Сентименталізм

З дисципліни

«Вступ до літературознавства»

Зміст

Тема 1. Літературознавство як наука

Тема 2. Художня література як мистецтво слова

Тема 3. Художній образ у літературі

Тема 4. Тема та ідея художнього твору

Тема 5. Композиція і сюжет художнього твору

Тема 6. Мова художнього твору

Тема 7. Зміст і форма літературного твору

Тема 8. Основи віршування

Тема 9. Літературні види, роди, жанри

Тема 10. Літературний процес. Закономірності розвитку літератури

Тема 11. Розвиток художніх методів і літературних напрямів

Тема 1. Літературознавство як наука.

План

1. Вступ до літературознавства – одна з основних дисциплін науки про

літературу (літературознавства).

2.Теорія літератури й основні наукові дисципліни літературознавства – історія

літератури й літературна критика. Допоміжні наукові дисципліни

літературознавства: текстологія, літературознавча історіографія та бібліографія. Їх

значення для науково-дослідної роботи в галузі теорії літератури.

3. Предмет і завдання пропедевтичного курсу «Вступ до літературознавства»,

його методологічні засади. Найголовніші види теоретико-літературознавчих праць:

рецензія, стаття, літературно-критичний нарис, монографія. Словники

літературознавчих термінів.

Літературознавство — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша

філологічна наука — це мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова).

Обидві науки об'єднує спільна спрямованість на вивчення словесності. Однак

завдання в них специфічні. Якщо лінгвістика досліджує мову, її функції,

універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то

літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє законо-

мірності її розвитку.

Літературознавство та лінгвістика постійно взаємодіють між собою: художня

література слугує одним із джерел лінгвістичних студій; літературознавство

допомагає мовознавству зрозуміти змістову специфіку художньої творчості,

пояснити її лінгвістичні особливості.

1. Літературознавство і мовознавство

Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання

мов та їхньої історії. Тут літературознавцям активно допомагають лінгвісти. Адже

на ранніх етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а

згодом, із закономірним поступом суспільства, народ створював власну

писемність, що давало змогу розвиватися літературі на основі певної системи

літер, об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, що синтезують цілі поняття або

уявлення й називаються ієрогліфами. Слово література походить від лат. littera —

буква. М. Грушевський зазначав, що цей термін уперше вжив Цицерон До

відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом

(1440 p.), запровадження книгодрукування в Україні Іваном Федоровим

література існувала в манускриптах (лат. manus — рука, scribo — пишу), або

рукописах. Переписування книг було справою надзвичайно тривалою й дорогою.

Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших

джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із

переписувачів вільно поводився з твором, правлячи його, розширюючи або

скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося.

Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо.

Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку

Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).

Усе це значно ускладнює наукове вивчення давніх книг. І тут на допомогу

знавцеві літератури приходить мовознавець, даючи певні знання з історії мов,

якими написані книги, розкодовуючи знакові системи минулого. Особливо

плідною є взаємодія літературознавців і лінгвістів при вивченні класичної

літератури доби античності.

Творчий процес — справа надзвичайно складна. Бувають випадки, коли над

окремим твором письменник працює тривалий час, постійно вносячи поправки й

доповнення, в тому числі й лексичного, морфологічного чи синтаксичного плану,

інколи створюючи нову редакцію тексту. Відомо, наприклад, що повість Петра

Панча «Голубі ешелони» має дві редакції, суттєвою правкою позначені романи

Олеся Гончара. Є різночитання, пов'язані з втручанням цензури, наприклад у

віршах В. Симоненка. Все це вимагає співпраці літературознавців і лінгвістів.

2. Літературознавство та історія

Твори художньої літератури — це завжди частина культурної спадщини певного

народу. Написані в конкретно-історичних умовах доби, вони є частиною

історичної пам'яті даного народу. Наука про літературу не може не враховувати

міцний взаємозв'язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому

розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, що

допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у

«Слові о полку Ігоревім» знайшли своє відображення складні суспільні процеси,

що простежувалися в Київській Русі другої половини XII століття, які пізніше

призвели до загибелі цієї держави. Поезії П. Тичини «Одчиняйте двері...»,

«Золотий гомін» несуть у собі суперечливі й трагічні реалії національної

революції 1917— 1920 років. У романах Юрія Андруховича «Москові-ада»,

«Перверсія», «Рекреації» віддзеркалено чимало моментів із дійсності кінця 80-х

— початку 90-х років, характерних для пострадянського простору.

Художні твори, написані колись, залишаються незмінними назавжди, зберігаючи,

часом і через багато десятиліть чи століть, прикметні риси часу їх появи. Зміст і

форма творів інколи доносить до нащадків певний конкретний момент

соціального чи культурного життя даного народу, наприклад могутній порив

пробудження національної самосвідомості українського народу в результаті

революційних подій 1917 року («Золотий гомін» П. Тичини). Без урахування

особливостей соціального чи культурного буття народу, без володіння безліччю

фактів, документів, свідчень певної доби, за якої написані дані твори, без спроб

зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій

вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню

літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки. Саме в ній

він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного

процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв'язки. Допущені помилки в

послідовності окремих літературних явищ можуть призвести до неправильного

розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних

фактів чи літературних явищ, наприклад замовчування доробку окремих

письменників (В. Вин-ниченка чи Юрія Клена) або деяких творів відомих авторів

(роману «Собор» О. Гончара чи драматичної поеми «Бояриня» Лесі Українки) за

радянської доби також свідчать про антиісторизм в осмисленні літератури,

спотворюють бачення літературного процесу XX століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний

прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас

представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світоглядні

позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, власний суспільний

ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб

розібратися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи

творчості, треба знати основні факти біографії митця, його зв'язки з іншими

людьми, участь у політичному і громадському житті. Тут знову

літературознавцеві можуть допомогти історія, різноманітні історичні джерела:

архівні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вміти працювати з архівами, знаходити в

них необхідні матеріали, аналізувати їх і коментувати. Словом, літературознавець

та історик мають працювати поряд, допомагаючи один одному в наукових

пошуках.

