Пізній протестантизм в Україні

До пізніх протестантських течій в Україні належать баптисти, адвентисти, п 'ятидесятники, свідки Єгови, оскільки ці конфесії існу­ють в Україні з середини XIX - початку XX ст. У підручниках з радянського періоду і подекуди навіть і в сучасних деяких видан­нях підручників з «Релігієзнавства» ці протестантські конфесії на­зивають «сектами». Саме так до цих течій тенденційно ставляться деякі православні та католицькі автори і навіть священнослужи­телі, яких не влаштовує високий динамічний розвиток цих кон­фесій у незалежній Україні. Але це клерикальна і навіть екстре­містська точка зору. Ставлення до цих течій пізнього протестантиз­му як до «сектантів», успадковане від самодержавно-православної Російської імперії і від комуністично-атеїстичного Радянського Союзу, які у поглядах на ці конфесії мали спільну точку зору.

Умови існування баптистів, адвентистів, п'ятидесятників, свідків Єгови у тоталітарній радянській державі, коли вони були цілком заборонені й існували напівлегально або в глибокому підпіллі, відчуваючи над собою постійний тиск карних, адміністра­тивних і партійно-пропагандистських органів, зумовлювали їхню замкненість й ізоляцію у суспільстві. І це у свою чергу спричи­нювало їхнє індиферентне і навіть вороже ставлення до атеїстич­ної держави, конспіративний, нелегальний спосіб існування їхніх релігійних громад, що якоюсь мірою і зумовлювало та консерву­вало їхню сектантську сутність.

За роки незалежної України (1991—2003) ці протестантські конфесії пройшли шлях свого розвитку — від секти до церкви. Їхня суспільна легалізація, правова легітимація, притаманний взагалі протестантизму динамізм сприяли формуванню нового типу кон­фесійної інституалізації. Ми вже не можемо за критеріями, за якими М. Вебер і Е. Трельч відрізняли церкву від секти, характе­ризувати названі традиційні українські протестантські конфесії — баптистів, адвентистів, п'ятидесятників, свідків Єгови. Якщо, згідно з класифікаційними ознаками вищеназваних дослідників, церква у своєму ставленні до держави, до світу взагалі характеризувалася як консервативна і конформістська з універсальним принципом релігійної організації, то секта характеризувалася як вороже чи індиферентне утворення у ставленні до держави, до світу в цілому, побудоване на принципах свідомого і добровільно­го вступу.

Сучасні традиційні (ті, які існують сто і більше років) проте­стантські течії позбавилися зазначених сектантських рис. Вони досягли високого рівня інституалізації, пройшли шлях від секти до деномінації (стадія становлення, організаційного оформлення) і, зрештою, до воцерковлення. Нині вони мають грунтовно структурований корпус богослов'я, чітку ієрархічну побудову організаційних структур, по-сучасному (навіть по-модерністськи) вибудувані релігійні центри і будинки для молитовних зібрань, досить ґрунтов­ну систему підготовки кадрів — від семінарій і коледжів до інсти­тутів і університетів, кваліфікований професорсько-викладацький склад з богословськими і науковими ступенями, власну високотехнологічну типографсько-видавничу базу, ведуть десятки теле- і радіопередач, мають розгалужені місіонерські центри, які саме з Украї­ни охоплюють своєю євангелізаційно-місіонерською діяльністю країни близького і далекого зарубіжжя. Крім того, мають налагод­жені зв'язки, відпрацьовану координацію дій зі своїми закордонни­ми центрами. Такий різновид конфесійного улаштування не може бути сектою.

Баптисти. Назва походить від грецького терміну baptizo, що означає «занурювати», тобто хрестити у воді. Цей протестантсь­кий напрям виник у на початку XVII ст. в Англії внаслідок роз­витку пуританізму (лат. purys — чистий). Пуританізм, як релігій­но-опозиційний рух, склався в Англії у другій половині XVI ст., існував як у середовищі англіканства, так і поза ним, виступав за очищення від рис, успадкованих від католицизму, за більш по­слідовну реформацію англіканської церкви. Спочатку пуританізм виступав за спрощення пишної церковної обрядовості, відмову від літургії на користь проповіді. Згодом вимоги пуритан ставали більш радикальними і мали політичний характер: скасування єпис­копату, виборність кліру, відокремлення церкви від держави, вста­новлення свободи релігії, невтручання влади у справи релігійних гро­мад, скасування аристократичних привілеїв. Пуританізм відіграв важливу роль в антифеодальному русі і забезпечив підготовку англ­ійської революції XVII cm.

На початку XVII ст. в Англії незалежно один від одного, ви­никають два різновиди баптизму — загальних (генеральних) баптистів і осібних (партикулярних) баптистів. Отже, батьківщиною баптизму є Англія. У 1609 р. індепенденти (найбільш радикально налаштована частина пуритан, яка створила партію, що виражала інтереси середньої буржуазії і нового дворянства під час буржуаз­ної революції в Англії), які переїхали в Амстердам (Нідерланди) і у 1611 р. повернулися назад до Англії, утворили громаду загальних (генеральних) баптистів, що поділяли погляди армініанців (по­слідовників голландського богослова Армінія (1560 — 1609), який виступав проти ортодоксального кальвінізму, заперечував дог­мат про приреченість долі людини до її народження). Згідно із вченням «загальних баптистів» (їх ще називають «баптистами свобідної волі»), Бог визначив спасіння усім, хто увірував у спокут­ну місію Ісуса Христа. Загальні (генеральні) баптисти отримали поширення в Англії.

У 1638 р. виникає громада «осібних (партикулярних) бап­тистів», котрі засвоїли вчення Кальвіна про Боже приречення і вчили, що одні люди з самого початку (ще до настання світу) Бо­гом приречені до спасіння, інші — до загибелі. З часом концепція «осібних баптистів» завоювала основну масу послідовників цієї течії протестантизму.

Через переслідування на своїй батьківщині, в Англії, баптисти змушені були емігрувати у США. У 1639 р. Роджер Вільямс засну­вав там першу громаду баптистів. Він почав відігравати провідну роль у Всесвітньому союзі баптистів, який утворився у США. «Ве­лике пробудження» американських баптистів настало у XVIII ст.

