Ідеї гуманізму і Реформації в братських школах кінця 16 – початку 17 століть. Києво-могилянська колегія

Братства — релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву «ставропігія», тому повна назва львівського братства — Успенське ставропігійське.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 році записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл.

Найстарішим і найвпливовішим із братств було Львівське. Установча грамота братству при церкві св. Миколая була підписана Львівським єпископом Макарієм Тучапським 18 лютого 1544 р., однак найбільш активна його діяльність розпочинається з 1586 р., після того як антионіхійський патріарх Йоаким V за дорученням константинопольського патріарха затвердив новий статут братства при Успенському соборі, надав йому широкі повноваження і права, обмежив владу єпископа (статус Ставропігії). В цьому ж році при братстві було відкрито школу, статут та програми якої стали основою для більшості братських шкіл. Він відрізнявся демократичністю, визнанням рівності всіх людей, наголошуючи, що багаті над бідними "в школе нƀвчим вишшіи не мають бити, только самою наукою, плотію же равни вси..." [Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 39). Як видно із статуту школи, в ній навчали читати, писати, рахувати, володіти граматикою і слов'янською мовою. Враховуючи необхідність використання тієї зброї, якою користувалися противники православ'я — науки та освіти, в школі викладалися початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія хоча і зазначалася в програмі, але, очевидно, як окремий предмет не викладалася. Філософські проблеми розглядалися при вивченні логіки (діалектики) та інших наук, де учням давалася певна сума філософських знань. До послуг учнів була бібліотека, в якій крім праць Максима Грека, Іоанна Златоуста, Василя Великого та ін. були твори як грецьких, так і латинських (Платона, Арістотеля, Плутарха, Ціцерона, Вергілія, Горація, Овідія, Лукіана) авторів. Логіка читалася за Іоанном Дамаскіним, за трактатом Й. Спангеніорга у перекладі А. Курбського.

В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові.

Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580— 1637 pp.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копинський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами.

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам Іпатія Потія, Мелетія Смотрицького ("Антиграфе", 1609 p., "Тренос", 1610 p., "Верифікація прав народу руського", 1621 p.).

На зразок Львівської була організована і школа Луцького братства.

Вагомий внесок у розвиток філософської освіти зробила Замойська академія, відкрита 1595 р. у Галичині (на східній околиці української етнічної території тодішнього Руського воєводства у м. Замості). Взірцем для неї став Падуанський університет, програмами якого вона послуговувалася. Значну частину навчальних програм займали філософські дисципліни — метафізика, фізика, етика — з їх орієнтацією на засвоєння елементів арістотелізму, в якому вбачався шлях до формування власних інтелектуальних позицій, започаткування основ професійної філософії. Саме із Замойської академії вийшло немало відомих діячів культури і освіти з широкою філософською підготовкою: К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Й. Кононович-Горбацький, С. Косов, І. Пзель та ін. При цьому, як ми бачимо, вихованці Острозького центру, Львівської братської школи, Замойської академії не замикалися в стінах своїх alma mater, а вели плідну культурно-освітню роботу в Україні, Білорусі, Литві, відігравши значну роль у створенні та діяльності Київського братства, сприяючи перетворенню Києва на початку XVII ст. у культурний центр, оплот боротьби проти антиукраїнської агресивної політики Речі Посполитої.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI столітті запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 року Берестейська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

19 вересня 1991 р. розпорядженням Голови Верховної Ради України було відроджено Києво-Могилянську академію на її історичній території як незалежного вищого навчального закладу - Університету „Києво-Могилянська академія", а 24 серпня 1992 р. відбулось його офіційне відкриття і посвята в студенти перших вступників.

19 травня 1994 р. указом Президента України Києво-Могилянській академії було надано статус Національного університету.

12 квітня 1994 р. президент України Л.Кравчук з метою відродження національних освітніх традицій та з врахуванням ролі, що її відіграла Острозька академія в минулому України, підписав указ про створення Острозького колегіуму. Другий президент України Л.Кучма, 5 червня 1996 р. підписав указ про іменування Острозького колегіуму з метою відновлення історичної назви Острозькою Академією. Академії указом Президента було надано статус університету (22.01.2000), а згодом (30.10.2001)- національного університету.

Отже, в період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, ґрунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, насамперед європейської, заохочував до активної творчої праці на благо людини.

Дата добавления: 2014-01-04