3. Літературознавство й мистецтвознавство

Предметом літературознавства є художня література, яка у свою чергу є частиною

мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство. Отож,

літературознавство і мистецтвознавство мають багато спільного. Насамперед

обидві ці науки вивчають літературні твори, які образно відображають дійсність.

Однак мистецтвознавець звертається, крім літературних, ще й до творів

живопису, скульптури, архітектури, музичного мистецтва, яким також

притаманне образне відображення дійсності. Живопис, скульптура, архітектура

фіксують лише мить з безконечного потоку дійсності. Живописець діє на глядача

своїми барвами, скульптор — позою героїв, архітектор — просторовими

вирішеннями. Музикант передає певні переживання в часовій тривалості.

Мистецтво театру наближається до реального життя. Однак література серед

названих і неназваних видів мистецтв є найуніверсальнішим, оскільки їй

підкоряється все — і час, і простір. Літературознавець, маючи справу з

літературою, водночас враховує дані мистецтвознавства про скульптуру, музику,

театр, образотворче мистецтво тощо. Зокрема, хіба можна аналізувати

драматичний твір, наприклад комедію М. Куліша «Мина Мазайло», без її

театральної історії, ролі в постановці п'єси режисера Леся Курбаса тощо? Тут на

допомогу дослідникові літератури прийде мистецтвознавець. З появою кіно- й

телемистецтва дедалі частіше твори художньої літератури стають об'єктом їх

втілення на кіно- і телеекранах. І в цьому випадку сприяють літературознавцеві в

його наукових пошуках праці мистецтвознавців.

4. Літературознавство та інші наукові дисципліни

Художня література є одним із багатьох видів мистецтва. Саме тому

літературознавство постійно взаємодіє з естетикою, наукою, яка впродовж

кількох тисячоліть займається розробкою теоретичних проблем мистецтва.

Методологічною базою для літературознавства є філософія, в річищі якої воно

розвивалося впродовж багатьох століть; автори перших літературознавчих праць

(насамперед Арістотель — «Поетика») були філософами.

Літературознавство має чимало спільного в предметі дослідження з

фольклористикою — наукою, яка займається вивченням усної народної творчості

певного народу. Спільними зусиллями часом удається встановити авторство окре-

мих художніх творів, які раніше вважалися народними.

Літературознавство має міцні контакти з психологією; оскільки одним із

предметів зображення в художній літературі є внутрішній світ людини. До того ж

психологи допомагають розібратися в процесах художньої творчості. Літе-

ратурознавці плідно використовують досягнення психології творчості, в полі зору

якої перебувають етапи творчого процесу від зародження авторського задуму до

його реалізації в літературному творі.

Наука про літературу має також міцні контакти із соціологією, герменевтикою,

етикою та рядом інших наукових дисциплін. Навіть математика й кібернетика в

останні десятиліття дедалі більше дотичні до літературознавства. Це й спроби

написання віршів за допомогою електронно-обчислювальної техніки, і різного

роду статистичні підрахунки за допомогою комп'ютерів, і практика машинного

перекладу тексту тощо.

5. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з

найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII

століття — як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень

знаходимо вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі

концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три

провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику.

Переважає позиція, згідно з якою літературознавство — це теорія літератури,

історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку

художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо

дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та

принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.

Історія літератури досліджує літературний процес і на його основі з'ясовує місце і

значення окремих явищ літератури.

Літературна критика — це певний відгук на важливі літературні події доби.

Головне її завдання — всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з

точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних

дисциплін. Передусім слід назвати літературознавчі історіографію й бібліографію,

а також текстологію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.

6. Теорія літератури

Вивчення світової літератури не може бути плідним без урахування великої

кількості загальних понять про окремі властивості та особливості художніх

творів, літературного процесу в цілому. Дослідження, узагальнення та системати-

зацію загальних літературознавчих понять здійснює теорія літератури (від грец.

θεωρία — спостереження, дослідження).

Вона розвивається як узагальнююча наукова дисципліна, оскільки поставлені нею

проблеми можуть бути розроблені тільки на основі глибокого дослідження

багатьох окремих національних літератур на різних етапах їх історичного

розвитку.

Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та

різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все

теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її

специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії

літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних

літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури

досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю

окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань

теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої

літератури, особливостей віршування тощо.

Іноді вважають, що поняття теорії літератури збігається з поняттям поетики (у

більш вузькому розумінні значення терміна поетикою називають коло проблем,

пов'язаних з художніми особливостями творчості окремого письменника,

наприклад поетика Т. Шевченка, поетика М. Рильського).

Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної

літератури (української, китайської, іспанської тощо) закони й закономірності, що

пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо-

літературні закони. Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття,

огляд, есе.

7. Історія літератури

Історія літератури (від грец. ιστορία — розповідь про минуле) займається

дослідженням художньої літератури в історичному аспекті від її зародження й до

наших днів. Вона включає в себе численні історії окремих національних

літератур, як старих, що мають багатовікову традицію (наприклад історія

китайської літератури, історія англійської літератури, історія української

літератури), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років

(наприклад історія чукотської літератури, історія літератури мансі). В поле зору

історії літератури потрапляють різноманітні взаємозв'язки з іншими літературами

(наприклад української на ранніх етапах з візантійською чи, пізніше, з

російською), різного роду взаємовпливи. Історія літератури кожного народу має

специфічні особливості, пов'язані з неповторними шляхами його історичного

розвитку. Так, тривала відсутність державності українського народу, утиски його

мови та культури впродовж віків знайшли своє помітне відображення в історії

національної літератури в цілому, у творчості окремих її представників

(наприклад Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Лепкого).

