Утворення Директорії. Відновлення УНР.

Проголошення Української держави і утвердження в ній консервативних порядків викликали незадоволення серед членів українських національних партій. З весни 1918 р. Україною прокотилася хви

ля робітничих страйків. Влітку 1918 р. широко розгорнулася селянська боротьба На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух набрав виразного анархістського забарвлення. Він розпочався в районі Гуляйполя Олександрівського повіту Катеринославської губернії. На чолі його став сільський учитель Нестор Махно, який себе й своїх соратників називав анархістами-комуністами. Вони виступали за відновлення влади рад, але їхнє розуміння рад було особливе: ці органи в усьому мали бути підзвітні місцевому населенню й повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу центру. Перші збройні напади 'махновців на представників гетьманської влади, на військові загони й місцевих поміщиків відбулися наприкінці вересня 1918 р. А в ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. Це був перший значний успіх махновців, який підвищив їхній авторитет серед селянства. Проти них було кинуто регулярні військові частини. Та повстанці уникали боїв з переважаючими силами, завдаючи дошкульних ударів дрібним з'єднанням, винищуючи поміщиків і гетьманських урядовців. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку гетьманські власті й німецьке командування змушені були серйозно зважати.

На початку листопада 1918 p. у Німеччині перемогла революція, яка справила величезний вплив на події в Україні. 13 листопада РСФРР анулювала Брест-Литовський мир, наприкінці листопада 1918 р. розпочався наступ в Україну більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка.

В умовах кризи гетьманського режиму активізувалися політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республіки. У серпні 1918 р. в Києві було створено Український національний союз (УНС) з представників УПСР, УСДП + Партія українських соціалістів-федералістів, ряд дрібних громадсько-політичних організацій. Головою УНС було обрано В. Винниченка.

14 листопада гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. У Києві та інших містах почалося формування офіцерських загонів.

УНС розпочав організацію антигетьманського повстання задля відновлення Української Народної Республіки. У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (Селянська спілка), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників України), П. Андрієвський (член УПСС). 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши народові демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет у подіях. Директорію підтримало селянство, певна частина гетьманських військ, у тому числі добре навчений і дисциплінований полк Січових стрільців, яким командував Є. Коновалець. Під селом Мотовилівка (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Після цього повстання стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР урочисто вступила до Києва. Отаманом республіканських військ був С. Петлюра.

Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників, оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння, намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресові, який обирало населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть національну інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів тощо.

Непослідовність курсу Директорії проявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації витрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін.) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, племінна худоба, виноградники тощо. Було також оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали й землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися. Поміщики й буржуазія в Україні також були незадоволені політикою Директорії, яка відверто ігнорувала їхні станові інтереси.

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехо-Словаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але не вдалося налагодити нормальних відносин з країнами, від яких залежала доля УНР: Радянською Росією, державами Антанти, Польщею.

Наприкінці листопада, тобто в розпал боротьби між військами Директорії та гетьманату за Київ, більшовицька армія за участі військових частин з РСФРР розгорнула наступ на Україну з нейтральної зони. Фактично із самого початку свого існування Директорія перебувала в стані війни з Радянською Росією. У радіограмі на адресу РНК, РСФРР 31 грудня 1918 р. Директорія запропонувала переговори про мир. Раднарком не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. На початку лютого 1919 р. у переговори включилася делегація більшовицького уряду

Антанта спробувала взяти під свій контроль перебіг подій на всіх територіях, залишених військами противника. Наприкінці листопада 1918 р. військові кораблі Франції вже з'явилися на рейді Севастополя та Одеси й розпочали наступ в глиб української території. Втручання військ Антанти у війну в Україні замість «порядку і спокою», обіцяних союзниками, привело до небачених масштабів терору і анархії.

Доля Директорії вирішувалася насамперед на й анархія російсько-українському фронті. Спроба армії УНР зупинити червоні війська на Лівобережжі зазнала невдачі. Війська УНР 3 січня 1919 р. залишили Харків, і туди переїхали ЦК КП(б)У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Харків став столицею більшовицької України. Протягом трьох наступних тижнів зазнало поразки лівобережне угруповання військ Директорії: 12 січня війська Першої української радянської дивізії вибили петлюрівців із Чернігова, 19 січня було захоплено Полтаву, 27 січня - Катеринослав. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 2 лютого Директорія і уряд покинули Київ і перебралися на Поділля, до Вінниці. 5 лютого більшовики вступили до Києва. Розклад військ Директорії відбувався дуже швидко. Від армії, яка налічувала близько 100 тис. чоловік, за кілька тижнів після ліквідації влади гетьмана залишилося лише 25 тис. Селяни-повстанці, котрі з великим завзяттям боролися з гетьманськими військами, після їх розгрому стали розходитися по домівках, не маючи ніякого бажання захищати Українську Народну Республіку. Частина перейшла на бік більшовиків, інші, очолювані місцевими отаманами, не визнавали ніякої центральної влади і захищали лише групові чи територіальні інтереси. Отаманщина підривала Директорію зсередини, знесилювала її у боротьбі з червоними військами.

Наростання безладдя у тилу і на фронті супроводжувалось єврейськими погромами, в яких брали участь отаманські загони, майже неконтрольова-ні командуванням армії УНР. Повстанці звинувачували євреїв у співробітництві з більшовиками. Ці підозри не мали достатніх підстав: більшість єврейського населення була аполітичною. Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України. Було відновлено знищену гетьманським урядом єврейську національно-персональну автономію, видавала великі суми грошей на допомогу жертвам погромів. С. Петлюра намагався припинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших командирів.

Більшовицькі війська скористалися ослабленням тилу УНР для продовження наступу на Правобережжі. 18 березня радянською стала Вінниця, а 19 березня - важливий залізничний центр Жмеринка. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена їхня влада.

З початку весни тривав наступ на півдні, який вела Група радянських військ харківського напрямку. Наприкінці березня червоні війська розгорнули наступ на Одесу. 6 квітня 1919 р. французи залишили місто.

4 квітня більшовики під командуванням П. Дибенка прорвались через Перекоп у Крим. Переслідуючи противника, вони 11 квітня оволоділи Сімферополем і Євпаторією, 12 — Бахчисараєм і Ялтою.

Дата добавления: 2014-01-04