Правові та суспільно-політичні погляди Миколи Костомарова

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (у 1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані), але його ідеї справили великий вплив на подальший розвиток визвольних ідей в Україні. Діяльність товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від суто культурницького до політичного етапу національного розвитку України. Протягом приблизно 14 місяців існування товариства його члени підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова (1817—1885) під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)».

Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свобо­ди. Ці ідеї він виклав у програмах кирило-мефодїївців, а та­кож в окремих статтях і працях «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Книги буття українського народу» та ін.

Розглядаючи форми правління, М. Костомаров критику­вав монархію, зазначав, що український народ завжди праг­нув до демократичних форм державного устрою.

У програмних документах товариства автор висловив критичне ставлення до самодержавства, пропонував скасу­вати кріпосне право, встановити юридичну рівність, не за­стосовувати смертної кари. Необхідною умовою нового державного устрою він уважав свободу господарської діяль­ності, свободу совісті, освіту народу. Програма передбачала побудову слов'янської федерації християнських республік, поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами християнського заповіту.

Християнське слов'янське об'єднання мало складатися з незалежних республік, побудованих на демократичних за­садах, на чолі з президентом, який репрезентує виконав­чу владу, і сеймом — законодавчим органом. В автономних республіках мали бути однакові основні закони, однакова грошова система, координовані зносини з іншими держава­ми, а також спільне військо. Програмою передбачалося ут­ворення спільних керівних органів слов'янської федерації, обрання президента і конгресу на чотирирічний термін.

Складовою такого союзу мала бути незалежна Україна, яка підтримувала б ідейно-культурні та релігійні зв'язки з ін­шими республіками за принципами християнської моралі.

Підготовлені ним докумен­ти - «Устав» і програма товариства «Закон Божий» («Книга буття українського народу») втілили концепцію історич­ного розвитку та політичну доктрину, яка мала чіткий ук­раїнський зміст. Концепція історичного розвитку містила в собі ідеї християнського соціалізму: творцем історії визна­вався Бог, рушійною силою - християнська релігія, яка вказує шлях до спасіння - осягнення Царства Божого.

Він є автором головного ідеологічного документа товариства «Книги буття українського народу». Твір цей, адресований найширшим верствам народу, в стислій формі містить образ історіософської концепції, що одержала своє наукове, теоретичне і поетичне обґрунтування в подальшій творчості М.Костомарова та інших членів товариства. У центрі концепції головна, з огляду на філософію національної ідеї, проблема «Україна і світ», що одержує своє обґрунтування на основі традицій тогочасного романтизму, сполученого з ідеями християнської філософії, яка від давнини визначала спрямування української культури.

Українська справа у цьому творі пов'язувалась із долею інших слов'янських народів, з бажанням об'єднати всі слов'янські народи, кожен з яких творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Всі вони повинні були розвиватися на демократичних засадах рівності, свободи, релігійної толерантності. Члени товариства виступали за визволення селян від кріпацтва. Передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму, повалення царату. Провідне місце у слов'янському об'єднанні відводилось Україні.

Згідно з цією концепцією, історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя як бажаний результат людської історії можливе при дотриманні двох передумов, які відповідають первісному Божому задумові: всі народи і племена повинні жити на основі рівності, свободи, що панує як всередині кожного народу, так і у відносинах їх один до одного. Другою необхідною передумовою є віра й любов до єдиного, істинного Бога.

Протягом реальної історії люди не знали щастя, оскільки порушували обидві зазначені передумови. З одного боку, поставивши царів та панів, вони втратили відносини рівності. З іншого — замість істинного Бога вимислили собі численних богів уявних, яким почали поклонятись. В найдавніші часи цей відступ від норми щасливого людського життя демонструє доля «дотепніших» народів — євреїв та греків. Перші, будучи обранцями Господа, всупереч його заповідям, обрали собі царя, а другі — зберігаючи свободу і рівність, не знали Бога небесного, поклоняючись вигаданим богам.

Після того, як обидва народи зазнали кари від Бога за відступ від його заповідей, на землю прийшов Син Божий, щоб відкрити людям істину, слідування якій має звільнити рід людський. Подальша історія уявляється у вигляді процесу боротьби сил зла проти тих, хто осягнув істину Христову, — дійсних християн. Початковий етап цієї історії пов'язаний з утисками і гоніннями, що їх зазнавали християни від можновладців. Коли ж християнство продемонструвало свою життєвість, вони приймають християнство, перекручуючи при цьому сутність вчення Божого. Греки, прийнявши віру Божу, зберегли імператорство і панство. Більших успіхів на шляху християнської просвіти досягли романські народи, але й вони не лише зберегли королів і панів, а й вимислили владу пап. «Племено німецьке» ще далі пішло по шляху до життя нового, коли слідом за проповіддю Лютера відмовилось коритись папі римському, члени цього племені не лише зберегли королів та панів, а й дозволили їм керувати Церквою Христовою. В результаті у цих народів почав панувати найстрашніший серед уявних боженят ідол — «той бог називався по-французьки егоїзм, або інтерес».

