Значення ритуалу

Особливу роль у системі первісних уявлень про світ відіграє ритуал. Він завершує собою діахронічний і синхронічний аспекти космологічного буття, відтворює те, що було викликано до буття в акті творення, структуру самого акту, послідовність його частин і тим самим верифікує входження людини в той же самий космологічний універсум, який було створено “на початку”. Це відтворення акту творення в ритуалі актуалізує саму структуру буття, надає їй в цілому і її окремим частинам незвичайно підкреслену символічність і семіотичність, є гарантією безпеки і процвітання колективу. Звідси і роль жертви, яка з точки зору первісної свідомості зв'язує “тут” і “зараз” з “там” і “тоді”.

Відповідно будується і структура ритуалу як образу творення. Висхідне положення — світ роздався в Хаосі, завдання — інтегрувати Космос з його складових частин, знаючи правила ототожнення цих частин з частинами жертви, зокрема людської, далі — проголошення жерцем тексту, який несе в собі ці ототожнення, над жертвою, що знаходиться на вівтарі, тобто в центрі світу; кінець кінцем— прийняття жертви, яке втілює синтез Космосу.

Не випадково сенс життя і його мету людина космологічного періоду вбачала в ритуалі, основній суспільній і економічній діяльності первісного людського колективу. її свідомість була орієнтована насамперед на цінності знакового, символічного порядку. Саме вони були визначальними, первинними щодо матеріальних цінностей, а не навпаки.

Ритуал є головною операцією по зберіганню “свого” космосу, по керуванню ним, по перевірці відповідності його космологічним принципам. Центральне місце ритуалу в житті стародавніх колективів свідчить про те, що в міфопоетичну епоху основою релігії, її нервом є саме ритуал, таїнство, священнодійство.

В ритуалі брали участь всі члени первісного колективу; в ньому в комплексі використовувались всі засоби вираження, всі знакові системи — природна мова жестів, міміка, пантоміма, хореографія, спів, музика, колір, запах. В умовах„ коли те, що сприймається, і той, хто сприймає, актор і глядач, зміст і форма в акт ритуалу багаторазово міняються місцями, коли основні цінності даної системи світу по-різному перевіряються, зокрема і шляхом їх ритуального розвінчання, “хаотизації”, зведення до абсурду, де) протилежного —теургічна енергія, активність міфопоетичного світовідчуття і творчості, прориви в духовні глибини зростають і частішають. У ритуалі досягається найвищий рівень сакральності і одночасно відчуття найбільш інтенсивного переживання сущого, особливої життєвої повноти.

Наведений вище аналіз дав можливість виділити декілька наскрізних схем у міфі: власне космологічні схеми; схеми, які описують систему родинних і шлюбних відносин; схеми міфоісторичної традиції. Останні дві схеми міфологічного мислення спираються, як правило, на міфологічне сприйняття світу, але при цьому тлумачать події, які охоплюються колективною пам'яттю роду. В зв'язку з цим “історичні перекази” і схеми родинності сприяють організації актуальної діяльності колективу і зникають разом з руйнуванням родового суспільства, але цього не можна сказати про космологічну схему міфологічного мислення.

3. Міфологічне мислення етносу.

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна - пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.

Міф має не тільки наративну форму (розповіді про богів та героїв), а й проявляє себе в уявленнях, обрядах, побуті, психологічних установках. Він створює смислове поле культури, проявляється у текстах культури, ритуалах, соціальних інститутах, предметах тощо. Дослідники міфосвідомості мають справу з витворами людських рук і людського розуму, т. зв. артефактами — штучно створеними об'єктами, і ментифактами (термін В. Тернера) — об'єктами створеними ментальністю (образи, ідеї, установки, забобони тощо).

Архетипи культури представляють певні матричні духовні конструкції та ідеї-образи, що інваріантно пронизують історію людства і задають спектри типових підходів та рішень на кожному рубежі історичного шляху. В багатстві соціокультурних феноменів потрібно розгледіти «прафеномени, архетипи буття в їх проявності... в культурно-історичній дійсності» (С. Кримський).

