Структура та основні функції культури

Культурологія в процесі свого розвитку нагромадила різні моделі структурування культури. Проте проблема систематизації культурного простору та виділення його структурних елементів лишається досить складною і залежить від соціально-історичної динаміки культурного процесу.

Динаміка культури — визначальна характеристика культури як соціального феномену. Вона висвітлює смислові аспекти, сутнісні ознаки самого явища і стає умовою його нових інтерпретацій і уточнень. Сама природа культури – динамічна, спричинює постійну мінливість як її виявів, так і формотворчих принципів і структурних елементів. Динаміка культурних форм унеможливлює однозначне тлумачення самого поняття «культури». Термін «динаміка культури» вводить до наукового обігу в XX ст. П. Сорокін у праці «Соціальна і культурна динаміка». Динаміка культури — це суттєві зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, чітко виражена спрямованість руху.

Друге значення цього терміна – розділ соціальної культурології, у межах якого вивчають процеси трансформацій у культурі, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових чинників, що спричиняють зміни у культурі, умови і механізми, які регулюють ці зміни.

Саме процеси культурної динаміки ускладнюють її структурування, зумовлюючи різнобічні підходи до вирішення цієї проблеми. Структура культури — багаторівневе диференційоване явище. Культура — цілісна система, що складається з елементів, які поєднують весь зміст її як цілого і водночас є відносно самостійними. Виділяють два способи структурування культури: вертикальний та горизонтальний.

Вертикальний спосіб передбачає структурний поділ елементів культури за предметним змістом: культура праці, технічна культура, культура виробництва, побуту, дозвілля, спілкування, сімейно-шлюбних відносин, художня, наукова, релігійна, моральна, правова культура. Тут критерієм поділу є особливі і їм матеріальні чи духовні смислові цілісності, що визначають тип культурної діяльності.

Горизонтальний спосіб виокремлює соціальні утворення як елементи культури особистості, етносу, нації, регіону, локальних цивілізацій, людства в цілому. До цього ряду відносять культуру поколінь, різновиди молодіжних субкультур, культуру міста і села. Кожен з цих елементів є самостійною відносно замкненою культурною цілісністю, що обов'язково містить як свої субелементи основні підрозділи вертикального зрізу культури (культура праці, релігії, науки тощо). Взаємодоповнення і внутрішній зв'язок вертикального і горизонтального структурування зумовлені складністю, багатовимірністю, динамічністю культури як соціального явища.

Загальноприйнятим принципом є поділ культури на матеріальну і духовну сфери, однак таке структурування культури досить умовне, оскільки не враховує динаміки культури як цілісної системи і особливостей взаємодії всіх структурних компонентів. Структурний підхід до аналізу культури ставить за мету не умовне розмежування її складових, а розкриття специфіки кожної їі підсистеми, показавши їх взаємозумовленість. Структурні складові культури можна виділяти на основі її носіїв, наприклад, правомірно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням

Традиційним критерієм структурування культури є поділ її на підсистеми за формами діяльності; прикладом може бути структура культури за Л. Уайтом, запропонована в його праці «Енергія і еволюція культури» (рис. 1). Також слід зазначити, що Л. Уайт виділяє три підсистеми (технологічну, соціальну, ідеологічну), проте під впливом їх специфічних виявів формується тип поведінки (форма комунікації, що репрезентує етап розвитку суспільства), тому доцільно виділити ще й четверту підсистему — поведінкову (модель комунікації).

Провідна роль у його структурній моделі належить технологічній підсистемі, решта – мають другорядний характер і корелюються нею. В інтерпретації Л. Уайта динаміка трансформацій культури залежить від типу технологій життєзабезпечення, що існують в певний історичний період. Види діяльності (технології життєзабезпечення) формуються специфічними способами, характерними для певної соціальної групи чи етносу; саме ці способи людської діяльності і визначають рівень розвитку культури. Тому сучасний етап розвитку суспільства дозволяє виділити основні структурні підсистеми культури; екологічну, виробничу, духовну, організаційну, які містять у собі певні види людської діяльності (мал.2).

Дослідження структурних моделей культури виявляє її як цілісне і багатошарове соціальне явище, дозволяє висвітлити наступну важливу культурологічну проблему – визначення її соціальних функцій.

І. І. Федорова Культурологія.

Насамперед з'ясуємо, що означає термін "структура". Структура - "це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах" (Большой энциклопедический словарь, 1991). Культура, як складне утворення, також має свою структуру, яка, в свою чергу може бути ядерною або без'ядерною. Культура як загальнолюдський феномен, визначити який ми спробували вище, завжди реалізується насамперед у національно-етнічних формах. Отже, ядром культури стає національний менталітет, самосвідомість, специфічний спосіб "переживання життя" (О. Шпенглер), характерний для того або іншого етносу. Якщо дане ядро зникає, розчиняється або змінюється під впливом тих або інших історичних причин, то відповідно зникає, розчиняється або змінюється сама культура. Культура, що не має такого центрального ядра, прийнятого етнічною більшістю, не здатна до досить тривалого існування. Корелятом (покажчиком) національної самосвідомості є національна мова.

