Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Історичні передумови виникнення екологічного права

Текст лекції

План лекції

1. Історичні передумови виникнення екологічного права;

2. Поняття екологічного права;

3. Принципи екологічного права;

4. Об'єкти та суб’єкти екологічного права;

5. Система екологічного права;

6. Екологічне право як наука та навчальна дисципліна.

 

Література:

 

Основна та додаткова література вказані в зносках під текстом з посиланням на кожне джерело.

 

 

Історичні аспекти правового регулювання відносин в системі «суспільство – природа». Людство з давніх часів «підкоряло»природні ресурси та використовувало їх для своїх життєвих потреб. Розвиток нормативних актів, що регулюють екологічні правовідносини, а разом з ними і екологічне право в історичному аспекті умовно можна поділити на п’ять етапів: з утворення державності на території сучасної України до козацької доби, період російського царату, після чого настав етап періоду Центральної Ради, Гетьманату та Української Народної Республіки, акти радянського та новітнього періоду.

Вже в Конституції Пилипа Орлика можна бачити спроби врегулювання права природокористування. Так, згідно з давніми правами і привілеями, передбачається право зберегти у законному володінні Війська Запорозького і нікому з визначніших людей духовного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Переволочної аж до самого гирла риболовити без обмежень. Зокрема річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, крім самого Війська Запорозького[1]. В цьому історичному документі, піднімається питання використання незалежно від інших держав права на загальне природокористування. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького розбудувала, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити
і завдати несправедливих втрат.

Тома VIII—XII Зводу законів Російської імперії, до якої входила Україна, містять законодавчі акти щодо природокористування та охороні природи в цілому, в тому числі і по Україні. Найбільш розробленим за часів Російської імперії було земельне, лісове, водне та гірниче законодавство.

«Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого» спробував врегулювати відносини права власності на землю в Україні. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закона на Всеросійському Учредительному Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові)[2].

Але напівмирами в той час не можна було обійтись і земля була відібрана у тих, хто її безпосередньо не обробляв. Однині на території Української Народної Республіки існуюче право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значіння, а також на удільні, кабінетські та церковні землі – скасується. Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів[3].

Скасування права приватної власності, соціалізація землі та право власності Української республіки на ліси, води, надра відбулися за IV–м Універсалом Української Центральної Ради... В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже зробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон сей буде розглянуто за кілька день в повній Центральній Раді, й Рада Народних Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робот через земельні комітети неодмінно відбулась. Ліси ж, води й всі багацтва підземні, яко добро українського трудящого народу, переходять в порядкування Української Народньої Республіки[4].

Маніфест Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України від 29.11.1918 констатував, що за сім місяців діяльності гетьманського уряду фабрики та банки були повернуті капіталістам, земля та сільськогосподарський інвентар – дармоїдам-поміщикам. Ім’ям повсталих мас було об’явлено, що всі землі поміщиків із всим живим та мертвим інвентарем мають бути негайно відібрані
у поміщиків та безоплатно передані селянам[5].

Конгрес Трудового Народу України у своєму Універсалі до українського народу висловив своє нерушиме побажання, щоб Директорія і Рада Народних Міністрів провадили й надалі свою працю по проведенню земельної реформи, в основі якої лежить передача землі без викупу трудящому народові[6].

Першим Конституційним актом радянського періоду слід вважати Конституцію УСРР 1919 року. Республіка проводила в життя заходи, безпосередньо направлені в бік знищення існувавшого економічного ладу, що знаходив своє відображення у відміні приватної власності на землю і всі інші засоби виробництва[7].

Конституція (Основний закон) Української соціалістичної радянської республіки, що була прийнята у Харкові на XI Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів проголосила, що вся земля, надра, ліси і води є соціалістичною державною власністю на підставах, визначених законодавством Союзу радянських соціалістичних республік і Української соціалістичної радянської республіки[8].

Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 1937 року надалі закріплювала у ст. 6 положення, що земля, її надра, води, ліси є державною власністю, тобто всенародним добром. Кожний колгоспний двір, крім основного доходу від громадського колгоспного господарства, має в особистому користуванні невелику присадибну ділянку землі і в особистій власності підсобне господарство на присадибній ділянці, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський інвентар – згідно з статутом сільськогосподарської артілі. Земля, яку займали колгоспи, закріплювалась за ними в безплатне і безстрокове користування, тобто навічно. Однак поряд з соціалістичною системою господарства, допускалось законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів.

Конституція України 1978 р.[9] у ст. 11 закріпила положення, згідно з яким державна власність – спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності. У виключній власності держави перебували: земля, її надра, води, ліси.

Декларація про державний суверенітет України проголосила, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян[10].

