Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Вищі мозкові функції та їх порушення

Співавторство — авторське право на твір, створений у співавторстві, що належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір нерозривне ціле чи складається із частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення (ч. 1 ст. 436 ЦК України). Виходячи з законодавчого визначення співавторства, можна виділити три основні ознаки співавторства.

Під вторинним суб'єктом авторського права слід розуміти фізичних або юридичних осіб, які не брали участі у створенні твору науки, літератури і мистецтва, але набули певного обсягу майнових прав інтелектуальної власності на твір за законом або за договором.

Суб'єкти авторського права та співавторство

Об'єктом авторського права є матеріальне втілення, певна речова форма результату інтелектуальної, творчої праці, тобто об'єктивізація твору.

Об'єкти авторського права та їх види. Твори, які не є об’єктами авторського права

Поняття та юридична природа авторського права

ОБ'ЄКТИ ТА СУБ'ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

АВТОРСЬКЕ ПРАВО І СУМІЖНІ ПРАВА.

ТЕМА 4

5.

4.

Фаза

8.

7.

6.

5.

4.

3.

2.

1.

Життя тварин і рослин багате на різноманітні екстремальні ситуації. Добові та сезонні зміни клімату, упровадження нових технологій виробництва та ін. вимають постійного напруження адаптаційних механізмів організму. Термін адаптація походить від латинського adaptatio - пристосування. Під адаптацією розуміють сукупність процесів, що забезпечують пристосування будови і функцій організму, окремих його органів до зміни навколишнього середовища. Існують аналоги терміну адаптація, якими користуються науковці при описі різних аспектів процесу пристосування. Під акліматизацією розуміють адаптацію до нових кліматичних умов або біологічного оточення. Аклімацією називають реакції організму на зрушення якого-небудь одного з зовнішніх параметрів середовища (наприклад, температура або тиск).

Кінцевою метою адаптації є підвищення резистентності організму, тобто його стійкості, опірності зовнішнім впливам. Підтримання стану підвищеної резистентності досягається завдяки напрузі клітинних і регуляторних механізмів організму. Тому надмірно інтенсивні та тривалі впливи здатні викликати збій в роботі адаптаційних механізмів та обумовити розвиток хвороби. З огляду на це, з'ясування загальних закономірностей адаптації відкриває можливість для пошуку шляхів підвищення ефективності роботи організму, а також корекції патологічних станів.

 

Організм людини є відкритою системою, який піддається безупинному впливу факторів середовища, і, одночасно, сам впливає на неї. Спектр екологічних факторів, які діють на організм можна представити наступною схемою:

 

Фактори середовища, з огляду на їх якісні характеристики, можуть бути розділені на дві великі групи: абіотичні та біотичні. До абіотичних факторів відносять елементи неживої природи: температура, вологість, хімічний склад середовища і т.п. Ці фактори прямо чи опосередковано впливають на обмін речовин в організмі. Найважливішою особливістю абіотичних факторів є їх однобічна дія: організм може до них пристосуватися, але не в змозі виявити зворотній вплив. Біотичні фактори включають вплив всього живого (тваринна і рослинна їжа, збудники хвороб, паразити і т.д.). Ці фактори, впливаючи на організм, самі зазнають зворотного впливу.

Слід зазначити, що адаптаційні можливості організмів підвищуються у філогенезі. Разом з тим, навіть у рамках однієї систематичної групи окремі види істотно відрізняються за адаптаційними можливостями. Це обумовлено їх структурними та функціональними особливостями. Крім того, мають місце онтогенетичні зміни опірності (пристосовність молодих і старих організмів знижена). Нарешті, тварини мають більше широкий спектр адаптаційних реакцій. Це обумовлено метаболічними особливостями, здатністю до рухової активності та складною організацією регуляторних систем (нервова й ендокринна система). Разом з тим, багато пристосувань рослин (наявність насіння, спори) дозволяють переживати значно більше різкі зміни факторів середовища, що обумовлює освоєння ними великих територій з несприятливими умовами.

Всю сукупність адаптаційних реакцій можна розділити на специфічні та неспецифічні. У даній розділі ми розглянемо, головним чином, специфічні зміни, які характеризують зміну структури й функцій організмів при дії конкретних екологічних факторів.

 

Крім якісної характеристики фактора, яка залежить від його фізико-хімічної природи, реакція організму багато в чому визначається інтенсивністю фактора (його дозою). Кількісний вплив умов середовища визначається тим, що такі фактори в тій чи іншій дозі необхідні для нормального функціонування організму, тоді як їх надлишок або нестача - пригнічують життєдіяльність. Кількісне вираження фактора, що відповідає потребам організму розглядають як оптимальне (найблагородніший, найкращий). Залежність енерговитрат організму від ступеню сприяння середовища можна виразити графічно:

 

               
   
Зона норми
 
 
   
 
   
 
 

 

 


Н
Н
О
П
П
Рис. 1. Схема впливу дози фактора на життєдіяльність організму.

 
1- ступінь сприяння фактора для організму;

2 - величина енерговитрат на адаптацію.

 
 


Доза фактора

 

Адаптаційні механізми дозволяють організму переносити певні відхилення від оптимуму без порушення функцій. Кількісне відхилення фактора від оптимуму при збереженні нормальної життєздатності визначають як зони норми. Таких зон дві: відхилення убік нестачі і надлишку фактора. Подальше відхилення фактора від оптимуму може знизити ефективність адаптації і навіть порушити життєдіяльність організму. Крайня нестача або надлишок фактора, що призводить до патологічних змін, характеризують як зони песимуму. При досягненні цих зон навіть повна напруга всіх систем виявляється неефективною. Процес адаптації завжди пов'язаний з витратами енергії.

У зоні оптимуму адаптивні механізми не активні і енерговитрати мінімальні. Порушення енергетичного балансу пропорційно ступеню відхилення показника від оптимуму.

 

Межі адаптації організму до умов середовища визначаються генотипом. Граничні зміни системи, при яких не порушується її структура та функції називають нормою реакції. Якщо інтенсивність чи тривалість фактора перевищує рівень норми реакції, то організм втрачає здатність до адаптації, тому що можливості структурних і функціональних перебудов вичерпані.

З огляду на обмеженість індивідуальних адаптивних змін, процес пристосування, нерідко, носить характер передпатологічних чи навіть патологічних реакцій. Ці зміни, як результат напруження певних систем, являють собою своєрідну “ціну адаптації”. Звідси, “ціна адаптації” - ступінь прояву перед- або патологічних змін структури та функцій, викликаних екстремальним фактором.

Патологічні зміни в організмі при адаптації до певних умов середовища можуть бути специфічними. Так, при переміщенні в північні регіони підвищується імовірність гіпертензії великого кола кровообігу, знижується фізична працездатність. В умовах перебування в горах виявляється гіпертензія малого кола, знижується АТс. Таким чином, повноцінна адаптація є складним процесом і протікає з напруженням багатьох систем організму.