Своїм обсягом, значною кількістю наукових праць, багатством конкретного

матеріалу історія літератури виокремлюється серед інших основних

літературознавчих дисциплін. Історія літератури кожного народу поділяється на

кілька періодів. Так, наприклад, С Єфремов називає три періоди в історії

української літератури: доба національно-державної самостійності; доба

національно-державної залежності; доба національного відродження [2, 31—32].

Більш складною постає класифікація розвитку національної літератури в праці

зарубіжного українського вченого Д. Чижевського: «І. Доба монументального

стилю — XI ст. II. Доба орнаментального стилю — XII—XIII ст. III. Переходова

доба — XIV—XV ст. IV. Ренесанс та реформація — кінець XVI ст.

V. Барокко — XVII—XVIII ст. VI. Класицизм — кінець XVIII ст. — 40-ві роки

XIX ст. VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років XIX ст. VIII.

Реалізм — від 60-х років XIX ст.... IX. Символізм — початок XX ст.» [7, 29).

Відомі й інші періодизації історії української літератури.

Наукова розробка окремих проблем історії літератури веде до спеціалізації

досліджень, обмеження їх певною добою, зокрема: історією української

літератури XX ст., історією української літератури XIX ст., історією давньої

літератури тощо. Творчість окремих письменників-класиків також дала цілі

напрями в історії літератури, такі як шевченкознавство, франкознавство,

шекспірознавство, толстознавство і т. д.

В історії літератури побутують переважно ті ж жанри, що й у теорії: монографія,

огляд, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.

8. Літературна критика

Літературна критика як складова частина літературознавства має своїм

завданням давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє

місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості.

Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона

допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим — виробити

певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що

друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами.

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе,

літературні портрети.

9. Взаємозв'язки літературознавчих дисциплин

Теорія літератури, історія літератури та літературна критика як основні

літературознавчі дисципліни тісно між собою пов'язані. Кожна з них неодмінно

використовує здобутки інших двох дисциплін.

Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-

естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори,

діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів.

Стан розробки теоретичних проблем може бути задовільним лише тоді, коли

дослідник не обмежиться історико-літе-ратурним матеріалом, а й скористається

оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на

досягнення літературної критики.

Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і

принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-

літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до

сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і

термінологічний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позицій

сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким

чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що

досліджує сучасний літературний процес, тобто з критикою.

Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури.

Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені

часом критерії. Саме літературна критика міцно зв'язує теорію та історію

літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право

першого прочитання нового літературного твору.

Зміцнення взаємозв'язків між теорією, історією літератури та літературною

критикою, їх взаємний рух назустріч одна одній, тісне зближення є однією з

передумов глибоко наукового вивчення художньої літератури, її популяризації в

широких читацьких масах.

Досвід українського літературознавства переконливо доводить, що поєднання в

одній особі теоретика, історика літератури та літературного критика нерідко

давало плідні результати. Досить згадати в цьому зв'язку імена І. Франка, М.

Драгоманова, О. Білецького та інших.

10. Історіографія литературна

Історіографія літературна (від грец. ιστορία — розповідь про минуле і γράφω —

пишу) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням

історії розвитку та нагромадження знань з основних літературознавчих дисциплін

— теорії літератури, історії літератури й літературної критики. Матеріалом цієї

науки є також літературні джерела, присвячені творчості письменників і

літературознавців.

Солідні літературознавчі праці починаються, як правило, з ретельних

історіографічних пошуків. У наукових розвідках досить часто міститься розділ, у

якому йдеться про зроблене в даному напрямі раніше.

11. Бібліографія літературна

Бібліографія літературна - наукова галузь, що займається виявленням, обліком і

систематизацією друкованих творів художньої літератури й літературознавства.

Перелік творів та їх видань, покажчики монографій і статей про творчість

окремих письменників чи з певних питань літературознавства, про літературу

того чи іншого народу укладаються в певному порядку, який допомагає

науковцеві чи рядовому читачеві швидко знайти потрібну книгу.

Бібліографія обліковує також узагальнювальні праці, біобібліографічні словники,

такі як, наприклад, біобібліо-графічний словник у п'яти томах «Українські

письменники», п'ятитомна «Українська Літературна Енциклопедія» (вийшло три

томи), «Шевченківський словник» (у двох томах) тощо.

Бібліографія літературознавча є допоміжною літературознавчою дисципліною і

складовою частиною літературознавчого джерелознавства.

12. Текстологія

Текстологія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається

дослідженням і тлумаченням художніх текстів, щоб донести їх до читача в

первісному, задуманому автором вигляді. Особливо неоціненною є її роль при

підготовці наукових видань, зокрема для відновлення пропусків, зроблених

цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів. Важлива робота

ведеться сучасними текстологами, щоб подати в первісному вигляді художні

твори Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В.

Симоненка, В. Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того

або іншого твору чи вирішити питання про канонічну редакцію (якщо їх є кілька).

Текстологічне вивчення письменницьких рукописів, особливо тих змін і

поправок, які автор вніс до своїх творів, допомагає проникнути в його художні

секрети, з'ясувати еволюцію художньої свідомості. Зокрема, детальне вивчення

рукописної спадщини Олеся Гончара дає можливість простежити складні

динамічні зв'язки між чуттєво-образним і логічно-раціональним у художній

творчості видатного майстра літератури XX століття, які увиразнюють

неповторність його творчої особистості.

13. Палеография

Палеографія (від грец. παλαιόζ — стародавній і γράφω — пишу) — одна з

допоміжних літературознавчих дисциплін. З огляду на те, що нею

послуговуються в значній мірі історики, переважна більшість літературознавців

не виділяє її як суто літературознавчу дисципліну. Палеографія вивчає писемні

знаки, особливості написання літер у різні періоди розвитку мови того чи іншого

народу, почерки, своєрідність паперу кожної доби, художні прикраси —

орнаменти тощо. Вивчення давніх і середньовічних літератур неможливо

здійснити без знання палеографії. Особливо великої ваги набувають

палеографічні дослідження пам'яток літератури доби Київської Русі, написаних не

лише на папері, а й на пергаменті, берестяних грамотах. Нерідко палеографам

вдається викрити всілякі підробки чи фальсифікації давніх рукописів.

