Лекція 10. Світова спадщина ЮНЕСКО як складова туристичних ресурсів

Італія

Швеція

Велика Британія

Особливості британської системи соціального захисту:

▪ відсутність спеціальних, організаційно оформлених інститутів, що займаються страхуванням конкретних видів соціальних ризиків — страхування по старості, по хворобі, від безробіття, від нещасних випадків на виробництві тощо. Всі програми соціального захисту об’єднані в рамках єдиної системи соціального захисту.

▪ велика роль державних установ у забезпеченні соціальними послугами та виплатами, а також їх тісний зв’язок із приватними страховими програмами.

Британська система не передбачає існування цільових страхових внесків, призначених для утримання конкретних страхових програм: пенсійного, медичного страхування, пенсій за інвалідністю тощо.

Структура фінансування системи соціального захисту в Великій Британії визначається поділом цієї системи на дві частини: національну охорону здоров’я та національне соціальне страхування. Перша фінансується на 90% з державного бюджету, а друга — за рахунок страхових внесків найманих працівників і підприємців. Окрім охорони здоров’я, податкове фінансування характерне для убезпечення від нещасних випадків на виробництві, а також сімейних виплат.

Основним принципом шведської системи соціального захисту є її універсальність, тобто охоплення всіх прошарків населення. Наступним за важливістю принципом, характерним для багатьох європейських «соціальних економік», є принцип соціальної солідарності, який полягає в тому, що всі громадяни рівним чином і незалежно від соціального статусу беруть участь у фінансуванні системи соціального захисту, докладаючи співмірний своїм прибуткам внесок.

Необхідним елементом у такій системі виступає держава, яка бере на себе функції перерозподілу соціальних благ від забезпечених до найбільш уразливих категорій населення. Якщо брати до уваги лише прибуток у формі зарплатні (в середньому, близько 2500 доларів у місяць), то 36% населення країни можна було б віднести до розряду бідних (найвищий показник у групі промислово розвинених країн світу). Однак після перерозподілу сукупного суспільного доходу через систему податків і соціальних виплат (1/3 держбюджету йде на соціальні потреби), а також враховуючи соціальні видатки муніципальних бюджетів і виплати з пенсійних та інших страхових фондів, до категорії бідних потрапляє всього лиш 5,6% населення. Для порівняння: аналогічні показники в США складають відповідно 27% і 17%.

Рівень оподаткування в Швеції є одним із найвищих у світі, але така дорожнеча системи соціального захисту вповні компенсується високим ступенем соціальної захищеності населення, відсутністю приголомшливого контрасту між багатством і бідністю, і — відповідно — високою політичною й соціальною стабільністю.

Одна з основних проблем соціальної політики Італії — історична відмінність у прибутках населення в північних і південних регіонах, що відбивається у статистиці по безробіттю. Відносно загального рівня безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а для півдня — більше 20%. Така ситуація впливає на ролі, яку відіграє соціальний захист: пенсія по інвалідності в економічно слабких регіонах, окрім свого основного призначення, виконує роль допомоги по безробіттю й соціальної допомоги.

Істотною проблемою є співіснування секторів економіки з низьким рівнем соціальних гарантій та секторів, де гарантованість соціальних послуг вища, зокрема, внаслідок широкого розвитку профспілкового руху на півночі країни.

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які за різних причин опинилися без жодних прибутків. Через цю та інші обставини італійська соціальна політика часто характеризувалася як «рудиментарна».

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення — 15,4% від ВВП, тоді як на підтримку сім’ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%). Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії — один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім’ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя, зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Соціальний захист в Україні

Соціальний захист в Україні має такі основні цілі:

▪ забезпечення рівня життя непрацездатного населення не нижче прожиткового мінімуму встановленого державою;

▪ протидія соціальному напруженню в суспільстві, що може бути зумовлене майновою, етнічною, релігійною чи іншою нерівністю.