Перших баптистів в Україні, котрі дотримувалися «осібного баптизму», охрещено в р. Інгул 1864 р. в Єлисаветградському повіті Херсонської губернії у німецькій колонії Новий Данціг з числа лютеран, реформатів і католиків. У 1867 р. в Карлівці й Любомирці завдяки зусиллям Ю. Цимбала, Т. Хлистуна, І. Рябошапки організовано громади баптистського спрямування. Згодом поча­ли виникати перші баптистські громади у Волинській, Подільській, Чернігівській, Київській та Полтавській губерні­ях. У 70—80-ті роки XIX ст. розпочалося масове поширення бап­тизму у Галичині. М. Грушевський писав, що вже у 70-х роках XIX ст. баптизм виступав як «визначне явище українського жит­тя, схвилювавши й урядові та громадські українські круги».

Російське самодержавство і Православна церква серйозно за­непокоїлися поширенням баптизму - євангелізму. Царський уряд вживав до баптистів і євангельських християн (споріднена з бап­тизмом течія, яка виникла в Росії у середині 70-х років XIX ст.) суворі репресивні заходи, ініціатором яких був обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев. 4 липня 1894 р. царський уряд видав указ про заборону їхньої діяльності як небезпечної для держави. Молитовні зібрання баптистів не дозволялися. Коли, зрештою, у 1897 р. було видано царський указ, яким оголошувався баптизм «терпимим віросповіданням», пожвавилася й діяльність Союзу баптистів. У 1908 р. в Києві відбувся Всеросійський з'їзд бап­тистів. У 1917 р. в Україні вже налічувалося до 500 тис. віруючих різних євангельських віровизнань.

Церква євангельських християн-баптистів у роки радянської влади спочатку (у 20-ті роки) вільно і швидко розвивалася. Але з кінця 20-х років XX ст. для баптизму - євангелізму у Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, почалися скрутні часи. Ставлення до релігії вписувалося в горезвісну теорію «загострення класової боротьби у міру просування до соціалізму». Усі без винятку релігійні організації, а надто протестантські, зазнали жорстокого адміністративного тиску, всіляких переслідувань. Репресії особ­ливо посилилися після прийняття у 1929р. закону про релігійні куль­ти. Віруючих фактично позбавили права задовольняти свої релігійні потреби. Спершу тимчасово, а в першій половині 30-х років і зовсім заборонили діяльність Союзу баптистів та євангельських християн. До осені 1929 р. були заарештовані майже всі відомі діячі баптизму - євангелізму. Ряди баптистських і євангельських громад значно скоротилися, чимало їх зовсім розпалися. До по­чатку війни у 1941 р. в Україні не залишилося жодної офіційно діючої церкви баптистів і євангельських християн.

У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945) та у перший повоєнний час відбулося деяке пожвавлення баптистсько-єван­гельського руху. У 1945 р. створено Союз євангельських христи­ян-баптистів (ЄХБ), до якого також увійшла низка громад хрис­тиян віри євангельської (ХВЄ), тобто п'ятидесятників. На початку 60-х років до Союзу євангельських християн-баптистів увійшли меноніти. Для керівництва церквою утворено Всесоюзну раду євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) у Москві. Проте не всі віруючі, а надто керівники деяких громад, зуміли подолати відокремленість. Поряд з об'єднаними громадами ЄХБ з'явилися групи і громади так званих «чистих євангельських християн», «чи­стих баптистів» і п'ятидесятників, які не пішли на союз з баптиста­ми.

Ряди новоствореної церкви стали швидко поповнюватися но­вими членами. За період 1952-1965 pp. громади євангельських християн-баптистів України зросли на 47%. Однак в цілому так звана «хрущовська відлига» у суспільно-політичному житті не поліпшила становища церкви ЄХБ. Уже в першій половині 60-х років в Україні почалася нова хвиля репресій. Засуджено 50 ак­тивних членів церкви ЄХБ. Адміністрування щодо релігійних організацій, переслідування віруючих тривало фактично до сере­дини 80-х років.

В обстановці адміністративного тиску з боку влади ВРЄХБ у грудні 1959 р. прийняла «Положення про Союз євангельських хри­стиян-баптистів» у СРСР та «Інструктивний лист старшим пре­світерам». Ці документи та негативні явища, які виникли в сере­довищі баптистів у 50—60-х роках, призвели до розколу у баптизмі. Виникла ініціативна група баптистських керівників, які утвори­ли окремий керівний підпільний центр з назвою «Рада церков ЄХБ». Радянська влада намагалася обмежити діяльність баптистських громад і, діючи через керівництво ВРЄХБ, мінімізувати вплив баптистського віровчення на молоде покоління, закрити доступ до баптистських громад дітей, підлітків, жорстко регулювати всю релігійну діяльність. Рада церков ЄХБ, навпаки, розгорнула у підпіллі активну діяльність з випуску релігійної літератури, на­магалася активно впливати на молодь, зверталася із відповідни­ми вимогами до радянського уряду про дотримання конституцій­них гарантій на свободу совісті та задоволення релігійних потреб усіх віруючих.

Українські баптистські місіо­нери працюють у Росії, Закавказзі і Середній Азії та інших краї­нах. ВСО ЄХБ приділяє велику увагу місіонерській та добродійній діяльності церков. Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів бере активну участь у громадському житті України, зокрема, робить істотний внесок у різні соціальні проекти, розгорнув широку бла­годійницьку мережу.

Основні баптистські принципи: Священне Писання - ос­нова віровчення євангельських християн-баптистів; церква по­винна складатися виключно з відроджених людей («народжених звище»); заповіді хрещення і Вечері Господньої належать вик­лючно відродженим людям; незалежність кожної помісної церк­ви; рівноправність всіх членів кожної помісної церкви; свобода совісті для всіх; відокремлення церкви від держави.

