування їм матеріальних втрат при настанні несприятливих явищ і подій.

Тлумачення цього терміна дається в Законі України „Про страхування”: „Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)”.

Отже, страхування є, насамперед, системою економічних відносин між конкретними суб’єктами господарювання, де, з одного боку, виступають страховики, а з іншого – страхувальники.

Страховики – юридичні особи (акціонерні, повні, командитні товариства або товариства з додатковою відповідальністю), які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Вони виробляють умови страхування і пропонують страхові послуги своїм клієнтам.

Страхувальники – юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори щодо страхування свого власного інтересу або інтересу третьої особи, сплачують страхові платежі і мають право (за договором або за законом) на отримання компенсації (відшкодування) при настанні страхового випадку.

Франшиза – це передбачена договором частин збитків, що в разі настання страхового випадку не відшкодовується страховиком.

Суброгація – це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.

Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об’єктом страхування більш як один раз. Контрибуція - це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Страхові послуги можуть бути надані на умовах обов’язковості і добровільності. Відповідно за формою проведення страхування може бути обов’язковим і добровільним.

Кредит (від лат. „creditum” – позика, борг, „credere” – вірю) – як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу позики грошей на умовах обов’язкового повернення їх у певний строк з оплатою у вигляді відсотка. Юридична або фізична особа, яка видала гроші в борг, є кредитором, а котра отримала – позичальником.

Необхідність кредитних відносин у ринковому господарстві загальновідома. Виникають дві протилежні ситуації. Перша - в окремих підприємств, фірм, приватних осіб та інших учасників ринкових відносин утворюються тимчасово вільні гроші (надлишки коштів у вигляді амортизаційних відрахувань, тимчасово „зайві” кошти через незбіг у часі реалізації товарів та послуг і придбання нових партій сировини, матеріалів тощо, а також у зв’язку з сезонним виробництвом; кошти заощадженні, але не використані для нового будівництва, реновації основних фондів, виплати заробітної плати, грошові доходи й заощадження населення).

Друга ситуація – в учасників ринкових відносин виникає потреба в додаткових грошових ресурсах понад ті, які вони мають на даний момент. Ця суперечність вирішується з допомогою кредиту.

Найкраще суть кредиту проявляється у принципах кредитування, яких є п’ять:

I. Поворотність кредиту витікає з самої суті позичкового капіталу.

II. Платність. За отримання грошей у позику необхідно платити позичковий відсоток.

III. Цільовий характер кредиту. Банк ніколи не видає кредит, якщо не знає на що будуть витрачені гроші.

IV. Строковість. Кредити видаються на конкретні строки, після закінчення яких вони мають бути повернені.

V. Матеріальна забезпеченість кредиту. Сума кредиту не може перевищувати вартість майна позичальника.

Структура кредитної системи в різних країнах з ринковою економікою хоч і має свою специфіку, однак їй властиві й загальні риси. Вона являє собою кредитно-фінансові установи, що акумулюють або надають у кредит грошові засоби. До неї входять:

a) центральний (національний) банк, який здійснює керівництво всією кредитною системою країни;

б) комерційні банки, які становлять „арматуру” кредитної системи й здійснюють різні фінансові операції;

в) спеціальні кредитно-фінансові інститути, до яких належать:

– інвестиційні компанії, фінансові корпорації, будівельні об’єднання, фондові біржі. Їхня діяльність має допоміжний характер, доповнюючи операції комерційних банків;

– страхові компанії, які отримують внески від тих, хто страхує своє майно, життя, й виплачують страхові відшкодування у випадках аварій, пожеж тощо;

– ощадні установи: ощадні банки; позичково-ощадні асоціації й кредитні союзи, що використовують позичковий капітал для кредитування житлового будівництва та інших цілей;

– пенсійні фонди, які володіють значним капіталом і фінансують великі промислові компанії шляхом купівлі акцій та облігацій;

– особливе місце в кредитній системі займають фондові біржі, головною метою яких є забезпечення ефективного ринку для продажу й купівлі цінних паперів, створення капіталу для промисловості.

Крім національних кредитно-фінансових установ, існують іще міждержавні кредитні інститути: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Банк міжнародних розрахунків (БМР), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інші.

Кредитні відносини є дуже різноманітні. Тому вони проявляються в різних конкретних формах. Розрізняють такі форми кредиту.

– комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу.

– банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик.

– державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики.

– споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка).

– міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру.

– іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо.

– міжгосподарський кредит надається одним суб’єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.

Кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Вона породжена потребами виробництва і відбиває його історичні особливості і закономірності. Основними її елементами є банки і небанківські кредитно-фінансові установи.

Головною ланкою кредитної системи є банки. Банківська система України складається з Національного банку, Експортно-імпортного банку, Ощадного банку, близько 250 комерційних та інших банківських установ різних рівнів та форм власності.

Національний банк України як емісійний центр є провідним фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і регулятором кредитної системи, є автономним органом управління грошово-кредитною системою.

Діяльність Національного банку України регулюється законом України, прийнятим у березні 1991 р. Будучи підзвітним тільки Верховній Раді України, він має право законодавчої фінансової ініціативи, володіє монопольним правом випускати грошові знаки та направляти їх в обіг. Дозвіл на створення комерційних банків та на їхню діяльність на території України Національний банк дає шляхом їх реєстрації.

