Міжнародні нормативно-правові акти, що стосуються здійснення судового контролю

ВСТУП

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

Сергатий М.О.

Лекція

МВС України

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Кафедра кримінально-правових дисциплін

з дисципліни «ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ТА СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ»

ТЕМА № 5. «Судовий контроль у кримінальному судочинстві»

(2 години)

Запоріжжя – 2012

Лекцію підготував: Стулов О.О., доцент кафедри кримінально-правових дисциплін, кандидат юридичних наук.

Рецензенти: доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України Лукашевич В.Г.

кандидат юридичних наук, доцент

Лекція обговорена та

схвалена на засіданні

кафедри кримінально-правових дисциплін

21 червня 2012 р.,

протокол № 1

1. Поняття і завдання судового контролю у кримінальному провадженні.

2. Міжнародні нормативно-правові акти, що стосуються здійснення судового контролю.

Рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади та його роллю у захисті прав і свобод людини та громадянина. Саме суд покликаний забезпечити додержання законності при застосуванні певних процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини, ефективність відновлення порушених прав і свобод людини.
Проблема функціонування судової системи, здійснення правосуддя та роль суду в процесі захисту прав людини і громадянина нині у центрі уваги науковців та законодавців. Питання здійснення судового контролю, захисту прав людини стали предметом наукових досліджень Ю.М. Грошевого, В.Т. Маляренка, С. Ківалова, А. Гвоздецького, В.А. Ржевського, В.В. Скитовича, І.Я. Фойницького, М.М. Полянського, В.А. Лазарєвої, Ф.М. Кудіної та ін.
Метою даної лекції є дослідження сутності судового контролю за дотриманням законності при обмеженні органами розслідування конституційних прав і свобод людини під час проведення слідчих дій та застосування заходів процесуального примусу. В даному випадку ми маємо поставити перед собою завдання аналізу чинного законодавства, норм міжнародного права та наукової літератури з метою виведення складових механізму судового контролю; в осмисленні удосконалення зазначеного механізму, щоб його функціонування було реальним та ефективним засобом побудови демократичної, соціальної та правової держави.

1. Поняття і завдання судового контролю у кримінальному провадженні.

Серед суб’єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя, саме суду належить особливе місце, оскільки чим вище роль і авторитет суду, та правосуддя в цілому, тим більшою самостійністю і незалежністю наділений суд, вище рівень законності, надійніше захищені від можливих посягань права і свободи громадян, які мають та обстоюють у кримінальному провадженні власні інтереси (потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, цивільних позивачів, цивільних відповідачів).

Вартовим усіх прав, захищених законом, називав судову владу С.І. Вікторський [1, с. 86]. Аналогічна думка висловлювалася й іншими процесуалістами. Наприклад, Н.П. Полянський зазначив, що судова влада має бути забезпечена повноваженнями, достатніми для того, щобвона була в змозі створити дійсну безпеку особистій свободі проти посягань на неї не лише з боку приватних, а й з боку посадових осіб [2, с. 86]. Одним з найважливіших способів захисту конституційних прав і законних інтересів суб'єктів кримінального провадження є судовий контроль за діями та рішеннями органів дізнання і досудового слідства. Як зазначала В.А. Лазарєва, «і правосуддя, і судовий контроль здійснюються з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. Вирішуючи кримінальну справу, розглядаючи скаргу на незаконні дії державного органу або посадової особи, суд відновлює порушені права і свободи або захищає їх від можливого обмеження» [3, с. 52].

Б.Д. Пошва зауважував, що здійснюючи судовий контроль, закон покладає на суд обов'язок контролювати досудове розслідування кримінальної справи з метою забезпечення законності при встановленні фактичних обставин справи (слідчі дії), передбачуваної винності підозрюваного (заходи процесуального примусу), а також для дотримання передбаченої законом форми процесу (процесуальні рішення) [4, с. 43].

А. Туманянц визначає судовий контроль (контрольну функцію суду у кримінальному судочинстві) як захист прав громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів примусу, пов'язаних з обмеженням цих прав. Вона вирізняє ознаки, які характеризують контрольну функцію суду:

1) під час здійснення цієї діяльності не вирішується питання про винність або невинуватість особи, яка притягується до кримінальної відповідальності;

2) основним предметом цієї діяльності є перевірка правомірності застосування до осіб заходів процесуального примусу, які обмежують принцип недоторканності особи;

3) суд здійснює перевірку рішень органів досудового слідства, пов'язаних із закінченням провадження у справі в цілому в досудових стадіях процесу [5, с. 19-20].

