Стаття 65Господарського кодексу України містить визначення трудового договору, колективного договору і порядок їх укладення

Сучасне трудове законодавство України

Основною функцією трудового права є захист трудо­вих прав працівників, які працюють за наймом. З цією метою трудове законодавство встановлює систему правових гарантій та правил охорони праці усіх працюючих.

Трудові відносини являють собою врегульовані нормами пра­ва відносини щодо застосування праці громадянина як працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією або фізичною особою. Ці відносини регулюються нормами трудового права. Правовідносини — це завжди двосторонній зв'язок конкретно визначених суб'єктів, у якому одна сторона має право, а інша— відповідні обов'язки, виконання яких забезпечується примусовою силою держави.

Отже, трудові правовідносини — це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини між працівником і власником або уповноваженим органом чи фізичною особою, у яких одна сторона — працівник — зобов'язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією чи посадою відповідно до внутрішнього трудового розпорядку, а друга — власник або уповноважений ним орган чи фізична особа — зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, передбачені законодавством, колективним договором і угодою сторін.

Зміст трудових відносин становлять права та обов'язки їх суб'єктів.

Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен громадянин має право на працю. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою праця військова або альтернативна (невійськова), а також робота, яка виконується за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний та надзвичайний стан. Кожен має право на безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законодавством.

Стаття 44: «Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів».

Стаття 45: «Кожен, хто працює, має право на відпочинок».

Кодекс законів про працю України (КЗпП) — це єдиний систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми права, що регулюють галузь суспільних трудових відносин працівників і закріплюють суспільну організацію праці.

КЗпП України, прийнятий 10 грудня 1971 р., є основою трудового законодавства України. Він складається з 18 глав. Крім того, прийнято низку законів, які відіграють значну роль у вдосконаленні регулювання трудових відносин. Це закони України: «Про зайнятість населення» (1991), «Про охорону праці» (1992); «Про колективні договори й угоди» (1993); «Про оплату праці» (1995); «Про відпустки» (1996) та ін.

До проведення нової кодифікації трудового законодавства України у тих випадках, коли немає актів, що регулюють відповідні трудові відносини, юридичне значення зберігають деякі нормати­вні акти колишнього СРСР, які відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» (1991) не суперечать Конституції та законодавству України. До таких нормативних актів можна віднести, наприклад, Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про умови праці тимчасових робітників і службовців» (1974).

Джерелами трудового права також є Укази Президента України, наприклад, «Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня» (1995), «Про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат» (1996).

Міністерством праці було затверджено «Типову форму контракту з працівником» (1995), яка є зразком для розробки та укла­дення контрактів при наймі на роботу, якщо законом передбачено застосування контрактної форми трудового договору. «Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників» (1993) є основним актом, що врегульовує питання ведення трудової книжки — основного документа, що підтверджує трудову діяльність кожного працівника.

Дата добавления: 2014-01-04