 

Індивідуальна мінливість організму, як сукупність властивостей, що формуються в специфічних умовах середовища, може бути пов'язана як зі зміною генотипу, так і експресією генів. В зв'язку з цим виділяють генотипову адаптацію як комплекс вроджених структурних і функціональних особливостей, що дозволяють організму існувати в складних умовах навколишнього середовища. При генотипова адаптації пристосування супроводжується зміною генотипу в результаті мутацій чи рекомбінацій. Фактично це еволюція організмів, що веде до набуття нових, генетично закріплених якостей.

Термін фенотипова адаптація застосовується до онтогенезу. Такі адаптації обмежені генотипом і підвищують виживання і надійність репродукції в нових для організму умовах. З огляду на це, фенотипова адаптація характеризує процес формування в онтогенезі адаптивних реакцій під впливом умов навколишнього середовища. Вважають сприятливим той факт, що фенотип не наслідується. В умовах мінливого середовища організм ризикує зіштовхнутися з новими умовами, коли колишні адаптації можуть виявитися недостатніми або навіть шкідливими. Розвиток же нових адаптацій дозволяє організму набути нових якостей, які можуть виявитись корисними.

 

 

За тривалістю дії екстремальні фактори можуть бути коротко- та довготривалими. Більшість адаптаційних реакцій здійснюється в два етапи:

- термінова адаптація виникає безпосередньо після початку дії подразника і реалізується на базі існуючих фізіологічних механізмів. На цьому етапі функціонування органів протікає на межі можливостей організму, а відновлення гомеостазу відбувається лише після закінчення дії подразників.

- довготривала адаптація виникає поступово в результаті тривалої або багаторазової дії факторів. При даних впливах організм ефективно функціонує завдяки своєчасній активізації відновлювальних процесів. Провідне значення при тривалій адаптації відіграють структурні та метаболічні перебудови.

Слід відзначити, що біосинтетичні процеси в активованих органах і системах підсилюються навіть при однократних впливах. Саме ці зміни обумовлюють спрямованість адаптивних перебудов. В процесі адаптації всі залучені в неї органи і системи, утворюють функціональну систему. Так, при адаптації до холоду знижується інтенсивність дихання, підвищується кровообіг, збільшується основний обмін і теплотворення. Структурні зміни, що розвиваються під впливом факторів навколишнього середовища, називають системним структурним слідом. Вони становить фундамент довгострокової адаптації.

Отже, в основі формування індивідуальних адаптацій лежать сліди попередніх подразнень.

 

У природних умовах організм зазнає впливу складного комплексу факторів, кожний з який у різній мірі відхилений від оптимуму. У природі сполучення усіх факторів у їх оптимальних значеннях - явище практично неможливе. Це означає, що організм постійно витрачає енергію на роботу адаптивних механізмів.

При комплексному впливі між окремими факторами встановлюються особливі відносини, коли дія одного фактора змінює характер впливу іншого (підсилює чи послабляє). Сполучений вплив різних факторів на організм одержав найменування перехресних або крос-адаптацій. Такі впливи характеризуються досить складними взаємовідношеннями. Типовим прикладом цьому є випадки, коли адаптація до одного фактора підвищує на стійкість до іншого. Такі зміни називають позитивним переносом адаптації. Наприклад, тренування до м'язових навантажень підвищує стійкість до гіпоксії і, навпаки.

У випадку, коли фактори залишають різний системний структурний слід в організмі говорять про їх антагоністичний вплив, що характеризують як негативним переносом адаптації. Прикладом цього є адаптація до високої температури, коли надмірно інтенсивне дихання знижує ефективність адаптації до холоду. На рис. 3 наведені приклади позитивного і негативного впливу окремих факторів на процес адаптації людини. Так, адаптація до гіпоксії вірогідно збільшує м'язову працездатність, а також знижує стійкість до холоду.

 

Фактори адаптуючі


Гіпоксія   М’язова робота Холод   Тепло   Дегідратація
Гіпоксія     + -   -
М’язова робота       +  
Холод - +      
  Тепло   + +      
Дегідратація +     -  

Рис. 3 - Схема ефектів індивідуальної адаптації організму людини.

“+” - посилення ефекту (підвищення стійкості);

“-” – послаблення ефекту (зниження);

пустий квадрат – відомості відсутні.

 

 


 

В основі формування індивідуальних адаптацій лежить здатність організму зберігати сліди попередніх подразнень. Поступове зникнення адаптованості до факторів навколишнього середовища вказує на зворотність процесу довготривалої адаптації – дезадаптацію. При цьому нівелюється системний структурний слід (після припинення м'язових навантажень - зменшується маса скелетних м'язів, кількість мітохондрій, зменшується маса легень і серцевого м'яза; після припинення введення отрути - зменшується активна система мікросомального окислювання і маса печінки і т.д.). В основі таких змін лежить припинення стимуляції біосинтетичних реакцій у клітинах.

Процес зникнення системного структурного сліду і повернення функції до умовної норми називають фізіологічною дезадаптацією. При цьому забезпечується повернення організму до преадаптаційного стану і створюються передумови для формування нових адаптаційних реакцій. Подальшу дезадаптацію, яка веде до порушення структури, патологічного зниження ефективності функціональних систем називають патологічною дезадаптацією. Таким чином, дезадаптація, як і адаптація, виявляє відносну біологічну доцільність. Порушення в роботі органів і систем може виникнути не тільки у випадку надмірного впливу факторів середовища, але і недостатньої стимуляції організму.

Ч. Дарвін «Вираження емоцій у людини та тварин».

Початок психогенетики, як науки про етіологію індивідуальних відзнак пов’язують з ім’ям англійського вченого Ф. Гальтона.

У 1869 р. у його книзі «Спадковий геній: дослідження його законів та наслідків» зробив спробу вирішити проблему успадкування обдарованості, аналізував родослівну видатних діячів науки, права, спорту, військового діла, мистецтва, людей влади за допомогою генеалогічного методу психогенетики.

Виділив 3 ступені талановитості. Проаналізував екзаменаційні оцінки абітурієнтів Королівської військової колегії із їхньою подальшою біографією та застосував до матеріалу, існуючий тоді, «закон відхилення від середніх величин» Кетле (1796-1874).

Вважав за можливе «існування постійного середнього рівня розумових здібностей». Результати резюмував так: «… люди видатної обдарованості у відношенні до посередності стоять настільки ж високо, наскільки ідіоти стоять нижче неї».

Цей висновок спонукав до створення методу Гаусса - розподілу людей за «розумовими талановитостями» та сприяв біометричним дослідженням К. Пірсона.