Зміст міфу сприймається як вища реальність, осмислення дійсності. Закріплений у міфі колективний досвід є серцевиною мудрості, традиції. Осмислення світу у межах міфу не піддається і не потребує перевірки, тому міфосвідомість є «тотальним» типом свідомості. В епоху архаїки міф абсолютно впливає на розум і життя людини, попри його недостовірність і логічну слабкість. Його змістом є не природа, а людська взаємодія з нею. За словами французького філософа Ролана Барта (1915—1980), міф є першим і найпотужнішим дискурсом, текстом, що відображає особистість автора та діяльність, у яку цей текст включений.

Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв'язок з мовою свого етносу. В результаті фіксації мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи (напр., Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні лексичні одиниці зі сталим семантично-асоціативним навантаженням, наприклад українські: "дощ іде, гай щумить, коник вороний, дівчина як калина" тощо. Сукупність таких лексичних одиниць або "гнізд" складає мовну картину етнічного світу.

Уявлення про Добро і Зло, Право як Вищу Справедливість, Праведність, Любов, Щастя, різноманітні морально-етичні настанови складають етнічно-духовну картину світу. Таким чином, елементи етнічної картини світу, маючи образно-міфологічну природу, зачіпають глибинні смисложиттєві орієнтації представників етнічної спільноти та є ґрунтом національної ментальності.

Як відомо, на певній стадії розвитку суспільства міфом регулювалося все соціальне життя людини. Нині міфологеми продовжують існувати в психіці сучасних людей у видозміненій і найчастіше завуальованій формі. Це, згідно з теорією К. Г. Юнга, архетипічні прояви, специфічні для кожної історичної епохи. Психоаналітик О. Ранк відзначав: „Створення міфу перебуває завжди в течії, ніколи не закінчується й пристосовується до різних наступних поколінь з їхнім релігійним, культурним, етичним рівнем” [5, с. 62]. Сучасні люди читають грецьку або індійську міфологію, але їм складно побачити зв’язок між міфами й нашим ставленням до „героїв” або драматичних подій. Однак ці зв’язки є. І символи, що їх становлять, не втратили релевантного значення для людства.

Сучасне суспільство також сповнене міфів. Тільки наші міфи більш приховані за світською маскою й трансформовані. Вони відповідають запитам сучасного суспільства, лишаючись, по суті, проявами тих же структурних утворень психіки, які переживали наші предки в міфологічну епоху. З цієї нагоди А. Шоркін писав, що „міф, який з розпадом архаїчної схеми універсуму загинув як тотальність, сьогодні є однією з ефективно діючих структурно-семантичних категорій” [10, с. 25]. М. Еліаде вважає, що „ми не можемо сказати, що сучасний світ цілком виключив міфічну поведінку, змінилося лише поле її діяльності: міф більше не домінує в істотних секторах життя, він витіснений частково на більш приховані рівні психіки, частково в другорядну діяльність суспільства… Міф функціонує переважно у абстракціях. Але він ніколи не зникне; іноді він з надзвичайною силою заявляє про себе в суспільному житті у формі політичного міфу”. Вчений вважає, що розуміння міфу буде віднесено до найбільш корисних відкриттів ХХ сторіччя.

Ще К. Г. Юнг зробив висновок, що передумови міфоформування мають бути представлені в структурі самої психіки. Тут він запропонував існування колективного несвідомого вважати сховищем архетипічних структур.

Не існує остаточної системи тлумачення міфів, і такої системи ніколи не буде. Міфологія витлумачувалася мислителями як примітивна спроба пояснити природний світ (Дж. Фрезер); як продукт поетичної фантазії доісторичних часів, який неправильно зрозуміли наступні епохи (Ф. Мюллер); як сховище алегоричних визначень, що дозволяють особистості існувати у своїй групі (Е. Дюркгейм); як прояв архетипічних спонук, що походять з глибин людської душі (К. Г. Юнг); як традиційний носій найглибших метафізичних прозрінь людини (Кумарасвами) і як Боже Одкровення для дітей Його (Церква). Міфологія – усе це. Різні оцінки обумовлюються точками зору оцінюючих, адже, якщо розглядати її в категоріях того, як вона функціонує, яким чином служила людству в минулому, то міфологія виявляється підданою ідеям і вимогам особистості, народу, епохи.