Основними функціями соціального захисту в Україні є такі:

▪ реабілітаційна, покликана пом’якшувати наслідки бідності та інших негативних соціальних явищ;

▪ превентивна, яка полягає в запобіганні виникненню негативних соціальних явищ.

Соціальний захист в Україні має такі складові частини:

1.Соціальне страхування — захист громадян від соціальних ризиків, що впливають на їх працездатність: хвороба, каліцтво, старість, та інші випадки, передбачені законом;

2.Соціальна допомога — різні види соціальних виплат, дотацій, пільг, субсидій, що надаються особам, які потребують соціального захисту.

3.Соціальна справедливість (соціальна солідарність) — компенсація впливу непередбачуваних негативних явищ, таких як техногенні катастрофи чи природні стихійні лиха.

В Україні призначаються такі види державної допомоги: — при вагітності та пологах; — одноразова допомога при народженні дитини; — із догляду за дитиною; — грошові виплати матерям (батькам), зайнятим доглядом трьох і більше дітей віком до 16 років; — із догляду за дитиною-інвалідом; — із тимчасової непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною; — на дітей віком до 16 років (учнів — до 18 років); — на дітей одиноким матерям; — на дітей військовослужбовців строкової служби; — на дітей, які перебувають під опікою, піклуванням; — тимчасова допомога на неповнолітніх дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, або коли стягнення аліментів неможливе.

Об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні
От уже понад 30 років до Світової спадщини ЮНЕСКО вносять найрізноманітніші видатні культурні та природні цінності, що становлять надбання всього людства. Перші об’єкти до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО були внесені ще 1978 року. Є такі об’єкти й в Україні, щоправда, не так уже й багато. На 2011 рік від України до списку світової спадщини ЮНЕСКО внесені сім об’єктів: Софійський собор, Києво-Печерська лавра, ансамбль історичного центру Львова, чи Старе місто, Дуга Струве («Російсько-Скандинавська дуга»), Одвічні букові ліси Карпат та резиденція Буковинських Митрополитів.
Крім цих об’єктів, у різні роки пропонувалося внести до списку ЮНЕСКО ще п'ятнадцять об'єктів, які знаходяться на території України. Серед них:
Культурні об’єкти:
● Андріївська церква в м.Києві (2009);
● Кирилівська церква в м. Київ (2009);
● історичний центр міста Чернігів (1989);
● історичний центр міста Одеси (2009);
● Археологічний комплекс «Кам’яна могила» (с. Мирне Запорізької обл.) (2006);
● Комплекс архітектурно-археологічних пам’яток Судацької фортеці III–XVIII ст. (м. Судак, АР Крим) (2007);
● Бахчисарайський ханський палац (с. Бахчисарай, АР Крим) (2003);
● Культурний ландшафт та каньйон м. Кам’янець-Подільський (Хмельницька обл.) (1989);
● Астрономічні обсерваторії м. Київ, м. Одеси, м. Ялти (2008);
● Миколаївська астрономічна обсерваторія (2007);
● Руїни античного міста Херсонес (1989);
Природні об’єкти:
● Національний біосферний заповідник "Асканія-Нова" (1989);
Змішані об’єкти:
● Дендрологічний парк "Софіївка" (м.Умань) (2000);
● Канівський заповідник "Могила Тараса Шевченко"(м. Канів, Черкаська обл.) (1989).

