Ренесансно-гуманістичний світогляд в Україні

Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження». Творчість діячів цього періоду переповнена вірою в безмежні можливості людини, її волі і розуму, запереченням схоластики й аскетизму. Це епоха нових географічних відкриттів, розвитку науки, в архітектурі створення великої кількості світських будівель, у живописі відображення всього багатства дійсності новими художніми засобами, зображення людського тіла, у тому числі й оголеного. Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Х. Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

· Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

· Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

· Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

· Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

· Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

· Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Тривале згасання Київської Русі розтяглося більш ніж на сторіччя з 1240-х по 1340-і роки. Культурна дезінтеграція древньої Русі стала очевидною в роки панування Золотої Орди. Ситуація змінилася тільки з ІІ половини XIV до сер. XVII століття, коли практично всі землі України знаходилися під владою Корони Польської й Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, що об’єдналися в 1569 р у Річ Посполиту.

У культурному розвитку українських земель у цей, т.зв. литовсько-польський період, мали місце ряд особливостей. По-перше, візантійська (греко-слов’янська, а не римська) традиція переважає в культурі, особливо духовній, художній. По-друге, культура русинів надовго стає нездатною до генерування нового, виконуючи лише тільки охоронну функцію. По-третє, головна зміна в умовах розвитку культури - руйнування князівської держави. Культура «державних» націй, що панували, мала переваги перед недержавною культурою українців, остання випробувала зневагу й утиски.

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичали культуру Київської Русі, православ’я, суспільний устрій, правові норми, писемність. Положення різко змінилося після Люблинської унії й переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569), що відкрито проводила жорстку лінію стосовно «східних схизматиків».

У межах чужої держави, при полонізації й окатоличенні аристократії, православне духівництво перетворюється на один з головних носіїв національної спадкоємності й ідентичності. Церква і її прислужники беруть на себе не тільки душопастирські функції, а також функції культурні й політичні. Ототожнення католиків з поляками і православних з русинами починає абсолютизуватися: етнополітична і територіальна консолідація нації поступається місцем етноконфесійній. Відтепер православний - це українець, католик - поляк, а перехід в інше сповідання розглядається як національна зрада. Подібна поляризація тільки і могла забезпечити схоронність культурних традицій України-Русі, захищених тепер не міццю держави, а авторитетом релігійної догми. Тому захист православ’я виходить далеко за межі конфесійної боротьби. Сплеск релігійно-культурного життя в Україні 2 пол. XVI -І пол. XVII ст. називають „ національно-культурним відродженням».

Навіть українська аристократія (князі, магнати, шляхтичі), що асимілювалася в польській етнокультурній сфері, часто у своїх діях апелює до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще більш яскравого релігійного окрасу отримує культурна діяльність місцевого населення - міщан. Зацікавлене у ліквідуванні правової нерівності посеред громадян за етнорелігійною ознакою, міщанство створює свої об’єднання - братства. Початкова мета братств - організація взаємодопомоги, - дуже швидко переросла у завдання загальнонаціонального масштабу. На утриманні братства, як правило, знаходилися лікарня, школа, друкарня, бібліотека. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги... Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами і контролювати діяльність єпископів. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної обрядності. Ці вимоги братчиків були співзвучні цілям західноєвропейських реформаторів.

До найбільш діяльних церковних братств належали: Острозьке, Київське Богоявленське, Віленське, Свято-Духівське, Св. Миколая в Бресті, Пинське, Кремьянецьке, Гощанське, а також братства у містах Володимирі, Нільську, Замості,Степанське при соборній церкві Св. Трійці у містечку Степані на Волинському Поліссі.

На поч. XVII ст. Запорізька Січ бере на себе захист православної церкви. Козаки знайомлять українське суспільство з іноземними технічними, виробничими й культурними досягненнями. Верхівка козацтва виступає з претензією на консолідацію найкращих національних сил, щиро одаряючи храми, захищаючи мистецтво й активно беручи участь в організації просвіти. Зусиллями козацтва Київ відроджується як український центр.