Спостерігав за близнюками. Гіпотетично вважав, що близнюки є 2 типів, що пов’язував із розвитком дітей із різних чи одного яйця (моно та дизиготні). Описав прояву, із часом, ознак у близнюків, феномен пояснював тим, що деякі якості людини «сплять» деякий час.

Цей висновок співпадає із сучасними уявами психогенетики про неодночасність прояву усіх частин геному, про їх послідовне «включення» та «виключення».

Перший психогенетичний постулат Ф. Гальтона за результатами дослідження близнюків:

«Єдиний елемент, який варіює у різних індивідуумах, але є постійним у кожному з них, - це природна тенденція».

2 фаза тривала до кінця 1930 років та пов’язана із методологічними успіхами психогенетичного дослідження. На 2 фазі психогенетики об’єдналися основні методологічні підходи: генетичні, психометричні, статистичні.

Покладено початок досліджень кількісних ознак. Почала розвиватися психологічна діагностика.

Головне:

1. Поява надійних засобів діагностики зиготності близнюків (оформлення близнюкового методу).

2. Розвиток статистичних засобів оцінювання спільного між родичами (поява продукт-момент кореляції, критерій Пірсона).

3. Розвиток статистичних засобів оцінювання ступенів вираження кількісних явищ у членів популяції (напр., IQ), праці Р. Фішера, С. Райта, К. Пірсона.

4. Постала необхідність оцінювання психічних ознак людей – від сенсорних до типів когнітивної діяльності, характеру.

Слід зазначити, що основні поняття для психометрики (валідність, надійність, градація) були розроблені набагато пізніше, у 20 ст., Біне, Спірменом, Терстоном.

Праця (1958) А.Анастазі «Середовище, спадкоємність, та питання «як» допомогла сформувати новий науковий погляд на методологічні питання відносно психіки людини – що в ній спадкове, а що є середовищним. Американська вчена пропонувала уперше перейти до питання як взаємодіють ці два фактори у формуванні тих чи інших психологічних функцій.

1969 р Х. фон Браккен: «Пройшов час, коли вважалося, що індивідуальне «Я» людини зумовлюється виключно генетичними факторами. Чим глибше вивчалася проблематика у цій галузі, тим більше ставало зрозумілим, що подальший розвиток генетичної психології неможливий, якщо не приділяти серйозної уваги умовам зовнішнього середовища та її різноманітними сутичками із генетичними факторами (те саме можна сказати про вивчення впливів зовнішнього середовища).

Сучасна генетика підтримує даний підхід: не існує складних психологічних ознак чи функцій, які залежать тільки від генетичних факторів. Вони формуються у взаємодії даного генотипу із даним середовищем. Ця взаємодія має бути предметом дослідження.

3 фаза. Сучасна.

Існують 2 міжнародних наукових спілки: міжнародна Ассоціація генетики поведінки та Ассоціація близнюкових досліджень. (Журнали «Генетика поведінки», «Журнал медичної генетики та гемеллології»). Проводять медичні конгреси, симпозіуми.

Ця фаза виявила дефекти старих методів (напр.,близнюковий).

З’являються нові, більш ефективніші, генетико-математичні методи.

 

3.

 

Сучасна наука розглядає поняття «середовище» як багатофакторний комплекс. Він включає у себе усі види зовнішніх, негенетичних впливів, а також ембріональне середовище. Взаємодія цих факторів зумовлює появу широкого діапазону людської індивідуальності, хоча вклад кожного фактору у формування різних психологічних функцій, рис та явищ є різним.

Зміст людської психіки у генах не кодується. Він передається згідно закону про культуральну спадковість, що знайшов відображення в науці як теорія «соціальної спадковості» (Н.П. Дубінін). Ця програма відіграє вирішальну роль для прогресу людства у цілому.

«Homo sapiens» як вид з’явився біля 40 тис. років назад. За цей час змінилося біля 1600 поколінь. В умовах людського суспільства природний відбір загубив значення фактору, який спрямовує еволюцію, «генофонд людини практично не змінився, він зберігся до цих пір та буде зберігатися і на далі».

У той же час проходять маштабні грандіозні зміни у розвитку цивілізації людства. Культура, техніка, наука, мистецтв, - усе це зумовлює склад психіки людини, формує суто його особистісні ознаки, що передаються із покоління в покоління за порядком соціального успадкування.

«Соціальне середовище формує суспільну свідомість, але не може відмінити міжособистісну генетичну мінливість та генетичну унікальність індивідууму. Соціум не може відігравати роль абсолютного деспоту людської особистості, тому що його імперативи, під впливом дії яких людина незалежно від власного бажання стикається з імперативами генів, які людина також не має змогу вибрати за власним бажанням»(Д.К. Беляев, ведучий генетик сучасності).

Процеси розділення, перекомбінування та нового з’єднання батьківських хромосом повторюються із покоління в покоління. Р. Левонтірін: «хореографія нового танцю хромосом має важливі наслідки для генетичного різновиду». Їх рекомбінація призводить до рекомбінації генів, тобто до появи нового їх складу, неповторного генотипу у кожній новій істоті.

1 батьківська пара потенційно може привести на світ до 20 генетично відмінних між собою дітей.

Але усі біохімічні особливості – продукти генної активності, у кожної людини є унікальними.

Кожен із нас є членом суспільних спільнот- культурних, професійних, учбових, сімейних…Але, вибере референтні лише для себе різні її елементи. Вибір індивідуального середовища спрямовується генетично заданою індивідуальністю.

Моделі психогенетичного дослідження дозволяють надійно дослідити різні типи середовищ них впливів та оцінити їх роль у формуванні варіативності різних психологічних якостей, вікову динаміку…

Наслідовне та середовищне є впливовими чинниками впливу на міжіндивідуальну варіативність.

 

Основи генетики пояснюють закономірності успадковування ознак людини у цілому та особливостей психіки у частості.

Генетика – наука о спадковості та мінливості організмів.

Спадковість – важливіша особливість живих організмів, яка виражається у здібності передавати власні якості та функції від батьків до дітей. Передача здійснюється за рахунок генів.

Ген – одиниця зберігання, передачі та реалізації спадкової інформації. Сучасні науковці вважають, що у геномі людини є біля 30 тис. генів.

Генотип - сукупність генів, здобутих організмом від його батьків.

Гени розміщені на хромосомах, які знаходяться у ядрах клітин та представляють собою гігантські молекули ДНК.

Ген це специфічна ланка молекули ДНК, у структурі якого закодована структура певного поліпептіда (білка). Не всі ланки ДНК кодують білки, деякі виконують регулюючи функції. У структурі генома людини 2% Днк представляють послідовності, на основі яких йде синтез інформаціонної РНК (процес транскріпції), який потім зумовлює послідовність амінокислот при синтезі білків (процес трансляції).