Баптисти дотримуються основних положень протестан­тизму: особисте спасіння через віру у спокутну жертву Ісуса Хрис­та, всезагалъне священство. Баптисти не визнають духовенства як посередника між Богом і людьми, культу святих, ікон, мощей, чернецтва, церковних таїнств. Водне хрещення дорослих по вірі і причастя сприймаються як символічні акти, а не таїнства. Оск­ільки кожна баптистська церква є самоуправною громадою відрод­жених людей, то їхніми громадами керують виборні пресвітери. Го­ловний баптистський принцип: «жити у світі, але бути не від цього світу», повністю віддаватися «небесному Нареченому» — Ісусу Хри­сту. У проповідницькій діяльності на перше місце ставляться мо­рально-етичні приписи. Надто привабливими є вимоги дотриман­ня простих норм моралі: відмова від алкоголю, паління, лихослі­в'я, взаємна підтримка і допомога, єднання всіх членів церкви як братів і сестер.

Протестантизм в Україні налічує 10003 релігійні громади, що складає 28,7 відсот. від усієї релігійної мережі. Найбільше серед них релігійних спільнот євангельських християн-баптистів (2892). Найвпливовішим та найчисельнішим протестантським згромадженням є Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ). Церква практично завершила розбудову мережі. Структура ВСО ЄХБ порівняно з 2009 р. зросла на 24 громади і складає 1 центр, 26 регіональних та обласних управлінських структур, 2574 релігійних громади (3002 священнослужителя в т.ч. 19 іноземців), 95 місій, 2 братства, 41 духовний навчальний заклад (5672 слухачі). Основи віровчення викладаються у 1408 недільних школах. Внутрішнє та міжнародне життя церковної спільноти висвітлюється у 14 періодичних релігійних виданнях.

Адвентисти сьомого дня. Адвентизм (лат. adventus — пришес­тя) — один із релігійних напрямів у пізньому протестантизмі, який виник у 30-х роках XIX ст. в США. Ідейним натхненником і орган­ізатором адвентизму був баптистський проповідник Вільям Міллер (1782-1849), який влітку 1831 р. оголосив, що обчислив дату другого приходу Ісуса Христа - 21 березня 1843 р. У 1833 р. він опублікував книгу «Докази Писання й історії про другий прихід Ісуса Христа, викладені в огляді доповідей». Послідовни­ки і спадкоємці Міллера намагалися більш не називати конкрет­них дат другого пришестя Христа. Оскільки тоді не відбулося оч­ікуваного видимого приходу Христа, то послідовники Міллера заявили, що Христос прийшов у невидимий спосіб до свого «не­бесного святилища» і як Богом призначений суддя розпочав су­довий процес над грішним людством. І відтоді в будь-який час можна очікувати його видимого приходу, щоб привести судовий вирок щодо людей у дію. Однак після 1843 р. адвентизм розшарувався на ряд різних течій: церква адвентистських християн, єван­гелічні адвентисти, товариство життя і другого приходу, адвентисти-реформісти та ін.

Однією з найбільших і найвпливовіших течій адвентизму є Всесвітня церква адвентистів сьомого дня (АСД). Утворення її можна віднести до 1844 - 1845 pp. Віра у друге пришестя Христа залишається провідним догматом адвентистів. Велику роль в дог­матичному й організаційному оформленні церкви АСД відіграла Елен Гасмон Уайт. Адвентисти вважають Уайт пророчицею, а її праці — «малим світлом», яке веде до «великого світла» об'явлен­ня Божих планів людству. Саме тому у віровченні адвентистів надається великого значення біблійним пророцтвам. Централь­ним завданням адвентизму є відтворення апокаліптичної проповіді або так званої «трьохангельської вісті». Йдеться про коментуван­ня адвентистами 14 глави книги «Об'явлення св. Іоана Богосло­ва». Відповідно до «вістки першого ангела» (Об. 14:7) адвентисти оголошують «останні часи світу» і «загибель грішників». З «вісткою другого ангела» (Об. 14:8) пов'язується «відхід від істинної віри» багатьох християнських напрямів, окрім адвентистів. «Третя ан­гельська вістка* попереджує про неминучість покарання тих, «хто поклоняється звірю й образу його «(Об. 14:9), тобто фальшивим релігійним системам.

У книзі «Велика боротьба», звертаючись до біблійних про­роцтв, Е. Уайт розкриває Божий план великої боротьби між доб­ром і злом (між Богом і Сатаною). Е. Уайт одночасно з пророчим даром, яким вона володіла, розробила систему регламентації сто­сунків, поведінки віруючих, принципи здорового способу життя (так звана «санітарна реформа»), а також соціального служіння АСД.

На відміну від інших протестантських церков, адвентистська церква вимагає від віруючих турбуватися не тільки про «чисто­ту духа», тобто про своє духовне здоров'я, а й про своє тіло. «Сані­тарна реформа «має на меті утвердити «принципи здорового спо­собу життя». Християнин зобов'язаний берегти своє здоров'я з двох причин: по-перше, «тіло є храмом Духа святого», по-друге, «тіло необхідно зберегти для майбутнього небесного царства». Принципи здорового способу життя, обгрунтовані Е. Уайт, стали проголошуватися адвентистами як частина їхнього віровчення з 1863 р., а в 1865 р. було прийнято рішення не тільки пропагувати їх, а й відкривати лікувальні та профілактичні заклади. Діяльність Всесвітньої церкви АСД характеризуються широкомасштабною філантропічною діяльністю, численними соціальними програма­ми, серед яких можна виділити три основні: програма допомоги немічним, служба здоров'я, культурологічна діяльність.

Для реалізації цих планів церквою АСД створено відповідну інфраструктуру: функціонують адвентистські лікувальні й проф­ілактичні заклади, будинки для немічних, сирітські притулки, фабрики здорового харчування, школи, коледжі, університети, видавництва. Адвентисти утримуються від споживання м'яса сви­нини, чаю, кави, тютюну, алкоголю. В узагальненому вигляді віровчення адвентизму викладене у 27 пунктах «Основних поло­жень у вченні віри християн адвентистів сьомого дня», що були прийняті у Даласі (США), на всесвітньому з'їзді церкви АСД у квітні 1980 р.

Філософія адвентизму розглядає людину як істоту, наділену відповідальністю, силою і свободою мислити. Тіло, розум і душа кожного являють собою неподілену єдність. Основна роль відво­диться четвертій заповіді, яка вимагає святкувати суботу як день спокою, богопоклоніння. Поняття раю і пекла в адвентистів немає. Адвентисти не вважають душу безсмертною і вчать, що вона вми­рає і воскресає разом з тілом.