Отже, без захисту власної держави, при мінімальній участі національної аристократії, при критичному положенні традиційної православної церкви, але за активної участі «цивільного суспільства» - козаків, міщан, священиків, дрібної шляхти, - формувалася українська культура.

Перебуваючи в складі Литовсько-польської держави, Україна зазнала впливу європейського Ренесансу. Найбільш за все ці ідеї позначилися на освіті, літературі, філософії. Ренесансний гуманізм, відзначений особливим інтересом до земних, людських цінностей, виразніше усього виявив себе в українській поезії і літературі ІІ пол. XV-XV1 ст.ст., створюваної латинською мовою. Видатними новолатинськими поетами і письменниками України були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна і Станіслав Оріховський-Роксолан. Помітну роль у становленні ренесансного впливу зіграли також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбору, Себастьян Кленович, Симон Пеклід та ін. Ідеї Відродження й гуманізму хвилювали українських письменників і мислителів і в 2 пол. XVI-XVІІ ст. ст. Про це свідчать твори ректора Київської братської школи Касіяна Саковича, професора Київського колегіуму Інокентія Гізеля, відомих просвітителів і письменників Дем’яна Наливайка, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лаврентія Зизанія.

В українській літературі XVII ст. цілком у ренесансному дусі окреслюється коло «культурних героїв нації» - зразків «ідеальних громадян», гідних наслідування й преклоніння. Володимир Великий - це Первокреститель, Костянтин Острозький - Відновник і Захисник благочестя, Петро Могила - Оборонець Русі. В історичній літературі постійно підкреслюється культурно-політичний зв’язок з Київською Руссю, що була нібито зразковим християнсько-монархічним співтовариством. Так, у Густинському літописі (можливий автор Захарія Копистенський, 1620-і) викладена історія України-Русі з князівських часів до 1597 р.

У літературі все частіше використовувалася мова, насичена українськими розмовними словами, що робило книги більш доступними. У 1556-1561 р. в українському перекладі з’являється Пересопницьке Євангеліє. Поява цього перекладу була як наслідком ренесансних ідей, так і зростаючим протестантським впливом на Україні. Одночасно виявляється протилежна тенденція: удосконалення літературної мови на церковнослов’янській основі. І якщо Перес о пницьке Євангеліє виходить ще українською, то перша вітчизняна друкована Біблія - Острозька - вже церковнослов’янською мовою.

Зароджується національний епос у формі історичних пісень і дум. Він базувався на місцевих східнослов’янських коренях, хоча й відчув вплив епічних традицій степових народів. Головним персонажем народної героїчної поезії стає козак - Байда, Мамай, Федір Безрідний.

Активно поширюється друкарство. Першу друкарню відкрив у Львові Іван Федоров (1573). Перша друкована книга на теренах України – „Апостол” – видана у лютому 1574 р. І. Федоровим (бл.1510-83 рр.) у Львові. У тому ж році він випустив перший друкований підручник – „Азбуку”. У 1580-81 рр. в Острозі Іван Федоров видав першу повну слов’янську Біблію („Острозька Біблія”). Пізніше друкарні з’являються в Острозі, Стрятині, Києві й інших містах. У 1574-1648 pp. нараховувалося понад 20 приватних, монастирських, братських; стаціонарних і пересувних друкарень. Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).

У ІІ пол. XVI ст. в Острозькій і Львівській школах уперше на українських землях з’являється театр. Пізніше такі театри починають працювати і в інших навчальних закладах, досягаючи вершин у Києво-Могилянському колегіумі. І якщо шкільний театр елітарний, то інший театр - вертеп - цілком демократичний. Він виник у вигляді лялькових вистав у вертепній скриньці у ІІ пол. XVI століття. На Різдво вертепні вистави у виконанні міщан і селян продовжувалися в незмінному вигляді до 30-х років XX століття.