Дещо інші ознаки судового контролю наводить Б.А. Філімонов:

1) винятковість судового рішення про можливість та термін застосування заходів примусу, пов'язаних з обмеженням конституційних прав громадян;

2) всебічність, що характеризує широкий спектр взаємопов'язаних процесуальних заходів, покликаних контролювати законність та обґрунтованість застосування заходів примусу, що обмежують конституційні права громадян, на всіх наступних етапах перевірочної діяльності [6, с. 37].

Ю.М. Грошевий та І.С. Марочкін до судового контролю у сфері кримінального судочинства відносять розгляд скарг на дії слідчого та прокурора в порядку статей 236-1 та 236-5 КПК, а саму діяльність суду з обмеження права особи на недоторканність розглядають у зв'язку із здійсненням функції правосуддя [7, с. 12-14].

Більш правильною, на наш погляд, є точка зору В.Т. Маляренка та П.П. Пилипчука, що повноваження суду з контролю за досудовим розслідуванням мають два напрями:

1) надання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, які стосуються обмеження конституційних прав громадян;

2) перевірка законності й обґрунтованості вже постановлених або тих, що постановлюються, процесуальних рішень та дій, прийнятих суб'єктами досудового розслідування [8, с. 41].

Таким чином, наявність елементів контрольного процесу на всіх етапах кримінально-процесуальної діяльності дозволяє розглядати судовий контроль як універсальний спосіб реалізації судом функції захисту прав та свобод особи і особливий спосіб здійснення правосуддя.

На нашу думку, судовий контроль у кримінальному провадженні є окремою формою діяльності суду, що випливає з покладеної на нього функції захисту прав та свобод особи і здійснюється шляхом надання судом дозволу на певні процесуальні дії, пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод громадян, та контроль за законністю їх проведення, розгляд справи в суді і реалізацію громадянами права на оскарження дій і рішень органів дізнання та досудового слідства.

У зв’язку з цим вважаю, що судовий контроль можна поділити на загальний, попередній і винятковий.

Загальний контроль полягає в тому, що суд наділений правом контролю за законністю й обґрунтованістю дій органів досудового розслідування на етапі як вирішення питання про призначення справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду.

Попередній судовий контроль, передбачений ст. ст. 29-32 Конституції України, є способом запобігання порушенням і необґрунтованим обмеженням конституційних прав і свобод особи. Він здійснюється судом лише за наявності мотивованого подання органу досудового розслідування про проведення певних слідчих дій. Як слушно зазначив А.В. Пазюк, застосуванню обмежень у кожному конкретному випадку має передувати оцінка задіяних інтересів, наслідків дій правоохоронних органів, які обмежують права громадян. Таку функцію повинен виконувати незалежний контрольний орган, насамперед суд [9, с. 50].

На даний час суд за вмотивованим поданням органу дізнання, слідчого, узгодженим з прокурором, або самого прокурора, приймає рішення:

- про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження його строків (статті 165-2, 165-3);

- проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (ст. 177 КПК),

- здійснення примусової виїмки з житла чи іншого володіння особи документів виконавчого провадження (ч. 4 ст. 178 КПК),

- виїмки документів, що становлять державну або банківську таємницю (ч. 3 ст. 178 КПК);

- огляду житла чи іншого володіння особи (ч. 4 ст. 190 КПК);

- накладення арешту на кореспонденцію та її огляд і виїмка, зняття інформації з каналів зв'язку (статті 187, 187-1 КПК);

- поміщення обвинуваченого в медичний заклад для проведення стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної експертизи (ст. 205 КПК);

- накладення арешту на вклади підозрюваного чи обвинуваченого або осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч. 1 ст. 126 КПК);

- усунення захисника від участі у справі (ч. 2 ст. 611 КПК).

Вищезазначені форми реалізації повноважень судових органів спрямовується не на дослідження обставин вчиненого злочину та прийняття рішення, що визначає суть і зміст правосуддя у кримінальних справах про винуватість або невинуватість обвинуваченого, суд у даному випадку не вникає в сутність обвинувачення, він вирішує лише питання про законність обмеження конституційних прав громадян.

Судовий контроль створює умови також щодо реалізації громадянами їх права на оскарження від незаконних дій. Розгляд судом скарг певних суб'єктів кримінального провадження на дії і рішення слідчого, органу дізнання, прокурора, що порушують або обмежують їх права і свободи в ході досудового розслідування, є, на мою думку, винятковим контролем.