Важливою складовою адвентистської есхатології (вчення про кінець світу) є догмат про тисячолітнє царство і нову землю. У цьо­му вченні йдеться про воскресіння святих, котрі перебуватимуть на небі тисячу років, про небесний Єрусалим, з яким спустяться на землю, про очищення і оновлення землі від нечестивих.

Тисячолітнє царство уявляється адвентистами як проміжний період, під час якого Христос і спокуті кров'ю Христа святі бу­дуть вершити суд над тими, хто помер без покаяння. На безлюдній землі в цей час перебуватиме сатана зі своїми демонами. По закі­нченні цього періоду з неба на землю зійде Христос разом із спа­сенними і спуститься Святий Град. Після цього настане воскрес­іння всіх грішників і суд над ними. їх спіткає доля Сатани та його демонів в останній боротьбі з добром, які будуть остаточно зни­щені, а світ назавжди звільниться від зла, гріха і грішних людей. На оновленій землі, яка стане місцем добра і справедливості, буде побудоване суспільство, де вічно житимуть спокуті Христом пра­ведники.

Повсякденної обрядовості в адвентистів немає. Практикують­ся тільки обряди рукопокладення, хрещення, шлюбу. Кожен член церкви АСД повинен підтверджувати своє членство відвідуван­ням богослужінь, сплатою десятини (10 частин свого прибутку), моральною християнською поведінкою. За певні провини він може бути покараним аж до виключення із громади адвентистів. Адвентистська церква налічує у всьому світі 7 млн. членів, які у 192 країнах належать до 28 тис. адвентистських громад. Вищим органом є Генеральна Конференція, до складу якої входять 11 ди­візіонів. Церква АСД має чотириступеневу організаційну струк­туру: громада, конференція (область чи край), уніон (держава), Всесвітній центр у Вашингтоні (США).

В Україні перші громади адвентистів виникли у Криму (1886 р.) і в селищі Тараща Київської губернії (1870 p.). Біля витоків адвентизму в Україні були меноніти, які після зап­рошення Катериною II розселилися у степовій частині Украї­ни. Першими людьми, які поширювали ідеї адвентизму в Ук­раїні були Л.Конраді і Г. Перк. Якщо у 1886 р. в Криму було лише ЗО адвентистів, то у 1890 р. кількість їх подвоїлась.

З січня 1914р. церква АСД в Росії поділилася на два самостійні уніони: Східно-Російський на чолі з Отто Рейнке і Західно-Російський, до складу якого входила Україна, на чолі з І.Т.Бестером. У тому ж 1914 р. почалася Перша світова війна. У зв'язку з тим, що основний склад керівників церкви АСД — особи німецького по­ходження, православне духовенство в Росії намагалося викорис­тати цей факт, щоб налаштувати уряд і громадськість проти ад­вентистів, називаючи їх німецькими агентами. Почалися арешти керівників церкви АСД, яких було вислано до Сибіру, багато молитовних адвентистських будинків було закрито. У радянський період (1917-1990 pp.) церква АСД зазнала спочатку вільного розвитку, а потім всіляких гонінь, переслідувань, заборон. У 1924 р. у Москві відбувся з'їзд церкви АСД, на якому і відзначено 50-річчя адвентизму в Європі і 40-річчя - в Росії. На цей час до складу церкви АСД в Радянському Союзі входило 11,5 тис. осіб, об'єднаних у 430 громадах. На з'їзді остаточно затвердже­но Всесоюзну Раду АСД (ВРАСД) на чолі з Генріхом І. Лебсаком. Цей з'їзд прийняв «Декларацію про ставлення до державної влади СРСР», яка викликала незадоволення багатьох адвентистів. Деякі з них взагалі відійшли від церкви АСД і утворили незалежні угру­повання. Тоді і було покладено початок так званому реформаторсь­кому руху: утворилися адвентисти-реформісти, які відмовлялися брати в руки зброю, служити в армії. Вони відмежовувалися від прийнятої «Декларації про ставлення до державної влади СРСР». У 1931 р. було заарештоване все керівництво церкви АСД. До 1938р. репресій зазнали сотні активних служителів і членів АСД: їх арештовували, судили, відправляли в далекі сибірські табори як не­безпечних злочинців. По суті, вся організаційна структура церкви АСД і більшість її громад були розгромлені. З 1944 р. відновилася реєстрація релігійних об'єднань (громад) церкви АСД. На цей час 13,5 тис. віруючих адвентистів об'єдналися у 300 громадах. Проте період з 1954 по 1981рр. був найскладнішим за всю історію існу­вання церкви АСД на території Радянського Союзу. У грудні 1960 р. відбувся черговий розгром всієї організаційної структури церкви АСД, що спричинило поділ церкви АСД на дрібні організації, які протидіяли одна одній. Лише з 1975 р. вдалося досягти об'єднання церкви АСД в Радянському Союзі, яку очолили лідери трьох рані­ше протидіючих сторін: М. А. Жукалюк, О. Ф. Парасей, В. І. Пролін. У 1979 р. було організовано 11 обласних і міжобласних об'єднань на чолі зі старшими проповідниками. Після цього знадобилося ще дев'ять років, щоб остаточно згладити недовіру між керівни­ками церкви АСД, які мешкали в різних містах України (Києві, Львові, Вінниці), щоб відновити мир у церкві АСД.

У 1980 р. відбувся III Всеукраїнський з'їзд церкви АСД, на якому першим офіційним президентом Українського уніону цер­кви АСД обрано М. А. Жукалюка. На початку 1988 р. до складу церкви АСД в Україні входило 214 громад і груп, які об'єднували понад 14 тис. членів цієї церкви.