Чинна Конституція[11] також передбачає право власності Українського народу на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Аналізуючи систему «суспільство – природа», слід відзначити, що земля, а з економічної точки зору до неї відносяться і води, попервах забезпечували людину їжею, готовими життєвими засобами та існують без всякої людської праці. Надалі за допомогою праці людина, розриваючи безпосередній зв'язок предметів з землею та водою, «виривала» їх і вони ставали предметами праці, переставивши бути об’єктами природи. Так, це риба, яку ловлять в річці, відділяють її від життєвої стихії – води, дерево яке зрубують в природному лісі, руда, котру добувають із надр[12]. Таким чином, поки вказані природні об’єкти перебувають у безпосередньому зв’язку між собою і не видаляються людиною за допомогою праці з навколишнього природного середовища, вони є об’єктами правового регулювання екологічного права. Коли ж цей зв'язок людиною переривається, то можна казати про перехід матеріального об’єкта із сфери впливу однієї галузі права до іншої.

За словами Маркса, всякий прогрес капіталістичного землеробства є і мистецтвом пограбування ґрунтів, всякий прогрес у підвищенні її родючості на даний термін є в той же час прогресом у руйнації постійних джерел цієї родючості[13]. На сучасному етапі поширюється система впровадження генетично модифікованих організмів (ГМО) живих змінених організмів. ГМО це будь-який організм, у якому генетичний матеріал був змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються у природних умовах. Особливого поширення зараз набуває вивільнення ГМО у навколишнє середовище – діяння (дія або бездіяння), в результаті якого відбулося внесення ГМО у навколишнє середовище[14]. Таким чином людство у повсякденному житті своїми діями все більше негативно втручається у природничі процеси, порушуючи зв’язки між природними об’єктами та спустошуючи довкілля, не в силах зупинити технічний прогрес
і змінити культуру споживання, частіше за все не передбачаючи до кінця всіх негативних наслідків свого втручання.

Від цього постає проблема правової охорони навколишнього природного середовища на сучасному етапі. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України. З цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Термін охорона навколишнього природного середовища можна визначити проаналізувавши чинне природоохоронне законодавство. Так, під охороною атмосферного повітря слід розуміти систему заходів, пов’язаних із збереженням, поліпшенням та відновленням стану атмосферного повітря, запобіганням та зниженням рівня його забруднення та впливу на нього хімічних сполук, фізичних та біологічних факторів[15]. Під охороною ґрунтів законодавець визначає систему правових, організаційних, технологічних та інших заходів, спрямованих на збереження і відтворення родючості та цілісності ґрунтів, їх захист від деградації, ведення сільськогосподарського виробництва з дотриманням ґрунтозахисних технологій та забезпеченням екологічної безпеки довкілля[16]. Можна також навести приклад визначення охорони водних живих ресурсів як системи заходів, спрямованих на їх збереження, відтворення та раціональне використання, охорону і поліпшення умов їх існування[17]. У більшості випадків, в екологічному законодавстві під охороною природних об’єктів і самого навколишнього природного середовища слід розуміти систему заходів, спрямованих на збереження і відтворення самого природного об’єкта.

Термін навколишнє природне середовище зараз вживається і без слова природне, що передбачено стандартом ISO 14001 в редакціях 1996 і 2004 років, згідно з яким підприємства проходять екологічний аудит і отримують відповідні сертифікати для виходу на світовий ринок. Цей стандарт визначає навколишнє середовище як оточення, в якому функціонує організація, включаючи повітря, воду, землю, природні ресурси, флору, фауну, людей, а також їх взаємодію. Оточення у даному контексті поширюється від середовища в межах організації до глобальної системи[18]. Законодавець вживає разом із термінами «навколишнє природне середовище», «навколишнє середовище» і термін – «довкілля», тобто оточення, у якому функціонує об’єкт (повітря, вода, земля, флора, фауна тощо)[19]. Хоча Конституція України у ст. 50 передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному також гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Навколишнє середовище – одна із найбільш фундаментальних категорій сучасної науки та практики, що стоїть в одному ряду з такими категоріями, як світ, економіка, суспільство, демократія. Саме навколишнє середовище, а не природа є інтегрованим об’єктом правового регулювання суспільних відносин стосовно природи на сучасному етапі відповідно як національного, так і міжнародного права[20].

Поряд із терміном «навколишнє природне середовище»
в природоохоронному законодавстві вживаються суміжні терміни: «довкілля», «навколишнє середовище», «природні ресурси», «природа» тощо.

Поняття «раціональне використання природних ресурсів» юридично не визначено, але на прикладі визначення терміна «раціональне використання паливно-енергетичних ресурсів», що означає досягнення максимальної ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів при існуючому рівні розвитку техніки та технології і одночасному зниженні техногенного впливу на навколишнє природне середовище[21], можна говорити про максимальну ефективність використання природних об’єктів при одночасному зниженні на них техногенного навантаження. Під раціональним природокористуванням розуміють форми та методи природокористування, що забезпечує необхідні умови існування людства та отримання матеріальних благ із навколишнього середовища без заподіяння істотної шкоди її стану[22].