Софійський собор
Собор святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська лавра, в офіційному списку ЮНЕСКО зареєстровано під одним номером. Але традиційно про ці дві святині говорять як про два окремі об’єкти. Були включені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО у 1990 році.
Собор святої Софії, Софія Київська, або Софійський Собор, – християнський собор у центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 – 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії. До списку світової спадщини ЮНЕСКО включена за критеріями i, ii, iii та iv.
Софійський собор, як головний храм держави, відігравав роль не тільки духовного, а й політичного та культурного центру. Під склепінням Cв. Софії відбувалися урочисті посадження на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. Тут велося літописання й були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
І досі збереглися унікальні мозаїки, фрески та іконостас. На стінах Святої Софії до наших днів залишилися графіті – написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору, що є цінними відомостями про тогочасне життя.
За свою багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти і перебудови.
Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму – 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота до зеніту центральної бані – 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли одночасно. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст. Увінчувала собор ступінчаста композиція з тринадцяти бань, покритих свинцевими листами. Стіни викладалися з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитоподібної цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині.
Софійський собор знаходиться на території Софійського монастиря i є складовою Національнoгo заповідника «Софія Київська». Окрім цього собору, до Національного заповідника належать такі пам'ятки історії, як Золоті ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква й Судацька фортеця.

Києво-Печерська лавра
Вражає своєю величчю й Києво-Печерська лавра, яка нині є державним музейним комплексом. Києво-Печерська Лавра – це унікальний монастирський комплекс, занесений ЮНЕСКО до списку пам'яток всесвітнього значення у 1990 році за критеріями i, ii, iii та iv. Більш ніж 43 мільйони туристів зі всього світу побувало на його території за час його існування. Комплекс включає в себе надземну частину (релігійні споруди) та підземну (печери) частини. Частково його територія використовується як монастир та резиденція київського митрополита УПЦ. Заснована далекого 1051 року як невеликий печерний монастир, обитель нині охоплює територію площею у 28 га, на якій розміщено понад 80 споруд. Саме від печер і походить назва монастиря, а слово «лавра» означає статус, що його отримували великі й впливові монастирі, які нагадували своїми розмірами невеликі містечки, зі своїми вулицями (у перекладі із грецького «лавра» – вулиця).
З 70-х років XI століття в монастирі розпочалося інтенсивне будівництво, були зведені Успенський собор, Троїцька надбрамна і Трапезна церкви.
Монастир відігравав помітну роль у розвитку української культури — будівництво храмів удосконалювало майстерність архітекторів й художників, тут була заснована перша на Русі друкарня. У Лаврі жили і працювали відомі літописці, письменники, вчені, художники, лікарі, книговидавці. Саме тут близько 1113 року літописець Нестор склав «Повість минулих літ» – основне джерело наших знань про Київську Русь.
Після великої пожежі у 1718 почалося відновлення ушкоджених будинків і спорудження нових. Успенський собор і Троїцька надбрамна церква набули рис бароко, а навколо території верхньої Лаври були зведені кам'яні мури. Таким чином, у середині XVIII сторіччя сформувався унікальний архітектурний ансамбль Лаври, який в основному зберігся до нашого часу. Києво-Печерська Лавра стала найбільшим монастирем на всій Русі, площа якого становить майже 30 гектарів.
Києво-Печерську Лавру не залишав без уваги жоден з руських правителів – і Петро Перший, і Катерина ІІ й Микола II відвідуючи Лавру, брали благословення в настоятеля, а також передавали в дарунок монастирю золоті хрести і лампади, покриті діамантами оклади богослужбових книг.
Після приходу до влади комуністів у 1917 для монастиря настали важкі часи – усе його майно було націоналізоване, а сам монастир незабаром закрили та через якийсь час відкрили тут музейне містечко.
У 1941, під час другої світової війни був підірваний та повністю зруйнований Свято-Успенський собор. Дотепер точно не встановлене, ким проводилися підривні роботи – німцями чи радянським підпіллям.
У червні 1988 року новоствореній Печерській громаді була повернута територія Далеких печер з усіма наземними будівлями й печерами, а у 1990 передана територія Ближніх печер.
Печери Києво-Печерської Лаври – це система підземних коридорів, що складається з двох частин – Ближніх та Дальніх. Перші літописні згадки печер припадають на 1051 рік. Спершу в печерах жили ченці, пізніше там стали ховати померлих жителів монастиря. Зокрема, там знаходяться рештки Нестора Літописця, автора «Повісті минулих літ», Іллі Муромця – билинного героя та мощі нетлінних лаврських святих.
У деяких підземних келіях жили ченці-затворники, що присвятили своє життя молитвам – у стінах печерних коридорів залишилися віконця келій, через які їм передавали їжу й воду.
Свого часу Лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися церковнослов’янською мовою й переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр. У ХІІІ столітті було складено «Києво-Печерський патерик» – важливе джерело історії Києва.
На території Лаври поховано багато видатних осіб. У музеях і фондах, розташованих на території Києво-Печерської лаври, можна побачити рукописи стародрукованих книг, колекцію тканин і вишивок.