Серед протестантських деномінацій зростає кількість громад Української уніонної конференції церкви адвентистів сьомого дня (АСД). Найбільша кількість громад – 492 (44,5 відсот.) зосереджена у Північно-Центральному регіоні. У Західному та Південно-Східному регіонах кількість громад практично рівна і становить, відповідно 307 та 306 одиниць. Упродовж 2011 р. мережа громад АСД збільшилась (на 18 громад) лише в 4 областях України (Львівська, Рівненська, Луганська, Чернігівська) і має у своєму складі, 1 центр, 9 регіональних управлінь, 1062 громади (1180 священнослужителів), 3 місії, 1 братство, 4 духовні навчальні заклади (510 слухачів), 722 недільні школи. Внутрішнє та міжнародне церковне життя висвітлюють 10 періодичних видань.

П'ятдесятники. Течія протестантизму, яка виникла у США на рубежі XIX — XX ст. Це найтиповіший харизматичний напрям у сучасному християнстві, для якого головною є ідея безпосереднього спілкування віруючих з Богом унаслідок хрещення Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари (грецьк.charisma — дар). Засновується п'ятидесятницьке вчення на новозаповітному сюжеті про сходження на апостолів-учнів Ісуса Христа в день П'ятидесятниці Святого Духа (Діяння 2:1-11). Зовнішньою озна­кою хрещення Святим Духом віруючі визнають, як правило, глосо­лалію (грецьк. Glossa — незрозуміле слово і lalien — говорити), тоб­то розмовляти з Богом не знайомою для загалу віруючих мовою. Але «різні мови», як зазначається у І Посланні ап. Павла до коринтян, 12:1 -11, є лише одним із восьми духовних дарів (слово муд­рості, слово знання, сила віри, чудо оздоровлення, здійснення інших чудес, пророкування, розпізнавання духів, різні мови), який потребує ще й «з'ясування мов». Отже, характерною особ­ливістю п'ятидесятництва є бажання кожного віруючого, крім вод­ного хрещення, отримати хрещення Святим Духом і відповідно володіння тим чи іншим його даром.

Перша згадка про п'ятидесятників датується 1886 р. (США). їх було зареєстровано в штаті Кароліна 1889 р. під назвою «Церква Божа». Із самого початку в п'ятидесятництві не було суворої цент­ралізації, єдиних принципів віровчення, культу. Серед різних течій п'ятидесятництва немає єдиної думки щодо глосолалії, ролі Свя­того Духа в справі спасіння тощо. Поділяючи загальну концепцію про хрещення Святим Духом і про дари Святого Духа, кожна з течій привносить своє розуміння цього явища. Це позначилося на всьому п 'ятидесятницькому русі, який від самого зародження постійно роз­дрібнювався. У ньому немає єдиного міжнародного центру. У США та інших країнах виникли такі напрями п'ятидесятництва: «Міжна­родна асамблея Божа», «Об'єднана п'ятидесятницька церква», «Цер­ква Божа», «П'ятидесятницька асамблея світу», «Міжнародна цер­ква істинного Євангелія» та ін.

Поширення п 'ятидесятництва в Україні припадає на 20-ті роки XX ст., причому цей процес відбувався майже одночасно на заході і півдні. У1919—1924pp. на Тернопільщині, яка тоді була під владою Польщі, засновуються перші громади християн віри євангельської (ХВЄ). Центром п'ятидесятницького руху на цих землях стало місто Крем'янець, де й було у 1924 р. проведено перший з'їзд п'ятидесят­ників, на якому прийнято статут, визначено правила внутрішньоцерковного життя, оформлено догматику, намічено план робо­ти. Засновниками п'яидесятницьких громад на цих теренах були Порфирій Ільчук, Йосип Антонюк, Трохим Нагірний, жителі села Биків, які раніше виїжджали до США на заробітки і там стали п'ятидесятниками, закінчили біблійну школу і після повернення розгорнули проповідницьку діяльність, заснували перші п'ятидесятницькі громади. У 1928 р. в м. Крем'янці відбувся II з'їзд п'ят­идесятників, на якому засновано Союз церков п'ятидесятників.

На початку 20-х років на Волині виникають громади єван­гельських християн у дусі апостолів. Ініціатором їх створення був М. Смородін, який після громадянської війни емігрував з Росії до Польщі. На Волині у 20-х роках виникли релігійні течії місце­вого формування, близького до п'ятидесятників — мурашківці, леонтіївці та ін.

Історія іншої п'ятидесятницької течії в Україні — християн єван­гельської віри (ХЄВ) — починається з прибуття до Одеси 1921 р місіонерів американської п 'ятидесятницької асоціації «Асамблея Божа» Івана Воронаєва та Володимира Колтовича. Прибуття цих проповідників відбулося з ініціативи американської місії «Аме­рика і Росія для Христа». Прибувши до Одеси, Воронаєв і Колтович розгорнули діяльність у місцевій баптистській громаді, зро­бивши наголос на «хрещенні Святим духом із знаменням мов». Це внесло розкол у баптистські громади, і вони почали переходи­ти до п'ятидесятників. Громади християн євангельської віри (ХЄВ) зростали також за рахунок православних, вихідців з молокан та духоборів. Згодом п'ятидесятницький рух набував поширення в Кам'янець-Подільській (нині Хмельницькій), Київській, Пол­тавській областях.

У 1924 р. в Одесі відбувся перший з'їзд п'ятидесятників, на якому утворено обласний союз ХЄВ. У 1926 р. в Одесі пройшов перший Всеукраїнський з'їзд ХЄВ. Його головою обрано І. Воро­наєва. Характерною особливістю цього періоду є створення ок­ремих євангельських поселень. Керівництво ХЄВ розгорнуло роботу із зміцнення громад, підготовки проповідників-місіонерів, інструкторів для роботи в громадах. По Україні роз'їжджали штатні проповідники Всеукраїнського союзу ХЄВ (ВСХЄВ). Проводилася активна робота з організацією музичних і хорових гуртків, крою і шиття. У 1927 р. в Одесі відбувся другий Всеукраї­нський з'їзд ХЄВ, у роботі якого взяло участь 65 делегатів з усіх округів України. Вони представляли майже 350 громад, що об'єд­нували 17 тис. віруючих.

Укінці 20-хроків на п 'ятидесятництві позначилася загальна ат­мосфера, яка склалася в Радянському Союзі. Багатьох керівників ХЄВ репресували, частина пішла в підпілля. 1930 рік став датою розпуску Союзу ХЄВ, арешту його засновників, закриття в Одесі журналу «Євангеліст». Арештували і засудили Воронаєва.