Відповідно до чинного (доки-що) КПК України в окремому провадженні (не чекаючи попереднього розгляду справи чи розгляду її по суті) можуть розглядатися судом лише такі скарги на дії та постанови органів дізнання, слідчого і прокурора:

1) на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 99-1, 236-1 КПК);

2) на постанову про порушення кримінальної справи в частині приводів та підстав прийнятого рішення (ст. 236-7 КПК);

3) на затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину (ст. 106, ст. 115 КПК);
4) на постанову про закриття справи (статті 215, 236-5 КПК);

5) на постанову про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 52-5 КПК).

В інших випадках скарги на дії та рішення органів дізнання, слідчого і прокурора підлягають розгляду під час попереднього розгляду справи або при вирішенні її по суті, тобто тоді, коли кримінальна справа надійде до суду з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або для закриття – у випадках, передбачених законом при звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
Як зазначив Ф.М. Кудін, різні рівні процесуального становища органів, що застосовують примус, і всіх інших осіб, які беруть участь у процесі, на яких спрямовані примусові дії, не дають підстав для висновку про те, що ці особи позбавлені правових можливостей для відстоювання своїх інтересів у правоохоронній сфері. При визначенні законодавцем їх правового статусу і регламентації правоохоронних дій особи наділяються цілим комплексом прав, що забезпечують реальну можливість захисту від незаконного і необґрунтованого примусу [10, с. 38].

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Таким чином, під час вирішення питання про можливість звернення до суду зі скаргою головним є припущення про порушення прав і законних інтересів громадян. У будь-якому випадку обґрунтованість чи необґрунтованість таких скарг з боку громадян не мають значення для визначення підпорядкованості її суду. Якщо громадянин стверджує, що його права, свободи і законні інтереси порушені, скарга в обов'язковому порядку має бути прийнятою до суду та розглянута по суті.

Крім того, право на оскарження громадян є їх юридичним правом на звернення до суду з метою захисту прав і законних інтересів, а також виявленням соціальної свободи і втіленням міжнародних стандартів у сфері прав людини і громадянина.

Необхідно зазначити, що сьогодні європейський вибір України – приєднання її до європейського правового поля, викликають необхідність реформування законодавства України згідно з міжнародними документами про права людини та взятими на себе правовими зобов’язаннями безумовного дотримання ратифікованих Верховною Радою України найважливіших європейських правових актів. Розглянемо деякі міжнародні нормативно-правові акти, що стосуються здійснення судового контролю. Так, у ст. 10 Загальної декларації прав людини і громадянина вказано, що кожна людина для визнання її прав та обов’язків, установлення обґрунтованості пред’явленого кримінального обвинувачення має право на розгляд справи незалежним та неупередженим судом, до того ж гласно, з дотриманням усіх вимог справедливості. Це право передбачене й ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до вимог цього положення лише суд має бути наділений правом контролю за обмеженням прав та свобод. Письмовий дозвіл суду повинен бути єдиною юридичною підставою для позбавлення свободи особи, обмеження недоторканності житла та деяких інших значущих для неї прав.

Стаття 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що „кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Вимога особистої участі арештованого передбачає доставлення його до суду. Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод особливо підкреслює цей момент у параграфі 3 статті 5.

Вимога присутності й участі підозрюваного в процесі розгляду має кілька цілей:

-запобігання жорстокого поводження з підозрюваним під час тримання його під вартою;

- надання можливості стежити за ходом розгляду і здійснювати адекватні кроки для доведення своєї позиції і спростування доводів супротивника;

- надання судді можливості вивчити особу обвинуваченого безпосередньо, а не за матеріалами, наданими обвинувачем.

Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій з'явлення на суд, з'явлення на судовий розгляд у будь-якій стадії і, у випадку необхідності, з'явлення для виконання вироку. Кожному, хто
позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним” [11, с. 59]. Так само ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зазначає: „Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним” [11, с. 283].

Чинне міжнародне право передбачає не лише первісний, а й періодичний подальший судовий контроль за законністю взяття під варту. Зміст такого контролю полягає в тому, що згодом можуть утратити значення підстави для взяття особи під варту, які були на момент застосування запобіжного заходу. Реалізація судового контролю можлива у випадку з’ясування нових обставин або змін у становищі того, хто тримається під вартою, що виключають подальшу необхідність у позбавленні його волі.