14. Завдання курсу «Теорія літератури»

Навчальний курс «Теорія літератури» читається на випускних курсах

філологічних спеціальностей педагогічних інститутів та університетів. Він має

своїм завданням узагальнити й закріпити набуті студентами у вузі знання з

літературознавства й теорії літератури зокрема, оволодіти правильним

розумінням суті літератури як одного з видів мистецтв, умінням розбиратися в

літературному процесі, знати методи і прийоми аналізу літературних творів

різних родів і жанрів, написаних у неоднакових суспільно-політичних умовах. Не

менш важливим завданням курсу є засвоєння еволюційного шляху розвитку

вітчизняного і світового літературознавства, починаючи з доби античності й

кінчаючи новітніми досягненнями, реалізованими в практиці діяльності сучасних

напрямів і шкіл.

Виходячи з того, що теорія літератури перебуває на етапі свого становлення й

суспільно-політичні зміни останніх років внесли чимало коректив у процес

викладання цієї дисципліни, автори підручника не намагалися дати абсолютно

точні визначення понять, а прагнули тільки встановити певні орієнтири, що

допомогли б студентам не розгубитися у величезному морі теоретико-

літературного матеріалу.

Враховуючи той факт, що останнє видання подібного роду з'явилося в Україні у

1975 році й на сьогодні морально застаріло, а нових підручників немає, відсутні

навіть вузівські програми, створені в нових геополітичних реаліях, автори

підручника спиралися на власний досвід викладання курсу, своє бачення змісту

предмета «Теорія літератури».

Питання для самоперевірки.

1. У чому полягає завдання курсу «Вступ до літературознавства?

2. З якими філологічними дисциплінами пов’язаний курс?

3. Розкрийте зв’язок літературознавства з мовознавством.

4. Розкрийте зв’язок літературознавства з історією.

5. Розкрийте зв’язок літературознавства з мистецтвознавством.

6. Назвіть основні та допоміжні літературознавчі дисципліни.

7. Розкажіть про основні види теоретико-літературознавчих праць.

Тема 2. Художня література як мистецтво слова.

План.

1. Поняття про художню літературу.

2. Відмінність художньої літератури від науки.

3. Художня література та інші види мистецтва.

4. Пізнавальне, виховне значення літератури.

Поняттям «література» користуються у двох значеннях. У вузькому

розумінні цього слова літературою називається один з основних (на сучасному

історичному етапі) видів мистецтва — мистецтво слова, тобто такий вид

мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний вираз.

Відомий галицький філолог В. Дом-бровський визначав свого часу літературу як

«мистецтво, в якім ідея виражається у звукових словесних образах, що, створені

творчою фантазією поета під впливом почуття і настрою, пробуджують в силу

сугестії (тобто навіювання) нашу уяву до репродукційної (тобто уявно відтворю-

вальної) діяльності, а рівночасно впливають на всю нашу духовну істоту»

В широкому розумінні літературою називають будь-які витвори людської думки,

що втілені в писемному слові й мають суспільне значення. Таке розуміння, у свою

чергу, генетично сходить до буквального, тобто первісного значення самого слова

«література». Це слово латинського походження і означає «літера»: «слово

література починає з визначення, за яким спочатку до літератури входить усе, що

тільки зображено буквами»

Першим, за свідченням М. Грушевського, до слова «література» в такому

розумінні вдався славетний давньоримський оратор та політичний діяч Цицерон.

З часом, зауважує М. Грушевський, слово «література» «набрало значення суми

писаних пам'яток: всього написаного, що зісталось від певного часу чи певного

народу чи певної категорії словесної творчості („література математична",

„література драматична" і т. д.)». Для того, щоб у масі літературної продукції

виділити такі словесні твори, що мали мистецьку вартість, почали вживати термін

«художня література» (тобто естетично значуща література). Саме поняття

«художня література» достатньо пізнє, воно з'являється у XX столітті. До того для

позначення творів, в яких слово виступало як мистецьке знаряддя, а не як простий

засіб спілкування та передачі думок, довгий час користувалися поняттям «поезія»,

часто навіть тоді, коли літературний твір не мав віршової форми (подібне

слововживання інколи побутує й тепер, особливо у тих випадках, коли до

визначення твору підходять з емоційного, а не з логічно-понятійного боку). З

появою прози літературні твори (як поетичні, так і власне прозаїчні), що

підпадали під критерій мистецької, естетично-значущої форми словесного

вираження думок та почуттів, називають «красною», або «гарною», інколи — ще

й артистичною літературою.

На сучасному етапі розвитку літератури словесні твори, що мають

мистецькі ознаки, переважно називають художньою літературою (цей термін має

значення і оцінки рівня майстерності, довершеності естетичної форми). Інколи

художню літературу називають просто, або власне літературою. Частіше

поняттям «література» користуються стосовно прози, оскільки в окремих

випадках віднесення того чи іншого прозаїчного твору до художнього,

естетичного за своїми ознаками, буває проблематичним (наприклад, сюди

належать окремі жанри документальної літератури, епістолярна література і т. п.).

Іноді дослідники використовують термін белетристика (від франц. belles lettres —

красне письменство), що в широкому розумінні означає твори художньої

літератури взагалі; а в більш вузькому — художню прозу (маючи на увазі, що

існує ще поезія та драматургія).

Крім поділу на поезію та прозу, художня література має внутрішній поділ

на так звані роди літератури, до яких належать три основні: епос, лірика, драма,

— та низка суміжних родо-жанрових утворень, таких як ліро-епос, епічна драма,

мемуари, художня біографія тощо.

Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший

тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять

живопис, скульптура та архітектура. Назву просторових вони дістали тому, що

предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньому просторово-

статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби

завмерлі в ньому.

Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою,

співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони

називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної

для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його

розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Наприклад, танок, що

виконують люди, не зводиться до одного певного положення тіла, яке приймає

танцюрист у просторі, а складається з поєднання багатьох таких положень, даних

як динамічна послідовність їх змін, що сприймається нами вже не в просторі, а в

часі. Так само й характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не

одномоментно, а в його динамічному розгортанні, що відбувається протягом

усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору.

Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне

мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як

просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму,

живопис декоративного оформлення. Форма зображення в театрі й кіно

реалізується як у просторі, так і в часі. Окремі елементи синтезу з просторовою

формою зображення характерні, у свою чергу, і для деяких видів часового

мистецтва, зокрема танцю й пантоміми. Наприклад, пантоні-мічна вистава може

набирати форму як статичного, так і динамічного зображення.

Окремі види мистецтва відрізняються не лише за способом відображення

життя, а й за тим матеріалом, в якому постають їхні твори і яким вони

користуються для його естетичного, мистецького відтворення. За матеріальними

ознаками ми визначаємо літературу як мистецтво слова, у порівнянні, наприклад,

зі скульптурою — мистецтвом каменю, живописом — мистецтвом фарби, танком

— мистецтвом ритмічних рухів тіла, пантомімою — мистецтвом жестів і міміки,

музикою — мистецтвом звуків тощо. Специфіка властивостей матеріалу кожного

з видів мистецтва реалізується в тому, що, з одного боку, надає йому певних

переваг перед іншими стосовно можливості якнайбільш повного охоплення

різних сторін зображуваного предмета і, з іншого боку, одночасно обмежує міру

його зображувальних можливостей. Загальна перевага матеріалу, яким

користується, наприклад, група просторових мистецтв, полягає у можливості

безпосереднього, пластично зримого відтворення предмета свого зображення.

Майстерна гра світла і тіні, передана фарбою на художньому полотні, краса

форми людського тіла, відтворена в пластиці гіпсу чи мармуру скульптурного

ансамблю, довершеність симетрії у поєднанні окремих частин архітектурної

споруди, — усе це, відтворене в просторово-концентрованій формі, впливає на

наші почуття безпосередньо за рахунок того, що сприймається нами наочно, у

прямому візуальному контакті. Сила емоційного впливу просторових мистецтв

Грунтується на тому, що зорові відчуття є визначальними, основними в

життєдіяльності людини, з усіх відчуттів, що належать людині, зорові у

переважній більшості людей виступають у найрозвиненішій формі. Звідси

просторове мистецтво має здатність впливати майже на всіх людей, тоді як

словесне мистецтво пробуджує емоційні враження далеко не в усіх людей. Це

пов'язано насамперед з тим, що емоційне враження від словесно сприйманого

реалізується не безпосередньо під час читання чи на слух, а завдяки

посередництву уяви, фантазії, яка в достатньо розвиненій формі властива далеко

не кожному. «Усі інші мистецтва, — зауважував М. Чернишевський, — подібно

до живої дійсності впливають прямо на почуття, поезія діє на фантазію; фантазія у

одних людей живіша і виразніша, ніж у інших, але взагалі потрібно визнати, що

образи здорової людини бліді та слабкі у порівнянні з почуттями; тому потрібно

сказати, що за силою та якістю суб'єктивного враження поезія набагато нижча не

тільки від дійсності, але й від усіх інших мистецтв»

Разом з тим особливості матеріалу різних видів просторового мистецтва

певним чином обмежують їхні зображувальні можливості. Обмеженість,

наприклад, тих матеріальних засобів, якими користується живописець, найбільш

чітко виявляється у протиставленні їх матеріалу скульптурного зображення.

Останнє «видиме з різних точок, в різних ракурсах, ви можете обійти його

(звичайно, це не стосується барельєфа, настінної ділки). Кожного разу статуя

поставатиме перед нами у якомусь новому повороті. В цьому — важлива різниця

між творами скульптора та живописця. Картина не має об'єму, її не можна обійти.

Як правило, усе те, що на ній зображено, живописець побачив з однієї точки. І

статуя й картина розміщені у просторі, але картина обмежена однією площиною»

Обмеженість словесного матеріалу неможливістю безпосереднього впливу

на почуття, які в найбільшій мірі характеризує просторові мистецтва,

компенсується значними перевагами, які надає йому в порівнянні з просторовими

мистецтвами часова форма зображення.

Якщо скульптор чи живописець, звертаючись до зображення якоїсь події,

тобто динамічної, а не статичної сцени, суттєво обмежений у можливостях її

всебічного відтворення, оскільки може змалювати лише один, хоча б і най-

значніший її момент, то словесна форма передачі спроможна подавати

зображувану подію в максимальній повноті її поступального динамічного

розгортання. Ще більше обмежені живописець та скульптор порівняно з

літератором у можливості відтворення думок і внутрішніх переживань

зображуваної людини і особливо динаміки їхнього емоційного плину, як це має

місце, скажімо, при зображенні характеру певного героя якогось роману чи навіть

окремого переживання, усіх його відтінків, що змінюють одне одного в потоці

свідомості ліричного героя віршового твору.

Так само в групі часових мистецтв окремі його види в залежності від свого

матеріалу виявляють різні можливості щодо зображення та емоційного впливу

зображуваного на свідомість того, хто їх сприймає. Наприклад, музика, як і

просторові мистецтва, безпосередньо впливає на почуття, створюючи у слухача

відповідний емоційний настрій. Але сила естетичного враження, яке отримує

людина від літератури, незважаючи на свою опосередковану форму, може бути

набагато більшою за рахунок того, що словесне мистецтво дає людині

інтелектуально-емоційну насолоду, пов'язану не лише зі сферою почуттів як

таких, але й з усім, що ми відносимо до сфери розуму, інтелектуально-

пізнавального чи етичного світу людини.

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що

засобами словесної передачі виявляється можливим частково відтворювати

зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами

своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи

можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з

матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з провідних місць у

суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання.