У роки війни, під час німецької окупації України, п'ятидесятники активізували свою роботу, провели у листопаді 1942 р. со­бор у м. П'ятихатки (Дніпропетровська обл.). В останні роки війни ХЄВ і ХВЄ формально об'єдналися і стали іменуватися Єпископальною церквою ХЄВ. Керівний орган цієї церкви роз­ташувався у П'ятихатках, його очолив пресвітер Г. Понурко. Після війни керівники п 'ятидесятників почали звертатися до органів радянської влади з клопотанням дати їм можливість відно­вити свій союз і зареєструвати громади, але їм відмовили. Зали­шився один шанс — піти на об'єднання з євангельськими християнами-баптистами.

У 1945 р. керівники п 'ятидесятників уклали так звану Серпневу угоду про об'єднання з євангельськими християнами-баптистами. До Всесоюзної ради ЄХБ приєдналося майже 400 п'ятидесятниць-ких громад, які налічували 25 тис. членів. Серпнева нарада перед­бачала відмову п'ятидесятників від глосолалії та від обряду омиван­ня ніг. Проте непорозуміння між п'ятидесятниками і баптистами, не зважаючи на об'єднання, тривали. Внаслідок догматичних не­порозумінь тільки в Дніпропетровській області майже половина п'ятидесятників вийшли із об'єднання з баптистами, створили са­мостійні групи. Цей приклад наслідували чимало п'ятидесятників західних областей України.

Спроби створити самостійний союз п'ятидесятників влада постійно нейтралізувала, активних проповідників і керівників не­залежних п'ятидесятницьких громад арештовувала. На становищі п'ятидесятництва позначилися й загальна атмосфера в суспільстві, пов'язана з негативним ставленням радянської влади до релігії і насадженням войовничого атеїзму. У пресі і численній атеїстичній літературі велася відверта кампанія ненависті до п'ятидесятників як релігійних фанатиків, сектантів-екстремістів. Саме таке став­лення до цієї конфесії спричинили таке явище в середовищі п'ятиде­сятників як еміграційні настрої. У 1963 р. групі віруючих вдалося прорватися до американського посольства в Москві і попросити допомоги у справі еміграції з СРСР. У 1978 р. еміграційними на­строями було охоплено до 20 тис. віруючих-п'ятидесятників. Це спричинило резонанс серед міжнародної громадськості, завдало великого клопоту радянському керівництву, оскільки ця кампа­нія засвідчила, що в СРСР відсутня свобода совісті і релігії, а віру­ючі, щоб уникнути переслідування за віру, готові виїхати із Ра­дянського Союзу до «будь-якої капіталістичної країни».

Утворення Союзу християн віри євангельської-п'ятидесятників відбулося в останній рік існування СРСР, коли тоталітар­ний режим був послаблений в процесі так званої перебудови, яку ініціював М. С Горбачов. У 1990 р. більшість п'ятидесятницьких церков об'єдналася у Союз християн віри євангельської України. У травні 1990 р. у м. Коростені Житомирської області відбувся II з'їзд ХВЄ України, який і проголосив утворення союзу. На час проведення з'їзду Союз ХВЄ України налічував близько 500 помісних церков чотирьох різних течій. Більш як 50 тис. п'ятидесят­ників вийшли із Союзу ЄХБ, утворивши самостійні церкви.

За своєю соціальною мобільністю, здатністю враховувати ре­альну дійсність, за темпами зростання членів громад п'ятидесятництво переважає інші протестантські конфесії. В умовах неза­лежної України воно діє як відкрита до суспільства конфесія, що сприяє самореалізації своїх прихильників у своєму середовищі.

Крім Всеукраїнського союзу ХВЄ — п'ятидесятників, в Україні діють інші п'ятидесятницькі громади, які не належать до цього союзу.

Другою за кількістю протестантських громад є спільнота прихильників віровчення п’ятидесятників, що нараховує 2717 одиниць (27,2 відсот. від загальної кількості протестантських громад України), що на 205 більше ніж було на початок 2009 р. Найбільшу їх кількість об'єднує Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п’ятидесятників (ВСЦ ХВЄП). Упродовж 2009-2011 рр. кількість громад збільшилася на 67 одиниць. На сьогодні найбільша їх кількість – 834 (51,4 відсот.) діє в Західному регіоні. Так, у Рівненській області – 259, Волинській області – 192 та Тернопільській області – 103 громади. У Північно-Центральному та Південно-Східному регіонах функціонують відповідно 467 та 321 громада ВСЦ ХВЄП. До складу ВСЦ ХВЄП входять – 1 центр, 27 обласних управлінь, 1622 громади віруючих (2352 священнослужителя із них 11 іноземців), 52 місії, 2 братства, 17 духовних навчальних закладів (971 слухач), 1045 недільних шкіл. Питання розвитку церкви, її релігійне життя висвітлюють 24 періодичних видання.

Свідки Єгови. Попередниками Свідків Єгови були групи дослідників Біблії, які відокремились у самостійний релігійний рух з адвентизму в другій половині XIX ст. в США. Засновником дослідників Біблії був американець Чарльз Рассел (1852—1916). Ос­кільки пророцтва адвентистів про другий прихід Христа у 1843 р. не виповнилися, то Рассел з групою однодумців почав досліджу­вати цю тему самостійно і написав книгу з інтригуючою назвою «Мета і спосіб приходу Христа», в якій доводив, що «Христос у 1874 р. у невидимий спосіб прийшов на землю, щоб поступово розпочати своє тисячолітнє царство». За розрахунками Рассела тисячолітнє панування Христа почалося у 1787 р. Отже, у 1878 р. Рассел остаточно пориває з адвентизмом, а у 1888 р. з його ініціа­тиви в штаті Пенсільванія утворюється The Watch Bible and Tract Society — Товариство Вартової башти, Біблії і брошур. Основне завдання цього товариства полягало у поширенні релігійних по­глядів пастора Рассела. Відтоді починається активна проповід­ницька діяльність Рассела, на яку він витратив увесь свій маєток, успадкований від батька.