 

Хромосомна теорія спадкоємності була сформована у 1902 році Сєттоном та Бовері.

Згідно з теорією:

1. Хромосоми є носіями генетичної інформації;

2. Вони зумовлюють успадковані якості організму;

3. Кожна клітина людини має 46 хромосом, які розділені на 23 пари.

4. Хромосоми, які створюють пару мають назву гомологічні хромосоми.

Статеві клітини (гамети) формуються з допомогою особливого типу ділення – мейоз. У результаті мейозу у кожній статевій клітині залишається тільки одна гомологічна хромосома із кожної пари – 23 хромосоми. Подібний одинарний набір хромосом має назву гаплоідний.

При заплідненні, коли зливаються чоловіча та жіноча статеві клітини утворюється зігота, подвійний набір якої має назву діплоідним.

В зіготі та у організму, який із неї розвивається, 1 хромосома із кожної пари здобута від батьківського організму, інша – від материнського.

 

 

1. Поняття та юридична природа авторського права.

2. Об'єкти авторського права та їх види. Твори, які не є об’єктами авторського права.

3. Суб'єкти авторського права та співавторство.

В Україні на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття авторського права. Проте якщо звернутися до міжнародно-правових актів, то у роз'ясненнях Міжнародного бюро ВОІВ можна знайти таке його визначення: авторське правоце надане законом виключне право автора твору оголосити себе творцем цього твору,відтворювати його, розповсюджувати або доводити його до відома публіки будь-якими способами і засобами, а також дозволяти іншим особам використовувати твір визначеним способом. На підставі наведеного визначення авторського права можна дати йому визначення у двох розуміннях — в об'єктивному і суб'єктивному.

В об'єктивному значенні авторське право, являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

У суб'єктивному значенні авторське право — це особисті немайнові і майнові права, що належать особам, які створили твори науки, літератури і мистецтва.

Якщо ж виходити зі змісту ст. 433 ЦК України та інших нормативно-правових актів України, то можна запропонувати таке визначення авторського права відповідно до змісту: авторське право являє собою сукупність відносин, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва.

Слід зазначити, що в країнах з англо-американськими юридичними традиціями («common law») авторське право називають «copy-right», що буквально можна перекласти як право на копію, і розглядають як можливість використовувати авторське право шляхом відтворення створених творів. А в країнах континентальної юридичної традиції, яку ще називають латинською, або заснованою на римському праві, або романо-германською, здебільшого переважає концепція «droit d'auteur» авторського права, згідно із якою авторське право належить суб'єкту права, творцеві і визнає за ним юридичні прерогативи, що мають майновий та немайновий характер. У країнах із латинською юридичною традицією, крім терміна «droit d'auteur», авторське право ще називають «літературна і мистецька власність» — «propriete litteraire et artistique» або «propriete intellectuelle».

Визначення юридичної природи авторського права належить до дискусійних питань інтелектуальної власності. Це пояснюється наявністю різних характерних властивостей, які закладені в основу поняття авторського права відповідно то тієї чи іншої правової традиції. На сьогодні існує кілька теорій, за допомогою яких їх представники намагаються розкрити сутність поняття авторського права.

Теорія права власності, що застосовується до авторського права, виникла на тлі Французької революції. Згідно із цією теорією за автором визнавалося право власності на створений ним твір, при цьому це право власності прирівнювалося до власності на матеріальні цінності (рухоме і нерухоме майно) і було спрямоване на отримання справедливої винагороди автором за використання твору. Згодом, у XIX ст. у межах цієї теорії виникло дві течії — дуалістична (поділяє сукупність прав автора на дві категорії — моральних прав і майнових прав) та моністична (розглядає права, які визнаються за автором твору, як два аспекти прояву єдиного і цілісного авторського права).

Теорія особисто-майнових прав (або проміжна теорія) виникла У Німеччині. Особливість авторського права, за цією теорією, розкривається через одночасний зв'язок між особистістю автора і правовими нормами, які мають майновий характер. Враховуючи наявність подвійної функції охорони інтересів особи (автора, творця) і майнових інтересів, авторське право не можна розглядати тільки в якійсь одній із цих двох категорій прав.

Теорія інтелектуальних прав сформульована Е. Пікаром, послідовники — К. Муше, А. Радаеллі, І. Сатановски. Відповідно до цієї теорії авторське право разом із винаходами, промисловими кресленнями, корисними моделями і товарними знаками належить до нової, самостійної категорії прав — інтелектуальних прав, які є протилежними до традиційних категорій речового права.

Існує ціла низка й інших теорій, що розкривають юридичну природу авторського права (теорії природного права, права клієнта, монопольного права, права на працю, особистого права вимоги та ін.).

А відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних
художніх творів термін «літературні і художні твори» охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва.

Твори як оприлюднені, так і не оприлюднені, виражені у будь-якій об'єктивній формі, незалежно від призначення і обсягу твору, є об'єктами авторського права.

У представленому положенні сформульовані чотири ознаки правової охорони творів є об'єктами авторського права:

—ознака творчого характеру твору означає, що твір може бути об'єктом правової охорони, якщо він є результатом інтелектуальної, творчої діяльності його автора;

—ознака об'єктивної форми вираження твору означає, що твір може бути об'єктом правової охорони, якщо він виражений в об'єктивній формі;

—ознака змісту твору означає, що твір будь-якого змісту може бути об'єктом правової охорони з деякими обмеженнями, що визначаються законодавством;

— ознака оприлюднення твору означає, що твір може бути об'єктом правової охорони незалежно від того, виведений він із приватної сфери чи ні.

Національне законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав застосовує ще й ознаку завершеності твору. Твір є об'єктом правової охорони незалежно від того, завершений він чи не завершений. При цьому незавершений твір підлягає правовій охороні у такому ж обсязі, як і завершений твір. Це положення випливає зі змісту ст. 433 ЦК України та ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Перераховані ознаки можна поділити на основні і додаткові умови правової охорони творів науки, літератури і мистецтва. Основні умови правової охорони включають ознаку творчого характеру твору й ознаку його вираження в об'єктивній формі, а додаткові умови правової охорони — ознаку змісту твору, ознаку завершеності твору й ознаку його оприлюднення. Відповідно до основних умов правова охорона поширюється на твір, який створений інтелектуальною, творчою діяльністю і виражений у будь-якій об'єктивній формі. Якщо твір відповідає цій умові, то додаткові умови розширюють обсяг правової охорони твору незалежно від його призначення, жанру, обсягу, мети, а також від способу його оприлюднення. Необхідно підкреслити, що основні умови є необхідними і достатніми для правової охорони твору, а додаткові умови правої охорони твору є факультативними,
оскільки істотно збільшують кількість творів, що підлягають правовій охороні. Таким чином, твір може бути об'єктом правової охорони, якщо він створений інтелектуальною, творчою діяльністю й виражений в об'єктивній формі. Ці основні умови правової охорони не залежать від змісту й способу оприлюднення твору. Саме цими умовами і виражений основний принцип правової охорони твору, відповідно до якого авторське право на твір виникає з моменту його створення.