Античність, епохи Відродження та класицизму надавали перевагу скульптурі та

живопису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через

відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка

невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що

словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живописом та скульптурним

зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були

обґрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі

живопису та поезії» (1766 p.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш

знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Гегеля. Значний внесок у розробку теорії

словесного мистецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики

XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських

літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І.

Франко.

У процесі свого історичного становлення як мистецтва слова література

проходить два великі етапи, перший з яких умовно можна пов'язати з періодом

панування поезії, спочатку у фольклорній, тобто колективно-авторській, а згодом

у літературній, індивідуально-авторській формі, другий — з періодом панування

прози, або літератури у власному розумінні цього слова.

Питання для самоперевірки.

1. Розкрийте сутність поняття «художня література».

2. У чому полягає відмінність художньої літератури від наукової?

3. Як співвідноситься художня література з іншими видами мистецтва?

4. У чому полягає пізнавальне значення літератури?

5. У чому полягає виховне значення літератури?

6. Чому художню літературу називають мистецтвом слова?

Тема 3. Художній образ у літературі.

План

1. Логіка художнього образу. Єдність у художньому образі загального, особливого й

окремого, об’єктивного і суб’єктивного, індивідуалізація художніх образів.

2. Проблема класифікації образів.

2.1.Образ-тип як найвищий ступінь узагальнення, найповніше вираження певної

суспільної тенденції, авторського естетичного ідеалу. Національна специфіка образу-

типу і його загальнолюдська сутність, «вічні» образи.

2.2.Образи-персонажі: способи узагальнення та індивідуалізації.

2.3.Образи-картини: пейзажі, зображення інтер’єрів, батальних сцен тощо,

їх роль у розкритті ідейного змісту твору.

2.4.Образи-деталі, які допомагають створити цілісну картину світу або

значний типовий образ.

2.5. Образи-символи й образи-алегорії.

3. Назви художніх творів як образне узагальнення провідної ідеї твору.

4. Засоби типізації художніх образів, типізації характерів.

5. Психологічний аналіз як засіб розкриття внутрішнього світу героя,

емоційного стану, настроїв. Різні прийоми створення портрета.

6.Опосередкована характеристика героя (автором, іншими персонажами,

через включення документів). Індивідуалізація мови персонажів. Елементи

розмовної мови, архаїзмів, техніцизмів у діалогах, монологах, полілогах.

Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві у двох

основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну

форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм

зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у

повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому

розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в

цілому й усіх складових його елементів зокрема. Загальноприйнятим у

сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій

час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина

людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне

значення»

Художній образ як форма відображення дійсності

В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності

лежить первинний, або так званий чуттєвий образ. Чуттєвим образом

називають конкретно-чуттєву даність (явленість) предмета відображення,

тобто те нормальне уявлення, в якому відображувана реальність постає,

кажучи словами М. Чернишевського, не у формі думки про неї, а у формі

самого життя, наочно, такою, якою ми її бачимо чи могли б побачити,

сприймаючи безпосередньо. Чуттєвий образ у художньому творі — це те, що в

ньому безпосередньо, конкретно зображено з усіма його подробицями —

сукупністю тих індивідуальних предметних ознак (знаходження у просторі та

часі, форма, величина, колір, спосіб дії і т. п.), які окреслюють його в нашій

свідомості.

Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої

форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі

риси і схематизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичайною

формою відображення дійсності, якою ми користуємось у побуті, у нашому

повсякденному спілкуванні. Говорячи про щось, висловлюючи якісь думки,

ми, найчастіше, не абстрагуємося від їхнього конкретно-чуттєвого змісту, не

схематизуємо його, а тримаємо в пам'яті й намагаємося викласти у вигляді

більшою чи меншою мірою живого уявлення. Від повсякденних форм

уявлення дійсності художній образ, по-перше, відрізняється своєю

емоційністю, точніше настановою на підкреслено-емоційний характер

вираження тієї думки, формою вияву якої є чуттєвий образ. По-друге, від

звичайного уявлення художній образ відрізняється узагальненістю свого

змісту. Художній образ — це не копія дійсності, це вузькофактографічне,

натуралістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах

чи творах документального характеру. В мистецтві чуттєвий образ цінний не

сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій

мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш загальний, ніж

конкретно-фактологічний, зміст. Віддзеркалена в чуттєвому образі дійсність

таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює,

розширює конкретно-чуттєвий зміст одинично поданого факту.

Використовуючи наукову термінологію, можна сказати, що конкретно-чуттєва

форма одиничного в мистецтві слугує засобом втілення загального.

Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється

не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою

користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття

належить до вторинних форм відображення дійсності. Подібно до художнього

образу поняття відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості

свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому

предмет відображення відтворюється у його чуттєвому образі, поняття,

відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від його одиничної,

конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто

сукупність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують певний клас

об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі

самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі

низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки

відображуваного предмета.

Образ як форма буття художнього твору

Група вторинних значень поняття «образ» з'являється у зв'язку з

необхідністю позначення внутрішньої специфіки кінцевого результату форм

образного мислення, тобто матеріального його відтворення за допомогою

фарб (у живописі), звуків (у музиці), слів (у літературі). Оскільки в цілому

кінцевим результатом образного мислення, що реалізує себе в ході

відображення дійсності, є художній твір, то, у принципі, будь-який естетично

значущий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, у ньому відтворене,

може бути назване образом. У художньому творі кожен з таких образів

виступає як відносно автономна одиниця чи окремо взята клітинка того

складного й цілісного образного організму, яким, по суті, є увесь художній

твір. Стосовно літературно-художнього твору з цієї точки зору образами

називають як окремі словесні уявлення, так звані «мікро-образи», чи словесні

образи (під якими найчастіше розуміють тропи та різноманітні синтаксичні

фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його «макро-образи», до

яких відносять зображених у творі людей, тварин і т. д. (образи-персонажі,

оповідачі, розповідачі). їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-

інтер'єри) оточення.