Ансамбль історичного центру Львова, або Старе місто
Історичний центр Львова, Центр Львова, або Старе місто – історично перший район Львова, де було засновано місто, яким воно довгий час обмежувалося і звідки розвивалося; політичний, економічний і культурний центр Львова. Найдавніша частина Старого міста занесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Єдиної думки щодо визначення меж центру Львова не існує. Переважно Центром Львова називають місцевість в улоговині, обмеженій пагорбами.
Львів – одне з найбагатших міст України за кількістю і значущістю історичних, архітектурних та культурних пам’яток, їх понад 2000. На 22-й конференції Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувався у Кіото (Японія) з 30 листопада по 5 грудня 1998 року, Львів було прийнято до Світової спащини. Комітет ЮНЕСКО подав такі причини внесення Львова до Світової спадщини та відповідність таким критеріям ЮНЕСКО:
Критерій ІІ: За своєю міською побудовою та архітектурою Львів є видатним прикладом синтезу архітектурних і художніх традицій Східної Європи з такими ж традиціями Італії та Німеччини;
Критерій V: Політична й торговельна роль Львова завжди притягувала певну кількість етнічних груп із різними культурними і релігійними традиціями, які становили різноманітні та все ж взаємопов'язані спільноти міста, доказом чого завжди був і є міський архітектурний ландшафт.
Територія ансамблю історичного центру складається зі 120 га давньоруської та середньовічної частин міста Львова та території собору св. Юра на Святоюрській горі. Буферна зона Ансамблю історичного центру визначена межами історичного ареалу і становить близько 3000 га.