Отже, основні функції Національного банку України такі:

– емісія національних грошових знаків, організація їх обігу та вилучення з обігу;

– надання кредитів комерційним банкам;

– випуск і погашення державних цінних паперів, управління рахунками уряду, здійснення зарубіжних фінансових операцій;

– збереження офіційних золотовалютних резервів;

– грошово-кредитне регулювання економіки;

– загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ України й виконання фінансового законодавства.

До складу Національного банку входять:

– державна Скарбниця України. Її функцією є зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів;

– валютна біржа, яка купує і продає за вільними ринковими цінами іноземну валюту;

– розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які і складають основу резервної системи.

Комерційні банки приймають і розміщують грошові вклади, здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів і їх касове обслуговування.

Крім того, вони можуть виконувати такі операції:

– ведення рахунків клієнтів;

– фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестиційних коштів;

– випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акцій, векселів, облігацій тощо);

– купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти;

– купівля і продаж у держави та за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів;

– надання консультаційних послуг, пов’язаних з банківською діяльністю.

Банківські операції поділяються на пасивні, активні й комісійні, що включають посередницькі операції.

Пасивні – це операції, з допомогою яких створюються банківські ресурси. Комерційні банки утворюють „пасиви” за рахунок власних та залучених коштів.

Переважна частина всіх банківських ресурсів створюється за рахунок депозитних операцій, які складаються з поточних рахунків і вкладів. Поточний рахунок дає можливість клієнту вносити й отримувати необхідні суми в будь-який час. Відсоток, що отримує клієнт, залежить від розміру залишку на рахунку та відсоткової ставки.

Другий вид депозитних операцій пов’язаний із прийманням вкладів. Вклади бувають строкові та до запитання (безстрокові). Строковий вклад може бути отриманий тільки після закінчення встановленого строку, а вклад до запитання – в будь-який час. За вкладом банк видає клієнту особливий документ-вкладне свідоцтво, після пред’явлення якого банк повертає вклад власнику.

Активні операції – це операції, які проводять банки з метою прибуткового розміщення залучених коштів. Вони включають строкові та безстрокові позики, які банк надає своїм клієнтам. Строкові позики мають бути погашені після закінчення певного строку (місяця, року, трьох років і т.д.), за безстроковими позиками банк має право вимагати від клієнта повернення грошей у будь-який час.

За своїми об’єктами операції банків поділяються на вексельні, підтоварні, фондові, бланкові.

Вексельні операції – це купівля банками векселів у компаній і видача позик під векселі. Підтоварні операції банків являють собою видачу позик під заставу товарів й товарних документів.

Фондові операції банків – це операції з цінними паперами та облігаціями. Вони включають: надання позики під цінні папери; банківські інвестиції, що являють собою купівлю банками цінних паперів.

До третьої групи операцій комерційних банків належать комісійні, тобто виконання окремих доручень клієнтів за певну винагороду – комісію. До комісійних операцій належать операції посередницькі (переведення, інкасо й акредитив).

За останні роки виникли нові й активізувалися існуючі операції банків - лізинг, факторинг, управління портфелем інвестицій фірми, довірче управління майном клієнтів (трастові операції).

Лізинг – здача в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування. Його можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом в розстрочку. Як правило, на протязі строку дії договору про лізинг орендар сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна.

Довірчі (трастові) операції банків – операції банків з управління майном і фондовими цінностями, виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнтів на правах довіреної особи. Банк бере на себе зобов`язання управління довіреним йому майном і фондовими цінностями з прибутком для власників, за що отримує певну плату.

Діяльність будь-якого банку підпорядковується, природно, отриманню прибутку. Банківські ресурси включають власний капітал банків та вклади або депозити, які банки приймають у клієнтів. Власний капітал складається з акціонерного початкового капіталу, резервів і нагромадженого прибутку. Створюється прибуток так: банки сплачують своїм клієнтам відсотки за вклади і стягують з них більш високі відсотки за позики.

Отже, банківський прибуток – різниця між сумою стягнутих та сумою сплачуваних банком відсотків. У торговельній та банківській практиці ця різниця називається маржа.

Крім банків, кредитна система включає спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які останнім часом набувають усе більшого розвитку і починають створювати серйозну конкуренцію комерційним банкам на ринку фінансових послуг. Вони представлені пенсійними, інвестиційними фондами, страховими, лізинговими, фінансовими компаніями, ломбардами.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку.

За формою власності вони можуть бути приватними або державними.

Інвестиційні фонди – це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, вони акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств.

Організаційно інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого типу.

Лізингові компанії – це кредитно-фінансові формування, які займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують та надають їх в оренду з правом наступного викупу. Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, неминучих при звичайній купівлі.

Фінансові компанії – це кредитно-фінансові установи, які спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстроченням платежу. Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок випуску власних боргових зобов’язань - облігацій або векселів, а також отримання короткострокових кредитів від комерційних банків.

Ломбарди – кредитні установи, що надають грошову позику під заставу рухомого майна цінних речей.

Нині ломбарди – це державні госпрозрахункові підприємства, які спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам, під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%.

Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією, яка засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу. У разі, коли кредит не буде повернуто в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом з нарахованими відсотками.

Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі громадянам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

Дата добавления: 2013-12-14