На відміну від Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Всесвітня конвенція про авторське право дозволяє кожній державі «вимагати дотримання формальностей чи інших умов для набуття і здійснення авторського права на твори, вперше опубліковані на його території, чи на твори його громадян, незалежно від місця їх опублікування».

Єдина можливість виконати вимоги Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів і Всесвітньої конвенції про авторське право — це визнати принцип незалежності правової охорони творів від виконання будь-яких формальностей. У деяких країнах, що використовують у своїх законах англо-американську доктрину авторського права, на відміну від континентальної системи права, до якої належить й Україна, до сформульованих вище ознак щодо набуття правової охорони на твори додається вимога виконання формальностей, тобто необхідності здійснення деяких формальностей (реєстрації прав на твір, депонування твору, нотаріального посвідчення твору). Реєстрація прав на твір і депонування творів використовувалася ще до Статуту королеви Анни 1709 р. Після приєднання до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів США встановили факультативну реєстрацію прав на твори. Інакше кажучи, і в США дотримання формальностей не обов'язкове і діють сформульовані вище чотири ознаки правової охорони творів.

Види об’єктів авторського права.

Перелік творів, які належать до об'єктів авторського права, наведений у ст. 433 ЦК України та ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права». Слід зазначити, що переліки об'єктів авторського права у зазначених нормативно-правових актах за деякими пунктами не збігаються.

Літературні твори. Під літературними творами розуміють будь-які оригінальні письмові твори художнього, публіцистичного і прикладного характеру. Твір може вважатися літературним навіть у випадках, коли він мало чим нагадує художню літературу або мистецтво, наприклад, довідники, технічні інструкції тощо. До літературних творів належать літературні й режисерські сценарії, лібретто, тексти з музичними творами, статті у газетах і журналах, щоденники, листи.

Відповідно до ст. 433 ЦК України до літературних творів належать і комп'ютерні програми. Звичайні бази даних у вигляді збірників прирівнюються до літературних творів, проте нові види електронних баз даних можуть прирівнюватися не лише до літературних творів, а й до об'єктів суміжних прав. Тривалий час до літературних творів законодавство відносило також усні твори — публічні лекції, доповіді, промови, виступи, звернення, проповіді та ін. При цьому під усними творами спочатку розуміли твори, створені в процесі імпровізації, експромту, які оприлюднюються
за допомогою усної мови. Враховуючи складність правової охорони усних творів, у світі почали вводитися обмеження щодо правової охорони усних творів: надання правової охорони усним творам залежить від факту попереднього запису таких усних творів у письмовій формі. Такі обмеження не означають звуження прав авторів, оскільки будь-якому усному виступу завжди передує підготовка, в тому числі й викладення змісту твору у письмовій формі Проте, згідно зі ст. 2.1. Паризького акта Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, у переліку творів, що охороняються, загадуються також усні твори (публічні лекції, проповіді та інші подібні твори). Наукові твори. Під науковими творами розуміють будь-які оригінальні письмові твори наукового, науково-технічного, науково-популярного і прикладного характеру. Враховуючи, що правова охорона твору не залежить від його змісту, наукові твори набувають правової охорони в силу факту створення та вираження в об'єктивній формі.

Науковий твір набуває правової охорони не тому, що його зміст має науковий характер, а тому, що він має творчий характер і відображений на матеріальному носії — у книзі, брошурі, статті, дисертації, звіті тощо. Важливим є співвідношення правової охорони наукових творів, що передбачена нормами авторського права, і вимог, що ставлять до таких творів наукові співтовариства, а також відповідні державні експертні установи щодо їх наукового рівня. Головна вимога до наукових творів із боку останніх — це високий рівень змісту, послідовність, творчий розвиток існуючих поглядів і уявлень. Науковий твір не створюється на порожньому місці, а ґрунтується на попередньому науковому знанні — відкритих, встановлених чи доведених законах, теоріях, методах. Він може уточнювати, розширювати, змінювати закони, теорії, зробити переворот у науковому знанні, довести математичними і логічними методами, експериментальними даними зовсім новий і незвичайний результат, навіть змінити картину світу. Науковим творам завжди передували твори, які не створювали нічого нового, а іноді просто вводили суспільство в оману. Необхідно зазначити, що в деяких випадках на визнання науковими тих чи інших законів, теорій, думок, відображених у творах, значною мірою впливали погляди та уявлення, що панували в суспільстві. Свого часу будь-яка картина світу, що суперечила геоцентричним поглядам Клавдія Птолемея, церква визнавала єрессю. Церква забороняла твори, в яких викладалися уявлення про геліоцентричну систему світу, і фізично чи морально знищувала людей, що випередили свій час, — Джордано Бруно, Миколу Коперніка, Галілео Галілея.

Музичний твір складається зі сполучень звуків, створюваних музичними інструментами і (чи) голосом. Музика (від грец. тusikа —мистецтво муз) — це вид мистецтва, у якому засобами втілення художніх образів певною мірою організовані музичні звуки. Основними музичними елементами і виразними засобами є лад, ритм, метр, темп, динаміка, тембр, мелодія, гармонія, поліфонія, інструментування.

Музика поділяється на вокальну, інструментальну, вокально-інструментальну. Розрізняють музику одноголосну (монодія) і багатоголосну (гомофонія, поліфонія). Музика має багато видів (театральна, симфонічна, камерна, танцювальна, поп-музика, рок-музика) і жанрів (пісня, хорал, танець, марш, симфонія, сюїта, соната). Музичні твори можуть бути як самостійними (без тексту — симфонічна, камерна музика), так і складеними (з текстом — пісні). Музика може бути основною чи допоміжною (фоновою) частиною музично-драматичного, кінематографічного, мультимедійного твору.

Нині в арсеналі композиторів існує широкий набір засобів для створення музики, починаючи від класичних інструментів і закінчуючи електронними, комп'ютерними та мультимедійними лабораторіями, студіями і комплексами. Існує багато комп'ютерних програм, що допомагають композитору створювати музичні твори, які відрізняються оригінальністю і незвичайністю звучання. Музичні твори охороняються авторським правом, якщо вони виражені в об'єктивній формі, тобто у формі нотного запису чи у формі записаного музичного виконання.