Практика Європейського суду з прав людини, пов'язана з вирішенням питання про порушення права на доступ до суду, полягає в тому, що держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних сферах або стосовно певних категорій осіб [12, с. 41-42]. Так, Європейський суд з прав людини у справі Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії
визнав порушенням вимог ч. 4 ст. 5 Конвенції (право на опротестування у суді законності арешту або затримання) відсутність у законодавстві цієї країни відповідного засобу судового захисту для окремої категорії громадян (волоцюг) [13, с. 29]. Вимогами ст. 8 Загальної декларації прав людини передбачено право кожної людини на ефективне поновлення компетентним національним судом у правах, закріплених конституцією чи законом, у випадках їх порушення [11, с. 13]. Іншими словами, застосуванню будь-яких обмежень має передувати утворення механізму їх відновлення у випадку незаконного порушення.

Відповідно до статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України” встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [14].

Водночас зауважимо, що на сьогодні не можна стверджувати, що норм міжнародного права чітко дотримуються в правовій системі Україні разом з нормами українського права. Можна навіть визнати типовою ситуацію, коли судді схильні розглядати справи лише на підставі національного законодавства, незважаючи на існування відповідних норм міжнародного права, що підлягають застосуванню. Суди обґрунтовують свої рішення лише на підставі національних законів, постанов тощо.

Це підтверджується і результатами проведеного дослідження. Так, під час анкетування та інтерв'ювання працівників прокуратури та слідчих ніхто з них у процесуальних документах у кримінальних справах ніколи не посилався на „загальновизнані принципи і норми міжнародного права”. На міжнародні договори Україні хоч би одного разу у своїй практиці посилалися 33,8 % слідчих, 23,4 % прокурорів. Проте респондентами, що дали позитивну відповідь на це питання, підкреслювалося, що ці посилання були пов'язані тільки з наданням правової допомоги в кримінальних справах, стосувалися лише конвенцій і двосторонніх міжнародних договорів України в цій сфері і не зачіпали норм міжнародного права про права людини.

Серед опитаних суддів ситуація аналогічна. На міжнародні угоди України про правову допомогу жодного разу не посилалися в процесуальних документах 48,2 % суддів. І лише 1,6 % респондентів (1 суддя) при провадженні в кримінальних справах регулярно використовує посилання на Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, а також її тлумачення в актах Європейського суду з прав людини.

Крім того, за вивченими кримінальними справами не виявлено жодного процесуального документа, що містить посилання на Європейську конвенцію або на ухвали Європейського суду з прав людини.

У свою чергу це призводить до неналежного здійснення судового контролю. Як приклад зазначу, що для мінімізації обмеження конституційних прав особи ст. 29 Конституції України передбачено, що затриманий має бути звільнений, якщо протягом 72 годин йому не вручено рішення суду про взяття під варту, тобто строк доставлення до судді має залишати розумну можливість провести судовий розгляд і ухвалити судове рішення в межах цього граничного терміну. Водночас згідно зі ст. 106 КПК України закінченням терміну затримання є момент доставлення до судді, а не момент вручення мотивованого судового рішення затриманому.
Крім того, продовження суддею затримання, відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПК України до десяти чи п’ятнадцяти діб, становить додатковий ризик для затриманого, оскільки у такому випадку він продовжує перебувати під вартою міліції, а не переводиться до слідчого ізолятора.

Згідно з законом рішення судді про продовження затримання не є підставою для поміщення затриманого в СІЗО, оскільки відповідно до ст. 3 Закону України „Про попереднє ув’язнення” підставою для попереднього ув’язнення є мотивоване рішення суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, винесене відповідно до Кримінального і Кримінально - процесуального кодексів України [15].

Такий підхід порушує одну з головних гарантій свободи особи – не бути затриманою без достатніх підстав, а також суттєво обмежує права особи та збільшує ризик неналежного поводження з нею. Також на сьогодні процес узяття під варту являє собою, на жаль, заочну, недемократичну процедуру. Особа, стосовно якої приймається рішення про арешт, як правило, при цьому не присутня, не має можливості навести бодай якісь аргументи для свого захисту, повідомити про здоров’я, сімейний стан, ставлення до арешту. Статті 165-2, 165-3 КПК України не передбачають права обвинуваченого та його захисника завчасно знати про доводи, викладені в поданні про взяття під варту. При вирішенні питання про взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого) суд обмежується перевіркою окремих процесуальних моментів і обґрунтовує своє рішення лише аргументами, наведеними слідчим, не наводячи власних. За проведеним дослідженням, із 145 справ судді свої рішення про обрання міри запобіжного заходу в 52,4 % обґрунтовували аргументами, наведеними у поданні слідчого, і не навели власних мотивів. Про нереальність права взятого під варту оскаржувати застосування цього запобіжного заходу та брати участь у засіданні суду апеляційної інстанції свідчить відсутність у законі норм, що передбачають порядок обговорення і вирішення питання про виклик його до суду, а всі ці прогалини суттєво обмежують права обвинуваченого.

