Роль антропогенного чинника у розвитку геосистем

Тема: Природні територіальні комплекси й антропогенний фактор.

План

1. Роль антропогенного чинника у розвитку геосистем.
2. Антропогенні ландшафти чи антропогенно модифіковані природні територіальні комплекси.

Людське суспільство, в наш час, вносить глибокі зміни в структуру природних ландшафтів. Як тільки людина вийшла з печери та збудувала собі власними руками житло, спалила ділянку лісу чи степу та посіяла (чи посадила) ті рослини, які їй були найпотрібніші, людство стало рівноправною силою з іншими компонентами природи, які впливають на стан та структуру ландшафтної оболонки. Але відмінність цієї сили в тому, що суспільство – це чинник «думаючий». Змінюючи той чи інший природний компонент, людина заздалегідь знає для чого вона це робить. Масштаби антропогенних змін зростали разом із чисельністю та поширенням населення на планеті. На глибину змін, очевидно, впливала необхідність забезпечення умов виживання. І чим складніші кліматичні, орографічні та інші чинники природи, тим швидше і глибше антропогенний чинник проникав у хід природних процесів, змінюючи та використовуючи їх собі на користь, створюючи умови, не просто для виживання, а для комфортного проживання. Цей факт не будемо розглядати як позитив чи негатив для довкілля. Це реальність, яка сьогодні є і яку необхідно сприймати виходячи з того, що всі живі організми перебувають у постійній боротьбі за місце під сонцем.

Позитивним в цій ситуації є той момент, що “думаючий” чинник природи дійшов до думки настав час не тільки руйнувати і споживати, а й до необхідності створювати. І, що найголовніше, передбачати наслідки своїх втручань в природні процеси. Фактично, мова вже йде не тільки про оцінку середовища з позицій корисності того чи іншого компоненту (або комплексу загалом) для задоволення певної суспільної потреби, але й з позиції доцільності використання, враховуючи його наслідки.

Інтенсивний вплив суспільства на природне середовище зумовив підвищений інтерес до вивчення закономірностей його функціонування. Важливе значення в такому напрямку досліджень має вивчення механізму життєдіяльності природних територіальних комплексів, їх організацію, структуру, а також взаємозв’язки.

Серед ландшафтознавців нині є загальновизнаною думка щодо розуміння суті поняття «структура ландшафту». Структура – як загальне поняття, це сукупність реальних зв’язків між елементами, що об’єднують їх у систему (за трактуванням Юдіна Б.Г., 1971 р.) Складність структури ландшафтної системи полягає у різноманітності певним чином підпорядкованих функціональних зв’язків.

Під структурою ландшафту слід розуміти не тільки її просторову будову (тобто порядок взаємообумовленого певного розташування морфологічних частин ландшафту – фацій, урочищ, місцевостей), але й взаємозв’язки між компонентами, які його складають.

Фактично структура ландшафтних систем складається із двох взаємообумовлених підсистем. Перша – це сукупність взаємопов’язаних ПТК у межах природного комплексу вищого морфологічного рівня: фацій у межах урочища, урочищ в межах місцевостей тощо. Друга – це сукупність природних компонентів.

Кожний зв'язок у природній системі відображений певним речовинно-енергетичним потоком. Ці потоки, поділяючись на вертикальні і горизонтальні створюють енергетичну основу функціонування ПТК. Функціонування будь-якої системи (геосистеми в тому числі) направлене на збереження її в стані рівноваги, а також на збереження рівноваги у межах ПТК вищого рангу.

Стан рівноваги в цьому розумінні не є синонімом статичності геосистеми, незмінності її в часі і просторі. А навпаки, збереження рівноваги територіальної системи полягає в підтриманні стабільного напрямку і темпів розвитку геосистеми.

Очевидно що одним із найскладніших показників, які характеризують природні територіальні комплекси є їхня стійкість.

Стійкість ПТК – це здатність геосистеми протидіяти силам, що намагаються вивести її із стану рівноваги, це властивість геосистем зберігати свою структуру в просторі та часі.