Музичні твори можуть бути частиною складених творів. Основною формою використання музичних творів є їх публічне виконання. Авторське право визнає виключне право лише на мелодію, що за аналогією прирівнюється до композиції і до розвитку ідеї в літературних творах, а не до самої ідеї. Неможливо отримати правову охорону в межах авторського права на гармонію, оскільки вона являє собою поєднання акордів, кількість яких обмежена. Так само не можна отримати охорону на ритм музичної мелодії. Оскільки одна і та ж мелодія може стати об'єктом різних способів побудови гармонії і зміни ритму, встановити наявність або відсутність порушення авторського права без музичного фахівця неможливо.

Драматичні і музично-драматичні твори, як правило, мають сценарій (сценарні твори, але не сценічні, хоча вони призначені для виконання на сцені). Інакше кажучи, драматичні і музично-драматичні твори охороняються авторським правом за умови їх фіксації у будь-якій формі. Проте у літературі з інтелектуальної власності можна натрапити на думку, відповідно до якої нелогічною є залежність правової охорони авторського права на драматичні та музично-драматичні твори від фіксації цього твору у будь-якій формі, оскільки втрачається сенс самої охорони, тому що підстава для її визнання залежить від факту створення твору. Цю тезу можна заперечити на таких підставах: безперечно, авторське право на твір виникає з моменту його створення, а фактом створення є саме фіксація цього твору на будь-якому матеріальному носії, будь-яким способом. Тому втілення або закріплення драматичного та музично-драматичного творів у сценарії є логічним і таким, що відповідає чинному національному законодавству з авторського права.

Сценарій (від італ. scensrio — сцена) — це виклад змісту п'єси, сюжетна схема, за якою ставиться спектакль. Сценарій є літературним твором, а вистава чи постановка — це виконання такого твору. Розрізняють декілька видів сценарію: 1) сценарій як сюжетна схема, за якою створювалися спектаклі різного жанру у театрі (мім, фарс, комедія тощо); 2) кіносценарій — літературний твір, що призначений для відтворення на екрані; 3) режисерський сценарій — детальний творчий план постановки фільму; являє собою розбивку на кадри, в кожному з яких зазначається обсяг епізоду (метраж), кінематографічний план, музичне та зображувальне рішення. Режисерський сценарій визначає жанр, ритм, стиль і характер майбутнього кінематографічного твору. Термін «драматичні твори» включає як трагедії, так і комедії, рев'ю, одноактові п'єси, водевілі та інші різноманітні форми драматичного мистецтва.

Драматичний твір (від грец. drama — дія) має відношення одночасно до двох видів мистецтва — театру і літератури. Основними жанрами драматичного твору є драма, трагедія, комедія, трагікомедія. Особливістю драматичного твору є особлива сюжетна лінія, загостреність, суперечливість, конфліктність дії. Драматичні конфлікти і суперечності, що відображають загальні і конкретні людські проблеми, втілюються в поведінці та вчинках героїв творів.

Музично-драматичний твір являє собою складений твір, що включає драматичний і музичний твір як одне ціле. Основними жанрами музично-драматичних творів є опера, оперета, музична комедія, мюзикл, рок-опера тощо.

Драматичні і музично-драматичні твори підлягають правовій охороні як об'єкти авторського права лише тоді, коли вони виражені в об'єктивній формі, тобто якщо твори зафіксовані у лібрето, виконанні, записані на матеріальному носії у формі, придатній для сприйняття. Основною формою використання драматичних і музично-драматичних творів є оприлюднене виконання.

Хореографія (від грец. choreia — танок) спочатку розумілася як запис танцю, потім — як мистецтво твору танцю, балету, а нині — як танцювальне мистецтво в цілому. Танцювальне мистецтво є одним із найдавніших проявів народної творчості, якому властиві елементи синкретизму (від грец. synkretismos — поєднання), коли танок, музика, спів і поезія не були відділені один від одного. Хореографічні і пантомімічні твори підлягають правовій охороні як об'єкти авторського права. Проте правова охорона творів хореографії і пантоміми забезпечується тільки тоді, коли вони виражені в об'єктивній формі, тобто зафіксовані за допомогою відповідних позначень чи опису або здійснений запис виконання на матеріальному носії у формі, придатній для сприйняття. Основною формою використання хореографічних і пантомімічних творів є публічне виконання.

Аудіовізуальний твір — твір, який складається із серії пов'язаних між собою зображень (із супроводженням чи без супроводу його звуком), який створює враження руху і призначений для зорового чи слухового (у випадку супроводу його звуком — звукового) сприйняття. До аудіовізуальних творів належать кінематографічні та інші твори, які виражені в об'єктивній формі засобами, аналогічними кінематографії (телефільми, відеофільми і подібні твори), незалежно від способу їх первісної чи наступної фіксації. Особливість фіксації аудіовізуальних творів полягає у тому, що вони можуть сприйматися лише за допомогою технічних пристроїв. Аналогічна ситуація існує щодо творів, створених за допомогою комп'ютера, наприклад мультимедійні твори, які можуть відтворюватися і сприйматися тільки за допомогою комп'ютера або, якщо вони записані на відповідному матеріальному носії, — за допомогою інших технічних пристроїв: магнітофона, програвання дисків CD чи DVD, телевізора тощо. Нині у Постійному комітеті ВОІВ з авторського права і суміжних прав проводиться інтенсивна робота над підготовкою проекту нової міжнародної угоди з аудіовізуальних виконань, у якій може бути запропоновано й інше визначення аудіовізуального твору.

Правова охорона кінематографічних творів на міжнародному рівні забезпечується нормами Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, що забезпечують високий ступінь правової охорони аудіовізуальних творів. Одним із перспективних напрямів розвитку міжнародної правової охорони аудіовізуальних творів є забезпечення балансу інтересів виконавців і виробників аудіовізуальних творів з інтересами їх творців.

Образотворче мистецтво — це різновид пластичного мистецтва, що поєднує живопис, графіку, скульптуру. Воно відображає дійсність у сприйнятливих для зору образах. Твори образотворчого мистецтва естетично відображають думки, переживання і взаємини людей, втілюють ті чи інші ідеї та уявлення. Відповідно до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів твори образотворчого мистецтва є художніми творами (творами мистецтва), призначеними насамперед для естетичного сприйняття.

Образотворче мистецтво пропонує суб'єктивне сприйняття дійсності через призму поглядів митця та публіки, яка сприймає його твори. У цьому полягає перевага образотворчого мистецтва, оскільки саме твір може викликати і піднесені почуття й емоції у одних глядачів, і повне неприйняття в інших. Суб'єктивізм у сприйнятті живопису, графіки і скульптури може доходити до абсурду. Дискусійним питанням теорії авторського права є питання, чи підпадають під охорону авторського права репродукції (копії) картин. Теорія і практика авторського права сьогодні стоїть на позиції, що у випадках, коли копія просто відображає раніше створений твір, її слід розглядати як похідний твір, а у випадках, коли репродукція відображає індивідуальність її автора, — підпадає під охорону авторським правом, але з обов'язковою позначкою, що це репродукція певної картини певного автора.

