Клятва лікаря

Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин.

Для всебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно проаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи це питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних правовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст.

Методи правового регулювання - це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет?

З визначенням методу правового регулювання в медич­ному праві зв'язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на:

1) другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного;

2) те, що об'єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.

Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використан­ня адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

Тому, в даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об'єктивними характерис­тиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Хотілося б відзначити, що і сучасні роботи теоретиків права, які допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що «формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян».

Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів право­відносин, що виникають у сфері медичної діяльності.

До джерел медичного права слід віднести Конституцію України, Основи законодавства України про охорону здо­ров'я, значну кількість так званих "галузевих" законів України, се­ред яких: "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про захист населення від ін­фекційних хвороб", "Про лікарські засоби", "Про донорство крові та її компонентів", "Про психіатричну допомогу", "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", Укази Президента України (наприклад, "Про невід­кладні заходи щодо реформування системи охорони здо­ров'я населення" від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 та ін.), постанов Кабінету Міністрів України (зокрема, від 5 червня 2000 р. №897 "Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості", від 25 липня 2003 р. № 1162 "Про затвердження Державної програми забезпечен­ня населення лікарськими засобами на 2004-2010 роки" та ін.) та нормативно-правові акти, прийняті Міністерством охорони здоров'я України (накази, інструкції, положення, списки та ін.).

Джерелами медичного права є також рекомендації, декларації, принципи та правила, які прийняті Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) спеціалізованим органом Організації Об'єднаних Націй. Так, наприклад, Лі­сабонською декларацією ВООЗ стосовно прав пацієнта (м. Лісабон, Португалія, 1981 р.,) визначено правовий статус людини і пацієнта, Дванадцятьма принципами надання ме­дичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров'я (м. Мюнхен, Німеччина, 1983 р.) визначено прин­ципи надання медичної допомоги, Міжнародним кодексом медичної етики (м. Лондон, Великобританія, 1949 р.) визна­чено етичні основи діяльності лікарів. Однак слід зазначи­ти, що до джерел медичного права України можуть входи­ти лише ратифіковані Верховною Радою України міжнарод­ні конвенції та інші акти.

Суб'єктами права теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.

Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:

1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.

2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.

3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).

В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприк­лад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, інозем­ними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадро­вими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.

Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки.

Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:

а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків);

б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).

Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання надають їх законні представники, а ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних право­відносин.

Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб'єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представ­ників на медичне втручання не потрібна. У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в право­відносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастро­фа, різке погіршення стану здоров'я людини, що проживає в іншому місті тощо.) - на обов'язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.

Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об'єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов'язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.

Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я, що надають діагностичні, профілак­тичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності:

а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;

в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;

г) ліцензії на обраний вид діяльності;

д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду ліку­вання;

є) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.

Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб'єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.

Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб'єктів медичних правовідносин. Якщо для суб'єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб'єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування -одужання.

Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погоди­тися або не погодитися на запропонований лікарем метод ліку­вання, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я.

В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

4. Розглядаючи питання соціального регулювання медичної діяльності необхідно пригадати види соціальних норм, які регулюють суспільні відносини що склалися в суспільстві, а саме:

- норми моралі – правила поведінки встановлені в суспільстві відповідно до уявлень людей про добро і зло;

- звичаї – правила поведінки,що встановлені в суспільстві в результаті їх багаторазового повторення і тому стали звичними для людей;

- корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються різними громадськими організаціями і регулюють відносини тільки між членами цих організацій;

- норми права – правила поведінки, що встановлюються і регулюються державою і є обов»язковими для виконання усіма особами.

Регулювання суспільних відносин в медичній сфері має свої соціальні рівні, а саме:

1. лікарська етика

2. біоетика

3. медичне право

У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і деонтології.

Під лікарською етикою (від грец ethos — звичай, характер) слід розуміти вчення про моральність лікаря і норми його поведінки.

Медична деонтологія (від грец. deon — повинен, logos — вчення) — це вчення про необхідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання медичної допомоги.

Питання лікарської етики і медичної деонтології потрібно розглядати в єдності, тісному взаємозв'язку, оскільки ці поняття відрізняються лише за обсягом.

Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської етика. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності.

Біоетика – це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.

Фундатором біоетики вважається американський біолог В.Поттер, який в 1971 р. опублікував книгу «Біоетика, міст у майбутнє», де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій справі належить основоположнику наукової медицини давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 pp. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій "Клятві", книжках "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку" та ін., не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини.

Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому: "Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості... В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного...

Щоб при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду.

(Не будемо багато часу приділяти вивченню даного питання, оскільки на попередніх курсах ви вивчали лікарську етику і деонтологію, біомедичну етику).

Водночас варто зазначити, що період демократичних перетворень в Україні характеризується прийняттям низки документів, присвячених морально-етичному і деонтологічному регулюванню медицини. Звертаю вашу увагу на:

Присягу лікаря ст. 76 ЗУ «Основ законодавства України про охорону здоров»я» (затверджується ПКМУ - текст відсутній!?),

Клятву лікаря затверджена Указом Президента України 15.06.1992р.

Набувши професії лікаря та усвідомивши важливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто ії потребує;

незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні традиції світової медицини;

зберігати лікарську таємницю, не використовувати ії на шкоду людині;

додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання та вміння, у разі необхідності звертатися за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути справедливим до колег;

власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати високі ідеали милосердя, любові, злагоди і взаємоповаги між людьми.

Вірність цій Клятві присягаю пронести через усе своє життя.

Клятву лікаря повинні давати усі випускники вищих навчальних медичних закладів України.

Клятва лікаря дається в урочистій обстановці в присутності професорсько-викладацького складу вищого навчального медичного закладу (факультету) і представників громадськості.

Текст Клятви зачитується і повторюється випускниками інституту (факультету) колективно. Після цього виконується Державний гімн України.

Підписаний випускником текст Клятви лікаря зберігається в його особистій справі. В дипломі робиться відмітка про прийняття Клятви лікаря, текст якої вкладається в диплом.

Проект Етичного кодексу українського лікаря, що був схвалений на 1-ому Національному конгресі з біоетики (подати витяг із тексту)… звід моральних норм, за порушення яких передбачено застосування засобів громадського впливу.

«...З того моменту, як лікар прийняв рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної професійної допомоги або про залучення її до наукових досліджень у якості волонтера, він повинен будувати свої дії щодо цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної «Клятвою лікаря України», лікарської деонтології, а також "Етичного кодексу лікаря України".

Лікар відповідає за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя і здоров'я людини.

У своїй роботі він зобов'язаний керуватися Конституцією і законами України, діючими нормативними документами для лікарської практики (медичними стандартами.

При необхідності лікар зобов'язаний скористатися допомогою своїх колег.
У ситуаціях надання допомоги хворому, не передбачених законодавством, нормативними актами і фаховими інструкціями, лікар зобов'язаний керуватися, насамперед, інтересами хворого, принципами фахової етики і моралі, слідувати власній совісті.
Дії лікаря мають бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його максимального соціального захисту.
Протягом всього лікування при наданні інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта і слідкувати за тим, чи вірно хворий оцінює ситуацію.
Лікар не повинен без достатніх на те фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини.
Лікар не повинний піддавати пацієнта невиправданому ризику, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях.

При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинний керуватися принципом "Не нашкодь!".
Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту стільки часу і уваги, скільки необхідно для встановлення точного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обгрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому у детальному і зрозумілому для нього вигляді.
Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку важкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я.»

5. У своїй діяльності медичні працівники мають керуватися нормами багатьох видів права, в т.ч. конституційного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального. Знання і розуміння положень і норм права на здоров»я, які викладено у нормативно-правових актах, є основою формування правового мислення, попередження правопорушень, уміння відстоювати і захищати права пацієнтів та свої права.

Враховуючи євро інтеграційний вектор розвитку України, зростанням мобільності фахівців, актуальними завданнями сьогодення стають пізнання та дослідження особливостей міжнародного і регіонального права.

Поступальний розвиток міжнародного законодавства вніс суттєві зміни в правосуб»єктність людини, яка стає суб»єктом не тільки внутрішньодержавного, але і міжнародного права.

Згідно з міжнародними нормами усі особи, які проживають в державах-учасницях пактів, або на яких поширюється юрисдикція цих держав, отримують можливість користуватися правами, що передбачені цими пактами. Це також зобов»язує держави, які приєдналися до пактів, привести своє національне законодавство у відповідність до цих пактів. Після приєднання створюється правова ситуація, за якої міжнародно-правові акти отримують пріоритет над внутрішнім законодавством. Зокрема ст.2 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров»я» визначає: «Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.»

Дата добавления: 2013-12-14