З ІІ пол. XVI ст. починається новий етап у розвитку української музики. Поширюється музична освіта, з’являються цехи по виготовленню музичних інструментів, складається багатоголосний (парт е сний) спів по нотах без супроводу, а також різновид нотно-лінійного запису «київські прапори». Українські наспіви і танці стають модними у всій Європі. При дворах, на весіллях королів і вельмож, звучать гопаки і козачки як екзотичний символ простонародної ідилії, пасторалі.

Наведені приклади зародження нової української культури свідчать, що вона жваво схоплювала досягнення європейського ренесансу, знаходячись, однак, на його периферії і навряд чи вносячи щось своє - нове.

У XІV-XVIІ ст. ст. виконання християнськими церквами своїх душопастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострювався між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий фактор - розкол католицтва, протестантський рух - Реформація.

Багато православних храмів (навіть давній символ Русі - Софія Київська) дісталися католикам. У результаті авторитет православ’я падав. У 1580-х pp. зав’язалася теологічна дискусія, ініційована католиками (Петро Скарга) про зміст православ’я, його язичницьких рудиментах (двовірство, обрядовір’я). Єдиним виходом православ’я з кризи уявлявся союз з римським папським престолом. Виникла релігійна полеміка, що породила в Україні особливий вид літератури - полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Іван Вишенський, Христофор Філа л ет, Герасим і Мелетій Смотрицький, Василь Сурожський, Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У 1596 р. була підписана Брестська унія, відповідно до якої за рахунок православної створювалася нова церква - уніатська чи греко-католицька. У ній зберігався православний звичай, а догматика приймалася католицька, визнавалося верховенство Римського папи. Єдиною «східною», «грецькою» церквою держава проголосила церкву уніатську, таким чином, православна митрополія в Україні заборонялася, і незабаром православ’я утратило свою верхівку. До уніатської церкви народні маси споконвічно ставилися як до чужої, породженої в результаті зради вірі батьків. Парафіяльним священикам не коштувало праці підняти паству на захист храмів від зазіхань уніатів, що часом доходило до збройних сутичок: все йшло до війни «Русі з Руссю».

У 1621 р. при сприянні запорожців відроджується ієрархія: єрусалимський патріарх Феофан під захистом «козачої шаблі» рукопоклав нового київського митрополита Іова Борецького й декількох єпископів. Його гідним продовжувачем став Петро Могила, що домагався від королівської влади визнання православної ієрархії (1632). Він зумів обновити церковне життя, додати авторитет і стабільність православ’ю.

Таким чином, релігійна боротьба визначила найважливішу особливість культурного життя України ІІ пол. XVI - І пол. XVII ст.ст.: православна церква стала втіленням української самобутності.

Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI-XVII ст.ст. відбуваються вагомі зміни в освіті. Збільшується відтік української молоді в університети Європи. Вітчизняна ж школа не могла конкурувати навіть з польською, особливо вона програвала школам Ордена Іісуса: єзуїти створили в Європі справді прогресивні навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Єзуїтські колегії (у кін. XVI ст. їх в Україні було понад 20) забезпечували утворення вищого європейського стандарту. Гуманітарну спрямованість мали й протестантські школи. Видатною особистістю в справі організації шкіл став князь Костянтин Острозький, що заснував декілька шкіл на Волині, у т.ч. відому Острозьку академію (1580-1608), що протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей.

У 1615 р. Богоявленське братство Києва відкриває свою школу, а у 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила засновує монастирську школу. Вона працює на латині по єзуїтській програмі, але в православному дусі. 1632 р. лаврська і братська школи поєднуються в колегію, названу Києво-Могилянською. Крім українців і білорусів, тут осягали науку «московити», румуни, болгари, серби, навіть греки і сирійці. Формально вона була визнана академією лише в 1694 р. завдяки старанням гетьмана І. Мазепи, свого давнього заступника. У ті роки академія носила почесне найменування Мазепинсько-Могилянської.

У цілому в епоху «культурно-національного відродження» система освіти виконувала не тільки пізнавальні і виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала засобом боротьби за віру й національне самовизначення.

Дата добавления: 2014-01-04