Нові технологічні досягнення значно змінили зовнішній вигляд образотворчого мистецтва. Комп'ютерні технології стали важливим засобом для створення таких творів, як живопис, графіка і скульптура. Нині комп'ютерний художник не обмежений технічними можливостями. Комп'ютерні твори мистецтва особливо широко використовуються в нових складених видах творів — комп'ютерних програмах, базах даних, мультимедійних творах, комп'ютерних іграх. Новим видом пластичного мистецтва є комп'ютерні скульптури. Художник створює на комп'ютері зображення тривимірної моделі (віртуальну скульптуру), а потім за допомогою спеціальної комп'ютерної програми, що керує технічним пристроєм із гравірувальними інструментами, фрезерує реальну скульптуру.

Твори образотворчого мистецтва набувають правової охорони як об'єкти авторського права, але така правова охорона має свої особливості, зумовлені унікальністю кожного твору. Для традиційних творів мистецтва, порівняно з будь-яким іншим видом творів, розбіжність між оригіналом і копією має істотне значення. Унікальність будь-якого твору мистецтва веде до додаткових форм охорони прав художника. Це пояснюється тим, що після продажу твору художник може більше ніколи не побачити свій твір, він не зможе запобігти його використанню (створенню репродукцій, альбомів репродукцій, тиражуванню в промисловості листівок, створених на основі оригінального твору тощо). Оскільки в європейських країнах відсутня будь-яка обов'язкова реєстрація прав на твори, у тому числі і твори образотворчого мистецтва, їх автор перебуває в
особливо незахищеному становищі. Для того щоб хоча б частково допомогти автору, у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів і, відповідно до неї, у деяких національних законодавчих актах введена норма щодо права слідування.

Твори декоративно-прикладного мистецтва (твори ужиткового мистецтва) — це твори мистецтва, перенесені на предмети практичного користування, у тому числі твори художнього промислу бо твори, виготовлені промисловим способом. Інакше кажучи, декоративно-прикладне мистецтво — це мистецтво виготовлення побутових предметів, що мають художньо-естетичну якість і призначені не лише для задоволення практичних потреб, але і для прикраси житла, архітектурних споруджень, парків, є елементами оформлення будинків і приміщень, промислової і поліграфічної продукції.

Види творів мистецтва, які переносяться на предмети практичного користування, визначаються насамперед національними особливостями конкретного регіону1. В Україні, як і у більшості країн СНД, до декоративно-прикладного мистецтва відносяться твори образотворчого мистецтва (скульптурні твори, живопис, графіка, художня фотографія), твори декоративного призначення (декоративна скульптура, панно, вази, блюда, тканини), твори утилітарного призначення (посуд, столові прилади, ювелірні вироби, тканини, килими, одяг, іграшки).

Твори архітектури, містобудування, а також садово-паркового мистецтва виконують важливі соціальні, естетичні і побутові функції.

Фотографія — це теорія і практика одержання видимого зображення об'єктів на світлочутливих фотографічних, магнітних і інших матеріалах. Тобто це отримання факсимільного зображення на чутливих поверхнях, незалежно від технічного методу (хімічний, електронний чи ін.), що використовується для отримання зображення.

Розрізняють художню і науково-технічну (чи прикладну) фотографію. Художня фотографія близька до творів мистецтва, а прикладна (науково-технічна) — до наукових творів. Фотографії набувають правової охорони як об'єкти авторського права за умови, що композиція, відображення, технічні прийоми і методи зйомки відрізняються оригінальністю і новизною.

Мапи. Географічні, топографічні, астрономічні, космічні, магнітні та інші мапи створюються на основі теоретичних уявлень, математичного апарату й експериментальних даних. Виникнення таких мап має давню і складну історію, оскільки їх появі передувало створення нових уявлень про Землю і Всесвіт. Нині будь-які географічні, топографічні, астрономічні, космічні, магнітні та інші карти об'єднані в понятті картографічних творів, тобто спеціальних тематичних проблемно-орієнтовних карт і їх збірників — атласів.

Мапи можуть бути як площинними, так і об'ємними. Звичайні мапи є площинними, а одним із видів об'ємних карт є глобуси (від лат. globus — куля) — географічні, місячні, небесні й ін. Зображення зоряного неба, Сонця, Місяця і планет на напівсферичному екрані-куполі одержують за допомогою спеціального апарата — телескопа. Широко використовуються рельєфні мапи і макети, здебільшого як посібники. З розвитком технології широкого поширення набула комп'ютерна картографія, що радикально змінила працю творців як площинних, так і об'ємних мап. Із використанням відповідної інструментальної периферії комп'ютерні технології дозволяють не тільки створювати картографічні твори, але йвиготовляти рельєфні мапи і макети. Щодо планів, ескізів, діаграм, малюнків, які стосуються різних напрямків науки і техніки, закінченого переліку їх видів немає. Помітне місце серед цього виду об'єктів авторського права посідає креслярсько-конструкторська документація.

Комп'ютерні програми є визнаним об'єктом авторського права і набувають правової охорони як літературні твори відповідно до ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Саме таке розуміння правової охорони комп'ютерних програм відповідає міжнародним нормам, сформульованим насамперед в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі — Угода ТРІПС), що є однією з угод Світової організації торгівлі (далі — СОТ). Положення Угоди ТРІПС обов'язкові для виконання країнами, що є членами чи які мають намір стати членами СОТ.

Незважаючи на однозначне і в цілому загальне трактування правової охорони комп'ютерних програм, цей об'єкт авторського права продовжує залишатися складним об'єктом правової охорони. У зв'язку з цим доцільно докладніше розглянути сучасні принципи, положення і норми правової охорони комп'ютерних програм.

Комп'ютерна програма визначена в національному законодавстві у сфері авторського права і суміжних прав як набір інструкцій у вигляді слів, шифрів, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату. Це найбільш загальне визначення комп'ютерної програми. Важливо підкреслити, що правова охорона комп'ютерних програм не залежить від конкретного визначення терміна «комп'ютерна програма» так само, як правова охорона майже будь-якого об'єкта авторського права не залежить від визначення того чи іншого виду твору науки, літератури чи мистецтва.

Національне законодавство визначає базу даних як сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі — електронній, підбір і розташування складових якої та її упорядкування є результатом творчої праці і частини якої є доступними індивідуально та можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів. Законодавство віднесло електронні бази даних до об'єктів авторського права і надало їм правову охорону як збірників. Концепція правової охорони електронних баз даних як об'єктів авторського права стала основою національних законів країн СНД, тоді як інші бази даних могли набути правової охорони як збірники творів, даних і інформації.

Твори, які не є об’єктами авторського права.