Стійкість геосистеми – як властивість, обумовлена перш за все наявними в ній взаємозв’язками та взаємодією між всіма компонентами та між її структурними частинами і завдяки цьому здатністю до саморегуляції. При порушеннях геосистеми під впливом зовнішніх несприятливих чинників природний комплекс прагне до самовідновлення. Стійкість та мінливість природно-територіальних комплексів дозволяють відносити їх до систем що мають властивість самоуправлятися (саморегулюватися), а також до систем якими можна управляти. ПТК здатні змінюватися за своєю власною програмою: паралельно із регулюванням із-зовні виникає саморегулювання в системі. Наприклад зміни кліматичних умов обумовлюють зміни в рослинному покриві, а це веде до змін у процесах грунтотворення, що в свою чергу так чи інакше призводить зміни мікрокліматичних показників – рослинний покрив впливає на процес поглинання сонячної енергії, процесів фотосинтезу, вологообміну тощо.

Саморегулювання ПТК – це сукупність процесів у вигляді речовинно-енергетичних зв’язків (які водночас є інформаційними) між суміжними ПТК та всередині між їх компонентами, які спрямовані на підтримання між ними динамічної рівноваги.

Процеси саморегулювання надзвичайно важливі для підтримання нормального функціонування територіальних систем. За допомогою властивості саморегулювання природні комплекси мають можливість регенеруватися (відновлюватися) у випадку порушень – катастрофічні стихійні процеси, які не пов’язані із закономірним еволюційним розвитком геосистеми, антропогенні навантаження на геосистеми тощо. Процеси саморегулювання відіграють роль зворотних зв’язків, які стабілізують ландшафтну структуру території. Еволюція природних комплексів, скоригована процесами саморегулювання, спрямована на виконання двох основних функцій: стабілізації його внутрішньої структури та дотримання в часовому і функціональному аспектах еволюційних змін. Стабілізація внутрішньої структури проходить завдяки зворотним зв’язкам спрямованим на ліквідацію деструктивних явищ. Еволюційні зміни – шляхом переходу з одного еволюційного стану в інший з чітко визначеними термінами.

Стійкість і складність структури геосистем зазнають в наш час значних змін внаслідок антропогенного впливу. Антропогенний фактор впливає на ці показники (характеристики) насамперед через зміни інтенсивності речовинно-енергетичних потоків, які є в основі їхнього формування.

Для визначення величини впливу антропогенного чинника на стан геосистем значне місце займає поняття меж між природними комплексами. Від точності встановлення меж між природно-територіальними комплексами залежить якість ландшафтних досліджень. Це насамперед вивчення стану ПТК та можливість прогнозування (а фактично можливість моделювання) змін у геосистемі. Виділення природно-територіальних єдностей та встановлення меж між ними ґрунтується на їхній генетичній однорідності, ступінь якої збільшується із зменшенням рангу ландшафтної одиниці – ступінь однорідності компонентів в межах фацій найбільша, ступінь однорідності компонентів в межах урочищ значно вища ніж в межах місцевостей. Вирішальну роль у диференціації ландшафтів на окремі морфологічні частини відіграє літогенна основа, тому першочерговим завданням при виокремленні морфологічних одиниць є виявлення геолого-геоморфологічних меж. Це особливо важливо при виявленні меж морфологічних одиниць на територіях де природний рослинний покрив зазнав антропогенних чи інших змін і не зберігся. Чіткість саме геолого-геоморфологічних меж гарантує очевидну зміну всіх інших властивостей природного комплексу. Очевидно що межі ПТК будуть менш чіткими там де літогенна основа не має добре виражених меж. Наприклад важко чітко встановити межі фацій на довгому спадистому схилі, складеному однією корінною породою, які відрізняються лише різним зволоженням та процесами грунтотворення. Чи, наприклад, складно визначити межі природних територіальних єдностей там де, в умовах неконтрастного рельєфу, значно змінена біота.