Поки що термін «природні ресурси» домінує в національному природоохоронному законодавстві. Під цим словосполученням у вузькому значенні прийнято розуміти сукупність усієї природної сировини[23]. Законодавець, маючи на увазі охорону навколишнього природного середовища, вживає різні поняття – «об’єкти» та «ресурси» – в однаковому значенні, хоча слово «ресурси» (від франц. resourse) означає допоміжні засоби, і далеко не всі природні об’єкти беруть участь чи можуть бути потенційно задіяні в господарському обігу. Немає єдності думок з цієї проблеми і з теоретичної точки зору.

Великий енциклопедичний словник визначає природні ресурси, як компоненти природи, що використовуються людиною[24]. Головні види природних ресурсів можна класифікувати таким чином: на основі їх генезису – мінеральні ресурси, біологічні ресурси (рослинний та тваринний світ), земельні, кліматичні, водні ресурси; за засобом використання – у матеріальному виробництві (у промисловості, сільському господарстві та ін. галузях), у невиробничій сфері; за вичерпністю – вичерпні, у т.ч. відновлювані (біологічні, земельні, водні та інші) та невідновлювані (мінеральні), практично невичерпні (сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія проточної води). Величезні обсяги природних ресурсів, що залучаються в сучасну людську діяльність, загострили проблеми їх раціонального використання та охорони і надали їм глобального характеру.

Що стосується термінів «біологічні, рекреаційні ресурси» чи «ресурси корисних копалин і компонентів», то законодавець розуміє під ресурсами біологічними – біологічні компоненти біосфери, що можуть бути використані для отримання людьми матеріальних та інших благ[25], а під ресурсами рекреаційними – об’єкти та явища природного і антропогенного походження, що використовуються для оздоровлення, відпочинку і туризму. Ресурси корисних копалин і компонентів – це обсяги корисних копалин і компонентів невідкритих родовищ, оцінені як можливі для видобутку і переробки за сучасного техніко-економічного рівня розробки родовищ даного виду мінеральної сировини[26]. Основний наголос робиться на можливості використання природного об’єкта тепер (у майбутньому) залежно від техніко-економічного розвитку суспільства.

Під життєдіяльністю людини українське законодавство визначає повсякденну діяльність, здатність організму особи здійснювати діяльність у спосіб і в межах, звичайних для людини[27].

Сталий розвиток (sustainable development – англ.) є основною складовою національної безпеки, яка передбачає захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства
і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам[28]. Навколо самого поняття «сталий розвиток» і досі не вщухають наукові дискусії. Концепція сталого розвитку почала набирати оберти від екологізації наукових знань та соціально-економічного розвитку, що бурно розпочався у 1970-ті роки. У цей період людство почало усвідомлювати проблеми обмеженості природних ресурсів,
а також забруднення навколишнього середовища, яке є основою життя, економічної та будь-якої діяльності людини. Реакцією на цю стурбованість було створення міжнародних неурядових наукових організацій з вивчення глобальних процесів на Землі, таких як Міжнародна федерація інститутів перспективних досліджень (ІФІАС), Римський клуб (з його славнозвісною доповіддю «Межі зростання»), Міжнародний інститут системного аналізу, а в СРСР — Всесоюзний інститут системних досліджень[29].

У Декларації тисячоліття, прийнятій Організацією Об’єднаних Націй і затвердженою резолюцією № 55/2 Генеральної Асамблеї від 08 вересня 2000 року, розкрито цінності і засади справедливого світу, серед яких і повага до природи. В основу охорони та раціонального використання усіх живих організмів та природних ресурсів повинна бути покладена обачливість згідно з постулатами сталого розвитку. Тільки таким чином можна зберегти для наших нащадків ті величезні багатства, які даровані нам природою. Теперішні нестійкі моделі виробництва та споживання мають бути змінені в інтересах нашого майбутнього добробуту й благополуччя наших нащадків[30].

13 січня 2003 року відбулися парламентські слухання щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, на яких було вироблено рекомендації, схвалені Постановою Верховної Ради України від 20 лютого 2003 року №565–IV[31], серед яких, згідно з п. 4, з метою формування сучасної екологічної політики на засадах сталого розвитку передбачалися розробка та внесення на розгляд Верховної Ради України до 1 листопада 2003 року проекту Стратегії сталого розвитку України. Відповідний проект Постанови Верховної Ради України «Про Концепцію переходу України до сталого розвитку» було розроблено[32]. На жаль, цей проект відхилено Верховною Радою України 05.10.2005 р.

Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки розроблено відповідно до ст. 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави[33]. Поряд з екологічною політикою існують і інші види державної політики, тісно взаємопов’язані між собою. Так, метою державної промислової політики є створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу, який відповідатиме аналогічним утворенням у розвинутих державах світу за основними критеріями, серед яких і високий рівень екологічної безпеки[34]. Законодавство визначає різні види екологічної політики, одним із яких є, наприклад, регіональна екологічна політика.

Беручи до уваги визначення галузі права вченими теорії держави та права, та розглядаючи її як уособлену сукупність норм, спрямованих на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин[35], слід відзначити існування екологічного права, як над-супер-зверхгалузь[36] права.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Передмова. Кафедра юридичних дисциплін | Поняття екологічного права
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 2444; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.023 сек.