Пункти геодезичної дуги Струве
Найменш знаний об’єкт Світової спадщини в Україні – геодезична дуга Струве, або «Російсько-Скандинавська дуга», являє собою мережу з 265 тріангуляційних вимірювальних пунктів, які утворювали 258 тріангуляційних трикутників, а також 60 додаткових пунктів. Розташовані вони вздовж одного з меридіанів від узбережжя Північного Льодовитого океану до Чорного моря протяжністю 3 тис. кілометрів. Дуга служила для визначення параметрів Землі, її форми та розміру. Це перша в історії ЮНЕСКО науково-технічна пам’ятка культури. Внесена вона була до списку 2005 року за за критеріями ii, iii та vi.
Цей грандіозний проект, створений у 1815 – 1852 рр., мав на меті довести правоту теоретичних розрахунків Ньютона про те, що Земля сплюснута на полюсах. Для цього було вирішено провести вимірювання безпосередньо на місцевості. На час створення дуга пролягала територією двох держав – Російської імперії та Шведсько-норвезької унії. Нині дуга Струве перетинає території 10 держав. В Україні відновлено чотири пункти дуги: Баранівка (с. Баранівка, Хмельницька обл.), Катеринівка (с. Катеринівка, Хмельницька обл.), Старонекрасівка (с. Стара Некрасівка, Одеська обл.), Фельштин (с. Гвардійське, Хмельницька обл.).
Опорні точки цієї мережі тріангуляції були марковані на місцевості в найрізноманітніший спосіб: видовбаними в скелях поглибленнями, залізними хрестами, пірамідами з каменів або спеціально встановленими обелісками. Часто їх позначали цеглиною з пісковику, закладеною на дно ями, іноді це був гранітний куб із порожниною, залитою свинцем, покладений до ями з булижниками.
Два крайні геодезичні пункти, як найважливіші, позначені монументальними стовпами на знак вдалого завершення робіт. Пам'ятник у Старій Некрасівці складається з 4-гранної чавунної піраміди на кам'яному фундаменті. Його споруджено одразу по завершенні тригонометричних робіт.
Дугу виміряли з 1816 по 1855 рік на відстані від Фугленеса (в околицях Хаммерфеста біля мису Норд-Кап, Норвегія, 70° 40' 12" N, 23° 39' 48" E) до Старої Некрасівки в околицях Ізмаїла (Україна, біля Чорного моря, 45° 19' 54" N, 28° 55' 41" E). Це дуга меридіана довжиною 2821,833 км і амплітудою 25° 20′ 08″.
У момент створення дуга пролягала територією двох держав – Російської імперії та унії Швеції та Норвегії. Нині дуга Струве перетинає території 10 держав.
Дуга Струве – унікальний науковий проект із вимірювання розмірів Землі за допомогою методів астрономії та геодезії –простягається вздовж меридіана з півночі на південь майже на 3 тис. кілометрів територіями 10 країн Європи: Норвегії, Швеції, Фінляндії, Росії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, України, Молдови. Нині ця науково-технічна пам'ятка представлена окремими, частково відреставрованими пунктами, де налічується лише 34 геодезичні об'єкти (із приблизно 265 започаткованих пунктів). У ХІХ ст. результати вимірювань широт місцевостей, через які проходила геодезична дуга Струве, допомагали уточнювати параметри фігури Землі й використовувалися в дослідженнях обертання Землі, доки не настала ера супутникових технологій вимірювання.
Точні тріангуляційні вимірювання геодезичної дуги, які проводилися в першій половині ХІХ ст., розпочиналися з ініціативи відомого російського ученого-астронома, засновника “астрономічної столиці світу” – Пулковської обсерваторії, родоначальника всесвітньо відомої астрономічної династії академіка Василя Яковича Струве (1793–1864).
З 1816 по 1852 р. академік В. Я. Струве у співпраці з військовим геодезистом генерал-лейтенантом К. І. Теннером (1783–1860) виконали, мабуть, найбільш визначні в історії геодезії градусні вимірювання дуги меридіана, яка простягалася від Північного Льодовитого океану (м. Хаммерфест, Норвегія) до гирла р. Дунаю (селище Стара Некрасівка, Україна).
Улітку 1816 р. за дорученням Ліфляндського кооперативного та економічного товариства В. Я. Струве проводить астрономо-геодезичні роботи по створенню карти Ліфляндії, які було завершено у 1819 р. Основні вимірювання виконувались за допомогою 8-дюймового секстанта; усі прилади для визначення висот і вимірювання базису були виготовлені за кресленнями, які відбивали його власні оригінальні ідеї. Це був підготовчий етап до більш значних геодезичних проектів. В. Я. Струве розпочинає широтні градусні вимірювання в балтійських провінціях Росії, оскільки дещо специфічний “горбистий” ландшафт Ліфляндії (німецька назва Лівонії; територія сучасної північної Латвії і південної Естонії, що у 1721 р. увійшла до складу Росії як Ліфляндська губернія) виявився дуже привабливим для організації тріангуляційних пунктів. У 1822–1827 рр. В. Я. Струве здійснив тригонометричні вимірювання та астрономічні визначення території між пунктами на о. Готланд у Фінській затоці та м. Якобштадт у Курляндії (історична область на території сучасної Латвії; увійшла до складу Росії в 1795 р.)
Після завершення градусних вимірювань у визначених межах В. Я. Струве вирішив продовжити їх далі на північ: через Фінляндію до Льодовитого океану. Приблизно в цей самий час генерал-лейтенант К. І. Теннер паралельно здійснює градусні вимірювання в Курляндській та Гродненській губерніях. У 1828 р. він з'єднав власну мережу з тією, яку вишиковував В. Я. Струве в Ліфляндії. З 1830 по 1841 р. за ініціативою Василя Яковича, але без його безпосередньої участі було побудовано тріангуляції в Мінській, Волинській та Подільській губерніях, які з'єдналися з тріангуляційною мережею у Східній Пруссії.
У першій половині 40-х років ХІХ ст. здійснюються градусні спостереження в Бессарабії, а 1855 р. було завершено всі польові роботи. Велике російсько-скандинавське широтне градусне вимірювання, яке досягнуло 25°20’ від Дунаю до Північного Льодовитого океану, отримало символічну назву «Геодезична дуга Струве».