Для порівняння зазначимо, що відповідно до розділу 9 ст. 1 Конституції США кожний громадянин, який піддався арешту, має право безперешкодно звернутися до суду з клопотанням про перевірку законності, обґрунтованості і правильності позбавлення його волі (затримання, арешту). Якщо суддя встановить, що арешт був проведений без достатніх підстав або з порушенням установлених законом правил, він зобов'язаний негайно звільнити громадянина. Проте особливість американського варіанта наказу „Хабеас корпус” і відповідно обсягу судового захисту особи від незаконних і необґрунтованих арештів полягає в тому, що клопотання про видання „Хабеас корпус” може бути заявлене на будь-якій стадії кримінального процесу. Теоретично навіть засуджений за допомогою цієї процедури може добитися закриття справи і звільнення від відбування покарання, якщо переконає суд у неправомірності або необґрунтованості свого арешту, через що суд повинен буде визнати і засудження особи незаконним. І хоча на практиці судами задовольняється незначна кількість клопотань, передбачена американською Конституцією, процедура „Хабеас корпус” є важливою гарантією відновлення справедливості та судового захисту особи [16, с. 387].

Отже, прогалини національного кримінально-процесуального законодавства, пасивність застосування норм міжнародного права щодо здійснення судового контролю за дотриманням законності при застосуванні процесуальних дій, що обмежують конституційні права і свободи людини, зумовлена рядом причин і умов, передусім відсутністю загальноприйнятого поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.
На мою думку, вважається за доцільне взяти приклад з КПК Російської Федерації (ст. 1) та внести в КПК України доповнення, які б конкретизували конституційне положення про загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Тому доцільно в КПК України передбачити статтю 21 під назвою „Закони, що визначають порядок кримінального судочинства”, яку викласти у такій редакції: „Порядок кримінального судочинства на території України встановлюється чинним Кодексом, заснованим на Конституції України. Порядок кримінального судочинства, встановлений чинним Кодексом, є обов'язковим для судів, органів прокуратури, органів досудового слідства і органів дізнання, а також інших учасників кримінального судочинства. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною законодавства України, регулюючого кримінальне судочинство. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж передбачені справжнім Кодексом, то застосовуються правила міжнародного договору”. Таке формулювання відповідало б критеріям верховенства закону, єдності законності та одноманітності правозастосовчої практики.

Список використаної літератури:

1. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М., 1997.

2. Полянский Н.Н. Уголовный процесс. Уголовный суд, его устройство и деятельность: Лекции. – М.,

3. Лазарева В.А. Судебная власть и уголовное судопроизводство // Государство и право. – 2001.– № 5. – С. 49-56.

4. Пошва Б.М. Судовий контроль за дотриманням конституційних прав особи під час досудового розслідування кримінальної справи: практика та проблеми вдосконалення // Адвокат. – 2005. – № 6. – С. 37-43.

5. Туманянц А.Р. Контрольні функції суду у сфері кримінальною судочинства. – Х., 2000.

6. Филимонов В.А. Судебный контроль за арестом в криминальном процессе ФРГ // Вест. Моск. ун-та. –Сер. 11. Право. – 1994. – № 3. – С. 36-44.

7. Грошевий Ю.М., Марочкін І.С. Органи судової влади в Україні. – К., 1997.

8. Маляренко В.Т., Пилипчук П.П. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. – 2001. – № 4. – С. 41-45.

9. Пазюк А.В. Захист прав громадян у зв’язку з обробкою персональних даних у правоохоронній діяльності: європейські стандарти і Україна. – К., 2001.

10. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. – Красноярск, 1985.

11. Международные и внутригосударственные акты о правах человека: Сб. док. / сост.Р.М. Валеев, Р.Г. Вагизов. – Казань, 2006.

12. Толочко О. Європейський досвід застосування ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві // Право України. – 2001. – № 6. – С. 41-44.

13. Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / пер. з англ. Т. Іваненко, О. Павличенка. – Львів, 2000.

14. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 р. //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1906-15.

15. Про попереднє ув'язнення: Закон України від 30 червня 1993 р. // ВВР. – 1993. – № 35. – Ст. 360.

16. Общая теория прав человека / рук. авт. кол. и отв. ред. Е.А. Лукашева. – М., 1996.

Дата добавления: 2014-01-04