Тисячі платних оголошень у газетах і журналах США, Кана­ди, Європи інформували людей про зібрання дослідників Біблії. Мільйони примірників книг і брошур, написаних Расселом, по­ширювалися в Америці та інших континентах. Рассел як місіонер відвідує багато країн з метою вербування своїх послідовників. У 1911 р. він приїздить до Одеси і Львова для читання біблійних лекцій.

У 1913 р. релігійний рух, започаткований Расселом, дістає офі­ційну назву International Bible Student's Association — Міжнародне товариство дослідників Біблії. Рассел передвіщав, що у 1914р. «за­кінчаться часи язичників» (земні людські уряди) і «настане царство Боже на землі». Настав 1914p., і вибухнула Перша світова війна. Ці події стали причиною великого розчарування послідовників пас­тора Рассела. Зрештою, Рассел змушений був переглянути про­пагований ним упродовж 40 років «божественний план віків», викладений ним у 7 томах «Тлумачення Святого Письма». У про­цесі цієї праці його спіткала смерть (31 жовтня 1916 p.).

6 січня 1917 р. новим керівником Міжнародного товариства дослідників Біблії обрано американського суддю Джозефа Рутерфорда (1869-1942).

Рутерфорд розпочав широкомасштабну ревізію вчення Рассе­ла. У 1920 р. він видає гучноголосу книгу «Мільйони тепер жи­вучих ніколи не помруть», в якій запевняє, що у 1925 р. «настане царство Боже на землі»і «пророки Старого Заповіту воскреснуть у 1925 p., щоб взяти в свої руки земне управління і бути пред­ставниками Бога на землі».

Від початку керівництва Рутерфорда дослідники Біблії поча­ли поділятися на «расселітів» — послідовників Рассела і на «рутерфордівців», котрі безкомпромісно стали на бік Рутерфорда. В Ук­раїні збереглися невеликі групи «расселітів» у Закарпатській об­ласті, в Луцьку та Березнівському районі Рівненської області, які називаються «вільними дослідниками Біблії» і дотримуються вчен­ня Рассела, котре, як випливає з наведених фактів, збанкрутува­ло.

Перші дослідники Біблії (які з 1931р. стали іменуватися Свідка­ми Єгови) з'явилися у 20—30-хроках XX ст. на Закарпатті, в Гали­чині, на Волині і Буковині, які в той час були під владою Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Українці, які виїжджали за оке­ан, у США і Канаду, на заробітки, ознайомлювалися там з віров­ченням Свідків Єгови і, повернувшись, поширювали його на своїй батьківщині. Крім того, в західноукраїнських містах і селах пра­цювали як «голосителі» і «піонери» (добровільні проповідники, що весь свій час присвячували місіонерсько-проповідницькій діяльності) польського «крайового бюро» (центру) Свідків Єгови. Вони розносили і безкоштовно роздавали книжки, брошури ук­раїнською мовою, автором яких був, як зазначалося на титульній сторінці, «суддя Рутерфорд». Самі назви цих видань були досить привабливі: «Де є померлі?», «Що таке пекло?», «Царство Боже – надія світу», «Всесвітня війна близько», «Фашизм чи свобода?» та ін. Вони привертали увагу читачів до актуальних світоглядних і політичних подій. У них піддавалися критиці релігійні догмати про пекло як місце вічних мук грішників, безсмертя душі, чистилище, Трійцю та інші повчання християнських церков. Антиклерикаль­на, антифашистська спрямованість публікацій і радіопроповідей Рутерфорда стосувалася головним чином Ватикану, папства, ка­толицької церкви, співпраці певної частини її кліру з фашизмом і нацизмом. За відмову від військової служби, за нелояльне став­лення до гітлерівського режиму (відмова працювати на військо­вих підприємствах, брати участь в оборонних акціях, у вітаннях фюрера, у вивішуванні прапорів тощо) тисячі Свідків Єгови як у самій Німеччині, так в країнах окупованих нею, було кинуто в концтабори, розстріляно.

Друга світова війна стала центральною подією в есхатології бруклінського центру. Апокаліптичні сюжети книги Об'явлення, пророцтва Даниїла, Єзекіїля пристосовувалися до актуальних подій тогочасного світу. Війна між «північним царем» (блоком «держав осі» на чолі з нацистською Німеччиною) і «південним царем» (блоком англо-американського альянсу), згідно з апокаліптичними розрахунками керівництва Свідків Єгови, мала закі­нчитися Армагеддоном — вирішальною божественною перемо­гою над силами зла. Актуалізація політичних і воєнних подій у кон­тексті біблійної есхатології мала вирішальне значення у поширенні віровчення Свідків Єгови і залученні дедалі нових і нових членів до цієї релігійної організації. Саме в грізні роки Другої світової війни масово виникають групи свідків Єгови на Волині, Львівщині, Прикарпатті і Закарпатті.

Із встановленням радянської влади в західних областях Украї­ни відразу почалися репресії проти Свідків Єгови: масові арешти, групові судові процеси, вивезення їхніх сімей до Сибіру і Казахста­ну. Причиною репресій була відмова брати до рук зброю, служити у радянській армії, брати участь у голосуванні за «сталінський блок комуністів і безпартійних». Усе це кваліфікувалося тоталітарною радянською державою, як «підривна антирадянська діяльність». У 1945— 1950рр. понад 2 тис. Свідків Єгови засуджено на тривалі тер­міни від 10 до 25 років, а їхні сім 7 вислано з території України до Сибіру. За одну ніч у березні 1951 р. з України вивезено 7449 осіб, приналежних, як зазначається в урядовому рішенні, до «нелегальної антирадянської секти». По суті, всю релігійну організацію Свідків Єгови (як дорослих, так і дітей), було піддано репресіям і заборонено. У такому стані, будучи на нелегальному становищі, поза зако­ном, у глибокому підпіллі Свідки Єгови проіснували до 1990 р. Масова депортація Свідків Єгови за межі України спричинилася до поширення їхнього віровчення і створення розгалуженої нелегаль­ної мережі Свідків Єгови по всій території Радянського Союзу.