Одвічні букові ліси Карпат
Бу́кові пра́ліси Карпа́т — це транснаціональний серійний природний об'єкт, що складається з десяти окремих масивів, які розташовані вздовж осі завдовжки 185 км від Рахівських гір та Чорногірського хребта в Україні на захід Полонинським хребтом до гір Буковські Верхи та Вігорлат у Словаччині. Були внесені до Списку у 2007 році за критерієм ix (табл. 1 та рис. 1).
Українсько-словацький об'єкт «Букові праліси Карпат» займає площу 77971,6 га, з яких 29278,9 га складають заповідне ядро, а 48692,7 га – буферну зону. Понад 70 відсотків території об'єкта знаходяться в Україні.
Одвічні букові ліси Карпат – неповторний зразок незайманих лісів помірного кліматичного поясу. Він складається з 10 окремих заповідників, розташованих уздовж осі протяжністю 185 км – від Рахівських гір і Чорногірського пагорба в Україні, переходячи на заході в Полонинський пагорб, аж до Буковського пагорба та гір Вигорлат у Словаччині.
Саме тут збереглися умови, що дозволяють проводити найповніші дослідження екологічних структур і процесів зростання європейського бука в різних місцях. Ці ліси також свідчать про процеси відновлення і розвитку земних екосистем і поселень, які розпочалися після останнього льодовикового періоду й тривають до теперішнього часу.
Таблиця 1
Розміщення і площа букових пралісів
українсько-словацького об'єкта

№
Назва масиву
Країна, регіон
Природо-охоронна установа Ядрова (заповідна) зона, га Буферна зона, га
1 Чорногора Україна, Закарпаття Карпатський біосферний заповідник 2476,8
12925,0

2 Уголька — Широкий Луг Україна, Закарпаття Карпатський біосферний заповідник 11860,0
3301,0

3 Свидовець Україна, Закарпаття Карпатський біосферний заповідник 3030,5 5639,5

4 Мараморош Україна, Закарпаття Карпатський біосферний заповідник 2243,6 6230,4

5 Кузій — Трибушани Україна, Закарпаття Карпатський біосферний заповідник 1369,6
3163,4

6 Стужиця — Ужок Україна, Закарпаття Ужанський національний природний парк 2532,0 3615,0

7 Стужиця — Буковські Верхи Словаччина, Пряшівщина Національний парк «Полонини» 2950,0 11300,0

8 Рожок Словаччина, Пряшівщина Природоохо-ронна область Пряшівщини 67,1 41,4

9 Вігорлат Словаччина, Пряшівщина Природоохо-ронна область Пряшівщини 2578,0 2413,0

10 Гавешова Словаччина, Пряшівщина Природоохо-ронна область Пряшівщини 171,3 63,99

