Течії ісламу. Іслам в Україні

Попри єднальну силу Корану іслам не є монолітним. Його внутрішній поділ обумовлений кількома причина­ми. По-перше, в ісламі немає релігійної установи, рішення якої з релігійних питань мали б силу закону подібно до християнських Вселенських соборів. По-друге, єдиної, за­гальновизнаної у мусульманському світі богословської кон­цепції теж немає. По-третє, іслам значно більше, ніж інші релігії, прагне до регулювання всіх аспектів суспільного життя, а відтак час від часу втягується в боротьбу політич­них інтересів й амбіцій.

Історія ісламу наповнена конфліктами, в яких химе­рно перепліталися політичні й релігійні чинники, і не завжди можна було визначити, які з них домінували. А якщо до цього додати ще й відсутність в ісламському богослов'ї критеріїв щодо трактування істинності пев­ного положення, що інколи спричиняло численні супе­речки серед мусульман навіть з приводу основоположних питань віри (наприклад, поняття віри, єдинобожжя, сутності Бога тощо), то стає зрозумілим, чому іслам має кілька течій.

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні на­прями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксаль­ного ісламу, що охоплює майже 90 відсотків мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони ша­нують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда.

Хадис (араб. — повідомлення) — розповідь про діяння і висловлю­вання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів.

Халіф (араб, халіфа — спадкоємець, намісник) — духовний і світ­ський глава теократичної мусульманської держави.

У сфері теології головна відмінність сунізму від ши­їзму полягає в тому, що його прибічники не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу при­роду двоюрідного брата пророка Алі й право його нащад­ків на імамат — управління громадою. Світського і ду­ховного главу повинні, на їх думку, обирати члени гро­мади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Свя­щенними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири ре­лігійно-правові мазхаби (школи). їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважаєть­ся перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700—767); малікіти, засновник — виходець із Медини Малік ібн Анас (715— 795); шафіїти, засновник — виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ідрис аш-Шафії (767—820) та ханбаліти — засновни­ком є виходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780—855).

Усі школи регламентують мусульманські правові по­ложення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

Кияс — порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадка­ми — судження про не передбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

Іджма (консенсус громади) —узгоджена думка мусульманських бо-гословів-законників щодо певних релігійно-правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

Відмінність між мазхабами здебільшого і визначаєть­ся їх ставленням до іджми та киясу. Так, малікіти вважа­ють, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених-богословів («улама»), а ханіфіти допускають індиві­дуальну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо громади. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що консенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обрядів. Індивідуальні судження заперечуються.

Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівно­правними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфітського мазхабу. Вони живуть в Афганістані, Індії, Паки­стані, Китаї, Туреччині, Сирії, Єгипті, Росії. Мусульманські громади в Україні також здебільшого є сунітськими.

Шиїзм – це другий за кількістю послідовників напрям іс­ламу. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90 відсотків населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильни­ків Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка домоглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у тому, що Алі та його нащадки є єдиними законними спад­коємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий закон­ний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Після смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, втім має ще з волі Аллаха з'явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціальної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «таємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкро­венням». Але вважається, що в основній його редакції не­має аятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Ко­ран доповнюється ахбаром — Святим переказом.

Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів. Та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримую­чись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свя­та на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість пересе­лення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася проро­ча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики висту­пають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керів­ництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для су­нітів імам є головою світської і духовної влади, яка оби­рається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визнають тільки за нащадками Алі.

Шиїзм не мав і не має однорідного релігійного вчення й структури. Сьогодні він представлений численними ре­лігійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Окрім населення Ірану, шиїтського віровчення дотри­мується більше половини населення Іраку, значна частина мусульман Лівану, Йемену, Бахрейну. Окремі послідовни­ки шиїзму є практично у всіх мусульманських країнах.

Хариджизм — це третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб. харадж — виступаючий, повстанець) — ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor — твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбаче­них норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехариджити вважають, що милосердя Бо­же не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом мо­же бути будь-який повноправний член громади, який доб­ре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама.

Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст., коли м. Каіруан, розташоване у Тунісі, було їхньою столицею. Хариджи­ти відігравали велику роль в ісламізації Чорної Африки, особливо народів Нігеру і Нігерії. У лоні хариджизму ви­никало багато різних течій: від крайніх екстремістів — аз-ракітів, які вдавалися до переслідувань і навіть до вбивств мусульман, що не поділяли їхніх поглядів; до поміркова­них ібадитів, представники яких нині мешкають на півдні Алжиру, в Тунісі, Лівії, Омані, на о. Занзибар тощо.

Дата добавления: 2014-01-04