Очевидно, що карти ландшафтних комплексів це насамперед карти, на яких чітко вказані межі морфологічних одиниць ландшафтів. Практика ландшафтної зйомки доводить, що там де літогенна основа має чіткі лінійні межі там і межі ПТК будь-якого рангу будуть чіткі і лінійні, а там де літогенні умови змінюються поступово чітко виявлених ландшафтних меж не буде. Але слід відмітити що межі природних територіальних одиниць існують об’єктивно і не залежать від мети та завдань досліджень. Точність встановлення меж залежить від детальності польових досліджень.

Розвиток прикладних ландшафтних досліджень проходив відповідно до потреб суспільства в питаннях практики використання природних ресурсів. В.С. Преображенський виділяє три етапи еволюції ландшафтознавства відповідно до суспільних потреб. Перший етап націлював ландшафтознавство на допомогу максимального використання природних можливостей, тобто вивчалися питання максимальної корисності ландшафтів для потреб суспільства в конкретний час та відповідно до рівня розвитку технологій. Другий етап розвитку вивчення закономірностей ландшафтних комплексів спрямовувався на розробку норм щодо антропогенної діяльності в ландшафтних комплексах, прогнозування станів геосистем в результаті господарської діяльності. Третій етап розвитку ландшафтознавства полягає в розробці комплексу кроків в процесах господарювання людини які спрямовані на оптимізацію природно-технічних систем.

Останні дослідження полягають: по-перше у всебічному аналізі впливу людської діяльності на структуру та функціонування ПТК, у вивченні та умов в яких геосистем а зберігає стійкість щодо впливу екзогенних чинників; по-друге – застосовувати теоретичні висновки у практичній діяльності, для вирішення конкретних практичних завдань. Синтезом таких напрацювань має стати проект культурного ландшафту, а саме створення гармонійного ландшафтного комплексу за законами природи та за заданою програмою його функціонування.

В процесі вивчення проблем взаємодії природного середовища і людини доцільно визначитись щодо таких основних понять:

· Антропогенні фактори (чинники);

· Антропогенне навантаження.

Антропогенні фактори – це засоби впливу людини на структуру і функціонування природних територіальних комплексів (Пєтлін, 1993). До них можна віднести: видобуток та вилучення природник корисних копалин, вирубку лісу, сінокоси, осушувальні меліоративні заходи; зміну властивостей компонентів ПТК, наприклад – ущільнення ґрунтового покриву, зміна його гідрологічного режиму, зменшення вмісту гумусу в ґрунті тощо.

Від антропогенних факторів слід відрізняти антропогенні навантаження. Тобто – ступінь прямого або опосередкованого впливу антропогенних факторів на загальну структуру зв’язків у природних територіальних комплексах. З антропогенними навантаженнями під впливом діяльності людини пов’язані зміни стійкості ПТК, складності їх структури, зміни взаємозв’язків із зовнішнім середовищем. Власне – антропогенне навантаження є наслідком дії антропогенних чинників. Між дією природних та антропогенних факторів є досить значна відмінність. І головна полягає в наступному: антропогенні фактори на відміну від природних практично завжди ігнорують функціональний стан геосистем, а також існуючу рівновагу між їх компонентами та між суміжними ПТК. Антропогенні фактори діють одночасно і формують блок дестабілізаційних компонентів, які відповідно й чинять навантаження певної інтенсивності на структуру зв’язків в межах природних комплексів. Якщо навантаження не перевищує динамічних можливостей геосистеми, то через деякий час геосистема сама його гасить, повертаючись у звичайний природний стан. Але коли навантаження перевищують можливості до самовідновлення та саморегулювання, тобто система виходить із стану рівноваги, відбувається перевантаження геосистеми антропогенними факторами – її інваріант порушується і система як така руйнується. Відбувається формування нової геосистеми, з новою структурою, та новими внутрішніми зв’язками між її компонентами, а це також є поштовхом до зміни зовнішніх зв’язків.

Загалом механізм дестабілізації ландшафтних інваріантів за своєю суттю практично однаковий – і відрізняється тільки тим якого походження дестабілізуючі фактори – природного чи антропогенного.

Дата добавления: 2013-12-14