Рис. 1. Карта букових пралісів Карпат

Цей об'єкт на світовому рівні становить надзвичайну цінність як взірець недоторканих природних комплексів помірних лісів та репрезентує найзавершеніші й найповніші екологічні моделі, де відображено процеси, що відбуваються в чистих та мішаних лісостанах за різноманітних природно-кліматичних умов.
Лише тут найкраще зберігся неоціненний генофонд бука лісового (Fagus sylvatica) та ряду інших видів із його ареалу. «Букові праліси Карпат» є надзвичайно важливим об'єктом для розуміння повної картини історії та еволюції роду бука (Fagus), який завдяки своїй поширеності в північній півкулі глобально важливий. Бук є однією із найважливіших складових помірних широколистяних лісів, які колись займали 40 відсотків території Європи.
Важливо також, що ці праліси зростають на всіх ґрунтоутворюючих породах, що зустрічаються в Карпатах (кристалічні породи, вапняки, фліш, андезит), представляють 123 рослинні асоціації та володіють значним біологічним різноманіттям. У порівнянні з іншими лісовими об'єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, букові праліси Карпат вирізняються специфічною флорою та фауною (особливо троглобіонтних видів), які додають цим екосистемам екологічної комплексності та завершеності.

Резиденція Буковинських митрополитів
Резиденція православних митрополитів Буковини і Далмації – визначна пам’ятка архітектури Чернівців. Побудована на місці старого єпископського палацу в 1864–1882 рр. Нині тут розташувалися центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Митрополича резиденція постала завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він домігся від австрійського цісаря дозволу на спорудження нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.
Проект архітектурного ансамблю виконав відомий чеський учений, архітектор, академік Йозеф Главка. Він спроектував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. Цей проект неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був, зокрема, відзначений на Всесвітній виставці в Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але відзначається чіткістю планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія.
У головному корпусі (нині центральний V корпус, у якому розміщені ректорат і факультет іноземних мов) знаходився власне осідок митрополита з просторими апартаментами, де він працював і відпочивав, та розкішними залами, в яких влаштовував аудієнцію для високих гостей і де відбувалися єпархіальні засідання. У куті лівого крила корпусу розташувалася домашня церква владики – каплиця Івана Сучавського, з якої, власне й розпочалося будівництво всієї Резиденції.
28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету Світової спадщини ЮНЕСКО включена до списку Світової спадщини. Із запропонованих критеріїв було виокремлено чотири, які визначали унікальність резиденції.
Критерій І. Пам’ятка архітектури, Резиденція митрополитів Буковини і Далмації – шедевр зодчества, архітектурний символ м. Чернівці, спроектований чеським архітектором Й. Главкою. Над оформленням Резиденції працювали фахівці високого рівня. Ліпні прикраси виготовила скульптор А. Гофман. Автор металевої огорожі – коваль Л. Кунуельман.
Збереглися розписи та іконостас Семінарської церкви. У церкві гарна акустика, глибоко продумане розміщення мозаїки на вікнах угорі над входом: сонячної днини промінь переміщається, висвітлюючи лики апостолів, Богоматері, Ісуса Вседержителя. У Митрополичому корпусі збереглися кахельні печі ХІХ ст. А. Зейделя з облицювальними фарфоровими кахлями, підвісні стелі Червоної та Зеленої (Шевченківської) зал розписані олійною фарбою з позолотою.
Критерій ІІ. Архітектурний ансамбль Резиденція митрополитів Буковини і Далмації – грандіозний історичний духовний центр православної Східної Європи, в якому здійснювались функції світського і клерикального адміністративно-територіального керування, церковного богослужіння і духовного навчання. На час будівництва православна митрополія Буковини – найбільший православний центр Південно-Східної Європи.
Властивості архітектурно-просторового композиційного вирішення архітектурного ансамблю надали підстави називати його чудом Сходу. Після завершення будівництва міста Чернівці отримало метафоричну назву Єрусалима на Пруті.
Критерій ІІІ. За художніми принципами архітектура ансамблю поєднує історичні традиції розпланування часів зниклої Візантії, романського періоду монастирського будівництва, цегляної готики Центральної та Північно-Східної Європи та планувальні принципи бароко.
Критерій ІV. Архітектурний ансамбль Резиденція митрополитів у Чернівцях засобами пластичного мистецтва та архітектури втілює високі ідеали людства. Він – унікальний витвір просторового мистецтва, який мав значний вплив на розвиток культової архітектури та монументального мистецтва Центральної і Східної Європи.

Дата добавления: 2014-01-04