Референційний редукціонізм

Моделювальна функція мови

Визначимо семіотичну функцію мови передусім як її принципову здатність моделювати дійсність. Мова є унікальним людським способом моделювати такий «світ» (названий мною – дійсність), який завбачається як можливий з погляду відносно того, що дано безпосередньо у відчуттях або пережито у сприйнятті (Дж. Ділі). Відтак людина – це семіотична істота, яка завдяки мові здатна моделювати адаптативний для себе видосвіт як виокремлену з фізичної реальності дійсність, що ніколи не виникає ні перед зором, ні перед слухом чи будь-якими іншими органами відчуття. Передусім це є дійсність відношень, що виникають не просто між речами і людиною, але між речами, об’єктами та інтерпретантом; на відміну від відношень які існують «незалежно» від буття людини.

Усе існуюче в дійсності є таким, якою у своїх значеннях, символах, кодах, наративах і текстах існувала та існує об’єктна (не плутати з об’єктивною) павутина відношень між знаками. З іншого боку, це дійсність як уможливлення досвіду комунікативної спільноти. Тому якщо «люди визначають ситуацію як реальну, така ситуація стане дійсною за своїми наслідками».

У лінгвістиці й філософії висловлюється позиція, що навіть коли слова не називають фізичних речей, тоді вони все одно служать для найменування, називання концептів чи ідей. Проте подібний погляд піддав критиці вже Ф. де Сосюр. Якщо допустити такий погляд, то він логічно вестиме до визнання первинності існування концептів чи ідей, або ж – об’єктів, якими ми елементарно підміняємо у своїй уяві фізичні речі. Сосюр не визнавав таку позицію, вважаючи її наївною й хибною. Цей погляд називають редукціонізмом: його суть в тому, що мова зводиться винятково до референтної функції найменування речей. За таким зведенням знаків до фізичної чи об’єктної референції криється прихований картезіанський дуалізм, за яким реальність розпадається на тілесну й ментальну.

Референційність є лише однією з функцій мови, проте не єдиною функцією. Запитання: чи функції знака зводяться до референційної функції? Більше того, як вважає Вівєн Бурр, «якою б не була природа реального світу, ми не можемо брати на себе відповідальність в тому, що слова нашої мови відсилають до неї чи описують її» (Burr 1995, 60).

В основі референційної редукції лежало помилкове філософське припущення, що необхідною умовою знака є референційна функція позначувальника; Р. Барт назвав це «референційною ілюзією» (Barthes 1957), а Майкл Ріфатере – «референційним ошуканством» (Genosko 1994, 38, 51; Allen 2000, 115).

Протилежним радикальним підходом є позиція, згідно з якою речі не існують незалежно від системи знаків, яку ми використовуємо; відтак «реальність» створена за посередництвом того, що її репрезентує.

Відмінність між мовами полягає в тому, як вони категоріально диференціюють і систематизують світ. У мові може бути багато слів, що відсилають до однієї й тієї ж речі, проте вони відображають її різні ціннісні сторони. Більше того, як пише Д. Чандлер, те що було позначено в минулому через слово, підлягає історичній зміні й культурній корекції. «В цьому сенсі «реальність» чи «світ» твориться мовою, яку ми використовуємо: цей аргумент наполягає на первинності позначувальника (the primacy of the signifier)». Таким чином ми встановлюємо факт того, що не існує прямої кореспонденції між словами та речами.

Ця проблема була відома й раніше, проте у філософії Модерну (Нового часу) вона не розглядалася крізь призму знакової системи як пізнавального засобу. Хоча у класичній схоластиці проблематика знаків-концептів вже була предметом уваги. Наприклад І. Кант розв’язував її через поняття досвід, якому він надав прагматичного виміру в сенсі поєднання в цьому чуттєвого сприйняття з категоріальним мисленням.

Нагадаю, що модель знака Сосюра не залишила місця для його прямої референції з реальністю поза самим знаком. Так є тому, що в його моделі позначуване (the signified) – це лише ментальний концепт. Тому ця модель знака практично є ідеалістичною.

Але це не означає, що знак Сосюра не має репрезентаційної функції. Тут йдеться про дещо істотно інше у філософському смислі: Сосюр таким чином спростовував есенціалістську позицію. Вона полягає в тому, що існує якась незмінна позначувана чи означувана сутність, яку фіксує позначувальник знака. Тобто і позначувальник, і позначуване – це частини, елементи, системи знака; проте позначуване належить до соціальних конструктів. Це свідчить про те, що позначуване «є довільним продуктом нашого культурного способу бачення».

На відміну від моделі Сосюра, модель знака Пірса прямо окреслює існування референта як елемента знака, або чогось такого, до чого носій знака відноситься; проте референт не обов’язково має матеріальне стан існування. «Не дивлячись на те, що Пірс характеризує інтерпретант, який веде до «нескінченної серії» знаків, водночас модель Пірса також характеризує знак як відносно незалежний від будь-яких референтів».

За Пірсом, реальність може бути пізнаваною тільки через знаки. Таким чином, репрезентація є єдиним доступом до реальності, що означає також, що головною проблемою стає визначення суті репрезентації, її точності й причин помилковості.

Підкреслю, що визнання знакової природи репрезентації цілком по новому ставить питання щодо джерел істинності й хибності знання і, що більше, веде до кардинального перегляду епістемології. Практично йдеться про те, що епістемологія як картезіанська доктрина методу, стає зайвою метафізичною парадигмою.

Дата добавления: 2014-01-04