Найпізніше прийшли до істинного Бога слов'янські народи. І їм, власне, й судилося реалізувати Божий замисел. Але на шляху до реалізації його, що має принести звільнення всім народам, є дві препони: 1) незгода слов'ян між собою і 2) схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами. Це привело їх в неволю до інших народів: чехів і полабців — до німців, сербів і болгар — до турків; москалів — до татар. Поступово три народи слов'янські — Польща, Литва і Московщина звільнились, утворили незалежні держави, але зберегли царів й панів.

Єдиним народом, що «не любив... ні царя, ні пана» серед слов'ян, був народ України, що утворив козацтво, яке «чистоту християнську держало». Але панство, побачивши загрозу, яку їм несло козацтво, знищило його, а Україна, розшматована навпіл, потрапила під владу Польщі й Москви. «Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському». Саме Україні судилося підняти всіх «братів своїх Слов'ян» на боротьбу за волю, коли не лишиться ні царів, ні королів, ні панів, ні кріпаків — «ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар», коли станеться це, «скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущії, той бисть во главу угла». Цим завершуються «Книги буття українського народу», що досить повно відображають властивий гурткові молодих київських інтелектуалів християнський утопізм, демократичний і конституційний реформізм, слов'янофільство й український патріотизм.

Так творився не позбавлений елементів месіанізму міфологічний образ України, що утворює концентр, як глибинне, часто не усвідомлюване начало, що визначило спрямованість теоретичних пошуків творців української національної ідеї. З цієї точки зору треба розцінювати історіософську концепцію М.Костомарова, що була значним внеском у теоретичне обґрунтування філософії української ідеї.

В центрі історіософських поглядів М.Костомарова — переконання в тому, що головний зміст і спрямування історичного процесу визначає народ. Народне життя — ось головна тема історичних пошуків М.Костомарова, що чітко усвідомлюється ним вже на початку творчого шляху. Ще в першій своїй дисертаційній праці «Про причини і характер унії в Західній Росії» він так пояснював причини, які визначали центр його уваги навколо проблеми життя народу й, передусім, рідного народу України: «Я читав багато всякого роду історичних книг, вдумувався в науку і прийшов до такого запитання: чому це в усіх історіях тлумачать про видатних державних діячів, іноді про закони й установи, але неначе зневажають життя народної маси? Бідний мужик-землероб — трудівник ніби і не існує для історії; чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його відчування, спосіб виявлення його радощів і печалей? Скоро я прийшов до переконання, шо історію треба вивчати не тільки по мертвих літописах і записках, а і в живому народі... та з чого почати? Звичайно, з вивчення свого руського народу; а так як я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки». Історія народу й, передусім, рідного українського народу має спрямовуватись, вважає М. Костомаров, до пізнання «народного духу», який є першоосновою історичного розвитку. На цьому ґрунті М. Костомаров започатковує школу, яка в основу історичних явищ ставила психологію народу, в підвалини вивчення цих явищ — етнографію. Так, в історичних та етнографічних працях вченого стала глибокою підвалиною думка про народне життя та його історичну долю.

Інтерес до історії як вияву духу народу зумовлює й етизацію картини історичного поступу, яку вчений вважає за необхідне розцінювати з огляду на відповідність моральному законові. З цієї точки зору, вважає він, аналізуючи людські вчинки, з яких складається реальний перебіг історії народу, треба оцінювати їх не лише за метою, в ім'я якої вони здійснювались, а й за засобами, що використовувались для досягнення цієї мети. Критикуючи теорії ідеологів буржуазних революцій, М. Костомаров вважав головною хибою притаманний їм аморалізм, що використовує «таке відоме у єзуїтів правило — для доброї цілі дозволяти лихі засоби». Насправді, пояснював він, в результаті «найкраща ціль перетворюється в шкідливу, а злі заходи, від яких суспільство не в силах буде вберегтися, принесуть свої злі плоди». Звертаючись до тих суспільств, що пережили революційні потрясіння, він констатував: «Вінцем усього був страшний егоїзм, який виразився потім тим, що значна частина таких юних перетворювачів суспільства, змужнівши, переродилася в біржових гравців і експлуататорів чужої власності всіма можливими засобами; ті ж, хто залишився енергійно відданим своїм нігілістичним теоріям, що виправдовують будь-який засіб для цілі, морально виробили покоління безумних фанатиків, які відважуються проводити свої переконання кинджалами й пістолетами. Такими, — підсумовував він, — були неминучі наслідки вчення, яке головним чином задалося матеріалізмом і відкиданням морального закону, вкладеного в серце людини найвищим вічним розумом, який керує невідомими нам шляхами всією долею історії людства».

Не задовольняючись формально описовим методом зображення історичного процесу, М.Костомаров закликає «усвідомлювати смисл подій, давати їм розумний зв'язок і стрункий вигляд». Але не менш важливим при цьому, з його погляду, є суворе дотримання істориком об'єктивної істини, щоб «праці мали метою строгу, невмолиму істину й не потакали передсудам національного чванства». Таким чином, М.Костомаров на рівні методології історичного дослідження здійснював органічний синтез романтичного пафосу минулого, романтичної емоції з витриманим в дусі раціоналістичних підходів культом фактів, що ґрунтується на критичному аналізі історичних документів.