Однак попри всі намагання контролювати, «розкладати з се­редини єговістське підпілля», дезорганізувати керівництво і ря­дових віруючих та протиставляти одних одним, не зважаючи на постійні арешти, судові процеси, цькування у засобах масової інформації, — Свідки Єгови залишалися «твердим горішком» для тоталітарного режиму. З року в рік численність Свідків Єгови зростала, утворювалися нові організаційні структури в Україні і за її межами. Нелегально, таємно підтримувався зв'язок із їхніми зарубіжними центрами. І це постійно турбувало тоталітарний ре­жим, який не спускав з них пильного ока.

У 1990p., уперше за весь час існування Свідків Єгови в Україні, розпочався процес їхньої легалізації і поступового виходу цієї реліг­ійної організації з підпілля, а отже — із суспільної ізоляції. Вихід із стану підпілля, а отже, і з суспільної ізоляції, можливість вільно проводити свою проповідницько-місіонерську діяльність (зокрема, організовувати багатоденні велелюдні конгреси на олімпійському стадіоні в м. Києві) спричинили істотні зміни в релігійній і буденній свідомості Свідків Єгови.

Донедавна у релігійній літературі і проповідях Свідків Єгови акцентувалася увага на конкретній есхатологічній хронології. 1914 рік актуалізувався як «початок часу кінця» й «другого приходу Христа у невидимий спосіб». 1975 рік посідав також особливу точ­ку есхатологічного підрахунку — «закінчення 6 тис. років людсь­кої історії і диявольського панування» і «встановлення царства Божого на землі». Від 1914 р. вівся відлік «останнього покоління перед Армагедоном». У зв'язку з такою хронологією вчення Свідків Єгови набувало апокаліптичної і міленіастичної (міленіум — тисячолітнє царство Христа) спрямованості. Всесвітня істо­рія зображалася як боротьба Бога Єгови і Сатани за панування над світом. Вирішення проблеми «всесвітнього суверенітету» (хто сильніший - Бог чи Сатана, хто з них володітиме світом?), «зни­щення існуючої злої системи речей» мало відбутися ще «за життя нинішнього покоління», тобто покоління, яке було свідком подій «початок часу кінця» у 1914 р. Це обґрунтовувалося посиланням на слова Ісуса Христа: «Рід цей не перейде, аж усе оце станеться» (Матв. 24:34).

У зв'язку з такою апокаліптичною перспективою людства і світу в цілому у літературі і проповідницькій діяльності Свідків Єгови донедавна увага акцентувалася на глобальних проблемах сучасності (ядерній загрозі людству, екологічній, енергетичній, демографічній кризі), гострота яких асоціювалася з наближенням людства до Армагеддону, а можливість вирішення цих проблем — лише із встановленням царства Божого на землі.

Нині ж, можна констатувати, у Свідків Єгови відбулася до­корінна переорієнтація на позитивні християнські цінності. Май­же зник акцент на апокаліптичну тематику. Немає посилань на хронологію есхатологічних подій. У літературі (журнал «Пробу­дись!»,»Вартова башта») по-сучасному, цивілізовано на належно­му науковому рівні і з позицій здорового глузду розглядаються гума­ністичні проблеми, насамперед, виховання і навчання підростаю­чого покоління, стосунки батьків і дітей, програми здорового способу життя, ставлення до суспільства і держави, а також морально-етичні питання. Актуальними темами стали боротьба з наркома­нією, алкоголізмом, аморальністю, СНІДом, а також виважене дослідження глобальних проблем сучасності. Світське, актуальне, сьогоденне дуже виважено дозується з сакральним, есхатологіч­ним.

У ставленні до політики, ідеологічної боротьби, інших релігій Свідки Єгови дотримуються принципу нейтральності, який, про­те, не заважає їм піддавати критиці расизм, крайній націоналізм, фашизм, комунізм, тоталітаризм і клерикалізм. Ставлення до світської влади, демократичної держави, громадянських обов'язків у Свідків Єгови позитивне (згідно з вимогами євангельського тек­сту до Римлян 13:1-7). Водночас Свідки Єгови не беруть участі у виборчих кампаніях, не голосують, не вступають у будь-які партії, громадські організації й рухи, не йдуть до війська. Лише за відмову служити в радянській армії, як свідчать архівні дані, було притяг­нуто до кримінальної відповідальності майже 800 Свідків Єгови. Нині вони, як і віруючі інших конфесій, які з позиції релігійних переконань відмовляються брати до рук зброю і служити в армії, користуються правом на альтернативну (невійськову) службу.

Особливою рисою релігійної організації Свідків Єгови є їхня теократична підпорядкованість керівному центру — «Товариству Вартової башти, Біблії і брошур» у Брукліні (Нью-Йорк, США). Лише література бруклінського центру є «духовним хлібом», який готується цим центром - як «вірним і розумним слугою» Єгови — для віруючих всього світу. Всі національні (у кожній державі) керівні центри цієї релігійної організації є лише філіями брук­лінського міжнародного центру Свідків Єгови, перед яким ці філії регулярно звітують про свою діяльність, і без бруклінського цен­тру не мають права щось змінювати в догматі, організаційній по­будові своїх структур. Усі керівники філії, а також обласні, рай­онні і зборові служителі затверджуються бруклінським центром. Отже, теократична підпорядкованість низових, національних і ре­гіональних ланок бруклінському центру є феноменальною особливі­стю Свідків Єгови.

Під керівництвом бруклінського центру в усьому світі функ­ціонує понад 120 філій «Товариства Вартової башти, Біблії і бро­шур». У 235 країнах і самостійних територіях працює під керів­ництвом бруклінського центру майже 7 млн проповідників та 1 млн спеціальних місіонерів- піонерів.

Релігійна організація Свідків Єгови в Україні, «керівний комітет» якої розташовано у м. Львові, є однією з найдинамічніших у розвитку протестантських конфесій.

Релігійна мережа Свідків Єгови зменшилась на 10 одиниць порівняно з 2009 р. за рахунок релігійних громад, які припинили свою діяльність як юридична особа. Водночас було зареєстровано статут лише 1 громади (Сумська область). На цей час релігійна мережа нараховує 1 центр та 1096 первинних організацій (1902 священнослужителя, в т.ч. 20 іноземців).

Дата добавления: 2014-01-04