Лекція 5. 1. Особливості розвитку суспільства і літератури на межі ХІХ і ХХ століть

СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ: ЕСТЕТИЧНІ ПОШУКИ, ХУДОЖНІ ВІДКРИТТЯ

ПЛАН

1. Особливості розвитку суспільства і літератури на межі ХІХ і ХХ століть.

2. Новий літературний напрям – модернізм. Розгалуження модернізму.

3. Драматургія ХХ століття.

Трагічні події кінця ХІХ століття (1871 р.) пов’язані з кровопролиттям у період Паризької комуни, що змусило світ визнати марксизм, який пропагував братовбивчу війну пролетаріату. Другий інтернаціонал оголосив шкідливим учення Маркса, розгледівши справжню суть революцій. Талановиті письменники Франції брати Гонкури на весь світ визнали ідеї жорстокого соціалізму та марксизму абсурдними, брехливими. У капіталістичному світі розпочалися інтенсивні пошуки мирних, більш спокійних шляхів удосконалення життя, поліпшення становища народу. Виникла робітнича аристократія, яка прагнула до стабілізації. Тому пролетарський рух майже зовсім затихає або набирає мирних форм: переговори, страйки.

Капіталізм досяг Росії, а соціалістично-марксистські ідеї в умовах монархії в Росії потрапили на сприятливий грунт. Ідеї поширилися серед інтелігенції, а через її посередництво – серед робітників. Революція в Росії 1905-1907 років розпочала ланцюг трагічних подій ХХ століття. Передусім – це перша світова війна, яка призвела до кризи всього європейського суспільства і лютневої революції в Росії 1917 року. Цим скористалися більшовики. Звідси – жорстка політика в Росії, репресії, залізні шори, розправи, концтабори, голод, терор, страх. Далі – підгодовування комуністичних партій світу, підготовка переворотів, завоювання силою країн, у яких встановлювався соціалістичний лад (Чехословаччина, Іспанія, Німеччина, Чілі). Промислова криза, що потрясла світ, дала змогу піднятися тоталітарній фашистській силі. Народи світу об’єдналися для рішучої боротьби проти фашизму. Потім настав період «холодної війни», складних і неоднозначних процесів, якими було сповнене життя народів світу.

Розвиток літератури невіддільний від розвитку суспільства і відображає всі його труднощі, особливості, бурхливі події та проблеми особистості. Літературний процес жодної епохи не був таким важким, напруженим і суперечливим, як у кінці ХІХ – на початку ХХ століття – століття важких соціальних потрясінь і зрушень.

Наприкінці ХІХ ст.. письменники розчаровуються в ідеалах та засадах творчого методу, який мав назву «критичний реалізм». До початку ХХ століття він вичерпав усі свої сили та можливості й почав занепадати. Це призводить до появи літературних течій натуралізму й неоромантизму.

Натуралісти, як відомо, відмовилися від соціально-політичних узагальнень, звернулися до точного, дуалістичного, правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність, соціальні біди біологічною спадковістю, невідворотністю долі, фатуму кожного біологічного тіла.

Неоромантизм намагався відірватися від похмурої дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, в екзотичні країни, в яких красиві і духовно сильні люди борються проти житейського зла. Відмовившись так само, як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення героїчного, екзотичного, романтичного.

Із занепадом та кризою суспільної думки і культури, пошуками позитивних ідеалів, із звертанням у цих пошуках до Бога, до сфери містичного, ірраціонального почали виникати авангардистські форми мистецтва. Відбувалася справжня революція в літературі, відкривши в ній внутрішній монолог, зображення людської психіки у вигляді «потоку свідомості», ірреальне, теорію багатоголосся.

Нові течії протестують проти грубого матеріалізму, духовної бідності, соціального хаосу, хоч і не відкидали досягнень минулого, навіть використовували його.

Якщо умовно і схематично зобразити шляхи розвитку літературних течій у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, то це виглядатиме так:

Розвиток літератури цього періоду характеризується відсутністю домінуючого напрямку з певним протистоянням реалізму і модернізму (а інколи – перехід, переплетення), вибухом символізму, експресіонізму. Східна література схиляється в бік розвитку європейських традицій (японська, індійська, перська).

Змінює акценти навіть наукова фантастика: з аналітичних Е. По і науково-технічних Ж. Верна та Конан-Дойла на моральні. Це не означає, що науково-технічні досягнення не цікавлять письменників та читачів. Справа в тому, що в ХІХ – ХХ ст. втрачається віра в те, що науково-технічна революція принесе людям щастя. Вже не логічні загадки розгадують читачі (в творах А. Крісті та Честертона в логічних загадках можна тільки заплутатись). Перевага віддається тепер психологічному аналізу.

Набуває розквіту сатирично-гумористична література. Достатньо згадати Я. Гашека (“Пригоди бравого вояка Швейка”), новели Карела Чапека, оповідання М. Булгакова та Ільфа і Петрова.

Наступна риса літератури цієї доби стосується національного ототожнення. Якщо ми говоримо Гофман, то знаємо, що він є виразником думок і поглядів німецького народу, Байрон – англійського, Міцкевич – польського. Позанаціональна ідентифікація зустрічається дуже рідко. Але на початку ХХ століття космополітизм стає загальним явищем, властивим модернізму. Важко, наприклад сказати, до якої літератури належить творчість Кафки (німецької, австрійської, єврейської).

В ХХ столітті вже не так просто і легко, як у попередні літературні епохи, ідентифікувати постать автора за певним літературним напрямом або течією. Так, Дж. Лондон відомий і як неоромантик, і як реаліст, Коцюбинський – як реаліст і як імпресіоніст. У цей період зміцнюється і диктує правила гри модерністська література.

Набуває розквіту масова література (це не тільки Ремарк, Гоголь, Драйзер, а й, скажімо, Берроуз).

Домінуючою темою стала доля солдатів Першої світової війни, яка є темою втраченого покоління, втраченої генерації (“На західному фронті без змін” та Три товариші” Ремарка, “Смерть героя” Олдінгтона, “Прощавай, зброє!” Хемінгуея, твори Фіцжеральда, Фолкнера).

Піднімаються проблеми часу (Марсель Пруст, Томас Манн), розкриваються теми самопочутті людини в новій епосі (“Степовий вовк” Гессе), самотності людини і втрати її індивідуальності.

Якщо в західноєвропейській літературі загальний тон був песимістичним, то в радянській – оптимістичним. Але й з’являються твори, які згодом отримають назву “антиутопія”. В них зображується уніфіковане майбутнє суспільство, в якому нема нічого інедивідуального (Є. Заметін “Ми”, Дж. Оруелл “!984”). Людина зображується гвинтиком під певним номером величезної машини, яка не допускає особистих бажань, думок, почуттів, емоцій, у якій усе регламентовано, сім’я в такому суспільстві деградується. Це – радянська антиутопія. А антиутопія взагалі зображує небезпечні і передбачувані наслідки в суспільстві, котре йде тільки визначеним за певним зразком шляхом (“Мандри Гулівера” Дж. Свіфта, “Машина часу” Г. Уелса, “RUR” К. Чапека, “Наполеон з Нотінг-Хіллу” Честертона, твори Бредбері, Івліна Во, братів Стругацьких).

Отже, провідною темою літератури ХІХ-ХХ ст. є тема втрати людиною індивідуальності, тема самотності людини в суспільстві, серед людей.

Дата добавления: 2014-01-04