Виходячи з цього, М.Костомаров здійснює засобами історичної, етнографічної науки обґрунтування погляду на Україну, її долю й історичне покликання. Передусім йшлось про ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер, мову. На той час це завдання було чи не найважливішим в плані зусиль, спрямованих до відродження національної самосвідомості українського народу. Це завдання відповідне політичному ідеалові слов'янського федералізму, відстоюваного кирило-мефодіївцями, згідно з яким «кожна народність зберігала свої особливості при загальній особистій і суспільній Свободі». Ці слова взято з листа М.Костомарова до Герцена, який під заголовком «Україна» було надруковано в герценівському «Колоколі» 15 січня 1860 р. У цій статті М.Костомаров писав: «більшість великоруської і польської публіки звикла не вважати нас (українців. — В.Г.) окремим народом... і взагалі ставить наші особливості в ряд провінційних відтінків — то російської, то польської національностей». Спростовуючи такий підхід, М.Костомаров не лише в численних історичних розвідках відтворює історичний шлях українського народу, шлях відмінний від долі інших слов'янських народів.

Початок розходження між обома народностями датується М.Костомаровим XII ст. Російський національний характер він розцінює як відхилення, що почалось з цього часу, від давньоукраїнського. Серед рис, що відрізняють російський і український національні характери, М.Костомаров вказує на притаманне росіянам на відміну від українців «повне панування загальності (Бог і цар) над особистістю», пов'язану з цим нетерпимість до чужих вір і зверхнє ставлення до чужих народів. Натомість в Україні з давніх давен звикли чути чужу мову і не цуратися людей з іншими обличчями і звичаями. Тому в Україні панував дух терпимості, а спалахи ненависті до чужих народів мали місце тільки тоді, коли іноземці ображали українські святощі. Росіяни — це народ «матеріалістичний», тимчасом, як для українців характерною рисою є фантазія, що одухотворює увесь світ. Ці відмінності, на думку М.Костомарова, відобразились у фольклорі обох народів. З цим пов'язане й те, що росіяни не люблять природу, на відміну від українців. Так само відмінним є ставлення до жінки, що зумовлюється переважанням матеріального в душі росіянина, та духовного — в українця.

В релігії увагу і інтерес у росіянина привертає зовнішня форма, обряд. Для українця ж важливим є «сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу». В суспільному житті у росіян панує «загальність», у українців — «особиста свобода» є найважливішою цінністю. Росіяни прагнуть до монархізму, ідеал українців — добровільний союз (федерація).

Попри помітну тенденційність такого зіставлення важливою була сама спроба широкої і детальної характеристики народу, яка ґрунтувалась на уявленні про народне життя як вияв внутрішньої глибини його духу, що відображається впродовж історичного буття народу. Такий підхід був типовий для погляду, що спирався на засади романтизму.

Політична доктрина випливала з концепції історичного розвитку і складалась з таких засадових моментів:

- всяка влада від Бога, бо він є «цар над родом людсь­ким»;

- влада не може бути абсолютною, самодержавною, оскільки «хоч який добрий чоловік буде, але як стане пану­вати, то зіпсується»;

- демократія не гарантує від свавілля влади «багатьох царків»;

- державний лад повинен бути республіканським, ви­конавча влада виборною, змінною і підзвітною народним зборам;

- найкращий тип держави - це поєднання рис федератив­ного і конфедеративного устрою. У такій державі не повин­но бути кріпацтва, усі громадяни мають юридичну рівність, смертна кара і тілесні покарання скасовуються, забезпечує­ться свобода торгівлі, свобода совісті, умови загальної освіти народу.

Нема свободи без віри, стверджується в «Книзі буття укра­їнського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов'яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак пізніше потрапили в неволю до чужих: чехи і полабці — до німців; серби і болгари --до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.

Звільнення слов'ян почнеться з України. Вільні слов'янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних нача­лах, де не буде кріпацтва і гноблення, а буде рівність і братерс­тво. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» виразилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадянськості в самих основах і громадянськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костома­ров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов'янські на­роди з'єднаними між собою у федерацію подібно древнім гре­цьким республікам чи Сполученим Штатам Америки з тим, щоб усі знаходилися в міцному зв'язку між собою, але кожна збері­гала свято свою окрему автономію....... В усіх частинах феде­рації передбачалися «однакові основні закони і права, рівність ваги, мір і монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, зага­льне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, завідуюча зносинами поза со­юзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно внутрішніх установ, внутрішнього управління, судо­чинства і народної освіти». Частина кирило-мефодіївців схиля­лася до конфедеративного устрою майбутнього союзу.

Законодавча влада в кожній республіці слов'янського союзу відповідно до планів кирило-мефодіївців належала б Народним зборам. Виконавча влада передбачалася виборною, підзвітною Народним зборам. За таким же принципом поділу влади вибу­довувалися б і федеративні органи, до повноважень яких дода­валися б ще функції зовнішньої безпеки й оборони.

Дата добавления: 2014-01-04