В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють

так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які

виступають у творі як об'єкт зображення, авторський і читацький образи

складають групу образів, пов'язаних із суб'єктами зображення, сприйняття та

оцінки зображуваних у творі об'єктів, тобто такими образами, які немовби

збоку спостерігають за зображуваними подіями, певним чином оцінюючи їх.

Під образом автора в цілому розуміють явище втіленості самого автора-творця

в його творінні, під образом читача — явище включеності до твору,

врахування й передбачуваності автором потенційних читацьких оцінок того,

про що у творі розповідається.

Образом, нарешті, називають і ввесь твір у цілому, маючи на увазі при

цьому насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні

елементи якої, врешті-решт, виступають як видозмінювані форми прояву

якогось єдиного смислового цілого.

Структура літературно-художнього образу

Художній образ, з одного боку, це завжди щось більше, ніж конкретно-

чуттєва даність предмета, його відображення, тобто образ предмета не

зводиться до подоби предмета. З іншого боку, художній образ як певна

ідеальна, а не лише чуттєва структура, не є і голою логічною ідеєю, оскільки

такої, у вигляді якоїсь окремо взятої ідеї, не існує. Смислове значення, ідею

художнього образу ми пізнаємо лише у формі його чуттєвого образу, з яким

ідея зливається в органічну цілість. Слово — особливий матеріал. На відміну,

наприклад, від живопису, матеріальна основа якого дає наочний, у прямому

розумінні слова, чуттєвий образ зображуваного, слова, якими користується

літератор, обмежені в можливості пластично відтворювати сприйману форму

предмета. Тому сам термін «чуттєвий образ» стосовно словесних образів дещо

умовний. Словесна форма художнього образу відтворює не пластично зримі,

наочні чуттєві образи відображуваних предметів, а те, що називають

інтелектуальним або умо-зримим образом. Не сприймаючи в безпосередній

зоровій формі зображене у творі, ми домальовуємо його у своїй уяві у вигляді

певного емоційно-асоціативного переживання, яке в окремих випадках може

давати й досить повну ілюзію предметності, про що неодноразово свідчили як

самі письменники, так і їхні читачі, які часто «бачать» чи немовби бачать те,

що описано у творі.

Суттєвою відмінною ознакою літературно-художнього образу є те, що він

дає не статичний, а динамічний образ дійсності Внутрішня специфіка

структури літературно-художнього образу залежить від родових ознак твору.

Так, ліричний образ тяжіє до асоціативності, нехтуючи предметністю, епічний,

навпаки, прагне до якомога точнішого відтворення предметної сторони

зображуваного; на відміну від епосу, в якому в конструюванні образу беруть

активну участь форми власне авторського мовлення, в драмі образ створюється

майже виключно за рахунок мови самих дійових осіб. Специфіка словесного

образу перебуває в тісній залежності й від жанрових ознак твору, наприклад,

образи байкового твору будуть суттєво відрізнятися від образів романної

форми.

Види літературно-художнього образу

У літературознавстві існують різні системи класифікації видів художнього

образу, які, узагальнюючи, можна звести до двох основних типів, що є

похідними від двох розглянутих раніше аспектів розуміння суті художнього

образу.

В розумінні образу як способу буття художнього твору різні його види

співвідносяться з умовно відокремлюваними елементами його форми, тобто

постають як прийоми мовної та предметної зображувальності художнього

твору. У розумінні художнього образу як форми відображення світу окремі

його види виділяють у залежності від типу змістового узагальнення, даного в

художньому образі, або, інакше кажучи, за типом смислового співвідношення

між чуттєвим образом та його ідеєю. В цій системі класифікації всі види

художнього образу складають дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно

можна назвати групою автологічних образів, другу — групою металогічних

образів.

Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий

тип художнього образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином

розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому

змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший,

якісно відмінний від нього предмет. Наприклад, шевченківський вірш «Садок

вишневий коло хати», в якому «невеличкий кусок села й поведінка людей

втілюють риси спільного побуту шевченківських часів. Тому автологічний

образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж,

частіше, образом-типом, на відміну від таких «несамо-достатніх» образів, як

символ, алегорія, підтекст. Автологічний тип художньої образності найбільш

поширений у сучасній літературі. Особливим різновидом автологічного образу

можна вважати образ-гротеск.

Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються

норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та

ірреальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-

перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній

образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому

відтворюється така дійсність або в такому її вигляді, в якому вона ніколи не

існувала насправді. Проте гротеск доводить умовність і невідповідність

чуттєвого образу дійсності до майже повної нісенітниці, якщо дивитися з

точки зору об'єктивної логіки. В широкому значенні гротеск — це вимисел в

його, так би мовити, «чистому» вигляді, злет творчої фантазії, що породжує

гротескні картини, як правило, не обмежений ніякими вимогами ймовірної

відповідності їх законам дійсності. Образно кажучи, зображуване гротеском

можна визначити як дійсність, яка «марить» (тому-то гротеск досить часто

набирає в художніх творах форми маячних сновидінь героїв, хвороби їх чи

божевілля).

Форми гротеску в літературі різні: від сатиричних до трагічних, жанри, які

найчастіше використовують гротеск, відповідно тяжіють до творів сатиричної

чи трагічної спрямованості.

Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий

образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного

предмета, у ньому змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь

інший, якісно відмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея належать

тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого

— людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному

ліричному творі, де картина природи може уособлювати світ людських

переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ,

алегорію та підтекст.

Символом називають такий тип художнього образу, в якому конкретно-

чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з

власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які

безпосередньо в зображуване не входять.

Ознаки символу як специфічного типу художнього образу визначаються,

звичайно, від протилежного, тобто шляхом протиставлення його, з одного

боку, автологічному, з іншого — алегоричному типу образності.