Залежно від обраного принципу диференціації культурне ядро буде переломлюватися на різних рівнях: соціальному, професійному, аксіологічному, функціональному тощо. І структурно буде виділятися селянська культура й культура аристократії, військова й артистична культура, релігійна й політична, культура виробництва й культура споживання...

Основні функції культури:

Функція - "зовнішній прояв властивостей якого-небудь об'єкта в даній системі відносин" (Большой энциклопедический словарь, 1991).

1. Людинотворча або гуманістична. (соціалізація особистості)

2. Інформаційна.

3. Пізнавальна (гносеологічна).

4. Світоглядна.

5. Регулятивна або нормативна функція.

6. Семіотична або знакова.

7. Ціннісна (аксіологічна).

8. Комунікативна.

Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Людинотворча функція розглядається як сутнісна функція культури, адже вона забезпечує процес соціалізації особистості, і тобто засвоєння індивідом цінностей, норм соціальних ролей, що притаманні певному суспільству, групі, історичній добі. Завдяки цій функції відбувається адаптація людини до природного середовища, перетворення індивіда на особистість та формування стилю життя особистості, розкриття її неповторно-індивідуальних якостей для самореалізації у суспільстві. Соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду, історична наступність культури. Тому її називають інформативна. «Хто володіє інформацією – володіє світом», – Ві́нстон Че́рчилль. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна (гносеологічна). Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, кожної конкретної історичної доби, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінні та вольльові чинники духовного світу особистості і стимулює її практичну діяльність Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості сприйняття світу не в координатах фізичного простору і часу а в соціокультуриому вимірі. Світоглядне мислення, світоглядні уявлення і переконання історично змінюються, послідовно набуваючи форм міфології, релігії, філософії і наукового пізнання, тобто саме тих рівнів, що складають зміст культури людства. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Регулятивна, або нормативна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей на кожному етапі історичного розвитку. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Це означає, що культура створює такі нормативно-регулятивні технології, які визначають вибір способів досягнення своїх цілей згідно з морально-етичними, світоглядними, релігійними, ідеологічними правилами та критеріями життєдіяльності людей у суспільстві.

Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, норм, табу.

Слід зазначити, що соціальні норми і поняття історично змінюються залежно від «образу» культури суспільства. Для Античної Греції рабство було нормою організації соціальних відносин. У добу Середньовіччя тортури Священної інквізиції були нормами боротьби за чистоту віри. Відродження породжує вільну особистість, моральною нормою якої є принцип «роби що хочеш». Нормотворчість розглядається як чинник динаміки культури (від табу прадавнього племені — до морально-правових норм демократичного суспільства). Норми культури в їх зовнішньому вираженні виявляються через системи символів, наприклад, правила етикету, зразки поведінки, моделі спілкування, система норм та стилі життя в молодіжних субкультурах.

Комунікативна функція випливає з інформативної і тісно пов’язана з нею. Культура — найважливіший засіб спілкування між людьми. Слід зазначити, що комунікацій відбувається формуванням різноманітних способів і типів спілкування і здійснюється за допомогою складної знакової (символьної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових технологіях то що. Комунікація здійснюється і на вербальному (мовному) рівні, а також може виявлятися за допомогою форми, кольору, звуку, жестів, сигналів. Чим вищий рівень розвитку комунікативної культури людини, тим багатшим і різнобарвнішим стає світ, що її оточує. При цьому одні символьні форми мають яскраво виражений загальнолюдський характер, інші — національний, регіональний, або конфесійний. Ця функція культури бере на себе роль консолідуючої етнокультурної основи, фундатора народності, нації, забезпечуючи базові цеглини для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації. Спілкування людей у часі й просторі, у конкретності й загальності.

Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т. ін.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (аксіологічна) функція виражає якісний етап культури як системи, що формує світ цінностей людини, визначає її ціннісні орієнтири та уподобання. Відповідно до того, які артефакти культури є мірилом цінностей людини, судять про її духовний світ та про середовище її існування. Аксіологічна функція свідчить про ступінь інтелектуального розвитку людини, її естетичні смаки, моральні принципи, етикетність поведінки та комунікабельність.

Праксеологічна (практично-перетворювальна) функція освоєння та перетворення світу, в процесі творчої діяльності людини, результатом якої є створення соціального середовища — пристроїв культури. Ця функція надає можливість розкритися креативному потенціалу культури. VII. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На зорі розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Однак у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція культури є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

http://books.br.com.ua/20265 http://ualib.com.ua/br_3124.html http://ualib.com.ua/br_44.html І. І. Федорова Культурологія

Дата добавления: 2013-12-14