Загальні положення

Міжнародна охорона суміжних прав

Вільне використання об'єктів суміжних прав

Охорона прав організацій мовлення

Охорона прав виробників фонограм і відеограм

Правова охорона прав виконавців

Особливості суміжних прав

Загальні положення

Нарівні з охороною прав авторів творів літератури й мистецтва національне законодавство і міжнародні акти охороняють суміжні права.

Існують три різновиди суміжних прав: права виконавців на їх виконання, права виробників фонограм і відеограм на їхні фонограми і відеограми, а також права організацій мовлення на їх радіо- і телевізійні програми. Охорона суміжних прав передбачає захист прав тих, хто допомагає авторам творів довести до відома широкої аудиторії творчий задум автора або іншим способом поширювати його твори.

Авторам потрібні посередники-професіонали, які подають твір у формі, найбільш пристосованій для сприйняття його максимально широким колом людей. П'єса пишеться для того, щоб бути поставленою на сцені, пісня – для виконання співаком або запису на компакт-диск чи сповіщення в ефір по радіо. Особи, які використовують літературні та художні твори для того, щоб зробити їх доступними широкій аудиторії, також потребують захисту проти незаконного використання їх внеску в процес оприлюднення твору.

Як виникла потреба охороняти права творців об'єктів суміжних прав? Якщо створюються драматичні, музичні та інші види творів, призначені для слухового або зорового сприйняття, то вони ставляться на сцені, виконуються або декламуються за допомогою виконавців. У таких випадках самі виконавці зацікавлені в тому, як використовується їх неповторна інтерпретація відповідних творів.

Швидкий технічний прогрес поступово висував на передній план проблему інтересів цієї категорії посередників між автором і аудиторією. На початку минулого століття виконання акторів закінчувалося разом із театральною виставою, а робота музиканта-виконавця – із закінченням концерту. З винайденням фонографа, радіо, кінематографа, телебачення, відеомагнітофонів, супутникового зв'язку становище кардинально змінилося. Стали можливими не тільки запис і збереження звуків, а й їх багаторазове тиражування. Із появою відеозапису стало можливим зберігати й образи. Нині результати праці виконавського мистецтва можна записувати на матеріальних носіях, зберігати, повторно використовувати і тиражувати.

Прогрес у галузях радіо- і телемовлення суттєво позначився на способах використання творів. Сприйняття літературних або художніх творів більше не обмежується тими, хто бачив п'єсу, слухав оперу або концерт. Звуки і образи стали доступними для мільйонних аудиторій, як у країні виконання, так і за її межами.

Прямим результатом технічних досягнень, які дозволяють тиражувати результати праці виконавців і використовувати їх без присутності самих виконавців та договірних відносин із ними, стало скорочення кількості виступів у живому виконанні, що зумовило технологічне безробіття серед виконавців-професіоналів. Це призвело до необхідності захисту інтересів виконавців.

Швидкий технічний прогрес у галузі виробництва фонограм і відеограм, тиражування потрібної продукції привів до необхідності захисту інтересів виробників фонограм і відеограм. Організації мовлення вимагали охорони підготовлених ними програм, включаючи охорону проти їх ретрансляції іншими організаціями радіо- і телемовлення.

Австрійський закон про авторське право 1936 р. уперше регламентував суміжні права, яким були присвячені чотири статті розділу VI (ст. 66–69). Це стосувалось охорони виконання літературних і музичних творів (артисти-виконавці), фотографій і звукозаписів, листів-послань і портретів, найменувань літературних і художніх творів.

У 1934 р. Міжнародна конференція товариств авторів і композиторів підписала угоду з Міжнародною федерацією виробників фонограм, відповідно до якої на наступній конференції з перегляду Бернської конвенції мали порушити питання про включення до Конвенції положення про охорону фонограм від недозволеного тиражування та виплату справедливої винагороди за передачу фонограм в ефір і використання їх у кінематографії. Питання про охорону прав виконавців було розглянуте в 1939 р. на сесії Міжнародної організації праці (МОП) у Самадені. Бюро Бернського союзу підготувало відповідні проекти, розглядові яких перешкодив початок Другої світової війни.

Питання про охорону прав виконавців і виробників фонограм було знову порушене у 1948 р. на Брюссельській конференції з перегляду Бернської конвенції, проте спроби надати виконавцям і виробникам фонограм права, аналогічні правам авторів, не увінчалися успіхом.

Різні комітети експертів свого часу підготували проекти конвенцій, що передбачали охорону інтересів організацій ефірного мовлення: Римський протокол (1951), Протокол, підготовлений під егідою МОП (1957), Монакський проект (1957), підготовлений групою експертів, яку скликали ВОІВ і ЮНЕСКО.

У 1960 р. у Гаазі Комітет експертів, скликаний ВОІВ, ЮНЕСКО та МОП, підготував проект конвенції, який взяли за основу на Дипломатичній конференції в Римі, де було погоджено остаточний текст Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римської конвенції) від 25 жовтня 1961 р.

Існують також інші міжнародно-правові договори, що стосуються окремих видів суміжних прав: Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм (1971); Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974); Договір ВОІВ про виконання і фонограми (1996); Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС) (1994).

В Україні активно формується національна система охорон суміжних прав.

Цивільний кодекс УРСР 1963 р. відніс радіо- та телевізійні передачі до творів, на які поширюється авторське право (ст. 472). Авторське право на радіо- та телевізійні передачі належало радіо- та телевізійним організаціям, що передавали їх (ст. 483). Згідно зі ст. 496 авторське право організації діяло безстроково. У разі ж реорганізації останньої авторське право, що належало їй, переходило до її правонаступників, а в разі ліквідації – до держави.

Суміжні права вперше одержали визнання в українському законодавстві лише в 1993 р. у зв'язку із прийняттям 23 грудня 1993 р. Закону України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до редакції зазначеного Закону від 11 липня 2001 р. суміжні права розглядає розділ III, який складається з дев'яти статей, присвячених об'єктам і суб'єктам суміжних прав (ст. 35 і 36), виникненню і здійсненню суміжних прав (ст. 37), особистим немайновим і майновим правам суб'єктів суміжних прав та обмеженню їхніх майнових прав (ст. 38–42), використанню фонограм і відеограм, опублікованих із комерційною метою (ст. 43), та строку дії суміжних прав (ст. 44).

Праву інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права) присвячена глава 37 ЦКУ. Вона стосується об'єктів і суб'єктів суміжних прав та виникнення суміжних прав (ст. 449–451), майнових прав на об'єкт суміжних прав (ст. 452), використання виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організації мовлення (ст. 453–455), строку чинності суміжних майнових прав (ст. 456).

Дата добавления: 2013-12-14