Таким чином, і автологічний образ, і образ-символ, по-перше, служать меті

художнього розкриття насамперед якихось конкретно зображуваних явищ.

Матеріальними носіями символу в художньому творі можуть виступати

будь-які його елементи: порівняння, метафори, пейзажі, художні деталі,

персонажі і т. п.

Алегорією називають тип художнього образу, конкретно-чуттєва даність

якого є знаком такої ідеї, яка повністю абстрагується від того, що він

безпосередньо означає, отож чуттєвий образ та його ідея зв'язуються між

собою лише формально, а не за суттю. Наприклад, конкретно-чуттєвий образ

жінки із зав'язаними очима й терезами в руках (зображення богині Феміди) є

алегорією абстрагованої ідеї правосуддя, бог Марс — алегорія війни, образ

лисиці в байці — алегорія хитрощів тощо.

Існує і більш широке розуміння алегорії, за яким вона визначається не як

конкретний вид образу, а як сама суть, принцип образного мислення, який

полягає в тому, що даний у творі конкретно-чуттєвий образ якогось предмета,

хоч би який цікавий він був сам по собі, в кінцевому результаті є не що інше,

як засіб, форма вираження вкладеної в нього ідеї, тобто є інакомовним

способом висловлення думок.

Існують різні типи алегорій, у тому числі й такі, які важко з певністю

відрізнити від символу чи автологічного образу, наприклад у тих випадках,

коли ввесь твір або окремі його образи можуть тлумачитися і як самодостатні, і

як алегоричні. Це, у свою чергу, призводить до того, що на практиці символ та

алегорію часто плутають або й зовсім не розрізняють.

В цілому алегорія, як і символ, може бути введена до твору двома шляхами:

«зовнішнім», коли твір вже за своїми жанровими ознаками (наприклад байка,

моралі-зована притча і т. д.) або за типом героїв (наприклад такі

персоніфіковані образи дійових осіб, як Доброчесність, Віра, Любов тощо)

усталено асоціюється з алегоричним змістом; «внутрішнім», коли в самому

зображуваному з'являється авторська настанова на фантастичність, умовність,

а звідси й на необхідність інакомовного розуміння того, про що безпосередньо

йдеться. У самій основі «внутрішнього» типу введення до твору алегорії

лежить поетичний прийом уособлення, яке полягає в перенесенні ознак живого

предмета на неживий. В античності, а також і в більш пізні часи алегорію часто

розглядали як розгорнуте уособлення, метафору чи, точніше, систему

розгорнутих уособлень або метафор. Алегоричними є велика кількість творів

епохи середньовіччя та Відродження. У новій літературі алегорія менш

уживана, хоча багато її образів (іноді всупереч авторським намірам)

сприймаються читачами й критиками як алегоричні. В українській літературі

до алегорії зверталися Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші.

Підтекст (букв. — те, «що лежить під текстом», тобто певне глибинне, не

поверхневе смислове значення), це тип художнього образу, в якому конкретно-

чуттєва даність предмета зображення, крім власного, має значення зумисно

прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називаються,

але маються на увазі й суттєво переоцінюють зміст того, про що йдеться

відкрито, у прямій формі. За своїми ознаками підтекстний тип образності

близький до символу та алегорії, з якими його часто плутають. На відміну від

символу й подібно до алегорії, зміст підтекстного образу має ознаки більшої

конкретизованості, «сталості». Ідея символу не обмежується простою

вказівкою на предмет, символом якого виступає поданий предметно-чуттєвий

образ. Окреслений в чуттєвому образі, символізований ним предмет не є

кінцевим адресатом символічного посилання, він сам виступає як символ

якоїсь іншої ідеї чи предмета, з якими органічно за своєю смисловою суттю є

зв'язаним. Символ, таким чином, це немовби ланцюжок ідей, що нанизуються

одна на одну, свого роду система дзеркальних взаємовідображень, в якій має

вартість не знаходження відправних смислових орієнтирів (грубо кажучи, того,

до чого, врешті-решт, умовно-остаточно можна було б звести символ), а сама

органічність сутнісних смислових зв'язків, що зв'язує розрізнені й далекі одне

від одного предмети та явища світу в якусь цілісність. Підтекст, як і алегорія,

не мають на увазі такої багатозначності, зміст їхніх смислових посилань більш

смисловизначений і, образно кажучи, не двозначний. У свою чергу, на відміну

від алегорії, яка абстрагується від конкретного адресата (зміст її має на увазі

явища й типи загальнолюдського чи соціального порядку), підтекст, конкретно

й навіть персонально адресований, містить у собі натяк на цілком певні

історичні події або реальних (чи умовно-реальних, якщо йдеться про

літературний образ) людей. Інколи підтекстом називають увесь художній

зміст, що його містить літературний твір, на тій підставі, що цей зміст не

декларується прямо, а отже, до певної міри є прихованим, неявленим

(наприклад, у творі змальований пейзаж, який уособлює переживання

людини). Основна відмінна ознака підтексту — спеціальна авторська

настанова на приховування якогось змісту, на який більшою чи меншою мірою

натякається, але без остаточної, цілковитої певності, так, що безпосередньо

зображене у творі сприймається як самодостатня й самовичерпна «картина

життя», яка, проте, водночас породжує відчуття недостатності,

недомовленості, зміст якої може бути дешифрований зіставленням даної

конкретної фабульної ситуації (або образу) зі змістом твору в цілому і, ширше,

— історичним, біографічним, літературно-художнім контекстом життя й

творчості автора. На відміну від підтексту, символ та алегорія, не кажучи вже

про автологічний тип образності, в принципі відкриті для розуміння, натяки в

них більш прозорі, оскільки спеціальної настанови на приховування якогось

змісту тут у більшості випадків немає, навпаки, автор, як правило, прагне до

того, щоб бути якнайточніше й найповніше зрозумілим тим, для кого він пише.

Підтекст як прихований зміст розрахований на розуміння

Дата добавления: 2013-12-14