Отже, підбиваючи підсумок теоретичного огляду, можна сказати, що людина завжди вибудовує Модель Світу для орієнтування в ньому. Ця Модель Світу містить у собі свідомі й несвідомі компоненти, у ній також є так званий міфологічний аспект. Якщо людина свідомо не відносить себе до тієї чи іншої релігійної конфесії, в її психіці однаково присутні уявлення про трансцендентне – про те, яким є Бог і що є людська Душа. Коли міфологічний аспект не враховується у свідомому компоненті Моделі Світу, то ми зустрічаємося з феноменом неусвідомленої релігійності, тобто побудови світогляду на системі релігійних міфів без усвідомлення їх релігійної суті. Зміст таких неусвідомлених уявлень про трансцендентне дуже різноманітний, тому що, услід за Е. Фроммом, ми розуміємо релігію як певну систему мислення й дії, яку поділяє група, що дозволяє індивідові вести осмислене існування.

Багато феноменів національної свідомості (якщо не всі) мають міфологічний характер. На слушну думку Іоніна, крім політичного та культурного націоналізму варто виділяти ще і міфологічний як найбільш глибинний і фундаментальний (Іонін, 2000). Дж. Армстронг вважає основою становлення української ідентичності не демографічну чи лінгвістичну безперервність, а міф про цю безперервність (Касьянов Г. В., 1999). До того ж, на думку деяких авторів, українському етносу міфологічне мислення притаманне більшою мірою, ніж багатьом іншим (Донченко О., Романенко Ю., 2001).

В соціокультурному аналізі міф розуміється не як “вигадка”, “казка”, чи оповідання про сиву давнину, а певний тип відображення та осмислення свідомістю зовнішньої реальності. Основними рисами міфу можна вважати:

• наявність певної міфологеми – ірраціонального образу, здогадки про сутнісний момент буття (Соболєва Н. І., 1998);

• сприйняття цієї міфологеми як чогось само собою зрозумілого;

• її діалектичне злиття з фактами реальності, міфологема і факти обов'язково розрізняються, але так, що видна сфера їхнього абсолютного ототожнення (Лосєв А. Ф., 1930), власне, це злиття і є міфом;

• усвідомлення міфу як реальності, ним керуються в своїх діях, отже, він реальний також і за своїми наслідками (Іонін Л. Г., 2000);

• при цьому керуючись міфом, усі інші дії можливо виконувати цілком раціонально.

Міфологічна свідомість, що розуміється в широкому сенсі, не є пережитком минулого чи лише наслідком маніпулятивних впливів сьогодення – вона пронизує усі сфери нашого життя (не виключаючи і науки).

Очевидно, що і такі феномени, як національна ідентичність, націоналізм (в будь-якому сенсі цього слова), національна ідея тощо мають міфічну природу. Усі вони мають в основі певні, не завжди чітко усвідомлені образи, переконання, які, якщо їх дотримуються, сприймаються без доказів. Ці переконання мають нерозривний зв'язок з фактами соціальної реальності, передусім історичного плану, так, що майже неможливо їх розділити. Утворений таким чином міф має цілком реальні наслідки, враховуючи те, що ним керується істотна частина українців (освітня, культурна політика, діяльність канадської діаспори тощо). При цьому ті, хто керується національними міфами часто-густо діють раціонально і послідовно, переслідуючи інтереси країни, нації, певного регіону або свої власні. (Шестаковський О. П. Потенціал концепції міфу Р. Барта при вивченні української національної свідомості)

Дата добавления: 2014-01-04