Будь-яке законодавство виокремлює деякі категорії об'єктів, що не визнаються об'єктами авторського права, відповідно — не підлягають правовій охороні. Зазвичай законодавством про авторське право (ст. 434 ЦК України, ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права») дві категорії об'єктів визнаються такими, що не підлягають правовій охороні. По-перше, це особлива категорія творів, яким за законом не надається правова охорона. По-друге, це особлива категорія реально існуючих об'єктів, що виражаються, відображаються, втілюються у творах.

Правова охорона не поширюється переважно на такі види об'єктів:

—офіційні документи (закони, судові рішення, інші тексти законодавчого, адміністративного і судового характеру), а також їх офіційні переклади;

—державні символи і знаки (прапор, герб, гімн, ордени, грошові й інші знаки);

—повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації, навіть якщо вони виражені, відображені, пояснені чи втілені у творі.

Віднесення зазначених об'єктів до таких, що не охороняються авторським правом, належить до дискусійних питань теорії авторського права. Відповідно до ст. 434 ЦК України та ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права» державні символи і знаки не є об'єктами авторського права. Такий режим не випливає ані з Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, ані з Угоди ТРІПС.

Порядок їхнього використання визначається особливим законодавством держави як щодо державного прапора, герба, гімну, державних нагород, символів та знаків державних органів, військових формувань, територіальних громад, підприємств, установ та організацій, так і щодо грошових і інших знаків. Слід зауважити, що копіювання грошових чи інших знаків, а також деяких державних символів є в будь-якій країні кримінально караним діянням.

Суб'єкти авторського права — фізичні та юридичні особи, які є носіями суб'єктивних майнових та немайнових прав та обов'язків. Зазвичай суб'єктів авторських прав поділяють на дві групи за способом набуття авторського права — первинні та вторинні суб'єкти авторського права. Первинним суб'єктом авторського права є автор творів науки, літератури і мистецтва. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» автор визначений як фізична особа, творчою працею якої створений твір. Це визначення містить у собі кілька ознак, які притаманні автору твору. По-перше, автором твору не може бути будь-яка юридична особа будь-якої форми власності. По-друге, первинним суб'єктом авторського права є тільки автор твору. При цьому суб'єктами авторського права не можуть бути автори інших об'єктів права інтелектуальної власності, тобто винаходів, наукових відкриттів, промислових
зразків, корисних моделей тощо. По-третє, якщо твір створений спільною творчою працею декількох осіб, то вони визнаються співавторами. Тобто співавторами не можуть бути визнані особи, які не зробили творчого внеску у створення твору, а надали автору матеріальну, організаційну, технічну й іншу допомогу.

У законодавстві про авторське право поняття твору не визначається, але у зв'язку з тим, що автор твору визначений як фізична особа, творчою працею якої створений твір, об'єктом правової охорони можуть бути лише твори, які є результатом творчої праці одного чи декількох авторів. Оскільки особисті немайнові права автора є невідчужуваними і непередаваними, суб'єктами цих особистих немайнових прав можуть бути лише автори творів. Ніхто інший не може бути суб'єктом особистих немайнових прав.

Законодавство України закріплює і визнає принцип презумпції авторства на твір, відповідно до якого за відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (ст. 435 ЦК України, ст. 11 Закон України «Про авторське право і суміжні права»). Тобто особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору, вважається його автором, якщо у ході судового розгляду не буде доведене інше.

Водночас майнові права інтелектуальної власності на твір можуть належати не тільки автору твору, але й іншим особам — вторинним суб'єктам авторського права.

Вторинними суб'єктами авторського права на твір можуть бути:

—спадкоємці автора;

—роботодавець, коли твір створений у порядку, визначеному ст. 429 ЦК України;

—замовник.

Природно, що дані особи можуть бути суб'єктами авторського права на твір за законом тільки у тому випадку, коли це право не було раніше ними передане за договором іншим особам повністю або частково. Суб'єктом авторського права на твір за договором може бути будь-яка фізична чи юридична особа.

Між первинним та вторинним суб'єктами існує певна різниця, яка полягає у такому:

—обсяг повноважень вторинного суб'єкта авторського права на твір більш звужений, аніж у автора твору;

—за характером права вторинного суб'єкта є похідними, оскільки перейшли від автора;

—спадкоємці як суб'єкти авторського права на твір набувають це право у силу закону або відповідно до заповіту. За законом або за заповітом спадкоємцю належить право на опублікування, відтворення і розповсюдження твору, право на винагороду. Спадкоємець може вирішити питання про використання виданих творів, а також вирішити долю ще не оприлюднених творів;

—різниця прав спадкоємця та автора проявляється не лише в їх обсязі, але й у терміні дії. Авторське право на твір для спадкоємців діє упродовж 70 років після смерті автора (ст. 446 ЦК України).

Специфічними суб'єктами авторського права на твір, які окремо не визначені у ст. 435 ЦК України, але наявність яких випливає зі змісту ст. 433 ЦК України та права яких закріплені у статтях 19 і 20 Закону України «Про авторське право і суміжні права», є упорядники та перекладачі. Результат праці упорядників збірників полягає у тому, що вони організовують, обробляють, систематизують, поновлюють ті чи інші твори. При упорядкуванні збірки літературних творів із текстологічною підготовкою упорядник одночасно з відбором матеріалу для включення у збірку проводить певну дослідну роботу.

Співавторство.

По-перше, співавторство — це сумісна творча праця кількох осіб. Така сумісна праця повинна мати творчий характер, оскільки лише у результаті творчої праці виникають твори науки, літератури, мистецтва, які визнаються охороноздатними об'єктами авторського права. Слід зазначити, що спільна праця може виявлятися по-різному: автори можуть об'єднати творчий процес і працювати разом; автори можуть визначити план, структуру твору, визначити завдання для кожного учасника творчого колективу, відповідно до якого він повинен створити частину твору, яка потім буде об'єднана з іншими складовими твору для подальшого опрацювання.

По-друге, співавторство — це досягнення певної спільної мети, на що спрямована спільна творча праця кількох осіб, а саме — створення колективного твору. Працюючи над колективним твором, співавтори користуються різними формами вираження своїх задумів, залежно від того, над яким спільним твором вони працюють: словами, звуками, зображенням та ін. При використанні однієї форми вираження твору праця співавторів має однорідний характер, оскільки вони виконують однакову роботу. Цільність такого колективного твору визначається через єдність його змісту. Колективний твір може складатися з частин, мати різні форми вираження. Єдність такого твору забезпечується поєднанням змісту і форми вираження твору.

По-третє, співавторство — це приналежність авторського права особам, які беруть участь у створенні твору. У чинному законодавстві авторське право закріплене за співавто

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Тема 1-2. Загальна характеристика адаптаційних процесів | Локалізація функцій у корі великого мозку
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2013-12-14; Просмотров: 1507; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.219 сек.